Сліди на піску
Я помітив, як перемінилася на обличчі моя Любка, коли зачула мову старої про білоголового хлопчика, – а може, то був той самий, який називав її колись княгинею, а може, він ще й донині не виріс і ходить там десь понад Гуком у Косові й ловить мересниці; а міг же сам мольфар Ілько стати її князем, якби покликав замість зарічанської п’ятнадцятилітки зайшлу панночку з русявим волоссям й зеленими очима, й чи могла б вона йому супротивитися – чей ніхто не в силі виминути свою долю… «А мольфарської ворожби він вас не навчив?» – спитав я. «Ніхто того навчитися не може – мольфарем треба вродитися. Але ж різні чари суть: я запанувала над зміями, гадєркою стала… Та вже мене те гаддя не слухає: до одної ґаздині внадилася змія й молоко в корови висмоктує до краплі, інша в лісі дитину вкусила, й померло те дитя; а найстарша над зміями – та, що з короною, геть послуху вже не має, при пологах немовлят краде й бісенят підкидає: хіба не виділи-сьте таких чорних хлопів, а жінок аж синіх – кажуть, що то від горівки така машкара прилипає до їхніх лиць, але так не є: то справдешні арідники й бісиці ходять по світу в людській подобі й ганьбу та встид людям приносять… А як я вміла те гаддя колись прикоськувати! Як свисну, то й поповзуть вони туди, куди їх пошлю, кому діаманти з нор повиносять, якщо то праведник, а лихого закусають до смерті… Але ви, як мете сходити в долину, нічого не бійтеся, ви, як мені видно, ґречні люди, то йдіть собі з Богом».
Й не випитувала у нас стара, що діється на білому світі, – замовкла. А ми стояли, мов укопані, бо раптом здиміла гадєрка і в кімнаті зсутеніло, ніби враз вечір запав, і я подумав: а може, ця відьма то і є та сама молодиця, яка колись на Кливі хотіла нас з Дмитром зчарувати, – все ж бо може відбутися у відьомському світі. Та й куди поділася гадєрка, нема її, тільки порожня лавиця і темно в хаті…
І раптом нас винесло з курної кліті – ніби вітрами здуло на доли, ми отямилися знову над рікою й далі вдивлялися в закляту гору з похилою хижею на чолопку, й здалося нам, що з цього місця ми й не зрушувалися – криворівенські чари самі до нас навідалися…
* * *Про цього чоловіка в довгополому чорному сардаку, схожому на кирею, і в ширококрисому купецькому капелюсі, про дивака, який щодня спускався крутою стежкою з Ігреця, виринаючи з хащів, немов привид, і, перейшовши тихим кроком через місток над Черемошем, прямував серединою села до трибанної церкви, яка причакнула у підніжжі Кливи, біля паперті зупинявся й застигав, мов незворушний монумент із зведеними до неба руками, – говорили про нього в Криворівні, що він неосудний, і тому ніхто ніколи не навідувався до його домівки, захованої в гірській розколині; ходив він босоніж як літом, так і зимою, й називали його люди Німим або Покутником, а за чиї гріхи чи за чию долю взяв на себе покуту, ніхто не знав та й не намагався розгадувати тієї таємниці; а я, дивлячись на нього, як він стоїть під Кливою з піднятими руками, догадувався, що нещасний або надмірно щасливий дивак занімів від довколишньої краси Карпат…
Дивний чоловік стояв занімілий, бо де ще таке диво побачиш: гори обабіч ріки так тісно збіглися одні до одних – коли шаленіє вітер, то здається, що смереки сплітаються верховіттям, й стає тоді сутіношно, а у хвилини затишшя гілля роздіймаються й сонячне світло вливається в ущелину, щоб її зігріти; я стою зачарований, дивлюся на вишиті ялинками геометричні узори на стінах борів – вони ж такі самі, як на космацьких сорочках або на яворівських ліжниках, і лише де-не-де з-поміж тих гострокутних орнаментів вихоплюються букети зеленої бучини, подібні до руж на брусторських жіночих вуставках; а царинки, немов збитошні діти, визирають із гущавин і сміються, а на хребті Кливи розпаношилася зелена лисинка, до якої припала хатина мольфара Ілька; і стоїть поруч з німим Покутником зачудований Гнат Хоткевич, який не може від подиву закрити рота, й Іван Франко мружить запалені від надміру зеленого сяйва очі, і ми з Любкою до сп’яніння напоєні міцним вином гірського повітря, йдемо на поклін до хати Василя Якіб’юка, яка свого часу була центром «Криворівенських Афін».
