– Ну, не дивись так сердито, Безiле. Це було у моеi тiтоньки, ледi Егати. Вона розповiдала менi, що знайшла пречудового юнака, котрий обiцявся допомагати iй у благодiйництвi в Іст-Ендi*, i що звуть його – Дорiан Грей. Щоправда, вона анi пiвсловом не натякнула на його вроду. Жiнки, в усякому разi жiнки лагiдноi вдачi, не вмiють оцiнити привабливоi зовнiшностi. Вона сказала, що вiн дуже серйозний, що в нього прегарна душа. Я зразу уявив собi такого добродiя в окулярах, з прилизаним волоссям i таранкуватою парсуною, як вiн важко ступае дебелими ногами… Шкода, що я тодi не знав про вашу дружбу.
– А я дуже радий, що ти не знав цього, Гаррi.
– Чому ж?
– Я не хочу, щоб ти зустрiвся з ним.
– Не хочеш, щоб я зустрiвся з ним?
– Нi, не хочу.
– Мiстер Дорiан Грей у робiтнi, сер, – доповiв служник, з’являючись у садку.
– Тепер тобi хоч-не-хоч доведеться познайомити нас, – засмiявся лорд Генрi.
Голворд обернувся до служника, що стояв, мружачись вiд сонця.
– Попросiть мiстера Грея зачекати, Паркере. Я буду за кiлька хвилин.
Служник уклонивсь i пiшов. Тодi художник подивився на лорда Генрi.
– Дорiан Грей – мiй найдорожчий друг. Твоя тiтонька мала цiлковиту рацiю – душа в нього чиста й прекрасна. Не зiпсуй його, Гаррi. Не намагайся впливати на нього. Твiй вплив мав би згубнi наслiдки. Свiт широкий, i в ньому багато чарiвних людей. Тож не забирай вiд мене цiеi единоi людини, що надае принади моему мистецтву. Мое майбутне, як митця, залежить вiд нього. Пам’ятай, Гаррi, я покладаюся на тебе.
Вiн говорив дуже повiльно, слова пробивались немовби проти його волi.
– Що за дурницi ти торочиш! – з усмiхом перепинив Голворда лорд Генрi i, взявши його пiд руку, трохи не силою повiв до будинку.
Роздiл II
Увiйшовши, вони побачили Дорiана Грея. Вiн сидiв за роялем, спиною до них, i гортав сторiнки «Лiсових сцен» Шумана*.
– Та це ж чудовi речi, Безiле! – вигукнув Дорiан. – Ви повиннi позичити менi цi ноти, я хочу iх вивчити!
– Це цiлком залежить вiд того, як ви сьогоднi позуватимете, Дорiане.
– Ой, як менi воно набридло! Я вже й портретовi своему не радий, – з вередливою мiною вiдповiв юнак, повертаючись на дзиглику. Завваживши незнайомого, вiн ледь почервонiв i схопився на ноги. – Перепрошую, Безiле, я не знав, що ви не самi.
– Знайомтесь, Дорiане, – це мiй давнiй друг, ще з Оксфорду. Я тiльки-но говорив йому, як добре ви позуете, а ви взяли та й зiпсували все.
– Але ви не зiпсували мого задоволення вiд зустрiчi з вами, мiстере Грей, – сказав лорд Генрi, виступивши наперед i простягаючи Дорiановi руку. – Моя тiтонька часто згадуе про вас. Ви один з ii улюбленцiв i, боюся, також одна з ii жертв.
– Я тепер у чорному списку ледi Егати – промовив Дорiан з виглядом жартiвливоi покути. – Я обiцяв поiхати з нею минулого вiвторка до клубу у Вайтчепелi* i, далебi, забув про це. Ми збиралися там грати в чотири руки, – здаеться, аж цiлих три дуети… Тепер не знаю, що вона й скаже менi. Я вже й заходити до неi побоююсь.
– О, я вас помирю з моею тiтонькою. Вона вельми прихильна до вас. А ваша вiдсутнiсть на концертi – то я не думаю, щоб мала яке значення. Публiка, певно, вважала, що грало двое. Коли тiтонька Егата сiдае за рояль, вона зчиняе гамiр на рiвнi двох душ.
– iй було б дуже прикро почути таку думку про себе, та й менi не дуже приемно, – засмiявся Дорiан.
Лорд Генрi подивився на нього. Так, безперечно, цей юнак – з нiжними обрисами ясно-червоних уст, чистими блакитними очима й злотистими кучерями – був надзвичайно вродливий. Його обличчя чимось таким одразу викликало довiру. З нього промовляла вся щирiсть юностi, вся чистота юнацького запалу. Бачилось – життевий бруд ще не позначив його своiм тавром. Чи ж дивина, що Безiл обожнював Дорiана!
– Ви занадто чарiвнi, щоб вiддаватися фiлантропii, мiстере Грей, занадто чарiвнi.
Лорд Генрi вмостився на диванi й розкрив портсигар.
Художник тим часом заклопотано змiшував фарби i готував пензлi. Почувши останне зауваження лорда Генрi, вiн глянув на нього, хвильку повагався, а тодi сказав:
– Гаррi, я хотiв би сьогоднi закiнчити портрет… Ти не образишся, коли я попрошу тебе пiти?
Лорд Генрi усмiхнено подивився на Дорiана Грея.
– Пiти менi, мiстере Грей?
– О нi, будь ласка, залишiться, лорде Генрi. Я бачу, Безiл сьогоднi знов насумрений, а я не можу терпiти, коли вiн такий. Крiм того, менi б хотiлося, щоб ви пояснили, чому я не повинен вiддаватися фiлантропii.
