Сліди на піску
Зрідка колією гуркотять товарні состави – їх я не люблю, нагадують вони мені колишню мою невільну мандрівку в чужий світ на службу в армію: я слізно прощався з рідною землею, спершись на поперечку в дверях товарняка, а на пероні львівського вокзалу стояла моя дівчина й помахувала рукою, і мені довгих чотири роки здавалося, що вона на тому самому місці вірно мене чекає, я навіть у думці допустити не міг, що колись повернуся і застану її замужем; товарні вагони нагадують мені ще й моторошні, з коминками на дахах, теплушки, якими вивозили людей в Сибір, – у такій теплушці, напевне, сиділа і плакала за рідною землею, та й за мною, моя перша любов – Каролина Анничка, проте й ці скорботні спогади не можуть мене відштовхнути від світу, він весь мій і в радості, і в горі, і я не міг би жити без нього, як не може жити бджола, що загубилася від свого вулика.
Гуркіт поїздів ураз віддаляється в безвісті, проте він десь там далеко існує, як свідчення мого нерозривного зв’язку з довколишністю; в такі хвилини приходить до мене в гості неіснуюче на землі життя, однак від існуючого похідне – мій художній світ, і в мені народжується відчуття, що той майбутній витвір моєї уяви існує так само реально, як ці ромашки, рум’янок і чебрець; він зримий і невловимий, він живий і ефемерний – ніхто його не бачить, окрім мене; цей мій видуманий світ має свою міру прекрасного – я хочу ту красу, дану мені Богом у відчуття, перенести на папір і знаю, що це стане можливим тільки тоді, коли виміряю його словом… А як його тяжко знайти – таке, яке відповідало б точно визначеній шкалі краси: слів тисячі, а ідеальну вартість образу може виміряти тільки одне…
Лежу долілиць і нічого не бачу й не чую, крім своєї заманливої візії, в якій проступають незнайомі обличчя, вони пересуваються перед очима, немов примари, та згодом окреслюються чіткими портретними рисами, і я впізнаю їх, ніби вони давно мені знайомі й цікаві, привабливі, а теж огидні; я починаю вести з ними діалог, спонукаю їх погоджуватися з моєю думкою й обурююся, що вони – видумані мною і начебто для послушенства створені – не погоджуються зі своїм творцем, немов ті неслухняні діти, які вперто утверджують перед батьками власну екзистенцію. Я розгублююся й водночас захоплююся цим новим життям, мене щораз дужче діймає охота докладно пізнати створюваний мною і від мене не залежний світ, – напевне, так само шостого дня творіння дивувався Господь, споглядаючи, як виліплені за Божою подобою істоти без його дозволу зривають райські яблучка, шаленіють від не задуманого ним грішного бажання, народжують, немов боги, собі подібних, заздрять одне одному, убивають – й нічого тоді не залишалося Творцеві, як покинути піклуватися богоподібними істотами і лише вгамовувати їхні земні пристрасті винагородами та покарами.
