Страву принесли за пiвгодини, але виявилось, що за цей час новий клiент кудись вiдiйшов, лишивши на своему стiльцi капелюх на знак того, що от-от повернеться. Окрiм гуляшу, як виявилось, той замовив ще свiжу випiчку. Кельнер, потупцювавши на мiсцi, врештi поставив усе на столик i повернувся назад.
Клiент повернувся за хвилину. Чоловiк неквапно йшов до свого мiсця, милуючись краевидом i час вiд часу пiдносячи до рота цигарку. Раптом, цигарка зупинилась на пiвдорозi, а його обличчя перекосило вiд жаху. На гуляш i випiчку, якi призначались йому на вечерю, невiдомо звiдки накинулись голуби. Їх була цiла зграя, жадiбних та нахабних, i за якусь мить вiд iжi не залишилось навiть крихти. Офiцiант, що першим кинувся до них, плескаючи в долонi, мов цирковий ведмiдь, зрештою тiльки безпомiчно розвiв руками. Птахи з’iли все, на додачу спаскудивши вiдбитками лап скатертину.
Обидва шахiсти, замiсть поспiвчувати, тiльки марно намагався стримати смiх. Той душив iх дедалi нестерпнiше, аж доки не перейшов у безсоромний регiт. Розгубленi кельнер i клiент виглядали настiльки кумедно, що стриматись було годi.
Нарештi офiцiант поспiхом змiнив скатертину i запевнив, що страви подадуть повторно за кошт ресторану. Чоловiк, якому довелося тепер вдруге чекати на свою вечерю, знервовано розкурив згаслу цигарку i всiвся за iншим столиком. Звiдти вiн докiрливо дивився на Лайоша i бороданя, якi без успiху намагалися повернутись до гри. Врештi, здавалось, не витримав i пiдiйшов до них.
– Що ж, панове, радiю, що мимоволi зумiв потiшити вас, – сказав вiн з сильним слов’янським акцентом.
– Даруйте, – знiтився Лайош, – ми смiялися радше з обставин…
– Нiчого, – примирливо вiдповiв той, – менi самому ця ситуацiя тепер видаеться кумедною.
– Мене звати Габор Чемерi, – першим представився бородань.
– Іван Дмiтров, – вiдповiв той.
На обличчi Габора проявилось глибоке здивування, мовби в центрi Будапешта вiн зустрiв не росiянина, а щонайменше iндiанця з племенi майя.
– Я Лайош Вешеленi, – другий шахiст обiрвав незручну паузу.
У вiдповiдь Дмiтров потис йому руку.
– Не бажаете коньяку? – Габор спробував дещо виправити свое становище.
– Залюбки, – погодився той.
Лайош зробив знак офiцiантовi, i той миттю принiс третю склянку. Випивши, чоловiки завели розмову про те, про се, аж раптом Дмiтров запитав:
– Чи знаете ви, панове, що наш посол у Будапештi, Нiколаев, так само, як i ви, палкий шанувальник гри в шахи?
Чоловiки заперечливо хитнули головами.
– Звiдки ж нам знати? – додав Габор. – Ми не мали приемностi спiлкуватись з паном Нiколаевим.
– Ваша правда, – згодився Дмiтров, – угорцi не ходять в росiйське посольство.
– А ви там служите? – запитав Лайош.
– Вже нi, – з гiркотою в голосi вiдповiв росiянин, – кiлька днiв тому ми отримали ноту з вимогою залишити межi монархii. Простiше кажучи, забратися пiд три чорти з Будапешту… Я прожив тут десять рокiв. Як бачите, навiть вивчив мадярську мову, хоч легше, iй-богу, менi далася китайська. А тут таке…
Нависла ще одна незручна пауза, i Габор не знайшов нiчого кращого, як знову наповнити склянки коньяком. Всi трое неквапно випили, в цей час думаючи, про що говорити далi. Продовжив розмову Дмiтров:
– Отже, про пана Нiколаева…
– Так, так, – з удаваною цiкавiстю озвалися двое iнших спiврозмовникiв.
– Пан посол не тiльки майстерний гравець в шахи, але й колекцiонер шахових релiквiй, – продовжив росiянин, – тут у нього зберiгалася чудова колекцiя старовинних фiгур та дошок, яку вiн збирав упродовж багатьох рокiв. Бiльшiсть речей нам вдалося вiдправити до Петербурга, проте гордiсть колекцii – шахова дошка великого iндiйського правителя Самудрапупти…
– Самудрагупти, – виправив його Лайош.
– Так, так, – посмiхнувся росiянин, – отже, ви розумiете, про що йдеться. Шахова дошка Самудрагупти досi в Будапештi i, схоже, вивезти ii звiдси в нас немае жодного шансу.
Шахiсти перезирнулися. Обидва чули про унiкальнi давньоiндiйськi шахи Самудрагупти, якi рiк тому продали з аукцiону невiдомому колекцiонеровi. Цим невiдомим, виявляеться, був росiйський посол.
– А чому не можете вивезти шахи в Росiю? – запитав Габор.
– Ви все зрозумiете, коли iх побачите, – вiдповiв Дмiтров.
В чоловiкiв перехопило подих.
– Ми iх побачимо? – з недовiрою промовив Лайош.
Росiянин кивнув.
– Скажу бiльше, – додав вiн, – якщо ви згодитесь, цi шахи будуть вашими, оскiльки пан Нiколаев не бажае продавати цю безцiнну релiквiю, а хоче передати ii в руки справжнiх поцiновувачiв шахового мистецтва.
Його спiврозмовники зовсiм занiмiли вiд здивування i тiльки мовчки витрiщалися на Дмiтрова, шукаючи в його поведiнцi ознаки божевiлля. Той, врештi, сам ухопив пляшку i чесно подiлив залишки коньяку мiж трьома склянками. Угорцi й не думали пити.
– Ви жартуете, пане Дмiтров? – прийшов до тями Габор.
– Аж нiяк, – запевнив росiянин. Пiсля третьоi склянки в нього почав заплiтатись язик. – Я справдi пропоную вам шахи Самудрагупти, iнакше, в кращому випадку, iх конфiскуе полiцiя. А серед них мало цiнителiв старовини.
– Що потрiбно вiд нас? – запитав Лайош.
– Нiчого, – посмiхнувся Дмiтров, – просто заберiть iх сьогоднi ввечерi.
– Звiдки?
– З острова Маргiт о десятiй вечора. Зустрiнемось на руiнах монастиря. Знаете, де вони?
– Звiсно, – вiдповiв Габор.
– От i домовились. Тiльки попереджаю: якщо з вами прийде ще хтось, наша домовленiсть втратить чиннiсть. Шахи Самудрапупти – занадто цiнна релiквiя, i нам не потрiбнi зайвi свiдки…
– Безперечно, – погодились тi.
Мiж тим, кельнер знову принiс йому гуляш та випiчку i завбачливо залишився сторожити iжу. Дмiтров прицмокнув язиком i, перепросивши у спiврозмовникiв, подався вечеряти, сам вочевидь побоюючись, що мадярських голубiв не зупинить навiть сторож.
– Самудрагупти, – вдруге наостанок виправив Лайош, але росiянин вже його не чув.
Кiлька хвилин чоловiки мовчали.
– Що ви про це думаете? – врештi запитав Габор.
– Не хотiлося б зв’язуватись з росiянами, – вiдповiв Лайош.
– Так, але вони справдi поспiхом тiкають з усiеi iмперii, – мовив той, – якщо ця iсторiя про шахи правдива, то чому б не скористатись нагодою?
