– Нi! – жахнувся Андрiй. Але баба вже владно вхопила його за руку, i князь чомусь вiдразу припинив пручатися. Циганка перевернула його руку долонею нагору й забелькотiла, немов божевiльна:
– Кров!!! Смерть!!! Кров… Смерть…
Далi все сталося так швидко – як оком змигнути. Андрiй i сам не знав, чи бачив усе насправдi, або ж з ним сталася миттева непритомнiсть!..
…Самотнiй воiн вiдбиваеться вiд сотнi ворогiв, навколо гори трупiв i калюжi кровi… Але от вже розлючена юрба тягне до болота його оголене тiло…
…Баба повернула голову, примара зникла, хустина сповзла назад.
Мiсячне свiтло впало на ii обличчя, висвiтливши жовту, немов пергамент, шкiру, величезний гачкуватий нiс, потворний беззубий рот…
Андрiй вiдчував на своiй долонi холоднi кощавi пальцi. Вiн спробував вiдсмикнути руку, але не змiг.
– Поiхали, Стефане! – вигукнув князь i таки висмикнув руку, перехрестившись.
– Не йди, я ще не все сказала, не все пояснила… – почала благати старчиха. – Я не бачу тебе. Тут надто багато свiтла. Повернися й подивись менi в очi…
Немирич покiрно повернув голову й поглянув у ii жахливi нерухомi, немовби склянi очi, затягнутi напiвпрозорою зеленуватою плiвкою…
– Стефане, скорiше, геть звiдси!!! – не своiм голосом заволав пан Андрiй. – Подивися, це ж мертвячка! У неi ж мертвi очi!
Стефан непевно смикнув вiжки. Кiнь жалiбно заiржав i через силу рушив з мiсця, але баба не вiдставала, вона перетворилася в чорну хмару й продовжувала плисти над землею поруч iз вiзком. У тишi ночi чулося ii бурмотiння, що переслiдувало Немирича i зводило його з глузду…
– Вiд долi не втечеш, ii не обскачеш на конi, не об’iдеш на возi!.. І дарма, хто помре: може, це будеш ти, пане?.. А може, i якийсь нащадок твiй?..
– Жени!!! Геть жени вiд цього клятого мiсця!!! – у розпачi закричав Андрiй.
Стефан здригнувся, немовби прокинувшись, i щосили стьобнув коня. Але тварина вже не мала потреби в тому: здригнувшись усiм тiлом, кiнь злякано заiржав i понiсся галопом. Земля полетiла з-пiд копит, дерева й хрести замиготiли, потiм злилися в нерозрiзнену суцiльну стiну… Баба вiдлетiла вiд вiзка, i, немов пiдхоплений ураганом крихiтний осiннiй листочок, зникла в нiчнiй пiтьмi.
– Ти бачив бойовище й одинокого козака?! Ти бачив рiки кровi?! – задихаючись, запитав князь у Стефана. – А розлючену юрбу?.. А болото?..
Цвинтар нарештi залишився позаду, вiз вилетiв на велику дорогу, звiдки до панського маетку було вже рукою подати. Мали рацiю завсiдники корчми: шлях через цвинтар виявився найкоротшим… але яким жахливим!..
– Нi, нiякого козака я не бачив. Мабуть, тобi привидiлося, княже, – тихо вiдповiв Стефан. – А баба?.. Та це просто юродива якась. Кого тiльки не зустрiнеш на цвинтарi уночi… Забудь про цi дурницi, княже!
– Як я можу забути таке?! – обурився Андрiй. – Ця карга наврочила чиюсь смерть! І звiдки вона знала мое iм’я?!
– Одружитися тобi потрiбно, княже, а не вислуховувати маячню всяких божевiльних бабiв. А слова ii забудь! Не для тебе це пророцтво, отак. Боже борони вiд таких пророцтв… i вiд клятих божевiльних провiсниць заразом!..
Плеснувши козака по плечу, Немирич легко зiстрибнув з воза. Багряний свiтанок повiльно розфарбовував обрiй, небо затягувалося сiрими рваними хмарами. Вiтер мiцнiшав. Зважаючи на всi прикмети, насувалася гроза.
* * *
Андрiй прокинувся близько полудня тому, що сонячнi променi, золотi й теплi, падали на постiль, зiгрiвали й нiжили, заслiплювали очi… Вiн замружився. Вставати не хотiлось… Одначе добре було б зараз, при денному свiтлi, подивитись на вчорашнiй виграш! Цiкаво, яке багатство вiн загрiб на п’яну голову та пiд везучу руку?..
Князь знехотя пiдвiвся з лiжка, повiльно перетнув кiмнату, простягнув руку до калитки, що лежала на невеличкому столику… Однак мiшечок виявився порожнiм. Андрiй не вiрив своiм очам: там не було жодноi монетки! Зникли також i заставнi, i перстень iз яскравим смарагдом – а йому ж так хотiлося глянути на чудовий камiнь тепер, у яскравому сонячному промiннi!..
«Хто б мiг усе це взяти?!» – губився у здогадах Андрiй. А може, нiхто й не брав?! Раптом усе вигране вчора вiн забув у корчмi?! Чи загубив по дорозi додому?! А може, ота мертва старчиха-циганка вiдiбрала?..
Трохи подумавши, вiн вирiшив, що варто поiхати назад до корчми i з’ясувати, куди ж подiвся вчорашнiй чесний виграш.
* * *
Немирич поскакав полем, потiм через гай. Але коли виiхав на пагорок, то поблизу дороги нiякоi корчми не знайшов. Вона пропала, немовби розчинилася! Немовби й не було ii…
«Що за чортiвня?! Невже заблукав?» – подумав Андрiй. Вiн пiдвiвся на стременах, ще раз озирнувся довкола й помiтив удалечинi невеличке селище. Вирiшив заiхати туди й розпитати про корчму тамтешнiх жителiв.