Господня енергія протягом мільярдів років, і нині теж, не мала стриму у своїй самореалізації, й людину, наділену Божим розумом, діймає іноді подив: чи потрібне аж таке розмаїття життя на землі? Ось переді мною, на самому краю приколійного насипу, вивищується чорна купина муравлиська – досконалий соціум, етнос, закинутий на землю невідомо для чого з космічних незвістей: він начебто нікому не зобов’язаний своїм існуванням, нікому не підпорядкований, а все-таки хтось для чогось його видумав, витворив для нього ідеальні правила поведінки, та муравлі цього не знають і знати їм не потрібно (а чи не так поводяться й видумані автором персонажі?), – вони лише мусять дбати, щоб вижити, якщо вже їм дано життя, їхнім обов’язком стала боротьба за існування, а не вдячність Творцеві, вони навіть не відають того, що створені, просто – живуть… Як же схоже на них людське суспільство, яке метушиться на землі з точно заданою кожній особі функцією й різниться від мурашника тільки тим, що – подібно Богові – має здатність створювати свої власні реальний і уявний світи…
Я дивлюся на муравлину купину з таким самим подивом, як споглядав би літаючу тарілку, послану на землю з інших галактик, однак знаходжу явну спільність між мною і цими маленькими істотами, які не мають мозку, та, видно, наділені іншими – досконалими й не відомими для нас чуттями, бо ж поводяться достоту так, як люди – реальні й видумані: кожне має своє заняття, кожне виконує свій обов’язок і кожне втрачає свою повноцінність, якщо загубиться від муравлиної сім’ї, а хіба я не споневолений суспільством подібно, як вони своїм, а хіба я міг би існувати без рідного етносу? І переконуюся, що і муравлі, і я, і мої уявні персонажі перебувають в нерозривному між собою зв’язку, бо хоч і живемо незалежно одне від одного, але на одній планеті і під одним небом.
Присуваюся ближче до муравлиська, хочу розпізнати цей незбагненний для мене соціум, проте так само мені потрібний, як квіти, ліси, озера, птаство і вся природа, яка є завжди правдивою. Пильно придивляюся до муравлиного життя, і мене враз проймає відчуття, що якась мисляча сутність у цей самий час приглядається з космічних висот до мене, вивчаючи незнайому, теж мислячу дивовижу разом з її візіями, і водночас мені здається, що то з мене видобувається моє alter ego, моя невідступна Nota Bene, яка спонукує мене споглядати себе самого, до кінця не пізнаного.
Як це дивно і цікаво! Хтось створив природу разом з цим муравлиськом, я теж створюю те, що досі на світі ще не існувало, і все це відбувається на землі і все є земним – кровно між собою спорідненим.
Але ж бо моя планета теж не єдина у всесвіті – і якщо хтось споглядає за мною з космосу так само, як я в цю мить за муравлями, то значить, що я є не тільки земним явищем – і зі всіма своїми мислями та візіями потрібен Богові.
Отже, ми з вами, муравлі, як посланці Господа на нашій планеті, єсьмо відповідальні за гармонію життя на ній; відмінність між нами лише та, що ви те життя засвідчуєте – і тільки, а я, наділений любов’ю до світу, мушу відповідати ще й за зло, яке однаково може знищити і вас, і мене.
Але то ще не відомо: може, в муравлів є теж почуття любові до землі, на якій вони живуть, ми ж про них так само мало знаємо, як ті позаземні істоти, які в цю мить обсервують наше життя – про нас.
* * *Сонце вже сідає мало не на тому самому місці, де вранці встає, відстань між сходом і заходом звузилась до невеликого проміжку, й моє дороге світило, без якого не можуть обійтися ні я, ні світ, відтіснило з горизонтального кола люту Гіперборею, від котрої безнастанно йде холод і зло, і я на один мент сповнююся вірою, що більше ніколи не впаде сніг на мою землю, а лихо – на голови людям. Та ось зупинилося моє сонце на крайньому рубежі і далі не йде; з печаллю в серці починаю спостерігати, як воно поволі відкочується туди, звідки прийшло, – сонце втомилося, забагато тепла мені віддавши, воно хоче спочити, і я знаю, що доведеться знову перетерплювати довгу й сувору зиму, тож утішаю себе надією, що протягом багатьох куцих днів мене рятуватимуть від зневіри колядки, які прославляють не стужу, не завірюху, а чорнокрилу ластівку та сивую зозуленьку – жодної колядки про зиму не складено, й перемагають вони холодну непросвіть словесним образом весни.
