Соняшник. Поезії 1960–1970 років

І частина

Вишневий цвіт

ІЗавірюха стугоніла, вила,А мороз гострив свій білий ніж,А Земля, од ляку задубіла,На вітрах крутилася скоріш.Щулились дороги, мерзли хмари,В сіру безвість зносило міста,А дуби стругалися на мари,На труну, на віко, на хреста,Петербурзьким шляхом,по колінаГрузнучи в заметах, боса йшлаЗморена, полатана Вкраїна,Муку притуливши до чола.І намисто сипалось під ноги,Ніби кров змерзалась на льоту.«Сину, сину», – слухали дорогиТих ридань метелицю густу.«Може б, сину липового чаюЧи калини, рідному, бува…»А дорога ген до небокраю —На дорозі мати ледь жива.Хурделяє хуга хуртовинна,Засипає снігом очі вщерть.І біжить до сина УкраїнаОдганяти знавіснілу смерть.IIЦілу ніч надворі виє хуга,Плаче, деренчить в віконнім склі.Ні дружини, ні дітей, ні друга —Тільки гілка вишні на столі.Телеграма від полтавців. М’ятаВіє в душу запахущий дим,Та маленька свічка тьмянуватаТріскає і мружиться над ним.Дві у шафі, що життя досвітять,Ну, а там – світити вже йомуВ завірюшних, грозяних століттях,Серцем розпанахувати тьму.Нині вишня бризнула суцвіттям —В пляшці тепла гілочка жива…Біль пекучий… І вона, самітна,В цвіті вся, як в думах голова.Ліг у ліжко. Віє чи не віє —В заметілях весь життєвий шлях.В свічці ледве дихають надії,І блукають пальці в пелюстках.IIIПерше маренняГустий туман спадає,Величезний плац, піском посипаний,Де флейта з вихлипом ридаєІ барабан гуде, як гнів невсипний.Ні – сотні флейт конають в муці,Гуде земля, і товпища народу,Як зерна у мішку, в густій пилюціТривожаться, шумлять до небозводу.Ярмулки і хустки, шапки, кубанки,Посивілі, руді, із кучмами, із струп’ям.Востаннє надриваються горлянки.Вози вгинаються, чиясь гарба порипує.Валує дим в жіночих зойках вгору,Дитячий лемент свердлить небо й душу.Хто виліз по сніпках на схилену комору,Хто на вершок на грушу —І дивляться туди,Де два рядиСтоять, схилившись для удару,В очах леліючи покаруІ лютий гнівНа всіх царів.Один – жіночий ряд. Там покриткиЗамучені, із безрозумним горем,Із випитим лицем, із поглядом суворимСтоять і мнуть хустки.А другий ряд – катовані солдати,Забиті лозами, посаджені за ґрати.А серед них і кістяки, мерціШпіцрутени тримають у руці,І козаки замучені, й казахиПохнюплені – орбіти без очей,—І вітер розвіває чорні лахиНад білими цурпалками плечей.Од заходу до сходу – два ряди.Вже крики звідусіль: «Пора – веди!»І він, Тарас, веде катів людських.Січуть шпіцрутени вельможні пишні спини,І так горлає їхній зойк невпинний,Щоб в майбутті він за віки не стих.Тарас веде Миколу, що йогоХотів засипати казахськими пісками.На спині пещеній танцює вже вогонь,І Олександр Романов йде з братами,Їх святить гнів народів… Свист і свист.Він опритомнів у тяжкому горі…Це хуртовина бляхи білий листЗірвала – грімкотить і цьвохкотить надворі.І гасне свічка, як його життя.Він другу світить. Тужно вітер свище.Даремно в шибку б’ється каяття,В душі стліває чорне попелище…IVДалекий дівочий голосЯ тебе чекала роки й роки,Райдугу пускала з рукаваНа твої задумані мороки,На твої огрозені слова.Я тебе в Закревській поманила,Я душею билась в Рєпніній,А в засланні крила розкрилилаВ Забаржаді, смуглій і тонкій.Ні мотиль-актриса Піунова,Ні Ликери голуба манаЦвітом не зронилася в грозовуДушу вільну, збурену до дна.