Сліди на піску

II

Я, Остап Підгорецький, син судового райці, закінчив Коломийську гімназію перед самим початком Першої світової війни й готувався вступити на теологію у Львові, оскільки ще в четвертій гімназіальній, прислужуючи отцеві Капустянському на тихих відправах під час реколекцій, відчув нездоланний потяг до богослужіння. Однак моїм планам поки що не було суджено здійснитися: у вересні 1914 року Галичину захопили москалі, яких тутешні москвофіли славили приказкою: «Як прийшли москалі, то був хліб на столі»; недоїдки того білого українського хліба випрошували біля польових кухонь жебручі діти, і, скажу вам щиро, я й донині дивуюся з того, що та нужденна московська ялмужна навіки запам’яталася людям як велике благо, а те, що російські солдати, зайнявши під постої приміщення міських осередків НТШ та «Просвіти», а в селах Народні доми, спалювали в грубах книги, знущалися над портретами Шевченка і Франка, ґвалтували дівчат, і ті після московської окупації ходили ґелеваті й народжували байстрюків, котрих і донині прозивають «москаликами», – про це наш терплячий народ геть-чисто забув…

Коли Покуття зайняли російські війська й почали депортувати в Московщину священиків, учителів і навіть гімназистів – одне слово, українську інтелігенцію, я вислизнув з Коломиї й майже цілий рік переховувався в запрутській Боднарівці в шкільного товариша Петра Мельничука (потім ми з ним зустрілися в альпійських горах на італійському фронті – про це, як буде час, розповім вам пізніше), аж поки москалі не вступилися з Галичини.

Якраз тоді мені минуло вісімнадцять років – вік допризовний, і я, побоявшись залишатися в дезертирах, яких мадяри виловлювали й без суду вішали на придорожних вербах, зголосився до коломийського приймального пункту, що розташувався у школі уршулянок навпроти Єзуїтського костела.

Прийшов сюди не перший: австрійські польові комісари вже встигли поназганяти з усього повіту сотні тугих, мов горохові стручки, парубків та й міських хлопців теж. Після лікарського бадання їх записували до Тридцять шостого кавалерійського полку – потім той коломийський реґімент разом з кіньми повезли у вагонах «vierzieg Mann, sechs Pferde»[4] під Відень, де ми, як я вже говорив, відбули тримісячний військовий вишкіл, й опісля нас відправили маршбатальйонами на італійський фронт.

А моє серце й донині крається з болю: з усього того Тридцять шостого кавалерійського реґіменту залишилися живими небагато: я, Муца й ще кілька хлопців… Та найбільше жаль мені за характерником, балагурником і вірним кріґсколегою Мелитоном Небожителем із Сакатури, де він, кутський розбишака, ще хлопчиськом одружився й прийшов на приймальний пункт до Коломиї разом із своєю молодицею – красунею Катериною.

От ви лишень послухайте…

Того сакатурського опришка я, стоячи в довгій черзі до прийому, здалеку побачив, та й як було не запримітити дебелого галайка з кучерявим, що вилискував від гасу, волоссям, із заклебученим гуцульським носом та з підківкою пишних вусів! По-парубоцьки обхопивши позашию свою молодицю й гордо звівши до неба голову, він ішов, похитуючись, – певне, вже встиг зазирнути до корчми Рудого Менделя на Мнихівці; він немилосердно дер горло рекрутською піснею, що билася луною між стінами школи й фасадом костела:

Мелитон Небожитель не мав жодного сумніву, що пройде на комісії, й, видно, хотів чимшвидше позбутися цієї цереґелі: розштовхав хлопців, які сумирно стояли в черзі, й зник за дверима військового комісаріату, а Катерина залишилася на майдані. На її вродливому обличчі не було й сліду розпачу чи жалю, вона граціозним рухом поправила шалінову хустку, з-під якої вибивалися на чоло біляві пасма густого волосся, й мала такий вигляд, ніби стояла не перед комісаріатом, а в притворі церкви, й, ковзаючи поглядом понад парубочими головами, терпеливо чекала на свого леґіня.