Селище складалося всього з декiлькох будинкiв. Маленька дерев’яна церквиця, приосадкувата й низенька, була розташована в центрi селища. Князь вирiшив зайти в церкву, майже порожню в цю годину дня. Опинившись там, вiдчув себе набагато спокiйнiше – зовсiм як у далекому дитинствi… Навiть важко зiтхнув при цих згадках.
Зненацька бозна звiдки виринув старенький священик i запитав спiвчутливо:
– Що привело тебе сюди, чадо Боже?
– Я хочу висповiдатися, отче, – вiдповiв Андрiй.
– Покайся у своiх грiхах, чадо, покайся, – сонним голосом пробурмотiв батюшка, прихильно кивнув i приготувався слухати.
– Це буде не зовсiм звичайна сповiдь, – попередив Андрiй. – Навiть не знаю, iз чого розпочати… Можливо, ти, отче, не повiриш менi. Те, про що я розповiм, звучить дуже незвичайно й дивно…
І Немирич повiдав про вчорашню картярську гру у корчмi, про повернення додому, про зустрiч iз старчихою-циганкою на цвинтарi, про ii жахливi слова i кривавi видiння… Загалом, про все, що сталося. Андрiй говорив, священик мiж тим слухав уважно, лише зрiдка перепитуючи. По мiрi того, як проходила ця дивна сповiдь, князь вiдчував полегшення. От нарештi хоч хтось зацiкавився його нещасною долею! Намагався вислухати й зрозумiти…
– Неприемна зустрiч! – важко зiтхнув священик. – Неприемна, але не така вже i страшна. Звiсно, коли людина бачить смерть, це не завжди означае смерть самоi людини. Ти, чадо, можеш докорiнно змiнити свое життя – i тодi вмре колишне твое життя, розгульне й розпусне! Помре в людинi старе, народиться нове, а людина житиме. Ти досi жив неправедно, багато ворогiв нажив, багато з тобою сталося такого, чого тепер соромишся. Твое серце вимагае змiн, iнакше тебе поглине безодня нерозумiння. Отже, все, що сталося з тобою, – це просто попередження тобi вище.
– Менi потрiбно змiнити життя? – несмiливо поцiкавився князь.
– Нi, чадо Андрiю, тобi треба в усiх подробицях згадати, яким ти жив, а також добряче подумати про те, яким став унаслiдок такого життя.
– А звiдки ти, отче, знаеш мое iм’я? – здивувався князь.
– Та хто ж у наших краях не знае князя Немирича!.. Був ти славетною людиною, а став нiкчемою, п’яницею i картярем. Але, княже, мабуть що любить тебе Господь, якщо такi знаки шле. Йди ж собi з Богом, чадо, знайди дружину вiрну, добру та й живи собi, як усi люди – чесно i праведно. Дiтей, онукiв рости, давай iм мудрi настанови. Пiклуйся про благо людей… І станеш тодi щасливим.
Андрiй кивнув i повiльно побрiв геть. Високi дверi церкви з рипiнням зачинилися за його спиною. Подальше Немирич пам’ятав доволi непевно. Вiн об’iздив усю околицю, але так нiде i не знайшов нi клятоi корчми, анi старого цвинтаря – нiчого iз учорашнього, геть анiчогiсiнько!!!
Коли пiд’iжджав до маетку, сонце вже повiльно пiдповзало до обрiю, чорнi тiнi вiд будинку, дерев i кущiв ставали дедалi довшими… Вiн зупинив коня просто посеред дороги i, не спiшуючись почав чекати вечора. Коли останнiй сонячний промiнь розсипався у повiтрi червоно-золотавим вогнем, Андрiй посмiхнувся i легенько смикнув вуздечку.
До будинку пiд’iхав уже в сутiнках. Нiхто iз служникiв не зустрiчав свого пана, але Немирич навiть зрадiв цiй обставинi. Похитуючись вiд утоми, вiн пройшов прямо в спальню й повалився на лiжко, не роздягаючись. Треба було б чогось поiсти: востанне вiн перекусив ще вдень, вiдправляючись на пошуки загадково зниклого виграшу i корчми. Поiв того, що пiд руку потрапило, бо пiсля проведеного в сiдлi дня по-звiрячому зголоднiв.
До речi, не завадило би Стефана про вчорашне розпитати! Вiн-бо як до корчми клятоi добирався?! Чи запам’ятав дорогу, на вiдмiну вiд князя?..
Але нi: спати, спати!..
Притомився вiн, геть притомився. Сил немае нiяких.
Думки плуталися. Немирич пiрнув головою в купу подушок i заплющив втомленi очi…
Сон накрив князя миттево. Складалося враження, немовби вiн провалився в бездонну чорну прiрву. У душi вiдбувалося щось дивне. З пам’ятi ще не зникла вчорашня гидота – але ж тепер наснився такий казковий сон!..
А наснилося Немиричу, що опинився вiн у затишнiй долинi на березi жвавого струмочка зi студеною водою. Скрiзь буяли бур’яни, трiскотiли без угаву коники у високiй травi, спiвали пташки на деревах i в чагарниках. Князь iшов незнайомою стежинкою, коли у густих заростях терну наштовхнувся на кам’янi руiни, що залишилися вiд якогось древнього поселення. А там бiля струмка Андрiй побачив прекрасну дiвчину. Вiтер-бешкетник розтрiпав ii довге хвилясте волосся, повсякчасно смикав за скромну сукню. Дiвчина сидiла на великому бiлому каменi i вдивлялася в синi вiдблиски джерельноi води.
