– Йому таки пощастило.
– Який жаль! – пробурмотiв Дорiан Грей, усе ще не зводячи очей з картини. – Який жаль! Я зiстарюся, стану бридким i потворним, а цей портрет повiк лишиться молодим. Вiн нiколи не буде старiшим, нiж ось цього червневого дня… О, якби тiльки можна було навпаки! Якби це я мiг лишатись повiк молодим, а старiшав – портрет! За це… за це… я вiддав би все! Так, все, геть-чисто все на свiтi! Я вiддав би за це навiть саму душу!
– Ти, Безiле, навряд чи пристав би на таку угоду, – засмiявся лорд Генрi. – Вона б не дуже принадно позначилась на твоiй роботi!
– Авжеж, Гаррi, я рiшуче б заперечив, – сказав Гол-ворд.
Дорiан Грей обернувся до нього.
– Я цього певен, Безiле. Бо вам ваше мистецтво дорожче за друзiв. Я для вас не бiльше, нiж позеленiла бронзова статуетка! А може, й того навiть не вартий.
Художник у подивi розширив очi. Це було так несхоже на Дорiана. Що сталося? Вiн увесь аж мало не кипiв вiд роздратування, вид його палав.
– Так, – вiв далi Дорiан. – Я для вас менше, нiж срiбний Фавн* чи отой Гермес* iз слоновоi костi. Вони вам подобатимуться завжди. А доки я подобатимусь? Мабуть, до першоi зморшки на моему обличчi!.. Тепер я знаю, що, втрачаючи вроду, яка вона не е, людина втрачае все. Ваш портрет навчив мене цього. Лорд Генрi Воттон мае цiлковиту рацiю. Юнiсть – це едине, що варто мати. Коли я побачу, що старiю, то заподiю собi смерть.
Голворд пополотнiв i схопив його за долоню.
– Дорiане, Дорiане! Не кажiть цього! Адже я нiколи не мав такого друга, як ви, i нiколи не матиму! Невже ж ви заздрите цим мертвим речам, – ви, красивiшi за будь-яку з них?!
– Я заздрю всьому, чия краса безсмертна! Я заздрю цьому портретовi, що ви намалювали з мене. Чому вiн мае право зберiгати те, що я мушу втратити? Кожна мить забирае щось вiд мене i даруе щось йому. О, якби тiльки можна було навпаки! Якби це портрет мiг змiнюватись, а я повiк лишався б таким, як зараз! Навiщо ви намалювали його? Вiн же колись глузуватиме з мене, о, i як жорстоко глузуватиме!
Гарячi сльози виступили Дорiановi на очах, вiн висмикнув руку i, кинувшись на диван, припав обличчям до подушок, немов у благаннi.
– Це все ти накоiв, Гаррi, – гiрко мовив художник. Лорд Генрi знизав плечима.
– Це справжнiй Дорiан Грей, i тiльки.
– Нi, вiн не такий.
– Якщо вiн не такий, то що я тут мiг накоiти?
– Тобi треба було пiти, коли я просив тебе, – пробурмотiв Безiл Голворд.
– Я залишився тому, що ти попросив мене, – заперечив лорд Генрi.
– Гаррi, я не можу заразом посваритися з двома найкращими друзями!.. Але ви примусили мене зненавидiти свiй шедевр, i я знищу його. Та й що вiн, власне, крiм полотна й фарб? Я не дозволю йому стати помiж нашi трое життiв i скалiчити iх!
Дорiан Грей, звiвши вiд подушки злотисту голову з поблiдлим обличчям у сльозах, пильнував за Голвордом, як той пiдiйшов до круглого столика пiд високим завiшеним вiкном. Що вiн там робить? Пальцi його порпаються серед купи тюбикiв з фарбою та сухих пензлiв, чогось шукаючи. А-а, ножика з гнучкоi сталi, яким чистять палiтру… Ось вiн нарештi знайшов його. Вiн хоче порiзати картину!
З придушеним риданням юнак схопився з дивану, пiдбiг до художника, вирвав у нього з рук ножа i шпурнув у куток кiмнати.
– Не смiйте, Безiле, не смiйте! – закричав вiн. – Це було б убивство!
– Я радий, що ви кiнець кiнцем оцiнили мою роботу, – холодно озвався Голворд, приходячи до тями. – Я вже не думав, що вас на це стане.
