Треба зазначити, що незважаючи на всю неприборканiсть вдачi, Немирич iз незмiнним пiететом ставився до своiх хрещеникiв. З кожним прожитим роком думав вiн тiльки про одне: як житиме колись без Андрiйка й Оленьки?! Звик-бо до них настiльки, що стали йому хрещеники рiдними! Лячно навiть подумати, що на старостi вiн залишиться сам-один…
– Ну що ж, шановне панство, менi додому час! – звернувся князь до присутнiх. Картярi з полегшенням зiтхнули, але корчмар розчаровано мовив:
– Та що ж це таке?! Та ви ж, княже, i не погуляли як слiд! Може, все ж таки залишилися б, га?..
– Нi-нi, на мене чекають! – гордовито мовив князь, згрiбаючи виграш у калитку.
– Але як же ви, княже, додому дiстанетеся? Ви ж на ногах ледве стоiте, на коня вам не сiсти, – гугнявив свое корчмар.
– Вiдчепись, я на возi за князем приiхав, – прогарчав Стефан.
– Лячно зараз iхати! Неспокiйно! – вигукнув хтось.
– Та хто ж це нас зачепить?! – гримнув Андрiй. – Усi в околицi знають, як я шаблюкою володiю, та й Стефан не з лякливих.
– Шаблею тiльки живих налякати можна. А от як з мертвими бути?..
– А при чому тут мертвi? – сторожко запитав Стефан, якому ця п’яна розмова дуже не сподобалася.
– А при тому, що найкоротший шлях до оселi пана Немирича лежить через цвинтар, – втрутився корчмар. – Ти сюди через поле й гайок iхав, наскiльки я знаю. А можна i через цвинтар, зате прямо…
– Там нiякоi дороги немае, – заперечив Стефан.
– Є дорога! Широка, проте небезпечна! Мало хто наважуеться iхати там i вдень, але ще не знаходилося такого смiливця, який наважився б уночi там проiхати. Подейкують, нечиста сила там живе, – пiдтвердив старий козак, що тихо сидiв у найтемнiшому куточку корчми.
* * *
Старий розсохлий вiз повiльно рухався по курнiй дорозi. Князь сидiв за спиною Стефана, який правив кiньми, i налитими очима дивився на корчму, що поступово танула в темрявi.
– А знаеш, пане Андрiю, – заговорив козак, – дороги ж нинi справдi небезпечнi. Скрiзь розбiйничають лихi люди. Може, все-таки варто залишитися в корчмi й перечекати до ранку?
– А як же похресничок мiй Андрiйко? – поцiкавився Немирич.
– Оксана Андрiйчика, мабуть, давно вже приспала, – мовив Стефан i додав: – Щось i менi боязко стало, княже. А може, треба було в корчмi до ранку посидiти?..
– Дурниця! А от я нiчого не боюся, – кинув Андрiй, вдивляючись у темряву. – Нi демонiв, нi чортiв… анi розбiйникiв. Ти менi, Стефане, сам же всю гру зiрвав, а тепер нити починаеш: боязко йому, бачте… Нi вже, iдьмо додому.
– І смертi теж не боiшся? – криво посмiхнувся козак.
– І ii теж.
– Та ну!.. Не криви душею, пане Андрiю, всi люди чогось та бояться.
– Як на сповiдi тобi кажу – не боюся!!! От хочеш, зiйду з воза й сам-один пройду через цвинтар?! Сам, без тебе!..
– А не злякаешся?
– Нi, – вiдповiв Андрiй, задерикувато трусонувши головою. При цьому його довга чуприна розтрiпалася й упала на очi. Князь огледiвся, розреготався й запитав зухвало: – Ну, то як?!
Стефан пригальмував воза, потiм повернувся до Андрiя й мовив:
– Княже, ти ж знаеш, я тебе нiзащо не покину! І як би не було менi лячно, однаково з тобою залишуся. То де тут дорога ця цвинтарна?
– Здаеться, мае бути о-о-он там, – махнув князь у пiтьму.
Вони iхали недовго й незабаром звернули з головноi дороги. Немирич й озирнутися не встиг, як лiворуч i праворуч замаячили хрести…
Тиша навкруги стояла, як-то кажуть, цвинтарна, але раптом ii порушив якийсь дивний звук: тихi шерехкi кроки… хоча на дорозi нiкого не було! Андрiй завмер i здiйняв угору вiдстовбурчений палець, потiм мовив:
– Чуеш, Стефане? Кроки… От знову!.. Хтось iде за нами слiдом.
– Тобi здалося, – мовив козак. – Немае тут нiкого. Та й звiдки б узятися нормальним людям уночi на цвинтарi?..
Але князь виявився правим. Минуло ще кiлька хвилин, i поруч iз вiзком виросла темна фiгура. Тепер уже й Стефан ясно бачив, що то худа обiрвана баба, яка з’явилася невiдомо звiдки, перетнула iм шлях. Їi темний силует спочатку здався товаришам величезним, оскiльки вiдкидав гiгантську тiнь. Баба була вдягнена у довгу темну сукню, ii обличчя наполовину приховувала велика брудна хустина, кiнцi якоi звисали до самоi землi. Баба витягнула кощаву руку долонею вперед. Немов пiдкорюючись цьому знаку, кiнь зненацька зупинився, як укопаний.
– Хто це?.. – сиплим шепiтком запитав Андрiй.
– Звiдки ж менi знати?.. Якась старчиха, – зашепотiв у вiдповiдь Стефан, а потiм голосно спитав у баби:
– Чого тобi треба, мандрiвнице? Хочеш, щоб ми вiдвезли тебе в найближче село? Що ж, тодi сiдай.
Баба мовчала.
Князь почав сердитися, втрачати терпець, зрештою звернувся до Стефана:
– Давай-но рушай, ця стара не знае, чого iй треба.
І тут баба заговорила:
– Андрiю… Не поспiшай iхати… Дай-но подивлюся на тебе.
Голос був глухий i вiбруючий, але слова вона вимовляла дуже чiтко.
– Звiдки ти знаеш, як мене звати? – перелякано запитав Немирич. Вiн не мiг пригадати, коли ранiше зустрiчав цю старчиху.
Стефан мляво й якось неохоче натягнув вiжки, але кiнь навiть не ворухнувся. Баба пожвавiшала й мовила:
– Менi не потрiбно в селище… Я тiльки хотiла спитати… Куди лежить твiй шлях?
– Додому, – мовив пан Андрiй, хоча вiдповiдати дуже не хотiлося, та й запитання було явно недоречним.
– Я знала, що зустрiну тебе, – мiж тим продовжила старчиха-циганка тим самим деренчливим голосом.
Немовби увi снi Немирич оглянув залитий мiсячним сяйвом цвинтар. Йому раптом здалося, що в блiдих примарних променях хрести… ледь поворушилися!..
– Чого ти вiд мене хочеш? – прямо спитав князь. Вiн намагався говорити так, щоб його питання прозвучало голосно й упевнено. Однак йому було лячно, i тремтiння в голосi виказувало його внутрiшне сум’яття. Година ж пiзня, а прокладена помiж могилами дорога мимоволi навiювала похмурi думки.
– Хочу тобi поворожити.
