– Любий мiй хлопчику, Безiл усе, що мае в собi найкращого, вкладае у свою роботу! І на життя у нього нiчого не лишаеться, крiм упереджень, моральних приписiв i здорового глузду. З усiх митцiв, що я знаю, привабливi, як особи, самi лиш нездари. А тi, що мають якийсь хист, iснують тiльки в тому, що вони творять, i, отже, самi з себе зовсiм не цiкавi. Великий поет, справдi великий, – найменш поетична iстота. Зате пересiчнi поети – просто чарiвнi. Що гiршi в них рими, то бiльш мальовничi iхнi особистостi. Самий уже факт надрукування книжки другорядних сонетiв робить людину зовсiм невiдразною. Вона живе тiею поезiею, якоi не могла викласти у словах. Іншi ж поети пишуть поезiю, яку не насмiлюються здiйснити в життi.
– Хотiв би я знати, чи це й справдi так, Гаррi, – мовив Дорiан Грей, напахкуючи носовичка парфумами iз флакона з золотою шийкою, що стояв на столi. – Мабуть, так, якщо ви кажете… Ну, я йду. На мене чекае Імогена. Не забудьте про завтрашнiй вечiр. До побачення!
Коли юнак вийшов, лорд Генрi задумався, опустивши важкi повiки. Мало хто коли цiкавив його так, як Дорiан Грей, це безперечно, – а проте безтямне юнакове поклонiння перед кимось iншим не викликало в нього нi найменшоi образи чи ревнощiв. Вiн був навiть задоволений цим – тепер вивчення Дорiана ставало ще цiкавiшим! Лорд Генрi завжди захоплювався методами природничих наук, але ординарнi iх об’екти видавались йому нудними й мiзерними. Отож вiн почав з розтину самого себе, а кiнчив розтином iнших. Людське життя – це едине, що варто вивчати, вважав вiн. Проти цього решта свiту – пусте. То правда, що, дослiджуючи життя в його найхимернiших проявах страждань i насолод, людина не може пройти увесь шлях з непроникною скляною маскою на обличчi, так щоб задушливi випари не збурили мозку i не скаламутили уяви страхiтливими образами й моторошними марами. В життi е отрути такi тонкi, що iхнi властивостi можна спiзнати, лише самому пiддавшись iх дii. В життi е хвороби такi дивнi, що лише переслабувавши на них, можна збагнути iхню сутнiсть. Але ж яку велику винагороду одержуе за все це людина! Яким чудовим постае тодi цiлий свiт перед нею! Постерiгати несхильну логiчнiсть пристрастей i забарвлене емоцiями життя iнтелекту – завважувати, де вони стикаються i де розходяться, в який момент вони у злагодi, а коли у розладi, – це справжня насолода. Що там цiна, яку за це платиться! За новi, незвiданi вiдчуття не шкода й найвищоi заплати!
Лорд Генрi розумiв – i на цю думку його карi агатовi очi радiсно зблиснули, – що всi тi змiни в Дорiанi спричинив вiн, що це музика його мелодiйних слiв навернула Дорiанову душу до тiеi бiлявоi дiвчини i примусила юнака уклiнно схилитись перед нею. Так, Дорiан великою мiрою був його, Генрi, творiнням, i тому так рано змiг цей юнак уздрiти суть життя. Пересiчнi люди чекають, поки саме життя явить iм своi таемницi, але кiльком обраним життевi тайни розкриваються ще до того, як запону вiдслонено. Часом це наслiдок впливу мистецтва i, головне, лiтератури, що дiе безпосередньо на почуття та розум. Але вряди-годи функцii мистецтва перебирае складна iндивiдуальнiсть, котра, власне, й сама е витвором мистецтва, – Життя-бо також виплекуе шедеври, як творять iх поезiя, скульптура, малярство.