Проте до зими ще далеко, а літо в розпалі – «жде спрагла земля плодотворної зливи», і я з нетерпінням чекаю живлющої грози, яка десь там, на західному прузі, іноді засиніє і розпливеться; розпечена баня неба жорстоко висушує землю, і вона мліє, лінивиться у своїй перестиглій красі: я думаю тепер про те, що без протиставлення тепла і холоду, погідності й забуреності, любові й ненависті пропала б привабливість світу; мені пригадується ліниве існування розімлілих серед вічного літа мешканців екватора і суворий первісний побут пожильців Півночі, які не знають літнього тепла, і стверджую про себе, що благословеннішої за мій край місцини на землі немає, я по-синівськи люблю його, а в припливах любові вчувається мені добрий тихий голос мого Вчителя.
Хто тобі сказав, синку, що я забороняю захоплюватись красою, хіба ти не знаєш моєї туги за зів’ялим листям і моєї радості від того, що на цвіт дрібний в зими сили нема? Але ж нерозлучно межують між собою білий і чорний кольори – на всьому світі і в душі кожної людини, а тому наш слух мусить бути однаково настроєний як на елегії, так і на бойові гімни.
Це правда, Вчителю: хто не задумувався над цією двоєдиною сутністю життя? Вольтер і Франко, Ґете і Леся Українка… Вічна антитеза, вічна єдиність, вічна точка спримирення і вічна боротьба, яка спороджує діяльність. Це людська сутність. Тварина бореться лише з оточенням, а не сама з собою, вона не може стати ні лотофагом, ні збойником, бо не осмислює своїх життєвих можливостей.
Але не забувай, що людина не позбавлена й осмисленої жорстокості, як теж – осмисленої байдужості. Тільки думаюча істота може стати патологічним убивцею або патологічним лінивцем. Вона не запрограмована, як твар, мисль стає для неї то приятелем, то ворогом; маючи Божий розум, але позбавлена почуття Божої справедливості, людина спороджує ту мисль – коли праведну, а коли злочинну. То щоб не схибити, мусимо озброюватися в любов, яка без ненависті не існує.
Мій Учитель суворий: розмовляючи з ним, я відчуваю, що надто вже розніжився на лоні спокійної природи – повинен статися струс. Якби навіть нагрянула така гроза, як тоді – в Карпатах, я б її тепер не відвертав: хай би щезла назавше з моєї душі підступна зваба Рахманії.
На заході нарешті почали схрещуватися бартками Чорнобог з Білобогом, від крицевих зударів вистрелили в небо блискавки, а по наварійському небу стрімко просувалася чорна градова хмара.
На моє обійстя забігли сховатися від грози, яка вже сипнула першим льодовим горохом, дві жінки, одна з яких була моєю давньою приятелькою й мала дачний будинок на другому боці масиву, другу ж побачив уперше. Я зрадів гостям, запросив їх до своєї вілли, розцілував приятельку, з якою мене в’язали довголітня дружба й безкінечні літературні розмови й суперечки; перестрашена смерчем, що вже нахлинув на городи, ламав крихкі черешні й нагинав додолу яблуні та волоські горіхи, вона заволала, щоб я узяв до рук свою бартку й відвернув біду – ти вже це робив не раз, ти можеш, умієш! – та я навіть не поворухнувся, й вона не могла зрозуміти, чому я не виконую її прохання.
А я стояв, ніби заворожений: до мене допитливо й з цікавістю приглядалася незнайома жінка, налита молодою вродою, немов свіжим молоком, вона мала відкрите біле обличчя й великі зелені, мов крутежі, очі; її повні губи були злегка розтулені, і я, забувши про бурю й не чуючи благань приятельки, думав тільки про одне: впитися б у ті губи – і ніщо більше мене не обходило, як колись Овідія, який признавався, що
Не одна врода мене до любові схиляє,Сотні причин є на те, що ненастанно люблю…[1]Причину мого раптового одуріння я вмить збагнув: знав-бо колись цю жінку в дитинстві, бачив її теж у старшому, ніж зараз, віці, можливо, ми й зустрічалися між її весною і літом, а я забув, – та це була вона, моя єдина Nota Bene в ідеальному своєму вияві, й забулася вмить зелепужна пастушка, й образ моєї приятельки збляк: переді мною стояла моя душа, відкрита у всій її земній вартості.
