– Як звати тебе? – прошепотiв Андрiй.
– Марiя, – лунко вiдповiла незнайомка. – Але чому ти запитуеш про iм’я мое? Я ж дружина твоя…
– А де це ми?!
– Це земля твоя, княже. Тут ми роститимемо наших дiточок та онукiв… Ось, помилуйся! – i дiвчина вказала на прозору водну гладiнь. Андрiй глянув у той бiк…
І от уже прозоро-чиста, кришталева вода лагiдно обмивала його ноги, руки, груди й навiть саму душу…
Уперше за багато рокiв князь вiдчув себе надзвичайно сильним.
Але тут мiсцевiсть знов помiнялася настiльки, що ii було вже неможливо упiзнати. На мiсцi руiн виросла фортеця. По вулицях мiста потягнулися навантаженi вози, поважно проходили туди-сюди городяни, ремiсничий люд, безтурботно вешталися ватаги дiтлахiв…
Надалi все сталося саме так, як тодi наснилося.
У 1582 роцi Андрiй Немирич оженився на Марii з роду Хрептовичiв-Богумських, у посагу дружини одержав селище Черняхiв на березi рiчки Очеретянки, що згодом перетворилося на центр володiнь усього роду Немиричiв. У благодатнiй долинi князь побудував дерев’яну фортецю – i потягнулися туди селяни й ремiсники… Мiстечко розросталося дуже швидко.
Сам Андрiй був православним, натомiсть його дружина Марiя – кальвiнiсткою. У зрiлому ж вiцi вона перекинулася до громади послiдовникiв iталiйського дiяча Реформацii, вiдомого гуманiста Фауста Социна. Социнiяни (вони ж арiяни) придiляли величезну увагу питанням моралi та вважали, що не так уже й важливо, яких вiрувань дотримуеться людина – головне, щоб життя проживала вiдповiдно до евангельськоi моралi. Отже, арiянство було не стiльки релiгiею, скiльки етичним вченням.
Саме завдяки наполегливим зусиллям Марii, дружини князя Андрiя Немирича, на початку XVІІ столiття Черняхiв перетворився на один iз центрiв поширення социнiянства. Що ж до самого Андрiя, то вiн релiгii не змiнював, але й перешкод дружинi не чинив, тому заходилась вона будувати арiянськi храми, збирати синоди й виховувати iхнiх дiтей у дусi вiровчення социнiянського братства.
Отак i вийшло, що наступнi поколiння князiв Немиричiв, попри успадкований непростий характер i схильнiсть до авантюрного, аж нiяк не мирного життя (що засвiдчувало саме iхне прiзвище), захопилися настiльки аскетичним протестантським вченням, як арiянство!
Социнiяни високо цiнували освiту, тому молодi представники iхнiх заможних сiмейств неодмiнно починали навчатися на батькiвщинi в однiй з арiянських шкiл, а потiм вiдправлялися в освiтню подорож Європою: адже щоб вiдстоювати своi погляди у протиборствi з ворожим католицьким оточенням, розум потрiбно було тренувати не гiрше вiд тiла, а пером володiти настiльки ж вiльно, як i шаблею…
У 1603 роцi старший син Андрiя й Марii – молодий княжич Стефан Немирич разом iз групою арiянськоi молодi здiйснив свою освiтню поiздку до Європи. Повернувшись додому, оголосив про перехiд iз християнства в арiянство. Його сестра Олександра навернула в цю вiру чоловiка – Романа Гойського, який згодом став киiвським воеводою. Ревною арiянкою була також дружина Стефана Немирича – Марта з роду Войнаровських. У дусi социнiянського вчення виховувалися й iхнi дiти: сини Юрiй, Стефан, Владислав, дочки Софiя, Гелена й Катерина.
Глава 2
Не бажай чужого!
Берег Яiка[2 - Давня назва рiки Урал.], 22 червня 1614 року
Лiто стояло тепле й сухе, майже без комарiв. Ранок того фатального дня, коли життя Марини докорiнно перемiнилося, починався досить буденно.
Уночi iй наснився незвичайний сон. Два намети i два човни стояли в очеретах. Усе було мирно, немовби й немае нiякого повстання, а козаки не гинуть вiд бердишiв i куль стрiльцiв. Снилося iй море, насправдi нiколи не бачене нею наяву, снилося незнайоме бiле мiсто й чудовий великий корабель, готовий до вiдплиття. Блаженний сум розставання вiдчула Марина увi снi… й саме тут ii розбудив лемент птаха в очеретах.
Вона стрепенулася, пiднялася, але потiм знов опустилася на м’яку перину. Знов заплющила очi – i в легкому досвiтньому серпанку одразу виникло загадкове бiле мiсто на зелених пагорбах, огорнуте золотим сяйвом вранiшнього сонця. Зненацька картинка помiнялася: несеться iй назустрiч крилатий огир iз горбатим стариганом на спинi. Старий пiдхопив ii сина й полетiв до перехрестя дорiг перед в’iздом у мiсто. Там, де обабiч дороги спалахував синiм свiтлом великий дерев’яний хрест, бiля ворiт у казкове мiсто, горiла-сяяла криваво-червоним вогнем лиховiсна шибениця.