Не довго довелося їй виглядати милого: за якусь там годину вивалився з дверей її Мелитон, пострижений під нуль, від чого валок вусів помітно згруб й здавався приклеєним до верхньої губи; він затягнув бравурної:

Довго не вгамовувався леґінь, ніби бозна-якого щастя запосяг, обняв Катерину й так міцно пригорнув, що вона аж завівкала від млості. Катерина обціловувала Мелитона, начебто він уже вернувся, цілий і неушкоджений, з тієї страшної війни, й сміялася, мов навіжена… Та враз утямивши, що нині немає ніяких причин для втіхи, – і що люди подумають про неї, веселу в таку годину, жінка помислила, як має поводитися в нинішній ситуації, і враз заголосила, мов на похороні, й обмивала слізьми Мелитонове обличчя, примовляючи:

«Та куди тебе, мій мужу, засилають, куди запроторюють, таж на тій чужаниці й ворон не визбирає твоїх білих кісток, а щоб за тими, що тебе постригли, й слід пропав!»

Тонкий Катеринин голос набирав усе вищих нот, вона вже піворила на всю Коломию, й Мелитон затулив їй долонею рота, прикрикнувши:

«А ти не вмієш тихше плакати, таж тебе чують аж в Сакатурі!»

На що Катерина відказала ображено:

«Агій на тебе, хіба я кричу, та мені здається, що я з розпуки ледве шепчу, мій дорогий Мелитоне…»

Жалобний ритуал молодого подружжя закінчився так само раптово, як і розпочався; Мелитон обернувся до парубків, що стояли в черзі, й забалабонив:

«А ви не бійтеся, хлопці, сміливіше заходьте, там вас будуть бадати такі ласкаві дохтори, що най ся преч каже!.. Один наказав мені зняти штани, розчепірив мою гузицю і відразу вгадав, звідки я родом. «Es ist gut!»[5] – промовив вдоволено, ляснув мене долонею по голій задниці, відштовхнув й почав другому рекрутові заглядати в гузно… А я дотепер не можу вийти з дива: по чому він там упізнав, що я з Кут?»

Хлопці зареготали, залилася сміхом і Катерина; вона якусь мить придивлялася до мене, а далі насмілилася підійти й мовила поштиво:

«Виджу по твоїх убйорах, паничу, що мав би-сь бути вчений, то зроби мені таку ласку, коли вже будете десь там воювати: мій Мелитон неписьменний, то на якомусь там перепочинку най він тобі наговорить пару слів до мене, а ти їх запиши і пришли листом у Сакатуру… А я тобі відразу даю завдаток…»

Жінка сягнула рукою в пазуху, виймаючи з-поміж циць паперового ринського, якого я, звісно, не взяв, проте обіцяв виконати її просьбу.

То була, кажу вам, ціла комедія з тим листом. Якось після муштри, коли ми вже відпочивали в бараку, підійшов до мене Мелитон і попросив, щоб я записав те, що він для жінки надиктує. І я писав: «Сарака моя жінка, сарака… Сарака моя жінка, сарака…» – і так він наговорив мені цими зітханнями аж два листки паперу… Я відіслав їх польовою поштою, й сказав мені згодом Мелитон, що Катерина відповіла йому такими словами, комусь там у селі надиктованими: «Я знала, мій милий, що ти мене любиш, але щоб аж так, того-м таки не сподівалася. Читав мені твого листа мій письменний сусід, довго читав, а я гіркі сльози проливала й благала Господа, щоб тебе вража куля проминула…»

За мною в черзі до прийому стояв пейсатий жидик, а більше його родаків я не побачив у натовпі рекрутів й подумав, що цей єврейський отрок – сирота або такий собі невдаха, який не вмів чи не мав чим відкупитися в комісарів, – всі ж бо знали, що євреїв, за певну мзду, не мобілізують, оскільки вони бояться фузії, та й Талмуд не радить їм брати зброю до рук.