Авжеж, юнак цей рано пробудився до життя. Вiн збирае врожай ще о веснянiй своiй порi. Увесь запал, уся пристраснiсть юностi вирують у ньому, але водночас вiн уже починае усвiдомлювати i свое «я». Яка розкiш – спостерiгати за ним! Із своiм чудовим обличчям та чудовою душею вiн немов i створений задля того, щоб ним захоплюватись. Байдуже, чим це все скiнчиться, байдуже, яка доля судилася йому! Вiн схожий на тi грацiйнi постатi з маскараду або п’еси, що iхнi радостi чужi нам, але страждання – збуджують у нас почуття краси. iхнi рани – немов червонi троянди.
Душа i тiло, тiло i душа – якi вони таемничi! Душi притаманна чуттевiсть, а тiло здатне на одухотворення. Почуття можуть витончуватись, а розум деградувати. Хто може сказати, де тiлеснi збудники змовкають i де бере слово душа? Якi поверховi й довiльнi розумування пересiчних психологiв! Але ж i важко як розiбратися мiж вимогами рiзних шкiл! Чи й справдi душа лише тiнь, вмiщена в грiховну оболонку? Чи, може, тiло мiститься в дусi, як гадав Джордано Бруно?* Вiдокремлення душi вiд тiла – таемниця така ж незбагненна, як i злиття душi з тiлом.
Лорд Генрi запитував себе, чи зможе коли-небудь психологiя стати точною наукою, так щоб кожен найменший порух життя розкрився перед нами? Бо досi ми нiколи не розумiли себе i рiдко розумiли iнших. Досвiд не мае нiякоi етичноi вартостi – це тiльки назва, яку людина дае своiм помилкам. Моралiсти здебiльшого оцiнюють його як своерiдне застереження, гадаючи, що вiн справляе вплив на формування характеру. Вони пiдносять досвiд, який, мовляв, показуе нам, за чим iти й чого уникати. Але досвiд не мае рушiйноi сили. Вiн такий же малодiйовий збудник, як i сумлiння. Вiн свiдчить, власне, лише за те, що наше майбутне буде таким самим, як наше минуле, i що грiх, вчинений нами колись один раз, i то гидуючи, – опiсля ми повторюватимем багато разiв, i радо.
Лордовi Генрi було ясно, що тiльки експериментальним методом можна домогтись успiху в науковому аналiзi пристрастей i що вивчення Дорiана Грея обiцяе плiднi наслiдки. Раптова шалена закоханiсть юнака у Сiбiл Вейн з психологiчного боку становила неабиякий iнтерес. Звiсно, тут чимало заважила цiкавiсть – i цiкавiсть, i жага нових переживань, – однак це почуття було не просте, не примiтивне, а навпаки – дуже складне. Те, що в його коханнi походило вiд суто чуттевого iнстинкту юностi, уява юнакова перетворювала на щось високе, одуховле-не, i якраз через це воно ставало ще небезпечнiшим. Адже ж саме тi пристрастi, про джерела яких ми судимо хибно, i владують нами найдужче. А тi чуття, природу яких ми розумiемо, – найслабшi. І часто здаеться нам, що ми експериментуемо на iнших, тодi як насправдi ми експериментуемо на собi…
Коли лорд Генрi сидiв заглиблений у цi роздуми, в дверi раптом постукали. Увiйшов камердинер i нагадав, що вже пора перевдягатись на обiд. Лорд Генрi пiдвiвся й виглянув на вулицю. Призахiдне сонце залляло золотим багрянцем горiшнi вiкна в будинках навпроти, i шибки там виблискували, немов платiвки розжареного металу. Небо над мiстом було зблякло-рожеве. А лорд Генрi думав про юне пломенисте життя свого нового друга, силкуючись розгадати, яка йому судилася доля.
Повернувшись додому десь о пiв на першу ночi, вiн побачив на столi в передпокоi телеграму. Дорiан Грей сповiщав про своi заручини iз Сiбiл Вейн.
Роздiл V
– Мамо, мамо, я така щаслива! – прошепотiла дiвчина, зануривши лице в колiна втомленоi змарнiлоi жiнки, що сидiла спиною до свiтла в единому крiслi убогоi вiта-леньки. – Я така щаслива! – повторила дiвчина. – І ти теж повинна бути щасливою!
