– Проте на нас лежить така велика вiдповiдальнiсть, – несмiливо докинула мiсiс Ванделер.
– Страшенно велика, – пiдтвердила ледi Егата.
Лорд Генрi поглянув на мiстера Ерскiна.
– Людство сприймае себе надто серйозно – це його первородний грiх. Якби печерна людина вмiла смiятись, iсторiя виглядала б зовсiм iнакше.
– Вашi слова дуже втiшили мене, – прощебетала герцогиня. – Заходячи до нашоi дорогоi тiтоньки, я завжди почуваюсь наче винною в чомусь, бо мене анiскiльки не цiкавить Іст-Енд. Тепер я зможу дивитись iй у вiчi i не червонiти.
– Червонiти – це жiнкам дуже до лиця, герцогине, – зауважив лорд Генрi.
– Тiльки молодим, – вiдповiла вона. – А коли червонiе така стара жiнка, як я, це дуже погана прикмета. Любий лорде Генрi, порадили б ви менi, як знову стати молодою!
Лорд Генрi подумав хвилину.
– Ви можете пригадати, герцогине, яку-небудь велику свою помилку, ще ззамолоду? – спитав вiн, дивлячись на неi через стiл.
– О, i не одну, на жаль!
– Тодi вчинiть iх усi знову, – поважно сказав лорд Генрi. – Повернути власну молодiсть – значить просто повторити своi нерозважнi вчинки, та й годi.
– Це захоплива теорiя! – вигукнула герцогиня. – Я неодмiнно скористаюся з неi.
– Це небезпечна теорiя! – почулося крiзь стуленi уста сера Томаса.
Ледi Егата лише похитала головою, але не стрималась вiд усмiху. Мiстер Ерскiн мовчки наслухався.
– Так, – вiв далi лорд Генрi, – це одна з великих таiн життя. Тепер бiльшiсть людей помирае вiд так званого тверезого глузду, що геть увесь просяк рабським духом, i надто пiзно спохоплюеться, що тiльки за единим людина нiколи не жалкуе – за власними помилками й дивацтвами.
Круг столу розлiгся смiх.
А лорд Генрi дав волю буйнiй фантазii i заходився жонглювати своею думкою, змiнюючи ii раз у раз до невпi-знання: то вiдкидаючи ii, то переймаючи, то примушуючи ii веселково iскритись у спалахах його уяви, то окрилюючи ii парадоксами. Похвала шаловi поступово пiднеслася до фiлософii, а Фiлософiя стала юною i, ввiбравши в себе дику музику Насолоди, сама наче вакханка* в заплямованих вином шатах i у плющовому вiнку кинулася в несамовитий танець на пагорбах життя, беручи на кпини тверезiсть вайлуватого Сiлена*. Факти розбiгались перед нею, мов сполоханi лiсовi звiрята. Їi голi ступнi топтали величезне давило, на якому сидiв мудрий Омар*, i сiк винограду, бурлячи, здiймався хвилями пурпурових бульбашок довкiл ii бiлих нiг i стiкав червоним шумовинням по спадистих чорних стiнках кадовба.
Це була блискуча iмпровiзацiя. Лорд Генрi вiдчував на собi зосередженi очi Дорiана Грея, i усвiдомлення того, що серед присутнiх е душа, яку вiн прагне заполонити, наснажувало його дотепнiстю i забарвлювало йому уяву. Осяйнi образи його яскравоi фантазii геть вiдмiтали вимоги розуму. Мимохiть пiддаючись цим чарам, слухачi забували себе i радо йшли на клич його сопiлки. Дорiан Грей i на мить не зводив з нього пильного погляду, сидячи, мов заворожений, i тiльки усмiшка раз по раз вигравала йому на устах та захоплення в потемнiлих очах побиралося задумою.
Нарештi в убраннi нашоi доби до кiмнати ввiйшла Дiйснiсть – в особi служника, котрий доповiв герцогинi, що ii екiпаж подано. Ледi з жартiвливим розпачем сплеснула в долонi:
– Як прикро! Я мушу йти! Треба ще забрати чоловiка в клубi i разом з ним поiхати на якiсь противнющi збори, де вiн мае головувати. Якщо я спiзнюся, вiн обов’язково розшаленiе, а в цьому капелюшку я не можу допускати сцен. Цей капелюшок у мене надто крихкий – гостре слово може понiвечити його. Нi, нi, я мушу йти, люба Егато. До побачення, лорде Генрi, я захоплена вами, хоч вашi думки й дуже нездоровi. Я рiшуче не знаю, що й сказати про вашi погляди… Неодмiнно заiжджайте коли до нас на обiд. Може, у вiвторок? Ви вiльнi у вiвторок?
– Для вас, герцогине, я завжди вiльний, – з уклоном промовив лорд Генрi.
– О, це i дуже гарно, i дуже погано з вашого боку! – скрикнула герцогиня. – Отже, майте на увазi: ми вас чекатимем.