Жидок стояв покірно і в міру того, як підходила черга, ступав за мною крок за кроком; він був розгублений, аж наче переляканий; ніхто із черги до нього не обзивався, хоч усі з подивом приглядалися, й мені жаль стало хлопця: ось зараз зістрижуть йому довгі патли, пейсики відріжуть, і стане він із своїм, мов п’явка, носом такий смішний, що й до синагоги його б кантор не впустив; я уявив собі майбутню долю нещасного єврейчика і, щоб якось його втішити, запитав його, звідки він.

«Із Сакатури…» – тільки й вимовив жидик і далі мовчав, а в його балухатих очах тінилася туга, здавалося, йому було недалеко до плачу.

Більше я не намагався втішати сусіда по черзі розмовою, бо й самому дошкулював туск, чей не на прогулянку в гори нас відправляють. А тут ураз знайшовся балагурник Мелитон Небожитель, він не міг жити без пісень і жартів, навіть якщо звеселяв себе чужим коштом. Мелитон помітив єврея й аж руками розвів:

«Як ти тут опинився, Мошку, сину міняйла Пінкаса Шпайхера із Сакатури?»

«Я не Мошко, я Муца, – відказав хлопець. – А тате помер…»

«Та я знаю: скільки було того вайкання біля твоєї халабуди!.. – Мелитон начебто хотів поспівчувати Муці, але це йому не вдалося – нахлинув на парубка злий жарт. – Ой, люди добрі, вірну вам правду кажу: наш найясніший Франц-Йосиф напевно войну виграє, коли вже жидів кличе до асентерунку! – І почав приказувати, паяцуючи перед Муцою: «Казав Йойна, що буде война, казав Сруль, що дасть куль, казав Мошко, що дасть порошку… Почекай, жиде: ти хоч один раз у житті бачив кріса?»

«А навіщо він мені здався?» – відказав Муца, поступаючись назад від Мелитона, який уже руку простягнув, щоб смикнути жидика за пейси.

«Ні, ти скажи мені, чи хоч знаєш, що з тим крісом робити?» – допитувався нахаба.

«Не маю такого інтересу», – аж схлипнув Муца і з надією, що я заступлюся за нього, глянув благально на мене.

Мелитон однак не перестав напастувати хлопця й давав тепер уже йому пораду:

«Як тебе вмундирують, то скажеш капралові, аби дав тобі фузію з кривою люфою, щоб ти міг стріляти з неї із-за вугла. Добре раджу тобі, Мошку?»

«Я ж не Мошко, я Муца», – скривився жидик до плачу й зайшов за мою спину.

«Дай йому спокій! – сказав я гостро до знахабнілого парубка. – То ще не відомо, хто краще буде воювати і в кого поцілить перша куля. Ліпше помолися Богу, йолопе».

Мелитон ніби й не почув моїх слів, проте таки відчепився від Муци й затягнув такої голосної коломийки, що аж луна відбилася від Єзуїтського костела:

Й немов на підтвердження цих сумних слів, під команду капралів і фельдфебелів вишикувалися сотні голомозих парубків, пролунало фатальне «forwärts!»,[6] і ми вирушили на товарну станцію сірими колонами.

Коли наш телятник рушив, Мелитон протиснувся до перекладини в проймі вагона й, відшукавши очима серед натовпу жінок свою Катерину, заспівав:

Катерина тепер уже по-справжньому гірко ридала, та й Мелитон, зігнавши з губів безжурну усмішку, витер рукавом сльозу.

III

Ой, та ви вже, певне, знудилися мене слухати, то хіба підкріпіться трохи, бо моя розповідь буде довга, як бойків світ… Злітайтесь до альтанки, там моя господиня Марина налила в тарілки меду… Ну а мені, моя вірна Марино, налий з тієї он бутлі, що на столику, «михайлик» медовухи, яку я готую за своїм власним рецептом: як вип’єш нині добрий пугар, то аж завтра розбере… Та й піднеси мені, голубко, бо маю вже, слава богу, небезмай дев’ятдесят і вставати не те що не можу, а не дуже хочу. Красно дякую… О, відразу вдарило в голову, і так мені стало файно та розмаїто!.. А навчив мого тата варити мед дід Теодор – був він не з простих, належав до української шляхти гербу «Погоня»; той герб зображав обрубану руку з мечем. Розказував дід, що якийсь там далекий його предок втратив під Грюнвальдом праву руку, проте справно орудував лівою, й за це отримав герб і нобілітацію. Його сестри ткали полотно, продавали й за ті гроші віддали брата до шкіл, а що він був майже двометровий, то забрали його в цісарську двірську сторожу… Але про що я вам оповідав?