* * *У хаті Якіб’юка я побував небезмай півстоліття тому, тоді Франкового музею фактично ще не існувало. Нині він розбудований, і експозиція в ньому наукова, а в той час одну кімнату, в якій мешкав колись Поет, займав онук Якіб’юка, він спав на лавиці, а Франкове ліжко, застелене веретою, стояло неторканим, й на стіні висів Франків портрет. Друга половина хати, світлиця, була відпущена під сільський клуб, де по неділях грали троїсті музи5ки, й молодь шаленіла в гуцульських танцях.
Я тоді гостював у мого приятеля доцента Львівського університету Івана Оксентійовича, який керував у Криворівні студентською фольклорною практикою, й коли заграли музи5ки, взяла мене охота, і я поквапився до клубу. Взяв до танцю гарненьку дівчину й пішов у круговерть, вибиваючи «трясунку»; музики грали довго, я, навчений змалку, танцював уміло, й дивувалася моя партнерка, що міський пан такий удатний до «гуцулки»; я їй сказав, що сам походжу з гуцульського роду, в що їй, видно, важко було повірити, й вона спитала наївно: «А чому ви не в кептарі?»
Цього літа перед тим, як податися в Криворівню, я поїхав з Любкою до Красноїлля на храмовий празник в день Петра і Павла, щоб вона побачила музей Гната Хоткевича – колишню читальню, в якій славетний бандурист і режисер зі своїм Гуцульським театром ставив колись знамениті вистави, а ще хотілося мені, щоб міська пані, моя Любка, подивилася на гуцульську вберю, в яку нинішні горяни ще одягаються на храмові празники.
А були ми обоє гірко розчаровані: та неповторна народна ноша – кептарі, крисані, тайстри, череси – давно вийшли з ужитку, людям стали вони задорогі й було в них надто душно, і я з прикрістю дивився на корінних гуцулів і гуцулок у джинсах, міні-спідничках, картатих сорочках навипуск і крамних кибатах; Любка була невдоволена, й мої міркування про те, що цивілізацію ніщо зупинити не може, не надто її втішали… Директор музею Гната Хоткевича зробив нам несподіванку: одягнув мене й Любку в гуцульський стрій і сфотографував, та це ще більше знеохотило мою кохану: кому потрібні такі травестії, коли в побуті подібна вберя вже не існує?
Ну а тоді, коли я витинав «гуцулку» в світлиці Якіб’юка, все ще було по-старому, й тому питала в міського пана криворівенська красуня, чому він, родовитий гуцул, не в кептарі… Спітнілий від шаленого шарварку, я подякував дівчині та музи5кам й пішов віддихатися на другу половину хати, яка була тоді лише прообразом музею Франка. Поважний вуйко, внук Якіб’юка, провів полою сардака по лавиці, запрошуючи в такий спосіб сісти, він цмулив люльку й мовчав, привітно позираючи на мене; потім, кивнувши рукою на Франкове ліжко, проказав тоном знавця, як це й пасувало завідувачеві музею: «То був великий чоловік!» й знову надовго замовк і аж за якийсь час ні з того ні з сього почав розповідати притчу, яка, очевидно, була невід’ємним компонентом його екскурсійної розповіді… Отож послав Господь з неба три іскри, які мали на землі прославити ім’я Боже. Одна іскра запалила людей до битви за віру Христову, й много людей загинуло в тій війні; друга, помщаючись людям за гріхи, дотла спалила села й міста, а третя впала в серце простому чоловікові, й він став великим письменником, який своєю працею просвітив запроторений у темряву край. І був цим чоловіком Іван Франко.