Молода жінка не зводила з мене очей, манила, закликала, залишаючись при цьому незворушною; гроза вже з повною силою вдерлася на моє подвір’я й кидала яйцеподібними льодинами, сваволила громами й блискавками – була спустошлива і водночас несла з собою красу надмогутньої сили природи, тривоги, страху, непевності – красу, яка лякає і вабить: її хочеться пізнати і страх проймає душу перед пізнанням, а ще іншу передчував я небезпеку: ось закінчиться буря, настане спустошений спокій, і грізне видиво ніколи більше не повториться; я дивився на проявлену в молодому образі мою Nota Bene і не слухав спонук моєї приятельки…
Та спонук уже й не було: обидві жінки стали неймовірно схожі, як мати й дочка, обидві з зеленими, немов крутежі, очима, і я мав можливість уздріти ще раз свою приятельку молодою; жінки зачаровано спостерігали поєдинок Чорнобога з Білобогом: вони, напевне, не дозволили б мені тепер ставати на прю з природою – чей таємниця краси не в перемозі над нею, а в подиві людини при її з’яві.
Незнайома молода жінка вряди-годи поглядала з докором на мене: ви ж могли відвернути лихо! – й водночас вдячність зоріла в її очах за те, що дозволив їй побачити жорстоку красу природи, – та й чи мав я право розділяти її на спокійну і несамовиту, чей у поєднанні протилежностей полягає сенс життя. А якби не гроза – чи побачив би я найдосконаліший образ моєї Nota Bene?
Більше ніколи не зустрічав я тієї жінки, та вона вічно в моїй пам’яті – видозмінена з ображеної дівчинки в достиглу красуню, яку я побачив серед літа її життя. Хто ж вона нині – в моїй осені? Я впізнаю її у спогадах про маленьку дівчинку з букетом бузькового вогню в руці і в осінній печалі в очах моєї приятельки.
* * *Що ж все-таки трапилось зі мною, що я так розніжився на лоні природи? А певне, причина цього – нестерпний голод за адекватним ідеальній красі словом, адже вміння бачити принади рідної природи – то важливий елемент культури, а тільки на її підставі визначатимуть наш цивілізаційний ценз сусідні народи.
Українська держава зможе по-справжньому утвердитися в світі передовсім духовністю – не схожою на інші, а тому й цікавою, адже матеріальним достатком Європу нині не здивуєш. Культура – то єдина неординарна, виняткова сила нашого народу, яка зараз перебуває в стані стиснутої пружини напередодні вивільнення. У здеморалізованому світі, в якому за вбивство однієї людини карають розстрілом або довічним ув’язненням, а за знищення цілого народу винагороджують званням президента, коли виведені з єгипетської неволі народи почали молитися до золотого теляти, а вартість найвищої моральної категорії – любові до батьківщини – вимірюється чистоганом, коли втомлені нестатками люди проклинають свою власну свободу і Божої кари не бояться, – крізь таку непроглядь пробивається величний образ гармонійної природи, як зразок для культури, з котрою ми здатні стати на прю як з власним дегенератством, так і з чужинецькою зажерливістю.
Тому я прагну намалювати Україну, мов наречену у вінку, бо ж таки нема на світі красивішої землі, ніж наша, й тамую при тому в серці лютий біль від усвідомлення, що моя нація вийшла з неволі хворою, з гнійними фурункулами на тілі, й невідомо, скільки треба часу, щоб її вилікувати, а якими ліками задопомогти? І неомильно стверджую: немає кращого засобу для оздоровлення нації, як її уподібнення красі природи, що витворилась на нашій землі для вічного життя у славі… Проте часом страх діймає душу, що ті сили, які змогли б відпустити пружину, зникають з національного овиду або нидіють дома в непроглядному песимізмі, й благословенні миті, в які міг би статися вибух культури, нечутно проминають, і може трапитися й таке, що пружина в стиснутому стані проїсться згодом іржею.
