– Тепер я шкодую, що розповiв вам про Сiбiл Вейн!..
– Ви не могли не розповiсти менi, Дорiане. Усе свое життя, хоч би що вам випало робити, ви розповiдатимете менi.
– Так, Гаррi, мабуть, це правда. Я не можу таiтись перед вами. Ви маете якийсь чудний вплив на мене. Навiть якби я вчинив злочин, то й то зiзнався б вам. Ви зрозумiли б мене.
– Такi люди, як ви, Дорiане, – це примхливi сонячнi променi, що осявають життя, i вони не чинять злочинiв. Але за комплiмент красно дякую!.. А скажiть-но тепер… подайте, будь ласка, менi сiрники… дякую… якi ж насправдi вашi стосунки з цiею Сiбiл Вейн?
Дорiан Грей схопився з мiсця, увесь спаленiвши; очi його взялися вогнем.
– Гаррi! Сiбiл Вейн для мене священна!
– Тiльки священнi речi й вартi, щоб iх торкатися, Дорiане! – прорiк лорд Генрi з незвичним пафосом у голосi. – Та й чого вам так дратуватись? Я гадаю, однак же вона колись вам належатиме. Закоханий завше починае тим, що ошукуе себе, а кiнчае тим, що ошукуе iнших. Ось це й називають романом. Але ж ви бодай познайомилися з нею?
– Певна рiч! Першого ж вечора пiсля вистави той бридкий старий еврей пiдiйшов до моеi ложi i запропонував провести мене за лаштунки й познайомити з Джульеттою. Я розлючено напався на нього – мовляв, Джульетта померла кiлькасот рокiв тому, i тiло ii лежить у мармуровому склепi у Веронi*. Вiн спантеличено витрiщив на мене очi – певно гадаючи, що я перебрав шампанського абощо.
– Воно й не дивно.
– Тодi вiн спитав, чи не дописую я до газет. Я вiдповiв, що навiть не читаю iх. Це його страшенно розчарувало, пiсля чого вiн довiрливо повiдомив мене, що всi театральнi критики у змовi проти нього i що всiх iх пiдкуплено.
– Може, вiн у цьому й мае рацiю. Хоча, судячи з iхньоi зовнiшностi, бiльшiсть критикiв дешево обходиться покупцям.
– Однак йому вони, очевидячки, не по кишенi, – засмiявся Дорiан. – Ну, а тим часом у залi почали гасити свiтло, i я мусив iти. Єврей силкувався накинути менi ще якiсь там сигари, що вiн дуже розхвалював, але я й вiд них вiдмовився. Наступного вечора я, звичайно, був знову на тому самому мiсцi. Вiн привiтав мене низьким уклоном, запевняючи, що я щедрий меценат мистецтва. Проте, хоч яка огидна в нього фiзiономiя, слiд визнати, що вiн ревний Шекспiрiв прихильник. Вiн з гордiстю сказав менi, що всiма своiми п’ятьма банкрутствами його театр цiлковито завдячуе «бардовi», – так вiн уперто волiе називати Шекспiра. Вiн вважае це, либонь, чи не за особливу вiдзнаку.
– Це й е особлива вiдзнака, любий Дорiане, велика вiдзнака. Здебiльшого люди стають банкрутами, коли надмiру запопадливо вiддаються прозi життя. А от зазнати руiни через поезiю – це честь… Ну, а коли ж уперше ви заговорили з мiс Сiбiл Вейн?
– Третього вечора. Вона тодi грала Розалiнду. Я вже не мiг стримуватись. Пiд час вистави я кинув iй квiти, i вона глянула на мене. Принаймнi так менi видалось… А старий еврей не вiдставав, немов утявшись таки затягти мене за лаштунки, ну, я й погодився… Дивно ж, правда, що менi не хотiлося знайомитися з нею?
– Нi, не думаю.
– Чому ж, любий Гаррi?
– Колись при нагодi скажу. Але зараз я хочу слухати далi про цю дiвчину.
– Про Сiбiл? О, вона така сором’язлива, така лагiдна! У нiй ще багато дитинного. Коли я почав говорити, що захоплений ii грою, очi в неi широко розкрились у такому милому подивi – вона, здаеться, зовсiм не свiдома власноi сили. Мабуть, i вона, i я були тодi досить збентеженi. Старий еврей, осмiхаючись, стовбичив на порозi запорошеноi акторськоi кiмнатини i просторiкував перед нами, а ми обое собi дивились одне на одного, мов дiти. Вiн уперто титулував мене «мiлордом», тож я мусив запевнити Сiбiл, що я зовсiм не лорд. А вона сказала менi просто: «Ви бiльше схожi на принца. Я називатиму вас Чарiвний Принц».
– Слово честi, Дорiане, мiс Сiбiл знаеться на комплiментах!..
– Ви не розумiете ii, Гаррi. Я ж для неi немов герой з п’еси! Вона нiчого не вiдае про реальне життя. Живе вона разом з матiр’ю, виснаженою, змарнiлою жiнкою, що першого вечора в якомусь червоному капотi грала ледi Капу-леттi*. По матерi видно, що колись вона бачила кращi днi.
– Знаю я таких жiнок. Вигляд iх нагонить тугу, – пробурмотiв лорд Генрi, розглядаючи своi перснi.
