– Чи не буду я винною… Точнiше, чим зможу вiддячити вам за цю можливiсть вiдчути себе iмператрицею?
– Я не проситиму нiчого, що виявиться супроти вашоi волi, – вiдповiв наглядач.
– Що це означае? – перепитала Емма.
Чоловiк мовчав i тiльки продовжував пильно на неi дивитись.
– Пояснiть, пане Проймане.
– Я хочу, щоб ви примiряли цей дiамант, – трохи схвильовано сказав вiн, – примiряли в мене на очах i… щоб нiчого, окрiм цiеi коштовностi не було на вашому чудовому тiлi…
Вiн чекав, що Емма спалахне гнiвом. Знав, що його нахабнi слова дорого йому обiйдуться. Проте жiнка навiть не зашарiлася.
Вона дивилася на нього спокiйно i трохи насмiшливо, як дивилася, мабуть, Артемiда на горе-мисливця Актеона, що потроху перетворювався на оленя. Потiм, не сказавши анi слова, вийшла з кiмнати i швидкими кроками повз виставкову вiтрину з несправжнiм дiамантом подалася до виходу.
Наступного дня Емма прокинулась пiзно. В своему великому помешканнi неподалiк Оссолiнеуму вона жила сама, якщо не враховувати глухувату служницю, котра з’являлася у чiтко встановлений час в тих самих мiсцях, виконуючи ту саму роботу. Тож господиня вiднайшла у передпокоi своеi спальнi давно схололу каву i неапетитну випiчку, до яких не було бажання торкатися. Кiлька годин тому це був би вiдмiнний львiвський снiданок, проте зараз панi Штайнер мала за краще вийти i прогулятися до улюбленоi цукернi.
Саме тому, що Емма полюбляла самотнiсть i довгий час не приймала в своему помешканнi навiть друзiв, ii здивував i навiть трохи злякав вiзит незнайомця. Вiн сидiв у вiтальнi спиною до сходiв, тож не одразу помiтив господиню. Жiнка також зауважила гостя випадково, спускаючись донизу. Глухувата Стефа, видно, провела його сюди, повiдомила, що господиня наразi вiдпочивае, попросила зачекати, а потiм просто забула…
– Доброго ранку, панi Штайнер, – першим привiтався гiсть, зводячись на ноги. Чоловiк був високого зросту, кремезний i навiть дещо огрядний. На вигляд вiн мав близько шiстдесяти.
– Мене звати Адам Вiстович, – представився вiн, коли господиня привiталась у вiдповiдь, – я заступник директора полiцii.
– Он як, – жiнка не приховала здивувавання, – чим завдячую такiй честi?
– Чому б вам не пiдшукати собi iншу служницю? – замiсть вiдповiдi запитав полiцейський. – Ця, схоже, не надто старанна.
– Стефа невiд’емна частина цього дому, – стримуючи роздратування, пояснила Емма, – вона вiддавна тут, i кожен, хто орендуе цей будинок, зобов’язани залишити ii в себе на службi. Я не виняток… То чим завдячую вашому вiзитовi, пане Вiстовичу? Я, щиро кажучи, поспiшаю, тому…
– Чи були ви знайомi з таким собi Фелiксом Пройманом, панi Штайнер? – перебив ii полiцейський.
Емма не поспiшала вiдповiсти. Сотнi причин, чому варто було б заперечити це знайомство, промайнули в ii головi. Втiм полiцейський не прийшов би сюди, якби сам не знав вiдповiдi. Отож, заперечувати було марно.
– Чому ж «була знайома»? Я й досi знаю цього чоловiка.
– Його знайшли мертвим сьогоднi вранцi, – сказав Вiстович, – крiм того, сталося пограбування. З кабiнету Проймана зникла одна дуже коштовна рiч. Ви знаете, про що я?
– Нi, – твердо вiдповiла Емма.
– Зник дiамант. Фамiльна коштовнiсть Габсбургiв.
– Хiба цей дiамант не було виставлено в залi?
– Виставили копiю. Якраз щоб уникнути пограбування. Причому про це знав тiльки сам Пройман та дехто з полiцii. Пiдробка залишилась на мiсцi.
Запала мовчанка, пiд час якоi Вiстович пильно дивився на Емму.
– То що сталося з наглядачем? – врештi запитала вона.
– Хтось вистрiлив йому в лоба, – сказав полiцейський, – однак пострiлу нiхто не чув. Так, нiби кулю увiткнули в нього пальцем.
– Бiдолашний чоловiк, – промовила Емма, – як шкода…
– Дуже шкода, – сказав Вiстович, – хоча, зiзнатися, iмперську полiцiю бiльше цiкавить дiамант, анiж смерть цього бiдолахи.
