– От бачите, – сказав Пройман, – ваш страх був даремний. Тут усього лиш мiй кабiнет, а не лiгво монтикори, як ви, мабуть, спершу подумали.
– Рiч не в тому, – вiдповiла Емма, все ще тримаючись бiля дверей, – поряднiй жiнцi не личить залишатися наодинцi з чоловiком, з яким вона ледве знайома.
– Ви щойно зробили мене щасливим, – радiсно промовив наглядач, – менi вже за п’ятдесят, я, либонь, удвiчi за вас старший i всеодно можу дати поживу чуткам! Боже мiй! Яке щастя!
– Припинiть, – засмiялася Емма, – звiсно, можете…
Жiнка мала на увазi, що трапляеться й не таке, але, натомiсть, мимоволi пiдтвердила його слова.
– То ви поясните, навiщо мене сюди затягли? – поспiхом запитала вона.
– Аякже, – сказав Пройман, – але для початку… Ви маете годинника?
– Так, – вiдповiла Емма, дiстаючи з кишенi елегантний жiночий дзигар, – зараз рiвно десята.
– Чудовий час, – мовив наглядач, – в цю пору нам нiхто не завадить.
З цими словами Пройман дiстав з полицi декiлька книг i обережно поклав iх на софу. Потiм зняв з шиi срiбний ланцюжок, на якому висiв ключ. Просунувши руку з ключем у простiр, де нещодавно стояли книги, вiн знайшов там замкову шпарину i вiдiмкнув невидимi дверцята.
За якусь мить наглядач тримав у руках невеличку скриньку.
– Правда як в казцi? – запитав вiн.
Емма кивнула.
– Так от, моя люба, перша таемниця цiеi коштовностi в тому, що в тiй залi, – вiн вказав на зачиненi дверi, – насправдi копiя iмператорського дiаманту, а оригiнал я тримаю зараз в руках…
Сказавши це, Пройман вiдкрив перед нею скриньку.
– Ну як? Ви не розчарованi? – запитав чоловiк, вдосталь намилувавшись ii здивуванням.
– Нi, зовсiм, – посмiхнулась жiнка, – я навпаки заiнтригована ще бiльше, оскiльки таемниця, як виявилось, не одна, адже ви сказали, що це була тiльки перша.
– Саме так, – пiдтвердив наглядач, – але перш нiж я вiдкрию другу, вiзьмiть дiамант в руки, щоб ви могли вiдчути цю красу на дотик.
– Смiливiше, – пiдбадьорив ii Пройман, помiтивши, що Емма вагаеться.
Жiнка простягнула руку i обережно взяла прикрасу. Здавалось, нiколи ще вона не вiдчувала такого захвату, як зараз. Пiднiсши дiамант до свiтла, Емма розглядала кожну грань i кожен вiзерунок на його вишуканiй коронi. Усе в ньому здавалось бездоганним та довершеним.
Раптом, опам’ятавшись, вона повернула прикрасу наглядачу. Той все ще усмiхався, спостерiгаючи за нею.
– Як довго, на вашу думку, ви його розглядали? – несподiвано запитав Пройман.
– Я, мабуть, трохи захопилася. Даруйте, – знiяковiла Емма.
– Рiч не в тому, моя люба. Менi справдi потрiбно знати скiльки, на вашу думку, минуло часу.
– Думаю, не менше п’яти хвилин, – вiдповiла вона.
– Чи можу я попросити вас переконатися в цьому?
Емму дещо здивувала ця його несподiвана педантичнiсть, але жiнка вирiшила не перечити.
Та наскiльки бiльшим стало здивування, коли вона побачила, що на циферблатi все ще була десята година. Стрiлки не зрушили анi на хвилину!
– Здаеться, мiй годинник зламався, – з жалем сказала Емма.
– Не турбуйтеся, вiн справний, – заспокоiв ii Пройман, – тут справа в iншому…
– В чому ж?
– Якраз в другiй таемницi дiаманту. Камiнь мае властивiсть зупиняти час, коли хтось бiля нього почуваеться щасливим.
Жiнка недовiрливо посмiхнулась, а потiм знову глянула на циферблат i посмiшка зникла з ii обличчя. Годинник показував десять хвилин по десятiй.
– Чому тодi знову пiшов час? – запитала вона.
– Тому, що ви повернули менi дiамант i бiльше не почуваетесь такою щасливою, – пояснив Пройман.
Раптом Емма розсмiялась голосно та дзвiнко.
– Чудовий фокус! – сказала вона. – Ваша правда, я зовсiм не шкодую, що повернулася сюди. Ви мене зачарували, пане Проймане.
– Це був не фокус, панi Штайнер, – наглядач говорив доброзичливо, проте серйозно, – я не торкався вашого годинника i не впливав на нього в жодний iнший спосiб. Все це було насправдi, i ви тепер знаете чудовий секрет iмператорського каменю.
– Цiкаво, а цей дiамант може повернути час назад? Чи тiльки затримати? – Емма вирiшила погодитись на цю гру.
– Цього я не знаю, – вiдповiв наглядач, – хоч переконаний, що дуже щасливi митi можуть повторюватись. Так чи iнакше, ми це можемо перевiрити.
– Як? – запитала жiнка.
– Скажiмо, ви будете щасливою, якщо примiряете цю рiч?
– Звiсно.
– Тодi приходьте завтра сюди знову. Але вже ввечерi. Десь об одинадцятiй вам буде зручно?
– Гадаю, так…
– От i чудово. Не забудьте взяти з собою годинника, – нагадав вiн.
Вже виходячи з кiмнати, Емма раптом затрималась в дверях.
– Скажiть менi одну рiч, пане Проймане… – сказала вона.
– Так, моя люба.
Жiнка постановила пробачити йому це звертання.