Мiсiс Вейн конвульсiйно стисла схудлими набiленими руками доччину голову.
– Щасливою! – озвалася вона. – Я щаслива тiльки тодi, коли бачу тебе на сценi, Сiбiл. Ти не повинна думати нi про що iнше, крiм театру. Мiстер Айзекс дуже добрий до нас, i ми завинили йому багато грошей.
Дiвчина пiдвела погляд i закопилила губи.
– Грошi, мамо! – скрикнула вона. – Що таке грошi? Кохання дорожче за грошi.
– Мiстер Айзекс позичив нам п’ятдесят фунтiв, щоб ми могли сплатити борги i як слiд спорядити Джеймса. Ти не повинна забувати цього, Сiбiл. П’ятдесят фунтiв – велика сума… Мiстер Айзекс дуже чуйно ставиться до нас.
– Але вiн не джентльмен, мамо! І менi гидко слухати, як вiн розмовляе зi мною, – заперечила дiвчина, звiвшись на ноги i пiдходячи до вiкна.
– Не знаю, як би ми без нього впоралися з усiм… – буркотливо додала мати.
Сiбiл Вейн похитала головою i засмiялась.
– Вiн нам бiльше не потрiбен, мамо. Тепер нам життя влаштуе Чарiвний Принц!
Вона враз примовкла. Кров бурхнула iй у голову, i щоки зарожевiли. Швидкий вiддих розiтнув пелюстки ii уст. Вони трiпотiли. Гарячий вiтер пристрастi пройняв дiвчину i навiть ворухнув складками ii сукнi.
– Я кохаю його, – просто сказала вона.
– Дурненька моя, ой дурненька! – мов папуга, твердила у вiдповiдь мати. А помах ii скоцюрблених пальцiв з фальшивими оздобами надавав словам якогось жаского комiзму.
Дiвчина знов засмiялася. Радiсть упiйманоi пташини бринiла у доччиному голосi. І очi ii променились цiею радiстю – ось вони на мить зiмкнулися, немов криючи свою таемницю, а коли розплющились, iх уже застилала мрiйна поволока.
З потертого крiсла промовляла до дiвчини тонкогуба житейська мудрiсть, натякала на обачнiсть, наводила сентенцii з книги боягузтва, автор якоi претендуе на здоровий глузд. Сiбiл не слухала. Вона чула себе вiльною у в’язницi свого кохання – ii принц, Чарiвний Принц, був з нею. Вона викликала його образ iз пам’ятi, i вiн поставав перед ii зором. Вона посилала свою душу по нього, i та приводила його до неi. Поцiлунок ii принца знов палав iй на устах, а повiки затеплились вiд його дихання.
Тодi Мудрiсть змiнила тактику i завела мову про те, що треба приглянутись, треба перевiрити. Можливо, цей юнак багатий. Коли цьому правда, то слiд подумати про одруження… Але хвилi свiтовоi пiдступностi розбивались об вуха Сiбiл, стрiли хитрощiв марно цiляли в неi. Вона лише бачила, як ворушаться тонкi губи, i усмiхалася.
Раптом вона вiдчула потребу заговорити. Насичена словами мовчанка стривожила ii.
– Мамо, мамо! – скрикнула вона. – Чому вiн так палко покохав мене? Я знаю, чому я його покохала. Це тому, що вiн прекрасний, як саме Кохання! Але що вiн знайшов у менi? Я ж не варта його! Я така мiзерна перед ним. І однак – не знаю, чому це, але я не вiдчуваю приниження. Я навiть пишаюся своiм коханням!.. Мамо, чи ти мого батька теж кохала так, як я Чарiвного Принца?
Обличчя лiтньоi жiнки сполотнiло пiд грубим шаром пудри; сухi ii губи скривились у болiснiй спазмi. Сiбiл метнулась до матерi, обвила за шию руками i поцiлувала.