Ага… Запакували нас до потяга, і їдемо ми з нашої Коломиї через усю Європу до Відня. Тарабанимося цілий тиждень телятником чи, як полюбляли австріяки називати той потяг, «сорок чоловік, шість коней», харчуємося вутлою комісною паркою, доїдаємо свої домашні запаси й слухаємо безкінечні просторікування Мелитона Небожителя, який не міг, ну ніяк не міг закінчити довгу байку про свого тата, який щороку гнав з Кут до Відня череду бичків на торговицю, через що бував у столиці нашої матінки Австрії частіше, ніж сам Франц-Йосиф, бо найясніший цісар водно райзував світами, а ще полюбляв сірчані купелі в Бадені й Баден-Бадені, де одного разу якийсь французький розбишака зарізав паню цісареву шпіндлем затруєним… Ми були зголоджені, немов той ненажера Балоун із знаменитої книги Ярослава Гашека про бравого вояка Швейка… Але Балоун, скажу вам, був дитиною супроти нашого кріґсколеги з Підгайчиків Федька Мазура, який теж трясся в кутку на нижніх нарах і, бебехатий, немов поросна льоха, наминав без упину курячі ніжки, ковбаси, сальцесон і солонину, ще й відригував, як кнур. Від запаху того м’ясива з наших ротів котилися потоки слини, а випросити в нього бодай крихту їдла ніхто з нас не зумів. Уночі він так голосно спускав газ, що у вагоні вмить змовкав храп… Через це того Мазура наймали потім за харчі то один, то інший фельдфебель, щоб він у його бараку будив серед ночі хропунів, внаслідок чого жовніри виходили вранці на муштру виспані, проте геть зачумлені… Го, як буде час, то я вам розповім одну пригоду, яка трапилася в нашому реґіменті між тим ненажерливим Мазуром і ротмістром Гольдмайстром. То було сміху!..

Отак ми нарешті доповзли через Чоп, Мішкольц і Братиславу до столичного Відня… Думав я, що на власні очі побачу славетну столицю Європи, як полюбляли називати Відень галицькі австрофіли, – з його палацами, соборами й цісарською резиденцією. Та де там!

Наш телятник зупинився на останній запасній колії товарної стації із закіптюженими гамазеями та зношеними паротягами, що вишикувались один за одним на заіржавілих, порослих чортополохом рейках. Фельдфебелі й капрали забігали вздовж потяга, відчиняли вагони, викрикуючи незрозумілі покутським хлопцям команди; потім нас погнали на привокзальний плац, і там ми лаштувалися із своїми клунками у схожі до арештантських колони. Служиві улани, які супроводжували наш ешелон, виводили з вагонів вороних гуцульських коників, реквізованих у Жаб’єму й Косові, зв’язали їх по шестеро й попудили попереду нашої валки. Відень із своїми шпилями веж і костелів зникав позаду нас у густому тумані, що здіймався над Дунаєм, а перед нами здиблювалися засніжені вершини альпійських гір, з-поміж яких витікали річки й потоки, й старшини привели нас нарешті до барачного поселення, що сховалося на дні Східних Альп – за Медлінгом і перед Баденом – між двома мілководими притоками Дунаю.

Бараки були низькі й довгі, немов стайні, їх заселювали рекрутами й кіньми на рівних правах, з тією лише різницею, що в конюшнях стояли глибокі жолоби для фуражу, а людські бараки були заставлені двоповерховими залізними ліжками, а одне – для командира – стояло збоку під віконцем, і на нього склав свою амуніцію фельдфебель Отто Кац, з яким нам довелося відбути тримісячну муштру на плацу за колишніми бараками для галицьких біженців, у чарівній і дикій гірській місцині.

