Не бiльш од тебе я заважив.
Великий дух мене зневажив,
До тайн природи вхiд закрив.
Тепер порвалась нитка мислi,
Науки стали менi ненависнi.
Тепер у вирi чуттевих втiх
Я пристрастi пломiнь заспокою,
За чарiвною пеленою
Набачусь див i чуд усiх.
Риньмося смiло в часу прибiй,
В потiк випадкiв i подiй,
Нехай i смiх, i плач,
І щастя, й бiль невдач
Перехлюпуються, як хвилi рiк:
Лиш в русi проявить себе чоловiк.
Мефiстофель
В нас не питай, де мiра й край:
Всього досхочу, до жадоби.
Бери, хапай, що до вподоби,
І на здоров'я поживай.
Лиш не губись, держися смiло.
Фауст
Та зрозумiй, не в насолодах дiло.
В стражданнях радощi вiдчути я готов,
Утiху – в розпачi, в ненавистi – любов.
Мiй дух звiльнивсь уже од пут науки,
Чутким зробивсь до будь-якого болю,
Вмiстить в собi всi радощi i муки,
Все те, що людству випало на долю.
І глиб, i вись – все духом охоплю я,
І втiху, й бiль – все в серце уберу я,
Щоб всiм еством своiм з еством вселюдським злитись
І разом з ним у безвiсть провалитись.
Мефiстофель
І я жую вже ряд тисячолiть
Той шмат черствий, мiй друже милий!
Нiхто з людей, з колиски й до могили,
Староi закваски нiяк не мiг стравить.
Повiр менi, для себе сам
Бог сотворив цей свiт як цiлiсть;
Вiн в вiчнiм свiтлi сяе там,
Нам дав лиш пiтьму, ну, а вам
І день i нiч послав як милiсть.
Фауст
Коли ж я хочу!
Мефiстофель
Це воно!
Але… тут е «але» одно.
Мистецтво довге, вiк короткий,
Ти б мусив знати це давно.
Нехай який-небудь поет солодкий,
У мрiях смiлий, у серцi кроткий,
Для тебе аж у хмари зайде,
Найкращi якостi там найде;
Ти будеш смiливий, як лев,
І, як сайгак, прудкий,
Як пiвдня син, яркий, палкий,
Як сiверяк, крiпкий.
І будеш ти зразком лицарства
І водночас верхом лукавства,
Зумiеш пристрастю палати
І розраховано кохати.
Таку прояву високосну
Значу я знаком мiкрокосму.
Фауст
Хто ж я такий, що досягти
Я мрii людськостi не можу,
Якою душу я тривожу?
Мефiстофель
Кiнець кiнцем, ти – тiльки ти.[28 - Кiнець кiнцем, ти – тiльки ти. – Мефiстофель прагне переконати Фауста в його суетнiй, скiнченнiй сутностi, яку легко задовольнити суетним же, тодi як Фауст прагне наблизитися до «безкiнечного» («Не став я нi на волос вищий, / До безконечного не ближчий»). Тут Гете наголошуе на марностi всiх майбутнiх Мефiстофелевих спроб задовольнити прагнення Фаустовоi душi, якi лежать в царинi нескiнченного.]
З мiльйонiв кучерiв дiстань собi перуки,
На височеннii зопнися закаблуки,
Але й тодi ти будеш – ти.
Фауст
Не радуе мене тих знань скарбниця,
Що я збирав на протязi рокiв…
Я нiби й рiс – а добре придивиться,
То духом я нi крихти не змiцнiв;
Не став я нi на волос вищий,
До безконечного не ближчий.
Мефiстофель
Мiй друже, дивишся на речi
Ти якось надто по-старечи;
Нi, треба дiяти не так,
Поки в життi ми чуем смак.
Кат знае! Руки, ноги маеш,
І голова, i зад – все е…
А те, чим вiльно користаеш,
То, може, скажеш, не твое?
Шестiрку коней я впряжу,
Коли купити iх до змоги,
