– Ми ще маемо час подумати, – обiрвав Лайош i зосередився на iхнiй забутiй грi, заново вивчаючи положення фiгур на дошцi.
– Нiчого тут думати, – гаряче заперечив бородань, – я поiду на цю зустрiч.
– А я не впевнений…
– Щоб переконати вас, мiй друже, скажу, що ми вирушимо туди втрьох.
– Але ж цей Дмiтров попередив, що ми мусимо бути вдвох, – нагадав Лайош.
– Думаю, вiн змириться.
– Гаразд. Хто третiй?
– Мiй револьвер.
Чоловiки реготнули, але одразу ж спохопились i глянули в бiк росiянина. Проте, Дмiтров зосереджено поглинав свою вечерю i бiльше не звертав на них жодноi уваги. Якби не порожня пляшка з-пiд коньяку i зайва слянка поруч шаховоi дошки, то можна було б подумати, що вiн сидiв там увесь цей час.
О пiв на десяту вечора Лайош i Габор зустрiлися бiля покинутого причалу неподалiк Непсiгету. На водi плескався одинокий човен, i, пiдiйшовши до нього, чоловiки вiдiмкнули замок на ланцюзi, що приковував човна до берега. Запаливши лiхтар на кормi, вони взялися за весла.
– Ви справдi прихопили револьвера, Габоре? – перепитав Лайош.
Бородань засмiявся, видихаючи в його бiк дим вiд цигарки.
– У вас iз собою сьогоднiшнi «Вiстi з-над Дунаю»? Там знову написали про манiяка?
– Дуже смiшно, чорт забирай, – образився Лайош.
– Зброя в мене в кишенi, – заспокоiв бородань.
До самого острова Маргiт вони бiльше не промовили анi слова. Вечiрнiй Будапешт потроху засинав i мерехтiв рясними вогнями, вiд яких по темнiй водi тягнулися довгi перелиски. Здавалося, що темний небесний купол, всiяний коштовними угорськими зорями, – це всього лишень вiддзеркалення набережноi Дунаю. Звiсно, значно приемнiше було споглядати цю пiслязахiдну красу, анiж обговорювати рiчкового манiяка…
Приставши до берега, чоловiки прив’язали човен i погасили лiхтар на кормi. Була вже майже десята, отже вони мусили поспiшати. Габор дiстав з кишенi електричний лiхтар i, освiтлюючи ним шлях, першим подався у глиб острова. Лайош поспiхом рушив за ним, намагаючись не вiдставати. За чверть години чоловiки були на мiсцi. Якраз вчасно, бо лiхтар Габора погас, вимагаючи перепочинку.
Дмiтров чекав iх, сидячи на уламках староi монастирськоi стiни. Втiм росiянин був не сам: поруч з ним стовбичило ще двое невiдомих типiв. Прибулi зупинились, i Габор першим дiлом намацав у своiй кишенi револьвер та зняв його з запобiжника.
– Смiливiше, – стиха пiдбадьорив вiн Лайоша, – ви ж знаете, я вiдмiнно стрiляю.
Помiтивши iх, Дмiтров звiвся на рiвнi ноги.
– Радий, що ви прийшли, – сказав вiн, – не лякайтеся! Це моi сербськi друзi. Вони нас будуть охороняти…
Двое типiв кивнули i вiдступили на кiлька крокiв.
– Ви принесли шахи? – перечекавши паузу, запитав Лайош.
Росiянин похитав головою.
– Нi, я з собою iх не маю.
Габор повiльно витягнув з кишенi револьвер.
– Вам видно, що в мене в руцi, пане Дмiтров? – запитав вiн.
– Нi, але смiю припустити, що зброя, – вiдповiв той, – сховайте ii назад. Повiрте, я не маю намiру вас одурити. Як i всiм нечисленним росiянам в Будапештi, менi зараз найменше хочеться конфлiкту з угорцями. І тут ви менi точно повiрите…
Габор опустив револьвера. Мiж тим до них пiдiйшов ще один чоловiк у короткому плащi. Серпневий вечiр справдi вдався прохолодним.