Більше нічого не вмів мені оповісти Якіб’юків онук – бо й що можна було ще додати до образу Франка?
Ми з Любкою оглядали музей, а я думав: чому ж то Господь за мого життя послав на нашу землю тільки дві, злочинні, іскри, а третьої ми ждемо, ждемо й діждатися не можемо? Чи то така вимога нової цивілізації, яка прийшла до нас у військових мундирах, у смокінґах, джинсах, а теж у куфайках і кирзаках – озброєна, жорстока й бездуховна? А чому ж то і я відрікся від традиційного кептаря, в якому вийшов колись до людей рудоволосий хлопчина з Нагуєвич із Божою іскрою в серці?
* * *З музею Франка ми вийшли святкові, очищені в душах від буденного накипу, й може тому мені, а, певне, й Любці, здалося, що синій колір гір став густішим, гейби оксамитним; схили гір здалися стрімкішими й такими близькими, що можна доторкнутися до них руками й збирати в жмені хатки, що скочувалися до Черемоша, й бавитися ними, немов діти іграшками, а мініатюрна хижа мольфара Ілька на лисому вершечку Кливи уподібнилася до лелечого гнізда; із схилів зусібіч струменіли потічки, добираючись до ріки, немов кров із капілярів велетенського тіла до серцевої вени; гори, село і люди були такі самі, як і тисячу років тому – вони на мить явилися нам із предковічного минулого – тіні забутих предків – й далі жили своїм первісним життям, не помічаючи нас і дивуючи своєю натуральністю: допитливими дітьми, поважними чоловіками, фудульними мотронами з люльками в зубах, таємничими мольфарами й лукавими гадєрками, лицарями, які завше ходили тут – від опришків до упівських партизанів – оберігаючи свій край; тут зяяли в ізворах моторошні печери з Довбушевими скарбами і поростали мохом та бур’янами бандерівські криївки з тлінними останками загиблих воїнів; цей край завше пишався красою природи й витворами людських рук та мозку, тут завжди буяли молодість і любов: жінки знемагали ночами, очікуючи коханців, а чоловіків не спиняли ні повені, ні градобої, ані буреломи, коли вони втрапляли у сліди красунь; на криворівенське диво приїжджали з далеких сторін дивитися й користати з нього захланні чужинці, які полишали місцевому люду руїну й страшні хвороби; сюди приходили з великих міст мудреці набиратися вражень й дарувати народові величаві витвори своїх талантів; тут диктував синові Андрієві безсмертні твори спаралізований Франко, Коцюбинський писав свою найкращу повість, а Хоткевич перемінював простих парубків у знаменитих акторів, – у Криворівні завше творилося нице ницими, а велике великими людьми, які – й одні, і другі – неодмінно покидали цей край, а залишалися тут народжені: опришки стріляли з крісів на Ігреці, намагаючись налякати весь світ, а упівські партизани сторожко стояли на варті біля своїх криївок; тут білоголовий хлопчина при сяйві місяця гріховно приглядався до білого тіла майбутньої княгині, а хтива молодиця кликала до себе на ніч жовтодзьобих юнаків – був цей край для всіх гостинний і водночас чужий, невпізнаваний, і ми з Любкою розуміли, що явився він нам для оглядин, немов чарівна касетка, однак вжитися в ньому ми не зуміємо так само, як неможливо перемінити музей на готель…
Ми це враз відчули й непрошені, зчужілі подалися шукати виходу з криворівенської тіснини, що протискалася між крутими схилами понад рікою й, щодалі звужуючись, ставала схожою на стрілу, яка зривалася з натягнутої тятиви й пробивала вузьку ущелину, прохідну тільки для кіз та гуцульських коників й вилітала на свободу розлогого й спокійного Жаб’я. З тієї ущелини ми вийшли на роздолля, де нас чекало ще одне диво, й здалося Любці, що воно для неї однієї призначене…