З цими словами вона велично випливла з кiмнати, а за нею i ледi Егата та iншi дами.
Коли лорд Генрi знову сiв, мiстер Ерскiн пiдiйшов до нього i примостився поруч, поклавши руку юнаковi на плече.
– Ви розмовляете так, що куди там тим книжкам! – сказав вiн. – А чому б вам не написати вiд себе книжку?
– Я занадто люблю читати книжки, мiстере Ерскiн, щоб iще морочитись писанням iх. Певна рiч, я б не проти написати роман, такий пишний, як перський килим, i так само фантастичний. Але у нас в Англii публiка цiкавиться лише газетами, букварями й енциклопедiями. З усiх народiв свiту англiйцi найменше знаються на красi лiтератури.
– Боюся, ви маете слушнiсть, – погодився мiстер Ерскiн. – Я й сам свого часу мав намiр стати письменником, хоча давно вже скинувся цiеi думки… А зараз, мiй юний друже, коли дозволите менi так вас називати, чи можу я запитати – ви серйозно все це говорили за полуденком?
– Я зовсiм забув, що тут говорив, – осмiхнувся лорд Генрi. – Мабуть, якiсь дурницi?
– Так, i дуже небезпечнi. Я без жарту гадаю, що ваш вплив вельми загрозливий, i коли що станеться з нашою
доброю герцогинею, ми вважатимем вас за головного винуватця… Але менi було б цiкаво побалакати з вами про життя – знаете, мое поколiння таке нудне! Коли-небудь, як Лондон обридне вам, завiтайте до мене в Тредлi. Там, за чаркою чудового бургундського, – на щастя, його в мене ще досить, – ви б виклали свою фiлософiю насолоди.
– Це буде чарiвно! Вiзит до Тредлi – велика честь. У Тредлi надзвичайний господар i надзвичайна книгозбiрня.
– Ви прикрасите ii своею присутнiстю, – з гречним уклоном вiдповiв лiтнiй добродiй. – Ну, а тепер я мушу попрощатися з вашою милою тiтонькою. Менi пора в «Атенеум»*. Це година, коли ми там куняемо.
– Всi ви, мiстере Ерскiн?
– Так, усi сорок чоловiк у сорока крiслах. Ми готуемось до засiдання в Англiйськiй лiтературнiй академii.
Лорд Генрi, смiючись, пiдвiвся.
– А я пiду до Гайд-парку*.
У дверях його руки доторкнувся Дорiан Грей.
– Дозвольте й менi пiти з вами, – пробурмотiв вiн.
– Але ж ви, здаеться, обiцяли зайти до Безiла Гол-ворда?
– Я радше пiшов би з вами. Менi навiть потрiбно з вами пiти! Дозвольте менi! І ви обiцяете розмовляти зi мною весь час? Ваша мова така чарiвна, як нi в кого.
– Ой, я вже набалакався сьогоднi, – посмiхнувшись, заперечив лорд Генрi. – Зараз менi хочеться хiба що дивитись на життя. Коли це вас цiкавить – ходiмо, подивимось разом.
Роздiл IV
Одного дня мiсяцем пiзнiше Дорiан Грей сидiв у розкiшному крiслi в маленькiй бiблiотецi будинку лорда Генрi в Мейферi*. Це була по-своему дуже гарна кiмната, обличкована високими дубовими панелями кольору оливи, з кремовим фризом, з лiпним оздобленням стелi. Пiдлогу покривала цеглиста повстина, на якiй там i сям розстелено було шовковi перськi килимцi з довгими торочками. На столику з атласного дерева стояла статуетка роботи
Клодiона*, а обiк неi лежав примiрник «Les Cent Nouvelles»* в оправi Кловiса Ева*. Книжка ця колись належала самiй Маргаритi Валуа, i палiтурки ii були поцяткованi золотими стокротками, що iх королева обрала собi за емблему. На полицi камiну красувалося кiлька блакитних порцелянових ваз iз барвистими тюльпанами. Крiзь вiкно, густо похрещене свинцевим переплетiнням, ллялося рожеве свiтло лiтнього лондонського полудня.
Лорд Генрi ще не повернувся. Вiн, як завжди, спiзнювався, виходячи з принципу, що пунктуальнiсть – це крадiй часу. Отож вигляд гостя був трохи насуплений, коли вiн знiчев’я гортав розкiшне iлюстроване видання «Манон Леско»*, взяте в однiй з книжкових шаф. Монотонне цокання годинника в стилi Луi XIV* дратувало його, i вiн уже раз чи два поривався пiти.
Нарештi зокола почулась чиясь хода, i дверi вiдчинилися.
– Як ви пiзно, Гаррi, – буркнув юнак.
– На жаль, це не Гаррi, мiстере Грей, – вiдповiв високий дзвiнкий голос.
Сквапно озирнувшись, Дорiан скочив на ноги.
– Перепрошую! Я думав…