– Шахи я не принiс тому, що вони менi не належать, – пояснив Дмiтров, – ця релiквiя – власнiсть пана Нiколаева…
– Ця релiквiя вже ваша, панове, – втрутився чоловiк у плащi.
Очевидно, перед ними був росiйський посол. Чоловiк простягнув iм невелику валiзу.
– А це те, що я не можу, на жаль, вiдправити в Росiю, оскiльки всi моi вiдправлення ретельно перевiряе полiцiя, – додав вiн, – про аукцiон, як говорив, мабуть, пан Дмiтров, також не може бути й мови…
– Ви могли б вiдвезти цi шахи особисто, – зауважив Лайош.
Чоловiки все ще не наважувались прийняти подарунок.
– Рiч у тiм, що я не збираюся повертатись до Петербурга, – вiдповiв посол, – я хотiв би залишитися в Європi як приватна особа. Хоч в Будапештi менi тепер також не мiсце. Переiду деiнде… То що, панове, ви заберете в мене цю тисячолiтню дрiбничку? Бо якщо нi, то я…
– Звiсно заберемо, – палко промовив Габор, проте так i залишився стояти на мiсцi. Йому хотiлося розгледiти сербiв, але тi зовсiм розчинились в темрявi.
– Давайте я запропоную вам партiю, – несподiвано сказав посол, – зiзнаюсь, я ще нiколи не грав цими фiгурами.
Дмiтров дiстав звiдкiлясь олiйну лампу i, запаливши, присвiтив нею своему шефовi. Той обережно розстебнув валiзу. Звiдти вiн дiстав два плоскi футляри. В одному виявилась шахiвниця, а в iншому – акуратно складенi фiгури, кожна в своiй спецiальнiй нiшi.
– Реставрацiя дошки та фiгур менi обiйшлася дорожче, анiж самi шахи, – посмiхнувся Нiколаев, – а коли майстер знiмав мiрки, щоб виготовити для них футляри, я готовий був пристрiлити його за кожен непевний рух.
Навiть при тьмяному свiтлi було видно, що кожна фiгура виконана по-особливому. У двох вершникiв були рiзнi конi: в одного баский, нетерплячий, а в iншого сумирний i слухняний. Пiшаки всi стояли однаково струнко, але придивившись до них ближче, Лайош помiтив, що кожен з них обличчям був несхожим на сусiда, нiби на дошцi раптом вишикувались два ряди справжньоi пiхоти. Королi та королеви, одягненi в багатий iндiйський одяг, плели iнтриги та керували вiйськом, слухаючи поради своiх офiцерiв та полководцiв. На шахiвницi несподiвано виник цiлий давнiй свiт, який манив до себе з неймовiрною силою.
– Кого я матиму честь запросити до гри? – запитав посол, щойно всi фiгури були розставленi.
Чоловiки перезирнулися.
– Грайте з ним ви, – пошепки сказав Габор, – а я триматиму зброю напоготовi.
Лайош сiв навпроти росiянина за чорними фiгурами.
– Розпочнемо? – сказав посол, одночасно роблячи хiд пiшаком.
Опонент мовчки зробив хiд у вiдповiдь. Бiлi пiшли у наступ i невдовзi iм дiстався чорний слон та кiнь. Здавалось, партiя мала б бути виграшною для росiянина, але за наступним ходом вiн несподiвано втратив свою королеву.
– Блискуче, – сказав Нiколаев i театрально поаплодував супернику.
– Це називаеться «Будапештський гамбiт», – вдоволено посмiхнувся Лайош, – я не дарма обрав такий дебют.
– Гадаю, в цiй партii в мене бiльше немае шансiв, – продовжив посол, – недарма ж в iмператорському шаховому клубi про вас вiдгукувались як про найкращих гравцiв у столицi.