* * *Із жаб’євського церковного майдану після шлюбної церемонії вирушив весільний кортеж. На чолі процесії гарцював на угорському аргамаку князь, він міцно натягував вудила, аж здиблював на задні ноги буланого огиря: під вершником рипіла тарниця, застелена чапраком з білого сукна, крисаня з павами й бісерними трясунками за плетеною з червоної волічки околичкою була йому за корону, бо ж – князь; на плечах мав накинутий сардак, защеплений під шиєю вущанками з кольорових китиць; поруч із аргамаком ступала спокійна кобилиця; княгиня у високому вінку, з якого звисали різнобарвні бинди, сиділа в сідлі легко й вудила тримала в опущеній руці; молоді були поважні й статечні, а позаду них бісилися на «гуцуликах» дружби, коні брикали, бо їм була дана воля, дружки йшли поруч з білою кобилицею й співали весільної: «А я йому заспівала, як він мене кликав: бери мене до постелі, бо я вже велика!»; за дружбами й дружками потягнулася змійка весільних гостей, кортеж прямував до криворівенської ущелини, заходив у неї і звивався в тіснині, мов вуж; ми з Любкою стояли над фосою, відступивши від процесії на кілька кроків, і я бачив, як моя кохана не може відвести очей від князя, ніби хотіла віднайти на його обличчі риси білоголового хлопчика, який колись осліп від білизни дівочого тіла, що купалося у місячному сяйві, – і тут сталося чудо: Любка враз перемінилася на княгиню, я побачив її в сідлі на кобилиці – була вона тією самою, котра щойно стояла біля мене над фосою, тільки її очі палахкотіли вологою зеленню, мов роса на конюшині при сході сонця, й довге русяве волосся спадало з плечей аж до стремен; Любка впритул підігнала кобилицю до князевого аргамака, аж дзенькнули, зіткнувшись, остроги, нахилилася до молодого й щось йому прошепотіла до вуха, князь, зачувши її слова, здибив коня на задні ноги, кінь голосно заіржав, ніби теж зрадів разом з князем, «гуцулики» під дружбами сполошилися й стирлувалися у вузькій ущелині; врешті не стало видно ні молодих, ні дружбів, ані дружок, їх всмоктала криворівенська западина; ми з Любкою подалися слідом за кортежем, та враз він зупинився, стих, наслуховуючи, й тоді над горами пролунав урочистий кант без слів й тремтів, немов віолончельна струна, – то стояв біля криворівенської церкви босий Німий і, видаючи з горла величаву мелодію, творив своє диво…
* * *Зачарований красою гір, Німий витонченою й тягучою мелодією, схожою на кавказький зіль, кликав ті чари до себе, й вони враз скропилися сліпим дощиком, а тоді від Ігреця аж до Кливи, вигинаючись луком, черкнула небесну баню й повисла над рікою барвиста райдуга. Німий сягнув до неї рукою, схопив за край і потягнув до своїх стіп; веселка світлішала, яскравішала, вишивалася сімома кольорами й ставала кращою за найвитворніший космацький узір на рукаві дівочої сорочки, тужавіла, наливалася барвами, які вже не вміщалися в ній, і вона подвоїлася, утворивши для весільного кортежу тріумфальну арку; Німий міцно тримав у руках кінці дуг, немов кінські вудила; веселка бриніла кольорами в унісон мелодії Німого, й гори, і видолина над Черемошем заніміли в тому тремті; краї веселки запалювали небесними вогнями стужавілі від синяви бори, й обабіч ріки спалахували з-поміж смерек червонолисті букові ватри; старі гуцулки поховалися у тліючих гущавинах й прикурювали люльки від райдужного жару, а тоді з узворів закурилися білі дими, віщуючи добру погоду; весільний кортеж парадно пройшов під аркою й звернув через місток на Заріччя; посмутніла Любка взяла мене за руку й повела крутою дорогою вгору на Буковець – чей то було не її весілля; я ще встиг підкрастись до Німого, схопив за край веселку й потягнув її за собою; натужуючись, немов воли в ярмі, ми з Любкою протарганили райдугу через Буковецький перевал й коли нарешті почули шум Рибниці, глянули вниз і на дні каньйону, над нашим Гуком, побачили білоголового хлопчика, який сидів на плоскій плиті й ловив мересниці…