– Не знаю, чи варто це пояснювати, мiстере Грей. Це така нудотна матерiя, що про неi треба було б говорити серйозно… Але я певно вже не пiду, як ви просите. Ти ж не заперечуватимеш, Безiле? Адже ти сам казав менi, що тобi подобаеться, коли твiй позувач мае з ким погомонiти на сеансi.
Голворд закусив губу.
– Якщо Дорiан бажае, ти, звичайно, повинен залишитись. Дорiановi примхи – закон для всiх, окрiм нього самого.
Лорд Генрi взяв капелюха й рукавички.
– Хоч ти й дуже наполягаеш, Безiле, але, на жаль, я таки мушу йти. У мене призначено зустрiч з одним чоловiком у ресторанi «Орлеанс». До побачення, мiстере Грей. При нагодi завiтайте до мене на Керзон-стрiт. О п’ятiй годинi я майже завжди вдома. Тiльки сповiстiть завчасу – я б шкодував, якби ми розминулись.
– Безiле! – скрикнув Дорiан Грей. – Якщо лорд Генрi пiде, я також пiду. За роботою ви нiколи й уст не розтуляете, а менi тут стiй i ще показуй приемну мiну! Це жах як набридае! Попросiть його залишитись – я так хочу!
– Залишись, Генрi! Зроби таку ласку й Дорiановi, i менi, – сказав Голворд, зосереджено дивлячись на картину. – Дорiан каже правду – я нiколи сам не говорю, працюючи, i не слухаю, що кажуть iншi, а це, мабуть, страшенно докучливо моiм бiдолашним натурникам. Я прошу тебе, залишись.
– А як же з тiею особою, що чекае на мене в ресторанi?
Художник засмiявся:
– Не думаю, щоб це був який клопiт. Сiдай, Гаррi. Ну, а тепер, Дорiане, станьте на помiст i не дуже ворушiться. І не звертайте нiякоi уваги на те, що говоритиме
лорд Генрi. Вiн мае вкрай поганий вплив на всiх своiх друзiв, за винятком хiба що мене.
Дорiан Грей з виглядом юного грецького мученика ступив на пiдвищення, зобразивши невдоволену гримасу до лорда Генрi, котрий явно йому сподобався. Вiн був такий несхожий на Безiла! Мiж ними двома – разючий контраст. І голос у лорда Генрi такий приемний!.. Трохи згодом Дорiан Грей звернувся до нього:
– Справдi ви маете вкрай поганий вплив, лорде Генрi? Аж настiльки поганий, як каже Безiл?
– Доброго впливу взагалi не iснуе, мiстере Грей. Будь-який вплив неморальний – неморальний з наукового погляду.
– Чому це?
– Тому що впливати на когось – означае вiддавати комусь власну душу. Людина вже не думае своiх природних думок, не запалюеться своiми природними пристрастями. І чесноти вона переймае вiд iнших, i грiхи – коли е така рiч, як грiх, – запозичуе. Людина перетворюеться на вiдлунок чужоi музики, на актора, що грае не для нього написану роль. Мета життя – розвиток власного «я». Повнiстю реалiзувати свое ество – ось для чого iснуе кожен з нас. Але в наш час люди стали боятися самих себе. Вони забули найвищий з усiх обов’язкiв – обов’язок перед самими собою. Звичайно, вони доброчиннi. Вони годують виснажених i одягають жебракiв, але iхнi власнi душi голоднi й голi. Мужнiсть покинула нас. А можливо, ми нiколи й не мали ii. Страх перед суспiльством, що е основою моралi, страх перед Богом, що е таiною релiгii, – ось що владуе нами. А проте…
– Дорiане, будьте слухняним хлопчиком, повернiть голову трошки праворуч, – сказав художник. Поринувши у роботу, вiн усвiдомлював тiльки те, що нiколи ранiш не бачив такого виразу в юнака на обличчi.
– А проте, – низьким мелодiйним голосом вiв далi лорд Генрi з грацiозним помахом руки, притаманним йому ще з Ітону*, – я певен, що якби кожна людина проживала все свое життя повнiстю й цiлковито, даючи вияв кожному почуттю, вираз кожнiй думцi, втiлюючи кожну мрiю, – тодi, я певен, свiт дiстав би такий свiжий i дужий збудник радостi, що ми забули б усi хвороби середньовiччя i повернулись до еллiнського iдеалу*, а можливо, й до чогось iще кращого, ще багатшого. Але й найхоробрiший iз нас боiться самого себе. Самозаперечення, цей трагiчний пережиток дикунських збочень, i досi калiчить нам життя. Ми покаранi за свою саможертву. Кожен iмпульс, що ми намагаемось притлумити, нависае над розумом i отруюе нас. А згрiшивши, ми покiнчуемо з грiхом, бо вже чинячи грiх – людина тим самим очищуеться. Тодi залишаються тiльки згадки про насолоду або розкошi каяття. Єдиний спосiб збутися спокуси – пiддатись iй. А опирайтеся спокусi – i ваша душа знеможе вiд жадання речей, що iх ви самi собi заборонили, вiд бажань, що iх вашi ж потворнi закони зробили потворними i незаконними. Хтось сказав, що найбiльшi подii свiту вiдбуваються в людському мозковi. І так само слушно, що й найбiльшi грiхи свiту чиняться в людському мозковi i тiльки в мозковi. Та й ви самi ж, мiстере Грей, – i в свiтлому своему отроцтвi, i в рожевiй юностi, – не раз зазнавали пристрастей, що лякали вас, думок, що сповнювали вас жахом, мрiй i сонних марень, сама лише згадка про якi – i то може спопелити вам щоки соромом…