– Єврей хотiв розповiсти про ii минуле, але я сказав, що то мене не цiкавить.
– Ви маете рацiю. У трагедiях iнших людей е щось безмежно жалюгiдне.
– Сiбiл – це едине, що мене обходить. Що я маю до ii роду? Вiд голiвки й до нiжок вона геть-чисто в усьому божественна! Щовечора я ходжу дивитись на ii гру, i з кожним разом Сiбiл стае все бiльш i бiльш чудовою.
– Он воно чому ви тепер нiколи не обiдаете зi мною! Я так i гадав, що у вас якийсь роман. І не помилився, хоч це трохи iнше, нiж я сподiвався.
– Гаррi, любий, ми ж кожного дня буваемо разом – чи за полуденком, чи за вечерею, i кiлька разiв я iздив з вами в оперу, – заперечив Дорiан, здивовано розширивши своi голубi очi.
– Але ви щоразу страшенно спiзнюетесь.
– Та що ж менi подiяти? Я не можу пропустити гру Сiбiл! – скрикнув Дорiан. – Навiть коли вона виступае лише в однiй сценi… Менi вже несила жити без неi. Коли я подумаю, що за чарiвна душа криеться в цьому тендiтному тiлi немов iз слоновоi костi, мене проймае побожний трепет.
– Ну, а сьогоднi – ви, певно, зможете пообiдати зi мною, Дорiане?
Юнак похитав головою.
– Сьогоднi вона Імогена, а завтра буде Джульетта.
– Коли ж вона Сiбiл Вейн?
– Нiколи.
– Поздоровляю вас.
– Який ви неможливий, Гаррi! Вона – це всi великi героiнi свiту заразом. Вона – щось бiльше, нiж просто окрема особа. Смiетеся? А я вам кажу – вона генiй. Я кохаю ii i зроблю все, щоб вона покохала мене! Гаррi, ви осягли всi таемницi життя, скажiть же менi – як можна причарувати Сiбiл Вейн? Я хочу, щоб Ромео запалився ревнощами. Я хочу, щоб усi закоханцi минулого почули наш смiх i посмутнiли; я хочу, щоб подих нашоi пристрастi розворушив iхнiй порох, розбудив iхнiй тлiн i примусив його страждати! Ви й не повiрите, Гаррi, як я ii обожнюю!
Кажучи це, Дорiан схвильовано ходив по кiмнатi. Гарячкова барва заграла йому на щоках, юнак був украй збуджений.
Лорд Генрi стежив за ним з ледь помiтним почуттям задоволення. Наскiльки Дорiан рiзнився вiд того сором’язного, несмiливого хлопця, що його вiн здибав у робiтнi Бе-зiла Голворда! Вдача його немов тiльки-но розквiтла i вже викинула пломенистий цвiт. З потайного сховища вийшла Душа, i Бажання постало, щоб зустрiти ii в дорозi.
– І що ж ви гадаете робити? – спитав нарештi лорд Генрi.
– Я хочу, щоб ви й Безiл пiшли зi мною подивитись на ii мистецтво. Я не маю жодного сумнiву, що ви теж визнаете хист Сiбiл Вейн. Тодi треба буде вирвати ii з рук того еврея. Вона зв’язана контрактом ще на три роки, точнiш, на два роки й вiсiм мiсяцiв. Певна рiч, я заплачу йому щось там. А коли все це влаштуеться, заорендую який-небудь театр у Вест-Ендi i покажу ii свiтовi в усiй ii силi! Вона зачаруе всiх так само, як зачарувала мене.
– Ну, це вже чи не занадто, мiй любий!
– Ось побачите! У неi не тiльки незрiвнянне мистецьке чуття, але й своя iндивiдуальнiсть. А ви ж часто казали менi, що саме особистостi, а не принципи, рухають наш вiк.
– Та вже нехай. А коли ж ми пiдемо до театру?
– Сьогоднi у нас вiвторок?.. Тодi давайте взавтра. Завтра вона грае Джульетту.
– Гаразд. Зустрiнемось у «Бристолi», о восьмiй вечора. Я привезу Безiла.
– Де ж можна о восьмiй, Гаррi! О пiв на сьому! Нам треба там бути перед початком вистави. Ви повиннi побачити ii в першiй дii, коли вона зустрiчаеться з Ромео.
– О пiв на сьому? Так рано? Наче ми збираемось чаювати або читати англiйський роман! Нi, хiба вже о сьомiй. Жодна порядна людина не обiдае ранiш сьомоi. Ви побачитеся з Безiлом перед цим? Чи, може, менi написати йому?
– Любий Безiл! Цiлий тиждень я не бачив його! Я такий невдячний – вiн же прислав менi мого портрета у чудовiй рамi, зробленiй за його ескiзом. І хоч я трохи заздрю портретовi, що вiн уже на цiлий мiсяць молодший вiд мене, все-таки я ним захоплений. Але, мабуть, краще ви напишiть Безiловi. Я не хочу бачитися з ним наодинцi – мене нудять його добрi поради.
Лорд Генрi посмiхнувся.
– Деякi люди дуже люблять розкидатись тим, чого самi найбiльше потребують. Ось що я називаю вершиною щедрот.
– Безiл – чудовий товариш, але вiн трошки фiлiстер. Я завважив це, вiдколи познайомився з вами.