Ми скинули йому згори край веселки й дивилися, як хлопчик тішився нею: перескакував, ніби через скакалку, обмотував нею шию, мов теплим шалем, світився у ній пломінцем й зникав у тому жареві; ми збігли вниз й кинулися обнімати малого, а він дивувався з нашої втіхи, бо ж нікуди не дівався, бо здавалося йому, напевне, як і мені колись, що він вічний, і ніяка тривога не добиралася до його душі – адже веселкова дуга ще вишивалася узорами, паношилася під небесами й не збиралася згасати…
15 жовтня 2008 року
Nота Bene!
Моїй коханій Нінусі
Зрозпачений безводдям, що змертвило відвічну зелемінь Карпатських гір, перемінивши їх у кам’яну пустелю, праукраїнський Мойсей багато тисяч років тому добрався до прямовисної скали, якою обривалася в безодню низовин найвища гірська вершина: зачувши в базальтовій глибині гори приглушений клекіт скованих вод, вдарив Пророк барткою в кремінний панцир, й віками стримувана бурхать виригнулася із земних тіснин могутнім струменем, вода повсюдно просякла крізь заціпенілу земну кору джерельцями, струмками, її було так багато, що вихопилась вона водограєм ще й на сідловині Чорногорського хребта й утворила там високогірне озеро, яке вп’ялося несамовитою синявою в блідо-голубий океан неба, ставши його оком на забутій Богом землі, й горяни, які згодом заселили безлюдне бескеття, назвали озеро Несамовитим. Мойсей, подарувавши людям життя та зуваживши свою місію сповненою, ще довго вдивлявся, як прудка вода, яку назвав Прутом, пробиває собі крізь гори каньйон, а коли шалений потік вихопився нарешті з тіснин до каскадів під Ґорґанами й прогримів водоспадом на низовину, ставши враз сумирною рікою, Пророк перебрів Несамовите озеро і зник у вічності.
У цьому каньйоні, що, обминаючи Ворохту, тягнеться від підніжжя Говерли аж до Яремчі й подекуди розкришується на колючу рінь, дозволяючи ріці розширитись і на мить угамувати свій стрімкий біг, щоб потім знову втиснутися між нездоланні кам’яні брили й заревіти в тіснині, – на необшустаному дикому зарінку, звідки видно Чорногору з важкою банею Говерли, я розклав намет і до заходу сонця вклав своїх дітлахів, стомлених денним сходженням на карпатський хребет, у спальні мішки, а сам, спершись на мосянжову бартку, сидів на камені і, вслухаючись у шум та плюскіт Пруту, думав про вічність цих гір і рік та про свою короткочасність.
Цю бартку з розплесканим обушком і загнутою буквою «р» головкою я побачив колись у знаного у Львові колекціонера: вона непримітно лежала на поличці поруч з підковами, бляшками з кінських хомутів, різьбленими веретенами, люльками, кресалами та ще якимось побутовим причандаллям; я похапливо сягнув рукою, взяв келеп і довго приглядався до розмаїтих на ньому узорів, рисок, кружалець, що нагадували солярні знаки; обушок бартки був добре стовчений, видно, побував на різних роботах у колишнього власника, а ще й не знати: може, цей келеп був колись власністю якогось мольфара, котрий відвертав ним градові тучі; колекціонер про таке, певно, не здогадувався, бо ж був, як видно, зовсім байдужий до експоната, а втім, до побутових знарядь він явно не мав особливих зацікавлень: стіни його домашнього музею були завішані бойовими топірцями розмаїтих конфігурацій на інкрустованих перламутром держаках, тож мосянжова бартка, очевидно, здавалась йому нічим іншим, як молотком, уживаним для хатніх потреб, – і він сказав:
– Якщо вам ця річ сподобалася, я міг би її виміняти, приміром, на двадцять космацьких писанок.
