Хочете, щоб людина боялася, – формулюйте як потенцiйну втрату. Хочете, щоб прагнула i була мотивована, – формулюйте як можливiсть.
Іншим психологiчним феноменом, який ми часто зустрiчаемо у своему життi, е закон малих чисел. Невелика кiлькiсть повторюваних успiхiв в тiй чи iншiй сферi, так само як повторюванi кiлька разiв поспiль невдачi, змушують нас виводити внутрiшне правило. Ми в нього щиро вiримо, хоча розумiемо, що невелика кiлькiсть випробувань не е пiдставою для виведення закономiрностi. Але мало хто, як Томас Едiсон, буде настiльки упертий – вiн створив електричну лампочку пiсля понад двох тисяч невдалих спроб. Адже нам зазвичай вистачае трьох-чотирьох, чи не так?
Виводити економiчнi закономiрностi (для економiки «закономiрностi» – точнiше формулювання, нiж «закони») для настiльки залежного вiд подачi iнформацii суб’екта, як людина, непросто, правда ж?
Поведiнковий тренд, швидше за все, залишиться найпотужнiшим у XXI столiттi. Для його вивчення пiдтягуеться база з абсолютно рiзних галузей. Так, медичне обладнання для проведення магнiтно-резонансноi терапii використовуеться для розумiння тих процесiв, якi вiдбуваються в мозку людини для прийняття рiшень, у тому числi економiчних. У своiй книзi «Нейроменеджмент» Чарльз Джейкобс повiдомляе про наступний дивовижний факт, який вдалося встановити. Уявiть собi, що вас запитали, чому ви зробили щось так, а не iнакше. Ви наводите якiсь аргументи, на пiдставi яких нiбито дозрiло ваше рiшення. Так от, виявляеться, це все самообман. Ми спочатку приймаемо рiшення i тiльки потiм його обгрунтовуемо. А не навпаки. Якщо ви говорите: «Тому я вирiшив…», це неправда. Ви спочатку вирiшили, а потiм стали вибудовувати логiку i перевiряти ваше рiшення. Так, якщо логiка зовсiм «не працюе», то ви можете вiдмовитися вiд свого рiшення, яке не пройшло перевiрку. Але саме вiдмовитися, а не «вивести» рiшення з аргументiв.
Формулювання 1. Можна послати маленький катер, вiн швидкий i точно встигне. Але в нього влiзе 200 з 400 осiб, решта гарантовано загинуть. Або послати великий. Чи встигне вiн – 50/50, але якщо так, то врятуе всiх.
Формулювання 2. Можна послати великий катер, якщо вiн не встигне, а це 50/50, то всi загинуть. Якщо послати маленький катер, то 200 осiб гарантовано будуть врятованi.
Який варiант ви обираете?
Чи можна стати нобелiвським лауреатом з економiки без базовоi економiчноi освiти?
Саме питання виглядае дещо парадоксально. Яким чином можна здобути свiтове визнання в економiцi, не знаючи ii основ? Хiба що ти, не зашорений чужими уявленнями, запропонував пiдхiд, повз який iшов магiстральний напрямок науки.
Ізраiльський психолог Данiель Канеман цiкавився тим, як люди приймають рiшення, зокрема, й рiшення економiчнi. Його дослiдження перевернули уявлення про те, чого ми хочемо насправдi, як оцiнюемо iнформацiю, якi уроки робимо з помилок. Але ж такi простi й зрозумiлi економiчнi категорii, як попит, пропозицiя, цiна, вартiсть, – це наслiдок нашого ставлення до цiнностi речей, наших бажань i врештi-решт наших рiшень. Математична економiка брала за основу не просто «людину розумну», а людину рацiональну, а отже, передбачувану. Розгляд економiчних доктрин пiд ракурсом психологii прийняття економiчних рiшень вiдкрив абсолютно новi аспекти в розумiннi «людини економiчноi», заодно зробивши цiлий ряд iснуючих описових моделей лише красивою конструкцiею, що iснуе у вакуумi суспiльства, позбавленому реальностi у виглядi людськоi iррацiональностi. Тож свого роду торжеством i пiдтвердженням економiчноi iррацiональностi стало й те, що вперше в iсторii у 2002 роцi нобелiвським лауреатом в галузi економiки було оголошено людину без базовоi економiчноi освiти – Данiеля Канемана.
Чи не було це випадковiстю? Останнi прориви в розумiннi економiки кажуть, що нi. Бiхевiористичний тренд е, можливо, найсильнiшим в сучаснiй економiцi, змушуючи стрункi науковi моделi озиратися на суб’екта, який врештi-решт саме iх i продукуе своею поведiнкою. Пiдтвердженням цього стало те, що лауреатом «нобеля»-2015 став британський i американський поведiнковий економiст Ангус Дiтон.
До речi, свого часу Дiтон i Канеман вирiшили серед iншого дослiдити, наскiльки вагомою е кореляцiя мiж тим, що людина почуваеться щасливою, i тим, яким е ii дохiд. Для цього було опитано понад 450 тисяч сiмей. Чи е в грошах щастя? Дослiдниками було отримано вiдповiдь, яку можна iнтерпретувати як «в певних випадках – так, а в певних – нi». Насправдi зростання матерiальних статкiв дiйсно пiдвищуе оцiнку людьми свого рiвня задоволення життям, проте лише до певного рiвня. Так, у США пiсля того, як доходи домогосподарства стають бiльшими за 75 тисяч доларiв на рiк на всю родину, подальший рiст добробуту вже переважно не вiдображаеться у виглядi додатковоi задоволеностi якiстю життя.
Якщо зважити на те, що середне домогосподарство в США складаеться з 2,5 осiб, а частка заробiтних плат i доходiв приватних пiдприемцiв у ВВП становить близько 60 % ВВП, то цей «чарiвний рiвень щастя» в середньому досягаеться при ВВП на душу населення в розмiрi 75 / 2,5 / 0,6 = 50 тисяч доларiв США. На цьому рiвнi грошi перестають бути настiльки впливовими. Звiсно, що це досить «груба» оцiнка, але вона показуе орiентири «матерiального свiту грошей», долаючи який вже варто думати не стiльки про економiчне зростання, скiльки про всебiчний розвиток – навколишне середовище, рiвнiсть, гармонiчне спiвiснування зi свiтом, якiсть освiти, продовження тривалостi життя, вiльний час для особистiсного розвитку тощо. «Не в грошах щастя», – дiйсно актуальний вираз, проте пiсля досягнення певного грошового показника.
Хтось може сказати: «А що такого важливого насправдi вони дослiдили?» Насправдi ж навiть iз спрощеного розумiння цiеi цифри в 75 тисяч доларiв на сiм’ю на рiк у США можуть бути зробленi висновки для провадження економiчноi полiтики. Так, е зрозумiлим, що доходи, якi перевищують вказанi, можна досить смiливо оподатковувати за вiдносно великими ставками. В той же час використання прогресивних ставок оподаткування для доходiв, якi е суттево нижчими, може бути недоцiльним. Також стае очевидним, що краiнi, яка розвиваеться, в жодному разi не можна слiпо копiювати тi системи й iнструменти, якi працюють у розвинутих краiнах, припускаючись помилки: «якщо там це працюе i вони успiшнi, то, роблячи те саме, й ми станемо успiшними». Бо часто коректна логiка виглядае, як, «ставши успiшними, вони можуть дотримуватися саме такоi полiтики, яку не могли дозволити собi на етапi розвитку». Тож коли йдеться про соцiальну полiтику i добробут для всiх, то не можна просто запозичити ii з Швейцарii i Фiнляндii, для яких високi темпи економiчного зростання е другорядними порiвняно з iншими задачами.
Дослiдження Дiтона i Канемана справило неабиякий ефект не лише на макроекономiчну полiтику, а й на сприйняття на рiвнi корпорацiй. Багато хто з власникiв сучасних корпорацiй почав реалiзовувати цей пiдхiд на практицi, пiдтягуючи спiвробiтникiв до «щасливого рiвня», натомiсть замiняючи для топ-менеджерiв матерiальну винагороду iншими факторами, змiнювати стиль управлiння компанii, а також обмежувати i власнi дивiденди, надаючи перевагу довготермiновому розвитку.
Іншим важливим дослiдженням Дiтон показав, проаналiзувавши великi масиви даних, що фiнансова допомога найбiднiшим краiнам часто не розв’язуе iхнi проблеми, а, навпаки, загострюе iх. Набагато кориснiшим для подолання нерiвностi в свiтi е зняття бар’ерiв для iмпорту технологiй та вiльноi трудовоi мiграцii. Легкi грошi не стiльки збiльшують добробут широких кiл населення, скiльки часто подовжують термiн перебування у владi корумпованих чиновникiв. При таких висновках спадае на згадку й стиль iснування украiнськоi економiки, яка функцiонуе нiби мiж траншами кредитiв МВФ.
Дослiдження Дiтона кажуть нам – хочете зрозумiти, як функцiонуе глобальна економiчна система, йдiть до живоi людини з ii мотивами, дiями й навiть впливом на економiчну статистику, бо за складними графiками й пошуком закономiрностей у них iнодi можна вiдiрватися вiд реальностi. Будь-яка економiчна теорiя мае кореспондувати з тим, що ми бачимо за вiкном у повсякденному життi. Будь-яка модель е неповним описом життя, коли ми вiдкидаемо заради спрощення низку факторiв, тож до неi варто ставитися з певною долею сумнiву й скептицизму. Моделi мають властивiсть працювати лише деякий час, допоки тi фактори, якi ми першочергово вiдкинули, не починають збiльшувати свою вагу. Звiсно, буде невiрним зробити висновок, що оскiльки моделi, якi описують економiчне життя, неiдеальнi, то й не варто ними користуватися. Поведiнкова економiка каже, що в центрi цих моделей мае стояти людина, а самi моделi не «видадуть на-гора» конкретне рiшення, скорiше, напрямок руху.
Реформи в Украiнi буксують, можливо, й через те, що суспiльство е вкрай неоднорiдним. Його пасiонарна частина, що е меншiстю, становить не бiльше 15 % всього населення, натомiсть понад 85 % живуть патерналiстськими консервативними настроями. Досягнути сталого економiчного зростання в такому суспiльствi – надважка iсторична задача, адже змiнювати краiну мае активна меншiсть, а повiрити iй та демократично пiдтримати пасивна бiльшiсть, що часто стоiть ледь не на протилежних позицiях i баченнi.
Саме критична маса активних людей здатна змiнити реальнiсть, переломити хiд iсторii, надати iмпульс розвитку. Саме вивiльнення енергii таких людей е задачею, яку вбачае основною поведiнкова економiка.
Про що сперечаються економiсти
Одна з великих невщухаючих суперечок – це роль урядiв в управлiннi економiкою. «Ми не можемо витратити бiльше, нiж заробили», – кажуть лiберальнi монетаристи. «Ми не можемо заробити бiльше, нiж витратимо», – вiдповiдають кейнсiанцi, закликаючи долати кризи активним iнвестуванням з боку держави цiною дефiцитного бюджету.
Суперечка ця дуже непроста. У короткостроковому перiодi зазвичай виграють кейнсiанцi, створюючи новi робочi мiсця i знижуючи безробiття, щоправда, часто цiною зростання державного боргу. Але ця полiтика несе проблеми в довгостроковому планi. Щоб профiнансувати дефiцит бюджету, уряди часто беруть у борг. Накопиченi борги згодом «тиснуть» на економiчне зростання. Монетаристи говорять про те, що, беручи в борг, уряд витiсняе приватнi iнвестицii. Хтось мiг iнвестувати сам, але зволiв просто дати в борг уряду (як правило, через купiвлю облiгацiй внутрiшньоi державноi позики).
Серед сперечальникiв i сьогоднi можна знайти видатних мислителiв, якi стали нобелiвськими лауреатами.
У той самий час позицii сперечальникiв значно зблизилися. Так, фiнансова криза 2008–2009 рокiв чiтко показала, що повна вiдсутнiсть регулювання i свобода банкрутства працюють далеко не завжди. Крах iнвестицiйного банку Lehmann Brothers запустив цунамi свiтовоi кризи. І згодом iншi великi банки вже «рятувалися», iнакше повалилася б уся свiтова фiнансова система. У кризовi роки бiльшiсть краiн жило з дефiцитом бюджету, пiдтримуючи споживчий попит. Тобто використовували кейнсiанськi iдеi. Але робили це монетаристськими методами, збiльшуючи грошову масу в обiгу i знижуючи процентнi ставки. Ми ще поговоримо про цi iнструментарii в нашiй книзi.
Сьогоднiшнi економiсти, навiть обстоюючи своi погляди, практично переконанi – iдеальноi системи просто немае. Неiдеальною е природа самоi людини. Економiка як похiдна вiд цiеi природи також не може бути iдеальною.
На нас чекатимуть радостi i втрати, пiдйоми i розчарування. Економiка – це частина нашого життя. Важлива частина наших потреб.
Частина нашого життя, без якоi не обiйтися. І ми постараемося пiзнати ii краще.
Із третього свiту в перший. Кому i чому вдалися економiчнi прориви
«Із третього свiту в перший» – так називаеться книга прогресивного сiнгапурського диктатора Лi Куан Ю.
Диктатора? Саме так.
Уявiть собi, що е невелика кiлькiсть людей, здатних дивитися й бачити далi за iнших. Бiльш того, безумовно, вони е. У чому проблема цих людей? Як правило, вони становлять меншiсть, а значить, спроби провести змiни демократичним шляхом для них будуть закiнчуватися невдачею. Бiльшiсть не побачить кiнцевоi точки довгого шляху, заради якоi в дорозi доведеться несолодко.