– Оцiнив? Я закоханий у неi! Це ж нiби частка мене самого!
– Ну що ж, гаразд. Як тiльки ви пiдсохнете, вас покриють лаком, вставлять у раму i вiдiшлють додому. Тодi зможете чинити з собою що завгодно. – І, пройшовши через кiмнату, художник подзвонив за чаем. – Ви, звичайно, вип’ете чаю, Дорiане? А ти теж, Гаррi? Чи ти вiдкидаеш такi простi втiхи?
– Я захоплююсь простими втiхами, – сказав лорд Генрi. – Це останнiй притулок для складних натур. А от сцени менi подобаються лише на кону. І диваки ж ви обидва! Цiкавий би я знати, хто це визначив людину як розумну iстоту. То був найнеобдуманiший висновок! Людина – це багато що, але вона не е розумна. Зрештою, я навiть радий цьому, хоч менi б i не хотiлося, щоб ви сварилися через портрет. Ти зробив би набагато краще, Безiле, якби вiддав портрета менi. Справдi, цей дурненький хлопчина не потребуе його так, як я.
– Безiле, якщо ви оддасте портрета комусь iншому, я вам нiколи цього не подарую! – вихопився Дорiан Грей. – І я не дозволю нiкому обзивати мене «дурненьким хлопчиною»!
– Ви ж знаете, що портрет належить вам, Дорiане. Я вiддав його вам ще до того, як вiн постав на свiтi.
– І ви знаете, що повелися трохи по-дурному, мiстере Грей. Так само ви не можете серйозно заперечувати, коли вам нагадують, що ви дуже молодi.
– Сьогоднi вранцi я навiдлiг заперечив би це, лорде Генрi.
– О, сьогоднi вранцi! Лиш вiд цього ранку ви почали жити!
Постукавши у дверi, увiйшов служник i поставив на японський столик тацю з чаем. Задзеленькотiли чашки й блюдечка, зашипiв великий жолобкуватий чайник. Потому пiдлiток-служка внiс два кулястих порцелянових полумиски з накривками. Дорiан Грей взявся наливати чай. Двое iнших неквапливо пiдiйшли до столика i подивились, що було на полумисках.
– Ходiм сьогоднi ввечерi до театру, – запропонував лорд Генрi. – Десь щось певно мае йти путне. Щоправда, я обiцяв одному чоловiковi повечеряти з ним у клубi Вайта*, але оскiльки вiн мiй давнiй приятель, я можу сповiстити його телеграмою, що заслаб або що менi стала на завадi пiзнiша домовленiсть. Я думаю, це було б навiть дотепне вибачення: воно вразило б щирiстю.
– Ой, як я не люблю переодягатись у вихiдне вбрання, – буркнув Голворд. – І так неприемно почуваешся в ньому!
– Маеш рацiю, Безiле, – мляво погодився лорд Генрi. – Сучаснi костюми вiдразливi – вони такi похмурi, такi гнiтючi. Грiх – це едина барвиста рiч, що залишилась нам нинi.
– Гаррi, тобi направду-бо не слiд так говорити перед Дорiаном.
– Перед котрим Дорiаном? Перед тим, що наливае чай, чи тим, що на портретi?
– Перед обома.
– Я радо пiшов би з вами до театру, лорде Генрi, – обiзвався нараз Дорiан Грей.
– То й пiдете. І ти також, Безiле?
– iй-бо, я не можу. У мене сила роботи. Та й щось не хочеться.
– Гаразд, тодi ми вдвох виберемося, мiстере Грей.
– Я буду страшенно радий!
Художник прикусив губу i з чашкою в руцi ступив до портрета.
– Я лишуся iз справжнiм Дорiаном, – сумно мовив вiн.
– То це вiн – справжнiй Дорiан? – скрикнув прообраз портрета, пiдходячи до художника. – Невже я й справдi такий, як вiн?
– Авжеж, ви точнiсiнько такий самий.
– Це ж чудово, Безiле!
– Принаймнi ви такий самий на вигляд. Але вiн нiколи не змiниться, – зiтхнув Голворд, – а це вже не абищо.
– І як тiльки людям кортить отiеi постiйностi! – вигукнув лорд Генрi. – Таж навiть у коханнi це справа чисто фiзiологiчна. Наша воля тут безсила. Молодi хочуть бути вiрнi, та не бувають; старi хочуть бути невiрнi, та вже не можуть. Ото й тiльки.