Увесь день перелякана Марина думала про прихований сенс того сну, але нiчого путящого iй на розум так i не спало. Що це за велике мiсто? При чому тут хрест? І що за палаюча шибениця привидiлася iй?..
Коли бiльше не лишилося сил шукати розгадку сну, нарештi приiхав Іван Заруцький. Марина одразу ж кинулася до свого захисника, тiльки-но той увiйшов у намет. Вiн обiйняв жiнку, яка ледь вiдчутно тремтiла, мiцно пригорнув до грудей i, зазирнувши в зеленi очi, величезнi й бездоннi, насторожено запитав:
– Марино, що з тобою сталося пiд час моеi вiдсутностi? Чи хтось насмiлився скривдити тебе?
Вона заперечно мотнула головою й вiдповiла тихо, намагаючись не виявляти занепокоення:
– Все добре i спокiйно.
Однак Заруцький надто добре знав ii, тож вирiшив з’ясувати все до кiнця:
– Марино, не обманюй, я ж вiдчуваю, тебе щось непокоiть!
Вона вiдповiла знехотя:
– Я не розумiю, для чого ми тягнемо час? Адже нам запропонували здатися й обiцяли вiдпустити з миром. То давай же вчинимо так, як нам запропонували! Окрiм того, у мене погане передчуття. Менi сьогоднi таке наснилося, таке…
– Ах, облиш! Знаю я цi вашi жiночi штучки: якщо насниться, то або жах, або щось вiще. Якби я пам’ятав кожен свiй сон i думав над тим, що вiн означае, то напевне помер би вiд переляку ще в дитинствi й не став би тим Іваном Заруцьким, якого ти знаеш…
Однак Марина не вгамовувалася:
– Іванчику, послухай-но, давай здамося!
– Нi!!! Не бувати такому!!! Не пiде козак Іван Заруцький на уклiн до якогось князька Івашки Одоевського, нiзащо не пiде!!! – розлютився вiн. – Менi татари й перський шах Аббас обiцяли допомогти у створеннi власноi держави на пiвднi Московii! Це ж усе для мене, а також для тебе, дорога Марино, i для синка твого. Ох i заживемо ж ми тодi!..
– Ти заслiп, Іване! Невже ж не бачиш, що ми приреченi?! Не бувати козацькiй державi! Ми вiдступаемо крок за кроком, у нас вже не вiрять так, як колись. Люди вже не зустрiчають нас iз хлiбом-сiллю, як ранiше. Стрiльцi нишпорять по наших слiдах, немов зграя хортiв… Схаменися, Іване!..
Тут у намет зазирнув молодий козак i зупинився, притримуючи полог i не наважуючись увiйти усередину.
– Чого тобi, Степане? – поцiкавився Заруцький.
– Я хотiв… хотiв… – хлопець явно не наважувався сказати щось дуже важливе.
– Припини мимрити, Степане! Козак ти чи баба, кiнець кiнцем?! Доповiдай, як годиться, – розсердився Іван.
– Вiдступати треба!
– Що-о-о?!
– Вiдступати, кажу, треба! До Ведмежого острова.
– Чому це?!
– Стрiльцi козакiв тiснять.
– Ну от, що я тобi говорила?! – скрикнула спересердя Марина. – Давай здамося!
– Ти, Марино, не каркай, немов та ворона на дощ! Не настiльки вже у нас все погано… хвацький отаман Треня Вус зумiе успiшно вiдбити атаки стрiльцiв Пальчикова й Онучина.
– Успiшно, кажеш?! То чого ж ми тепер не в астраханському кремлi сидимо, як ранiше, а отутечки, у густих очеретах Яiка переховуемося, немов тi пацюки наляканi?! Навiщо при собi два човни тримаемо: щоб на випадок чого або вiд своiх, або вiд чужих упливти?! Хiба не так, Іване?..
– Ти, Марино, краще теревенi цi припиняй, бо ще раптом хтось почуе. Менi отаман Треня, як рiдний брат, вiн мене не зрадить.
Тодi Марина зрозумiла, що сперечатися далi не варто, а краще потихеньку вибиратися звiдси самiй. Вона обiйняла Івана, розпаленого суперечкою, скупо поцiлувала в щоку й повiльно полишила намет.
Мiж тим малий Іванко – трирiчний син Марини, сидiв на березi рiки разом зi старим козаком.
– А розкажи-но менi, дядьку Демиде, що ж далi сталося з Гориничем i сином його Яiком? – поцiкавився хлопчик. Проте побачивши Марину, що наближалася, козак не став нiчого розповiдати малому, натомiсть поспiхом скочив, низько вклонився й мовив:
