Це можна зрозумiти. Іван Драч тому «зриваеться» часом на емоцiйне «зведення рахункiв», лексичне гнiвопокарання всякого негiддя, що надто тяжкими е розчарування, i гiрко людинi, яка стiльки сил i часу вiддала (зокрема, i в Руховi) боротьбi в iм’я iдеалу незалежноi, процвiтаючоi, европейськоi Украiни, – гiрко бачити деградацiю суспiльства, скаламученого i демагогами-украiнофобами, i псевдопатрiотами-нездарами. Пече його сором за нашу нацiональну нездатнiсть: «Коли ж ми збудемось в народ?» Але й у цiй течii Драчевоi поезii дужчае струмiнь натхненноi сатири. Адже Драч, як завжди, весь у русi, i вiн ще не раз подивуе нас.
Дiапазон творчостi Івана Драча широчезний. Вiн – автор низки кiносценарiiв, зокрема сценарiю «Криниця для спраглих», за яким режисер Ю. Ілленко ще в другiй половинi 1960-х рокiв вiдзняв фiльм, що став однiею з вершин украiнського фiлософсько-поетичного кiно, – i трагiчною втратою для нашого мистецтва обернулася заборона цього фiльму на чверть столiття. У його доробку – i лiрико-драматичнi поеми, драми, кiноповiстi, в яких звучать найгострiшi конфлiкти свiту другоi половини XX столiття («Зоря i смерть Пабло Неруди» – до речi, цей твiр, свого часу не дуже сприйнятий i зовсiм забутий у часи розрахунку з радянщиною, нинi цiкаво прочитуеться у свiтлi подолання народом Чилi диктатури Пiночета); осмислюються естетико-гуманiстичнi принципи демократичного мистецтва i громадянський iдеал та обов’язок митця («Соловейко-Сольвейг», «Киiвська фантазiя на тему дикоi троянди-шипшини»); пошукуеться сенс нацiональноi iсторii. Не знати, чи у своiх поетичних драмах Іван Драч свiдомо орiентувався на досвiд Лесi Украiнки (певно – так: адже вiн глибоко вникав у ii творчiсть як iнтерпретатор ii образу), – у всякому разi об’ективно це виглядае як спроба розвивати традицiю iнтелектуальноi, «дiалогiчноi» драми, зорiентованоi на поетичний агон (риторичне змагання, гострий публiчний диспут); випробовуе вiн i введення в розвиток конфлiкту «античного хору». На жаль, цi пошуки поета не знайшли пiдтримки в украiнському театрi, та й сам вiн до них охолов. Хоч не виключено, що знайдеться режисер, який виявить не побаченi театральнi ефекти в поетичних драмах Івана Драча.
Варто сказати i про науковi та лiтературознавчi iнтереси І. Драча (до речi, i за його бiографiчними кiноповiстями «Іду до тебе» – про Лесю Украiнку, «Киiвська фантазiя…» – про Миколу Лисенка – стоiть серйозна дослiдницька робота автора). Вiн – один iз авторiв бiографiчноi повiстi «Григорiй Сковорода» (1984). Активний учасник i органiзатор сучасного лiтературного процесу в Украiнi, вiн зацiкавлено й гаряче вiдгукуеться на нього численними узагальнювальними й аналiтичними статтями та рецензiями, глибоко iнтерпретуе класичну спадщину. Частина його статей була зiбрана у книзi «Духовний меч» (1983), згодом перевиданiй у росiйському перекладi в Москвi (1988). Як лiтературному критиковi І. Драчевi притаманнi масштабнiсть бачення художнього життя i вагомiсть естетичних критерiiв, ерудицiя, вимогливий смак, проникливiсть i гострота характеристик, темпераментнiсть стилю. Особливо слiд вiдзначити широку сприйнятливiсть І. Драча до несхожих поетичних манер своiх сучасникiв (що нечасто бувае навiть у найкращих поетiв, бо вони часом безсилi проти власного суб’ективiзму), здатнiсть уболiвати за побратимiв i радiти iхнiм творчим успiхам, готовнiсть пiдтримати, – що особливо виявилося в його ставленнi до молодших, з яких не один завдячуе йому своiм «конституюванням» у лiтературi.
Перекладацька праця Івана Драча обiймае широке коло найвизначнiших майстрiв сучасноi свiтовоi i багатонацiональноi радянськоi поезii, а також низку iмен свiтовоi класики. Вона засвiдчуе багатство його естетичних iмпульсiв та професiйну невтомнiсть, а водночас, у свою чергу, збагачуе украiнську лiтературу перлинами чужомовноi поезii.
Окремо треба сказати бодай кiлька слiв про раннiшу поему Івана Драча «Чорнобильська Мадонна» (1988), що залишаеться чи не найзначнiшим твором усiх лiтератур на цю апокалiптичну тему. Жанр поеми в рiзних його модифiкацiях (лiрична, лiро-епiчна, драматична, лiрико-драматична) посiдае важливе мiсце у творчостi Драча, який i тут виявив себе енергiйним експериментатором, модернiзуючи архiтектонiку i збагачуючи стилiстику, вводячи елементи кiнодинамiки, колажу, публiцистики, документалiстики – i таким чином розширюючи жанровi межi, збагачуючи виражальнi можливостi украiнськоi поеми. З цього погляду також, але насамперед з погляду своеi змiстовоi концепцii, поема «Чорнобильська Мадонна» мае неабияку вагу.
З’явилася вона як вiдповiдь на страшну Чорнобильську трагедiю – вже пiсля того, як були опублiкованi поеми Свiтлани Йовенко «Вибух», Бориса Олiйника «Сiм», повiсть Ю. Щербака «Чорнобиль», роман В. Яворiвського «Марiя з полином у кiнцi столiття». Тобто коли багато що з наболiлого було вже сказане, i потрiбна була нова якiсть художньоi iнтерпретацii моторошноi подii, ii суспiльно-полiтичних передумов та наслiдкiв, морального рахунку до кожного з нас, до суспiльства i до всього людства, який iз цього випливае.
Поема розпочинаеться потужним i багатообiцяючим зачином, у якому І. Драч, немовби слiдом за великими поетами минулих часiв, закликае собi на пiдмогу всi сили мистецтва й духу, аби спромогтися впоратися iз завданням, яке перед ним стоiть, подужати тему, що мислиться як рiвновелика темам i образам «богiв мистецтва» – «вiд Рубльова до Леонардо да Вiнчi, вiд Вишгородськоi Мадонни i до Сiкстинськоi, вiд Марii Оранти до Атомноi Японки». Автор краеться вiд усвiдомлення мализни своiх сил, розриваеться мiж цим усвiдомленням i владною потребою втiлити образ, який мучить його.
Своерiднiсть Драчевоi поеми, порiвняно з iншими творами на цю тему, в тому, зокрема, що автор поставив перед собою завдання не так вiдобразити подiевий бiк чорнобильськоi трагедii, ii, сказати б, фабулу, як, обертаючи тему окремими гострими гранями, дати концентроване вираження свого суб’ективного переживання ii, того потрясiння свiдомостi, яке вона викликала, з виходом на вiчнi моральнi та фiлософськi питання, що набувають якостi особистоi пристрастi. Перед нами – квiнтесенцiя пережитого й передуманого за весь цей надзвичайно «спресований» час.
Глибоке враження справляе роздiл «Роздуми пiд час вiдкритого Чорнобильського суду в закритiй зонi на стару тему: Ірод i Пiлат». Великi злочини минулих вiкiв, каже поет, були «iменними», нинiшнi ж анонiмнi. На лавi пiдсудних у Чорнобилi сидiло шестеро, але сьоме, головне мiсце, залишалося вiльним. На ньому безiменнiсть. На ньому мiг сидiти вчений, державний муж, поет – кожний з нас. Хто вiн, Пiлат, що вмивае руки вiд радiацii? Чи не ти сам? Перевiр своi дiяння i свою совiсть перед лицем того випробування апокалiптичним майбуттям, що насуваеться на людство. На стику мови евангельськоi притчi i мови сучасноi спраглоi iстини суспiльностi поет говорить про вiдповiдальнiсть усезагальну i конкретну, невблаганно-особисту.
Прагненням, не втрачаючи побутового сприймання чорнобильськоi теми, пiднестися до узагальнено-есхатологiчного, у масштабах усiеi людськоi iсторii та образiв культурноi свiдомостi, зумовлена i ii своерiдна мiфологiзацiя. У системi символiки поеми центральне мiсце посiдае заголовний образ. Пройшовши через низку варiацiй (селянська Мати, Солдатська мадонна, Хрещатицька мадонна), вiн набувае в епiлозi остаточностi, доволi незвичайноi, нетрадицiйноi, але вражаючоi: Чорнобильська Мадонна стае уособленням, втiленим закликом до вiдповiдi за все, не гiдне людини, втiленою невiдворотнiстю суду совiстi, останнiм нагадуванням про вiдповiдальнiсть за майже вже погублений свiт. На своiх руках «сива чорнобильська мати» несе «хворе дитя», i це хворе дитя – наша планета, наша земля, саме людство.
Патетика фiналу поеми полонить i вражае. У цiлому потенцiал поетичноi думки й етичноi сили твору високий, хоч i не все в поемi позначене досконалiстю виконання, i перепади художнього рiвня та й просто змiстовностi вiдчутнi.
Ще до написання «Чорнобильськоi Мадонни» атомна катастрофа опинилася в центрi громадянськоi, публiцистичноi дiяльностi І. Драча. (Можливо, що почуття письменницького обов’язку, породжене усвiдомленням страшноi загрози для самого iснування украiнського народу, було посилене ще й суб’ективним переживанням мимовiльноi «вини» за колишнi гiмни на честь атома.) Вiн же перший на з’iздi письменникiв Украiни в травнi 1986 року вiдверто i драматично поставив питання про голод 1932–1933 рокiв в Украiнi, – що тодi вимагало рiдкiсноi мужностi. Згодом вiн очолив Народний рух Украiни за перебудову (тепер – Рух), вiддаючи йому весь час i енергiю, на шкоду власнiй творчостi. (Мимоволi згадуеться, як часто кращi украiнськi письменники i далекого, i недалекого минулого опинялися в такiй ситуацii, беручи на себе той тягар i тi обов’язки, на якi не знаходилося вiдповiдноi мiри полiтикiв.)
Громадянська i полiтична дiяльнiсть Івана Драча останнiх рокiв поставила його пiд вогонь догматикiв, недоброзичливцiв i ненависникiв украiнства, зробила навiть об’ектом iнсинуацiй та рiзного роду iнспiрованих «фiлiппiк». При цьому найбiльше експлуатуеться досить фарисейський прийом: проти нинiшнього Драча виставляють деякi його давнi поезii про Ленiна, про партiю. Цей прийом я називаю фарисейським – по-перше, тому, що до нього вдаються якраз тi, хто створював у суспiльствi атмосферу, коли нiяка дiяльнiсть неможлива була без здiйснення вiдповiдних iдеологiчних ритуалiв; а тепер вони питають не з себе, а зi своiх жертв; по-друге, тому, що це антиiсторичний пiдхiд, який не враховуе нi обставин доби, нi розвитку свiтогляду як особистостi, так i суспiльства.
Але всi цi iнсинуацii – минуще. Час усе ставить на свое мiсце. Де сьогоднi тi жалюгiднi звинувачення, якi скеровувано колись на голови «шiстдесятникiв», i де самi тi грiзнi «прокурори»?