Нас вмундирували, роздали п’ятизарядні карабіни, вишикували в бараку вздовж ліжок, й фельдфебель Кац, вусатий тіролець, повільно крокував, погойдуючись на носаках, вздовж здвоєної шеренги і з напускною суворістю придивлявся до виправки новобранців, а теж до виразу облич, на яких мали відбиватися лише вірнопідданість, субординація, готовність виконати наказ – і ніякої там хоча б тіні смутку, розгубленості або, крий боже, невдоволення не сміло висвітитися в очах молодих жовнірів.

Біля мене на правому фланзі стояв виструнчений, мов до рапорту, високий, кремезний, із зухвалим полиском в очах Мелитон Небожитель; незалежний його вигляд умить запримітив фельдфебель, і видно було – відразу пройнявся солдафонською неприязню до новачка. Пильно приглядався до виправки бравого новобранця – кутського штрамака, який звик дбати про свій зовнішній вигляд, і довго не міг знайти зачіпки; фельдфебель міряв очима Мелитона з голови до ніг та впоперек, і, врешті-таки запримітивши на комірі його кітеля загнуту вилогу, втішно вигукнув:

«Unförmlich!»[7]

Він вивів Мелитона з шеренги й злісно сіпав за вилогу коміра, раз у раз повторюючи незрозуміле слово; Мелитон слухняно поправляв комір, пригладжував долонями кітель, дотикався до багнета на поясі, відтягував пальцем ремінь карабіна, щоб тісніше приліг до спини, й коли фельдфебель уловив нарешті в очах новобранця близьку до страху покірність, наказав йому стати в шеренгу, спитавши при цьому:

«Was habe ich gesagt?»[8]

На мій подив, Мелитон зрозумів, про що його спитав фельдфебель, певне, знав трохи німецьку мову від тата, який частіше бував у Відні, ніж сам цісар, і відрапортував макаронічно:

«Мельдую gehorsam: ich bin оферма!»[9]

Ото, мої любі, звідси і взялася ця прозиванка для нехарапутів, яку наші люди, треба чи не треба, вживають, не розуміючи значення слова…

Та вельми прикро мені від того, що воно причепилося до всіх, хто служив у Тридцять шостому кавалерійському реґіменті, і до мене теж…

Фельдфебель Кац довго нас оглядав, однак не знайшов причини ні до кого більше присікатися. Та враз він запримітив на лівому фланзі череватого Федька Мазура й притьмом підійшов до нього. Хвилину приглядався й похитував головою, ніби журився: а що цей бельбас робитиме в кавалерії? Натужно мізкував і врешті-таки придумав йому службу, злобно посміхнувся, тицьнув Федькові пальцем у живіт, аж той перднув, і виголосив йому присуд:

«Du bist ganz unförmlich, marsch zum Schkrabkartoffel, verschtanden?»[10]

«Мельдую слухняно: я зрозумів, що мене призначено до шкраббараболі!» – радісно відказав Мазур, втямивши, що відбуватиме службу на кухні.

І був би на цьому закінчився фельдфебельський огляд, аж тут несподівано для всіх виступив із шеренги новобранець Муца, з виду якого ще не зійшов страх і повне нерозуміння того, що взагалі відбувається. Він зняв з плеча карабіна й, показуючи на дуло, проказав винуватим голосом по-польськи з надією, що фельдфебель його зрозуміє, бо німецької мови не знав, а говорити на ідиш боявся:

«Melduję posłusznie, że tu jest dziura, żeby to nie było na mnie, że to ja, bo ja już z taką dziurą dostał…»[11]

Коротко реготнули новобранці і вмить стихли від лютого крику Отто Каца, який нічогісінько не зрозумів з того, що сказав Муца.

«Abtretten!»[12]

…Після відбою, коли ми вже лежали на сінниках, набитих ячмінною половою, й обіськалися від остюків, які немилосердно впивалися в тіло, промовив Мелитон до Муци:

«Тобі, жидику, пощастило, що маєш готову з дзюрою, бо що б ти робив, така мізерота, з цілою: намучився б, а то б іще встиду набрався!»