Реформи, змiни в краiнi, глобальна перебудова часто вимагають авторитарних рiшень. З iншого боку, лише меншостi диктаторiв цi позитивнi змiни вдаються, адже до одноосiбноi влади в краiнi набагато частiше приходять короткозорi мрiйники, нiж далекогляднi вiзiонери.
Демократичний шлях реформ зазвичай дуже довгий. Вiн вимагае консенсусу, вимагае прийняття суспiльством. Найчастiше це призводить до компромiсiв, якi пом’якшують реформи, роблять iх менш iнтенсивними, половинчастими. Коли суспiльство не готове, демократiя вимагае чекати i проводити змiни лише при достатньому рiвнi прийняття.
Усвiдомлення того, що анi тоталiтарний, анi демократичний шляхи не дають гарантованого успiху, е важливим. Інодi глобальнiй перебудовi краiни сприяють iсторичнi обставини – умови, за яких люди готовi перебудуватися повнiстю. Так було в постсоцтаборi Схiдноi Європи, так було в пiслявоеннiй Нiмеччинi. Інодi глобальне переформатування здiйснюеться завдяки певним нацiональним рисам. Так, в азiйських краiнах реформи здiйснювалися диктатором, але люди готовi були змиритися i чекати, вони ставилися до нього як до iмператора.
Деякi люди вважають розрив у рiвнi життя в рiзних краiнах свого роду змовою, але досвiд краiн, котрi не тiльки подолали бiднiсть, а й вирвалися в лiдери економiчного розвитку й добробуту, спростовуе це. Кожна краiна здатна стати економiчно успiшною. Спробуймо оцiнити досвiд тих, кому вдавався цей шлях, знайти в ньому тi чи iншi характернi риси.
Пiслявоенна Нiмеччина
Принижена, зруйнована, переможена i роздiлена. Пiд гнiтом репарацiй i загального осуду. Навряд чи 1945 року той шлях, що пройшла Нiмеччина, ставши фактично краiною номер один в Європi, мiг здатися не фантастикою, а чим-небудь ще.
Вiдновлення пiслявоенноi Нiмеччини часто асоцiюють з канцлером Конрадом Аденауером. І це вiрно. Цьому великому полiтиковi нiмцi багато чим завдячують. Але економiчнi досягнення Нiмеччини навряд чи можна пов’язати з його iм’ям. Аденауер говорив про економiстiв як про людей, що пiсля смертi хворого пiсля довгого дослiдження можуть встановити причини його смертi.
Набагато менш вiдомим в широких колах неекономiстiв е iм’я Людвiга Ергарда. Саме з цим iм’ям пов’язують економiчнi реформи, що дозволили Нiмеччинi не просто повернутися до вищоi лiги, а фактично стати провiдним свiтовим гравцем (4-та економiка свiту 2013 року пiсля США, Китаю, Японii за номiнальним значенням ВВП).
Розгляньмо ситуацiю, з якоi Нiмеччина «стартувала» пiсля Другоi свiтовоi вiйни.
«Це був час, коли ми в Нiмеччинi займалися обчисленнями, згiдно з якими на душу населення припадало раз на п’ять рокiв по однiй тарiлцi, раз на дванадцять рокiв – по парi черевикiв, раз на п’ятдесят рокiв – по костюму. Ми розрахували, що тiльки кожне п’яте немовля може бути загорнуте у власнi пелюшки i що лише кожен третiй нiмець може сподiватися бути похованим у власнiй трунi».
Ця фраза Ергарда переносить нас у реалii кiнця 40-х – початку 50-х. Уявiть себе на мiсцi людей, яким два десятки рокiв до того щодня говорили про вибранiсть i винятковiсть арiйськоi раси i якi прийшли до страшноi злиденностi. Яким чином Нiмеччинi вдалося досить швидко повернутися до зразковоi економiки й створити справжне економiчне диво?
В основi реформ лежало кiлька принципiв:
– грошова реформа i вiдмова вiд державного регулювання цiн, марка як надiйний платiжний засiб;
– була заявлена неолiберальна модель, але фактично реалiзовувався соцiально-ринковий сценарiй з досить вагомою роллю держави; сам Ергард вважав це компромiсом з реальнiстю, коли соцiалiстичнi iдеi домiнували;
– обмеження державних витрат i умови для розвитку пiдприемницькоi активностi;
– нова технологiчна основа завдяки плану Маршалла;
– заохочення пiдприемницькоi активностi;
– земельна реформа;
– полiтична воля Конрада Аденауера для «прикриття» реформ.