Не думаючи довго, я погодився і того ж таки дня приніс йому повний кошик писанок, яких мав удосталь, оскільки моя мама, родовита гуцулка, не знала кращого подарунка на кожний мій день народження, як десяток яєць, виписаних космацькими дивовзорами… Отже, я став власником ориґінального топірця, не схожого ні на які інші; мій брат, у якого золоті руки, приробив до нього тисового держака, і з цією барткою я ні разу не розлучався, полюбивши її, як вірного товариша.
Мої дітлахи міцно заснули, а я сидів, спершись на бартку, забувши в роздумах любуватися нею – достоту, як Довбуш у Федьковича: «Ні топірчик вже не пестить, ні кресак не обзирає, ходить, ходить по долині, схилив голову та й думає», – думки мої були тривожні й водночас спримирені: я намагався вдовольнитись цією миттю життя і не думати про невідворотне.
А вже звечоріло, і зорі, немов достиглі іванівки, повисли над каньйоном, готові впасти додолу, і мені в міжчассі промірковувалося нісенітне і смішне: чи було б дуже боляче, якби якась з них упала на моє тім’я; а серед зір, задерши роги, плив по небу молодий серпик місяця; схил протилежного берега каньйону стрімко спинався до підніжжя чорногорських верхів, де стугоніли старі ялиці й смереки, а тут, серед вологості, росли вільхи, клени, буки, вони вузлуватими кореневищами увіп’ялися в берег, немов велетенські орли пазурами, оберігаючи ріку від зсувів; високий берег щораз, то більше занурювався в сутінки, ріка вже ледь блищала переді мною, й чутно було лише її мирну розмову з камінням, що подекуди іклами випиналося з води; те жебоніння Пруту почало мене заколисувати, я врешті міцно задрімав і прокинувся раптом від несподіваного гуркоту грому. Глянув на небо, й заспокоїли мене тихі зорі й серпик місяця – ніщо не віщувало негоди, і я подумав, що грім мені приснився: над горами панувала така тиша, що чутно було глибоке дихання дітей в наметі.
Тиша була важка, безшелесна, глуха – такої тиші я ще ніколи не відчував, і подумалось мені, що надмірність завше небезпечна: перечулене кохання часто закінчується розлукою, гіпертрофована запопадливість тхне підлабузництвом, перехвалювання таїть у собі фальш, а надмірна тиша провіщає вибух.
І він пролунав. Тепер я втямив, що гуркіт грому зовсім мені не снився; глянув на захід і побачив, як із сідловини між Говерлою і Попом Іваном, де мертвіє Несамовите озеро, стрімко піднімається в небо кудлата чорна хмара, туча розчіхрувалася, шматувалась й поглинала зорі; одночасно з північного й південного обріїв почала виростати синява, я оглянувся на схід і побачив блідо-льодову плахту, що добиралася до місяця, – на небесах назрівала непримиренна битва Чорнобога з Білобогом, і я згадав, що те неминуче побоїще спровокував я сам, знехтувавши прадідівським забобоном. Стоячи з дітьми над Несамовитим озером, я вчинив те, що заборонялося: немов пустотливий хлопчисько, шпурнув в озеро каменем й почув тоді зловісне булькотіння, ніби той камінь занурився не у воду, а в магму; згодом з глибини піднялася на поверхню куля болотного газу й розірвалася, мов петарда; я тепер спімнув про це, і мене пройняло каяття за провину перед таємничими силами гір – і ось вони мстяться: на світ упала пітьма, котру прострілювали перехресні блискавки, й нарешті в самому зеніті з глухим зловісним лускотом розкришився грім. Непримиренні володарі гір, Чорний і Білий боги зчепилися у лютому двобої, в небі почалася битва не на життя, а на смерть, і першою жертвою мав пасти я зі своїми малими дітьми.