Їх забуто раз i назавжди. А поети залишилися. І Драч залишився. І залишиться, незважаючи на будь-який новий розвиток подiй. Бо е у свiтi неперехiдне. Це – правда. Слово i дiя в iм’я правди. Це – вболiвання за свiй народ, за Украiну. Мужне громадянське слово про неi i мужня громадянська дiя в ii iм’я. Це – плекання високого образу людини i ствердження ii прав та гiдностi. Таку позицiю можна оббрехати, але ненадовго. Тим бiльше коли за нею – роки й десятилiття жертовноi працi, талановитоi творчостi, яка здобула визнання не лише в Украiнi, а й у ширшому свiтi. Адже твори Івана Драча видано в багатьох краiнах свiту в перекладах десятками мов, i його iм’я стало одним iз символiв повноцiнностi сучасноi украiнськоi культури, ii здатностi посiсти гiдне мiсце в культурi людства. Вiн стояв i стоiть в одному ряду з видатними поетами другоi половини XX столiття лiтератур народiв колишнього СРСР – такими як Ояр Вацiетiс, Отар Чiладзе, Кайсин Кулiев, Андрiй Вознесенський, Євген Євтушенко, Едуардас Межелайтiс, Давид Кугультiнов… І така його репутацiя цiлком заслужена, вона забезпечена об’ективною цiннiстю кращоi частини його творчого набутку – масштабнiстю звертання до найгострiших проблем сучасностi, вiдчуттям дiапазону iсторii, спраглим iстини драматизмом свiтосприймання, багатством розкутих художнiх форм i динамiкою експериментаторства, експресiею, красою i витонченiстю лексики й стилiстики, загальним високим iнтелектуальним i естетичним потенцiалом.
Іван Дзюба
Соняшник
Із книжки «Соняшник»
1962
Балада про соняшник
В соняшника були руки i ноги,
Було тiло шорстке i зелене.
Вiн бiгав наввипередки з вiтром,
Вiн вилазив на грушу, i рвав у пазуху гнилицi,
І купався коло млина, i лежав у пiску,
І стрiляв горобцiв з рогатки.
Вiн стрибав на однiй нозi,
Щоб вилити з вуха воду,
І раптом побачив сонце,
Красиве засмагле сонце,
В золотих переливах кучерiв,
У червонiй сорочцi навипуск,
Що iхало на велосипедi,
Обминаючи хмари у небi…
І застиг вiн на роки i на столiття
В золотому нiмому захопленнi:
– Дайте покататися, дядьку!
А нi, то вiзьмiть хоч на раму.
Дядьку, хiба вам шкода?!
Поезiе, сонце мое оранжеве!
Щомитi якийсь хлопчисько
Вiдкривае тебе для себе,
Щоб стати навiки соняшником.
Балада про Сар’янiв та Ван-Гогiв
Хата у серцi свiтитися мусить,
Погiдною бути при всякiй погодi.
Стоять Парфенони солом’яно-русi,
Синькою вмитi, джерельноводi.
Мами моi чистi в мелодiях кропу,
В мелодiях гички зеленоросоi,
Призьба тече у вогненну шопу
З-пiд вашого пензля з сипучого проса.
В проваллях чекае розсипчаста глина
Рук ваших чорних, звiтрiлих, гречаних.
І млiе палiтра на згорблених спинах,
Розведена потом в мiшках десятчаних.
Пооранi вiком смаглявi лиця:
Горпини i Теклi, Тетяни i Ганни —
Сар’яни в хустках, Ван-Гоги в спiдницях,
Кричевськi з порепаними ногами.
Снiпки золотистi загачують греблю,
Бо хата блакитна текла б в небеса…
Мамо! Я вашi думи тереблю,
І крапка в баладi моiй – сльоза.
Балада про дiвочi перса
Джамiлi Бухiред
І