«Найгірше, що є на світі, – оштемпитися перед жінкою», – почувся чийсь голос із темряви.

«Та замовкніть, щоб вам заціпило! – вискнув хтось інший. – Заткайтеся, бо на стіну полізу!»

Й стало тихо в бараку. Тільки за якусь хвилину простогнав, засинаючи, Мелитон Небожитель:

«Господи ласкавий! Забрав-єсь можливість, забери й охоту!»

IV

Я згадав, дорогі мої гостоньки, про Муцу – отак-во розповідав вам про нього, ніби то не він, а намальована його парсуна сидить он там на лавиці під бузком і нічого не чує й не розуміє – говори собі що хочеш. Бідний Муца… А може, так і не є, може, він усе чує, тільки йому байдуже до того, що відбувається довкіл, і до себе самого – теж. Тяжкого удару зазнав у житті й не витримав, а одне, що залишилося в його пам’яті – то гріх, який він учинив супроти бджіл, і напевне думає Муца, що саме за те настигла його така страшна кара… Ось бачите, він хухає на них, ніби прощення просить, а на пугар медовухи, який Марина і йому піднесла, навіть не глянув, боячись, що бджоли, помщаючись, наносили в стільники отрути, для нього призначеної…

У нашій роті Муци Шпайхера й не чутно було. Мені завжди здавалося, що він встидається заговорити, а так воно й було – хлопці глузували з його жидівських інтонацій, коли раз на гамана він вимовляв кілька слів по-українськи, ну а польською мовою, яку добре знав, не прийнято було розмовляти у Тридцять шостому реґіменті, який складався з самих українців, й посмішкувався над ним той же невгамовний Мелитон Небожитель:

«У нашого Муци ні з ґлови мови, ні з дупи перду».

Муца на ці слова тільки усміхався, ніби радів з того, що не його, а Федька Мазура нагородила доля особливими здібностями із спускання повітря – ось Федька в роті й не видно: ротмістри майже щодня забирають його то в одну, то в іншу касарню, щоб серед ночі будив хропунів…

А кавалерія – то гонорова, але й не легка служба, і не кожен, кого призвали в Тридцять шостий реґімент, міг осідлати коня. Проте служб при війську багато – є чим зайнятися. Мене, наприклад, за те, що був грамотний і мав гарне письмо – тепер я його втратив, бо руки трусяться, а тоді міг розписуватися хоч би й на банкнотах, – тож за те, що був я неабияким каліграфом, мене взяли за писарчука до полкової канцелярії, бо так хотіла доля, щоб я там познайомився з одним кайзерівським єфрейтором, сфотографувався з ним, ще й отримав від нього гарну дедикацію на звороті знимки, яка потім врятувала Сакатуру від страшної розправи…

Отож Федько Мазур, як я вже мовив, мав поплатну службу – його добре підгодовували, щоб міг видавати потрібний звук серед ночі…

Ну а з Муцою – то була ціла цереґеля.

Спочатку фельдфебель Кац наповратився-таки вимуштрувати його на кавалериста, та це ніяк не вдавалося: Муца не міг вилізти на найнижчого гуцульського коника, а коли фельдфебель силоміць його висаджував, то кінь, вчувши невправного вершника, тут же ставав дибки і скидав його, справжнього-таки оферму, з хребта, ще й бив рийки задніми копитами, завдаючи болючих ударів нефортунному кавалеристові. Отто Кац, сумлінний службіст, не міг погодитися з тим, щоб умундирований жовнір залишався у душі цивілем, – тож навчав Муцу стріляти з карабіна, чого той найбільше боявся: тримав у руках фузію на півметровій віддалі від грудей, зажмурювався, натискав на спусковий гачок, й коли лунав постріл, кольба скакала вверх і одного разу вибила Муці два зуби… Фельдфебель зрозумів нарешті, що з цього недотепи доброго вояка ніколи не вийде, й назначив його ротним інтендантом, з чого жидик був вельми задоволений.