– Вiрно, – врештi вiдповiв Цахер.
– І, судячи з усього, мiй пацiент вiдмовився? – радiсно запитав лiкар.
– Саме так.
– Я готовий вирушити замiсть нього, якщо е така можливiсть!
Цахер пiдiйшов трохи ближче до спiврозмовника, мовби намагаючись його заспокоiти, щоб той припинив волати на всю вулицю i говорив тихiше.
– Це дорого коштуе, пане…
– Шойман… Мене звати доктор Пауль Шойман. І я готовий заплатити будь-яку суму.
– Двi тисячi крон i приходьте завтра о десятiй вечора за цiею адресою.
Цахер тицьнув йому вiзитку.
Вiд його слiв у Шоймана перехопило подих.
– Що ж, чорт забирай, треба вигадати за такi грошi? – здавлено промовив лiкар.
– Я нiчого не вигадав, – сказав Цахер, – я просто продаю послугу i маю з того вiдсоток. Вигадав дехто iнший…
– Так, але двi тисячi…
– Послухайте, – нервово перебив його той, – це не я за вами побiг, а ви за мною. Нiхто вас нi до чого не змушуе. Забудьте все, що я вам сказав.
З цими словами вiн вихопив назад вiзитку i ступив уперед, намагаючись перейти все-таки вулицю.
– Стривайте, – Шойман вхопив того за рукав, – я згоден.
Роздiл ІІ
– Вам неабияк пасувала б ця коштовнiсть, моя люба…
Емма озирнулась. Невисокий чоловiк у бездоганному редiнготi дивився на неi приязно i хтиво одночасно. Жiнка видавила з себе посмiшку i знову перевела погляд на дiамант.
– Шкода, що я не iмператриця, – промовила вона.
– Як на мене, ви краща, нiж наша iмператриця, – не вгавав той.
Емма усмiхнулася вдруге, цього разу щиро. Лестощi такого штибу дiяли безвiдмовно i однаково на всiх жiнок.
– Ви часом не знаете скiльки рокiв цьому дiаманту? – несподiвано для себе вона вирiшила продовжити розмову.
– Йому бiльше, нiж сто рокiв, – впевнено сказав чоловiк, надягаючи окуляри, – це одна з найстарiших фамiльних коштовностей Габсбургiв. Прикраса належала ще iмператрицi Марii Терезii. Кажуть, ювелiр удостоiвся дворянського титулу за свою роботу.
– Он як. А звiдки ви про це знаете? – поцiкавилась Емма.
– Все дуже просто, – посмiхнувся той, – я наглядач цього скарбу. Цю коштовнiсть менi довiрив безпосередньо iмператор. Природньо, хочеться знати бiльше про ту рiч, за яку вiдповiдаеш власною головою.
– Ви правi, – погодилась вона, – а чи довго пробуде тут дiамант? Я б радо помилувалася ним ще раз.
– Виставка благодiйна. Його iмператорська величнiсть розпорядився, щоб грошi, отриманi за квитки, були переданi армii. Тож коштовнiсть залишиться тут, у Львовi доти, доки ми не зберемо бiльш-менш пристойноi суми, – пояснив наглядач, – i, до речi, мене звати Фелiкс Пройман.
– Емма Штайнер, – вiдповiла жiнка, – отже, я маю шанс потрапити сюди ще раз?
– Скажу бiльше, – наглядач зняв окуляри i пильно вдивився у свою спiврозмовницю, – цей дiамант буде з нетерпiнням чекати вашого наступного вiзиту, адже йому так хочеться розповiсти вам одну свою грандiозну таемницю.
– Он як? – Емма тепер зачаровано дивилася на Проймана. – А чи можу я дiзнатися цю таемницю зараз?
– Всьому свiй час, – загадково вiдповiв той, – до того ж, якщо все дiзнаетеся зараз, то можете не прийти наступного разу. А я цього не хочу…
Наглядач галантно iй вклонився i, промовивши з особливим теплом: «Мое шанування», рушив до iншого кiнця зали. Там вiн зник за чималими обтягнутими шкiрою дверима.
Емма крадькома провела його поглядом i, ще кiлька хвилин помилувашись дiамантом Габсбургiв, також вийшла з виставковоi зали.
Думка про секрет цiеi коштовностi не давав iй спокою увесь день. Звiсно, це мiг бути не бiльше, анiж спосiб, до якого вдався наглядач-ловелас, щоб знову ii побачити. Цiлком можливо, що пiдходящу таемницю Пройман вигадуе якраз у цю мить. Хоча, з iншого боку, чому б не повiрити йому?…
Врештi-решт жiноча цiкавiсть узяла гору, i вже наступного дня Емма знову придбала квиток на виставку. Фелiкс Пройман, здавалось, чекав на неi, стоячи посеред зали, i широко iй усмiхався. Була досить рання година, i жоден вiдвiдувач, окрiм самоi Емми, ще не з’явився.
– Я знав, що ви прийдете, моя люба, – замiсть привiтання сказав той.
Їi трохи дратувало таке звертання, але ще цього разу Емма вирiшила змовчати. Їй раптом пригадалося, що, збираючись сьогоднi вийти з дому, вона особливо ретельно вибирала сукню i намагалась причепуритися якнайкраще. Так, мовби пiдсвiдомо намагалася вразити його ще бiльше.
– І що ж, пане Проймане, – кокетливо сказала вона, пiдходячи до скляноi вiтрини, де мiстилася коштовнiсть – тепер ви, сподiваюсь, розповiсте менi в чому ж полягае таемниця iмператорського дiаманту? Тiльки не розчаруйте, бо полiцейськi бiля входу й так зiпсували менi настрiй своею надмiрною пильнiстю.
– Це тiльки зайвий раз доводить, що ця рiч мае не лише чималу ювелiрну цiннiсть, – лагiдно пояснив наглядач, – не сердьтеся на них, моя люба.
Емма вирiшила пробачити i цього разу.
Мiж тим, Пройман пiдiйшов до дверей, за якими зник вчора i, вiдiмкнувши iх, жестом запросив Емму досередини.
Жiнка звела на нього здивований погляд.
– Ви остерiгаетесь, що тут нас можуть пiдслухати? – запитала вона.
– Нi, – вiдповiв наглядач, – просто таемниця насправдi не тут. Вона окремо.
– Окремо вiд дiаманту? – ще бiльше здивувалась Емма.
– Певним чином так… Прошу вас, не бiйтеся. Зараз ви все зрозумiете.
Трохи подумавши, вона несмiливо рушила до вiдчинених дверей.
– Ну ж бо, смiливiше, – пiдбадьорив ii Пройман, – обiцяю, ви не пошкодуете.
За дверима виявилась невелика кiмнатка, або ж радше комiрчина без вiкон, проте затишна i чиста. Це примiщення було б дещо просторiшим, якби не сотнi книг, що дивом тут вмiщалися на чималих дубових полицях. Лишалося, однак, мiсце для письмового столу, м’якоi софи i невеликоi шафи, помiж якими тiснився прямокутничок вiльноi пiдлоги. Наглядач увiмкнув електричне свiтло.