Мене пройняв несусвітній жах. Поблизу не було жодного житла: ворохтянські будинки блимали світелками вікон на віддалі доброї години ходу, намет стояв на вузькому зарінку біля самої води, а я добре знав, як скаженіє під час хмаролому гірська річка, як стрімко котить вона двометровий вал і змітає все на своєму шляху; я міг перебратися з дітьми на берег каньйону, але й там ми не врятувались би від холодної зливи та граду, і мені не залишалося нічого більше, як молитися.
Я з перестраху вимовляв замість «отченашу» слова заклинання, яке записав колись від мольфара Івана, що мешкав на околиці мого Трача; в ту мить цілковитої безнадії згадалося мені, що моя бартка вся списана магічними знаками – трикутниками з чорними цятками над гострими кутами, солярними колечками, на обох боках топірця були вирізьблені дві корони, з-під яких зирили совині очиська – певне, символізували образи Чорнобога й Білобога, на топірці не було живого місця – весь був насічений чертами і резями чи то рунами, які колись знайшов Іван Вагилевич на печерних стінах у Розгірчі й Бубнищах, і якби ці знаки озвучувались мольфарським заклинанням, я міг би відвернути негоду; а небо наді мною кололося, бліда хмара тріщала, мов лід під ногами, – я знав, що Білобог сипне зараз не градовим горохом, а ледяними осколками; блискавки зигзагуватими стрілами летіли вгору з усіх меж небосхилу і, зустрічаючись у зеніті, вибухали синім полум’ям; я в нестямі схопився, змахнув до неба барткою, немов гуцул у танці, і закричав: «Чорні чорнокнижники – чорний Чорнобоже і ти, білий Білобоже, відсилаю вас на темні бори, на дикі ізвори – там, де кури не допівають й голосу християнського не чути, туди вам бутіти, туди вам гриміти, чорні й білі піски переливати-пересипати, а у мій двір вас не пущу, амінь!»
Закляття було могутнє – напевне, ці ж слова були викарбувані рунічним письмом на моїй бартці й володіли мольфарською магією, бо вмент розчепилися блідо-льодова й чорна тучі над моєю головою, й обаполи хмар поспадали кожна до свого обрію, немов сукня з пліч зласкавленої жінки, яка, зборовши свою сувору неприступність, враз піддалася намові коханця; голе зоряне небо впало на ложе каньйону разом з місяцем, лягло, мною впокорене, і я, незмірно щасливий, припав до нього, збирав у жмені зорі й пересипав їх, мов перли, потім борюкався з місяцем, схопивши його, мов молодого бика, за роги, і, долаючи небесного князя, прислухався, як звідусіль долинають віддаленими звуками грому слова: «Ти можеш, можеш!» Я безмежно радів з визнання грізними силами природи моєї моці; діти мирно спали в наметі, навіть не прочувши крізь сон смертельної небезпеки; моя втіха підсилювалася ще й усвідомленням, що я мав нагоду брати участь у битві чорних і білих сил і вийшов над обома переможцем; щастя моє яріло ще й від того, що мені випало бачити погибель смерті, місце котрої посіла велич спокою світу, якої я досі не мав часу зріти, залучений до вічної боротьби з грозою; мене на мить огорнула туга за красою тривожних картин битви, стертих звабою тиші – й у той мент обізвався в мені внутрішній голос мого другого «я», до сьогодні заанґажованого битвами: «Nota bene, nota bene – запам’ятай цю мить супокою!»