Я б тобі схилилася на груди,Замість терну розсівала мак,Та мені зв’язали руки люди,«Хай страждає, – кажуть, – треба так».Хай у ньому сльози доспіваютьВ ненависть, в покару, у вогні,І мене, знеславлену, пускають,Щоб ридали вірші по мені.Я – Оксана, вічна твоя рана,Журна вишня в золотих роях,Я твоя надія і омана,Іскра нероздмухана твоя.VДруге маренняЗ шибки впурхує в кімнату зграя горобців,всідається біля свічки і цвірінчить:Ми – українські горобці,Як оселедці, в нас чуби,Вкраїнський усміх на лиці,Вкраїнські писки і лоби.Що нам сипнуть, те ми клюєм,Чолом за ласку віддаєм.Цар нас шугнув, і ми – о страх! —Всі пурхнули по смітниках.То служимо в своїх панів,Як Бог велів і цар велів,То мостимося до чужихІ в урнах порядкуєм в них,А те, що Україна гола, —Нам соромно за наші вола,Ми обминаєм наш смітник —Вже одбуяв козацький вік, —І ми не витвори локальні,Ми навіть інтернаціональні,Бо як підійметься руїнаЙ зачервоніє Україна,То нам прийдеться утікати,Щоб крильця не поопікати.А вдалині на чужині,А чи в сусідськім бур’яніМи розпережемось орлами…Цвірінь-цвірінь, ти будеш з нами?Ти в нас дивись, бо спересердяМи поклюєм твоє безсмертя…А то престол тобі зів’ємІ епігонством тихо вб’єм,В труну твою, як ляжеш спати,Ми рідної натрусим м’яти.Що ми свої (хай знає світ!) —Цвірінькнем тихо «Заповіт»…Ти – вічний? Вічні ми, борці,Ми – всюдисущі горобці!VIТретє маренняВін лежить горілиць і не бачить нічого,Тільки з хрому халяви – глум гидкий, навісний.І підходить один, пружно виструнчив ногу,Став на груди поетові (чи це ява, чи сни?).І пристукує, і гатитьКаблуками кованими —Як би серце розірватиГострими підковами.Гупотить, тупотить,Тисне, мне, вичовгує —Злісний танець глупотиВ піні вишумовує.Та по грудях, та по серцю,Та по тілі білому.Крики. Лемент: «Підсип перцю!»В диму очамріломуОфіцери ходять колом,Оренбурзький гарнізон, —І, прошитий гострим болем,Захлинається прокльон.Він тужавіє мукою, биті груди розпростує,Рве сорочку скривавлену – і росте, і росте:І злітає мізерія золотою коростою,Збившись в закутку шинку в павутиння густе.І малі йому зруби, дико валяться стіни,Дах злітає за вітром, та впину нема.І казарми тріщать од лежачої спини,З ляку в море пірнає пустеля німа.І не встати йому, мов прибитий навіки,Хоч під ним, наче хмиз, тріскотить Оренбург,Хоч здаються струмочками вигнуті рікиІ дмушками дитячими посвисти бур.Він кричить з переляку, бо рука вже на полюсіМаца лисину льоду, а друга внизуЧорне море впізнала по козацькому голосіІ так спрагло голубить подніпрову лозу.Голова в Петербург вже уперлась – і звідтиСунуть армії, прямо по ньому гудуть, —І танцює імперія, і двигтять динаміти,Щоб дібратись до серця, в поетову лють.А над серцем гопакаПанство з УкраїниУ червоних чобіткахПробива до спини.Дави його, слава Богу,Щоб інший боявся,Щоб іти в таку дорогуІ не замірявся.Гоп-гоп гопакаУ червоних чобітках,У киреях вишневих,У шапочках смушевих…

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примітки

МАВ – малий плаваючий автомобіль-всюдихід.

БМК – марка катера.

Вы ознакомились с фрагментом книги.

Для бесплатного чтения открыта только часть текста.

Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:

Полная версия книги

Предыдущая 1 2 3 4

Авторизация