– Пробач менi, матусю. Тобi, я знаю, боляче згадувати про нашого тата. Але це тiльки тому, що ти його так гаряче кохала… Не треба цього смутку. Сьогоднi я так само щаслива, як ти була двадцять рокiв тому! Ой мамо! Дай менi стати щасливою на все життя!
– Дитя мое, ти ще надто молода, щоб думати про кохання. Та й що ти знаеш про цього юнака? Тобi навiть iм’я його не вiдоме! І так зовсiм не личить поводитись. Тим бiльш тепер, коли Джеймс вiд’iздить до Австралii i в мене стiльки клопотiв, тобi б треба бути розважливiшою… Проте, якщо вiн багатий…
– Ой мамо, мамо, дай менi стати щасливою!
Мiсiс Вейн глянула на дочку i стиснула ii в обiймах з тим театральним жестом, якi в акторiв, бува, стають мало не другою натурою. У цю хвилину дверi вiдчинились – i до кiмнати ввiйшов трохи незграбний присадкуватий хлопчина з кучмою каштанового волосся на головi i непропорцiйно великими руками й ногами. Вiн не мав i знаку сестриноi витонченостi, так що ледве можна було повiрити в близьку спорiдненiсть мiж ними. Мiсiс Вейн сторожко подивилась на сина, i усмiшка ii поширшала. Вона уявила собi, як то разюче мае виглядати ця сцена в синових очах.
– Ти б трошки поцiлункiв приберегла менi, Сiбiл, – добродушно пробурчав хлопець.
– Та ти ж не любиш, коли тебе цiлують, Джiме! – вигукнула Сiбiл. – У-у, такий страшний ведмедисько! – І, пiдбiгши до брата, вона обняла його.
Джеймс Вейн нiжно глянув на лице сестри.
– Сiбiл, ходiм прогуляемось наостанцi. Я ж, мабуть, нiколи вже не повернуся до цього осоружного Лондона. Та я певен, що й не жалкуватиму за ним.
– Сину мiй, не кажи таких страшних слiв, – зiтхнула мiсiс Вейн, беручись лагодити якесь театральне вбрання в позлотицях. Їi трохи розчарувало, що Джеймс не приеднався до них двох iз дочкою, – тодi б картина була ще ефектнiша.
– Чом не казати, мамо? Я ж так i думаю.
– Ти, сину, завдаеш менi болю. Я вiрю, що, домiгши-ся статку, ти повернешся з Австралii. У тих же колонiях не знайдеш пристойного товариства. Там i натяку на щось таке нема… Отож ставши багатим, ти повинен повернутися назад i влаштуватись у Лондонi.
– «Пристойне товариство!» – вiдгарикнувся хлопець. – Я й чути про нього не хочу. Менi лишень би заробити грошей, щоб забрати тебе й Сiбiл з театру. Я ненавиджу театр!
– Ой Джiме! Ну нащо ти так? – смiючись, сказала Сiбiл. – Але ж ти направду збираешся зi мною прогулятись? О, це чудово! Я боялася, що ти пiдеш прощатися зi своiми приятелями – з Томом Гардi, який дав тобi цю бридку люльку, або з Недом Ленгтоном, який глузуе з тебе, коли ти палиш ii. Це дуже гарно, що ти даруеш менi свiй останнiй день. Куди ж ми пiдемо? Ходiм до Гайд-парку!
– В мене занадто простацьке вбрання, щоб туди йти. – Джеймс охмурнiв. – Там гуляе тiльки панство.
– Пусте, Джiме, – прошепотiла Сiбiл, погладжуючи рукав його пальта.
– Ну, гаразд, – згодився вiн, трохи повагавшись. – Тiльки хутчiй збирайся.
Дiвчина вистрибом подалася до дверей. Було чути, як вона спiвала, збiгаючи вгору сходами. Потому ii нiжки задрiботiли десь нагорi.
Хлопець разiв два пройшовся по кiмнатi, а тодi обернувсь до непорушноi постатi в крiслi.
– Мамо, моi речi готовi? – спитав вiн.
– Все готове, Джеймсе, – вiдповiла мати, не вiдриваючи очей вiд роботи.