Чи вже проїлася?… Цілих десять літ, відколи маємо незалежність, турбує мене ось такий парадокс. За умов окупаційного цензурного терору все ж з’явилися у світі «Маруся Чурай» Ліни Костенко, «Люди зі страху» Р. Андріяшика, «Самотній вовк» В. Дрозда, «Мертва зона» Є. Гуцала, «Собор» О. Гончара, «Первоміст» П. Загребельного – все це літературні шедеври і всіх їх тут не перелічу. А на свободі – ну майже нічого рівноцінного з-під пера молодих не вийшло. Безкінечно триває так звана постмодерністська манія – калькування чужих зразків, обтяжування стилю незрозумілою лексикою і карколомними конструкціями й бачення виключно негативу.
Я адресую це моє писання талановитим молодим і вже не дуже молодим співцям, які надто глибоко застрягли в негативі й видобутися звідти не можуть, – вони так ретельно видавлюють з тіла хворої нації гнійні болячки, що, врешті, крім розкладеної матерії, нічого вже не спроможні бачити, тож хочу нагадати їм, що в набагато гірші часи, бо ж у неволі, наші майстри слова створювали неповторні за красою садки вишневі, і небо невмите та заспані хвилі, й безмежне поле в сніжному завою, і чари поліських пущ, і музику арідника в карпатських ізворах, – дайте, дайте ж українській поезії хоч клаптик синього неба, послухайтеся, нарешті, Миколи Вороного – чей на нашій землі не лише алкоголіки в запльованих гуртожитках та шизофреніки в психіатричних лікарнях, існують не тільки тваринна похіть, злучки без любові, таргани, блювотиння, а й чиста сльоза зими!
* * *З якою б наполегливістю не прикваплював я кожен крок сонця в бік півночі, коли воно заходить, і як би не скнарив, відраховуючи ті самі кроки небесного світила після того, як воно, зупинившись на час, починає відкочуватися назад, – все одно настає осінь, а за нею зима, і я вже нині печалуюся, що вечори починатимуться зразу після обіду, а ранки, ніби з похмілля, ніяк прокинутися не зможуть… Та, незважаючи на те, я ніяк не надякуюся природі, що вона так пишно прощається з нами барвистими хвилями осені.
Щоранку виходжу на озеро, обрамлене осіннім лісом, щоб якнайбільше захопити для себе того кольористого дива, ідеально синього неба, лісових пожеж і тихого смутку осінніх вод.
Ходжу зі своєю нерозлучною барткою, яка із медіума стала враз звичайною палицею, бо ж більше не загрожують світові градобої та буреломи; різьба на голівці бартки потьмяніла, ніби стерлася або проникла в середину металу, щоб у його лоні знову набратися магічної сили для наступного літа; ті таємничі письмена за весь зимовий період проступлять на поверхню тільки один раз, коли я буду запрошувати Білобога й Чорнобога на Святу вечерю, а вони, звісно, не прийдуть, і я суворо попереджу їх, щоб не навідувалися, непрошені, і влітку, бо відішлю їх на темні бори, на дикі ізвори, – там, де кури недопівають й голосу християнського не чути!
Осінь у Наварії починається на Спаса, коли мої бузьки відлітають у теплі краї. Уже зміцніли крила в лелеченят, вже суворий батько, зайнявши спостережний пункт на чолопку водонапірної башти, провів зі своїми дітьми триденний курс польотів, вже молоді птахи подалися до лелечої зграї, що збирається на раду на мочаристих левадах за Ставчанкою, а мій старий бузьок чомусь ще стовбичить у гнізді біля крайньої сільської хати – може, він – вожай і полетить над Ставчанку, коли зграя буде в повному зборі, а може – просто тужить за дітьми й за подругою, яка полетіла разом з ними… Але чого б йому тужити, думається мені, коли діти здоровими виросли й самостійними стали, – певне, старий думає про тяжкі випробування, які стеляться перед лелечою зграєю: а чи витримають недосвідчені дітлахи далекий переліт, чи не зітруться в них крила над Мармуровим морем?