– То чим я можу бути корисною полiцii? – запитала жiнка, демонстративно глянувши на годинник.
– За словами полiцейських, що охороняли залу, вчора ви зустрiчались з Пройманом i спiлкувались близько пiвгодини в його кабiнетi.
– Так, – пiдтвердила Емма, – але ж пiсля нашоi зустрiчi вiн залишився живий i здоровий.
– Безперечно, – посмiхнувся Вiстович, – мене цiкавить, про що була ваша розмова?
– Саме про iмператорський дiамант ми й говорили. Але я не знала, що ми обговорюемо пiдробку.
– Ви не знаете, з ким iще вiн мав зустрiтися вчора? – знову запитав полiцейський.
– Менi це невiдомо, пане Вiстовичу.
– Що ж, – полiцейський рушив до дверей, – не смiю бiльше забирати ваш час. На все добре.
Емма спробувала посмiхнутись йому на прощання, але посмiшки не вийшло. Цей короткий допит вiщував недобре. Повернувшись нагору, вона найперше поспiхом заходилася збирати речi.
Роздiл ІІІ
З тераси виднiлася набережна Дунаю i будайськi пагорби. Цей чудовий краевид нiжно пестило призахiдне сонце, даруючи Будапешту один з найкращих лiтнiх мiських вечорiв.
Двое чоловiкiв лiниво палили сигари, сидячи за столиком бiля самого краю тераси. Майже не дивлячись один на одного, вони знехотя провадили якусь розмову, котра обидвом, здавалось, давно осточортiла. Йшлося про манiяка, що, як стверджували «Вiстi з-над Дунаю», оселився на островi Маргiт. Достеменно було вiдомо про двi його жертви, через що кiлькiсть рiчкових прогулянок значно скоротилась, а серед жителiв Середмiстя потроху зароджувались панiчнi настроi.
– Не читаю цього лайна, – вiдмахнувся старший на вигляд спiврозмовник, мiцний бородань зi шрамом на правiй руцi, висловивши в такий спосiб свое ставлення до згаданоi газети, – як на мене, то писакам навмисно доплачують, аби вони залякували городян. От, примiром, хiба вам, Лайоше, не захотiлось, прочитавши це, вирушити у найближчу зброярську крамницю i придбати собi гарненький револьвер? Якщо досi не маете, звiсно.
– Нi, я кепсько стрiляю, – вiдповiв той.
– Що ж, принаймi, ви неодмiнно купите наступний номер «Вiстiв з-над Дунаю». Чи не так?
Лайош кивнув.
– Ну от, – вдоволено посмiхнувся бородань, – хоч, по щиростi, покупцiв у зброярських крамницях тепер i так не бракуе. Кажуть, росiяни вже вдерлись до Галiцii.
– Про це також пишуть «Вiстi з-над Дунаю», – iронiчно зауважив Лайош.
Бородань хмикнув i, втягнувши дим своiми дужими легенями, видихнув його кудись убiк набережноi та неоготичного парламенту. На цьому розмова iхня урвалася, i чоловiки знову зосередились на курiннi.
Лайош виглядав на рокiв тридцять-тридцять п’ять, був не такий кремезний, як його спiврозмовник, втiм також здавася фiзично мiцним. Якщо бородань, найпевнiше, був у минулому вiйськовим, то в ньому вгадувався теперiшнiй лiкар або науковець.
Чоловiки трохи пожвавiшали, щойно до них попрямував усмiхнений кельнер, несучи на тацi двi тарiлки з гуляшем, який тут готували найкраще в мiстi. Пiсля вечерi вони знову закурили, втiм цього разу перебували в значно кращому гуморi. Кельнер, прибравши тарiлки, без жодних запитань за кiлька хвилин винiс пляшку доброго коньяку i шахову дошку з розставленими фiгурами. Щовечора цi двое збиралися тут для улюбленоi справи.
Вiдкоркувавши пляшку, шахiсти, за звичкою, трохи посмакували коньяком, а потiм узялися до гри. Лайош традицiйно вибрав чорнi i, вдавшись до сицилiанського захисту, невдовзi отримав перевагу в центрi. Проте вже пiсля десятого ходу опонент вiдновив рiвновагу, а згодом i перехопив iнiцiативу. Партiя ставала дедалi напруженiшою, тому гравцi лиш краем ока помiтили, як за сусiднiм столиком вмостився худорлявий чоловiк середнiх лiт у сiруватому костюмi. До нового клiента поспiшив кельнер, i той трiскучим голосом замовив гуляш. Шахiсти мимоволi подивились на нього, мовчки схваливши вибiр, i одразу ж повернулись до гри.