Бузьок думає і наслухає, як глухо падають на землю брунатні каштани, відраховуючи останні хвилини літа, він перехиляє голову і приглядається до мене, а я його запитую, як він з тих безмежних широт уміє допасти до свого гнізда, яка сила, яке чуття веде його додому з безкраїх розстаней, а він мудро і статечно відповідає: любов!
А на другий день після цієї розмови я бачу лише спорожніле гніздо – вже осінь, і чутно, як ласкава тиша скроплюється жовтими цяточками на листя, цяточки розпливаються, спалюють зелень, а дзеркало озера вигладжується, щоб відбити в собі всю красу осінньої містерії.
Від тих осінніх лісових кольорів я чманію; прохолодний вітер прокрадається між листя й безжально струшує їх з гілок, прокладаючи дорогу зимовому походу; листя летить, кружляє в повітрі – природа справляє свій барвистий карнавал.
А коли вітер стихає, залишивши на деревах ошатний одяг, з найміцніших листочків тканий, над озером починає звучати кольорова соната, музика барв добувається з піднебесся і з озерної глибини, і я вже не знаю, де справжній світ – піді мною чи наді мною, а втім, він єдиний, як злагоджений оркестр.
Вдивляюся у відбите у воді небо, і мені здається, що зовсім неважко добратися до небесних чертогів – треба тільки пірнути вниз до неба, по якому плавають білі хмаринки – і на них, мов на лодіях, попливти в те космічне бездоння, де нічого немає, крім всесильного згустку Божої енергії; я зовсім осамотнююся від думки, що моя власна енергія з космічною не співмірна, що я незначна особина, що мене, врешті-решт, нема… Проте залишається жити дужча від тілесної оболонки моя свідомість, і я щасливий від того, що в цю мить вона спроможна розмовляти з Богом.
…А вже на мій квітник вийшли хризантеми, і межі засиніли мевом осінок – останні квіти готуються справляти по літу скромну тризну.
Тож востаннє виходжу в надозерний ліс. Листя зовсім опало, а голі дерева такі виразні й відчутні, ніби зійшли з графічних полотен Гніздовського; небо стало таке прозоре, що ось-ось побачу крізь нього Господній престол…
І мені хочеться цей успокоений стан природи і мій власний стан якнайточніше визначити словом, я викликаю з підсвідомості потрібний образ, думку, формулу, і в цей мент чую слова, що їх вимовляє моя вірна Nota Bene, яка ні разу не відступала від мене ні на крок:
Душа відкрита, як осінній сад…Не покидай мене ніколи, світла душе моя.
Наварія, 2000 р.
Оферми з тридцять шостого реґіменту
І
Ви питаєте мене, що то за штудерне слово «оферма», яким кожен з вас обзиває нехарапутів, не розуміючи, що мовить? То я вам поясню…
А ти, Муцо, сиди собі і слухай, хоч нічого з моєї розповіді не втямиш, бо вже давно втратив пам’ять і розум, і я собі думаю, най мені Бог простить, що, може, краще було б, якби ти в тому сорок третьому загинув разом зі своїми родаками в коломийському ґетто й не купував життя такою страшною ціною. І що тобі з нього, коли ти з того часу, як я заховав тебе у пивниці на своїй плебанії з трьома такими, як ти, нещасними втікачами з ґетто, й донині не усвідомлюєш, що живеш…
А може, щось і відчуваєш, тільки я того не знаю, – певне, й нині маєш якесь розуміння довколишності, бо чому ось у цю хвилину, коли ми сидимо в моїй пасіці, ти з такою ніжною увагою придивляєшся до бджіл, які сідають тобі на зап’ястя, не боїшся їх, хухаєш на них, зігріваєш, хоч їм твого тепла в цей гарячий літній день і не потрібно; ти ворушиш губами – може, прощення в них просиш за давню провину, коли твоїми вчинками замість милосердя керував ґешефт…
З усіх сільських євреїв, які жили в Сакатурі, – хто тримав трафіку з тютюном і сірниками, хто, як ті ґої, обробляв поле, а ще інший торгував телятами або скуповував оптом у маєтних ґаздів садовину й возив її до Коломиї на фабрику мармоляди, – ти у своїй молодості торгував стільниками із власної пасіки, й до тебе приходили медовари з далеких гірських сіл купувати жидівський мед, що славився цілющістю – вигоював гостець, ревматизм, виганяв з утроб солітерів і навіть продовжував життя хворим на рак.
Бо мав ти, Муцо, свій власний секрет медового промислу, про який у Сакатурі знав тільки я, чей наше знайомство розпочалося ще за Першої світової війни, коли ми разом служили у сформованому в Коломиї Тридцять шостому реґіменті, що був зарахований до корпусу генерала Гофмана й до вимаршу на італійський фронт проходив вишкіл під Віднем недалеко Бадена. Жили ми в бараках біженців з Галичини, окупованої москалями на початку війни, – ті бараки спорожніли, коли царське військо відступило за Збруч після перемоги армій кайзера Вільгельма II під Горлицею… Отож по війні ти вернувся у свою Сакатуру, де я зайняв після висвячення парафію, і ти розкрив переді мною свій грішний секрет… Бог зловчинників не прощає й тебе покарав. Хоч, мовивши правду, надто вже жорстокий ваш Єгова…
Отже ви, дорогі брати й сестри, які ось злетілися при неділі на мою пасіку, хочете знати… О, ви багато чого хотіли б дізнатися від мене – хоча б про те, наприклад, чому я, колишній всечесний отець із Сакатури, став пасічником у Кропивищах… То я вам про це тепер уже розкажу, бо відколи у зореносному Кремлі упокоївся останній всевладний склеротик і на його місце прийшов молодий правитель, якому я так само, як і старому, ні дрібки не вірю, бо всі вони суть одна банда і злодії, – отже коли при нинішній так званій перебудові й гласності людям трохи повідкривалися роти, я теж осмілів і вже не боюся сказати вголос, що в сорок шостому, як тільки большевики заборонили нашу греко-католицьку церкву, я переоблачився в цивільне, покинув своє приходство в Сакатурі й перебрався у Кропивища. Вчинити мені це було досить легко, оскільки я, як целебс, не був обтяжений сім’єю, тож купив собі це обійстя, розвів пасіку, а коли зав’язалися колгоспи, зголосився до контори на посаду бухгалтера, бо повинен вам сказати, що кожен священик хоч трохи визнається на розмаїтих рахунках.
А Муца, мій сердешний Муца, й донині щонеділі приходить сюди із Сакатури; мені деколи здається, що він нікого з тих людей, які його підгодовують, не запам’ятовує і не впізнає – крім мене одного. Якби ви бачили, яким вдячним полиском засвічуються його очі, коли мене уздрить, і як смішно ворушиться його гачкуватий ніс – видовжується, ніби хоче виповзти з кудлатих хащів чорної бороди, що закриває все обличчя; його зшерхлі губи складаються тоді в гримасу усмішки, але ж не вміє він ні сміятися, ні говорити… Муца завжди сідає на лавочку під он тим бузком, де й зараз сидить, хухає на бджіл, які лазять по його руках, і мені здається, що він бачить у них своїх родаків, працьовитих і дбайливих, яких в одну стражденну мить викинуто було на поталу смерті, подібно як він висипав колись, мов непотріб, використаний упродовж теплої пори бджолиний рій на сніг у лютий мороз…