Скорiш за все, вiн не взяв до уваги iншi фактори – пiдприемницьку iнiцiативу i людську винахiдливiсть. Часто сама iдея, iнiцiатива виявляються важливiшими, нiж сам продукт. Проблема марксизму – у вiдсутностi нацiленостi на прогрес. Ми можемо оцiнити фiзичну працю, але як оцiнити внесок генiальноi iдеi, яка потiм стала продуктом? У сучасному свiтi це ще очевиднiше. Якщо ми вiримо, що той чи iнший бренд символiзуе надiйнiсть, то готовi заплатити за це додаткову цiну. Якщо втрачаемо вiру, то i вартiсть падае. По сутi, ми самi надiляемо продукт цiннiстю. Наша iррацiональна основа виявляеться сильнiшою за аналiтичний пiдхiд до визначення вартостi. Маркс нiяк не мiг припускати, що написи Sony або Toyota самi по собi можуть «продавати» технiку або автомобiль дорожче. Уявiть собi два абсолютно однакових автомобiля. На iхне виробництво було витрачено однакову кiлькiсть працi. Але один в силу належностi до вiдомого бренду коштуе бiльше. Вiддати цю додаткову вартiсть працiвникам? Це буде несправедливо – однi за свою роботу отримають вищу оплату, нiж iншi за таку саму. Чи не вiддавати iм, а вiддати «творцям бренду»? Це не фiзична робота, де е чiткий результат. Оцiнити, хто саме i як саме впливае на цiннiсть бренду, проблематично. А як оцiнити внесок пiдприемця, який створив i реалiзував iдею?
Ранiше Маркс мiг посилатися на капiталiста, який захопив засоби виробництва. Тепер же людина з ноутбуком часто здатна спорудити величезне пiдприемство, так несхоже на те, що люди звикли вважати пiдприемствами ранiше. Тепер важко звинувачувати капiталiста, що вiн монополiзував право допуску до верстата. Сучасний висококвалiфiкований фахiвець завжди мае цей верстат при собi – це його розум, таланти, знання, вмiння, здiбностi.
І все ж тема справедливостi, порушена Марксом, вкрай важлива. Суспiльство, де явно домiнуе несправедливiсть, не може вiдчувати себе в безпецi. Йому важко буде стати економiчно успiшним.
Кейнсiанська революцiя
Ідеi вiльного ринку i «невидимоi руки» домiнували в захiднiй економiчнiй думцi, хоча i стикалися з незрозумiлими явищами жорстких затяжних спадiв. Але все ж економiка знаходила важелi вiдновлення i зростання, тому перiодичнi спади вважали нормальним явищем.
А потiм в кiнцi 20-х рокiв XX столiття вдарила велика криза. У США вона отримала назву Великоi американськоi депресii. Криза вийшла далеко за межi Америки, сучаснi дослiдники називають ii свiтовою, вказуючи, що вже в той час економiчнi зв’язки таким чином перетинали свiт, що робили його економiчно глобальним.
З падiнням економiки падали i доходи державного бюджету. Вiдповiдно до рекомендацiй класичноi економiчноi теорii, уряд скорочував витрати бюджету. Це в свою чергу призводило до падiння економiки, позаяк знижувався попит з боку скорочених бюджетних працiвникiв. Скорочена економiка знову генерувала меншi надходження до бюджету, змушуючи iще тугiше затягнути паски, i все рухалося по новому колу. Цикл за циклом посилювалося подальше падiння в прiрву. У депресiю.
Кiнець депресii й економiчне зростання пов’язують з Франклiном Делано Рузвельтом. А його полiтику прийнято називати кейнсiанською на честь великого Джона Мейнарда Кейнса. Кейнс спробував зрозумiти природу економiчних криз i дiйшов висновку, що iнструменти саморегуляцii ринку сильно переоцiненi. Одна з причин, що призводять до нестачi внутрiшнього попиту, – це так звана схильнiсть до лiквiдностi. Психологiчний феномен, коли людина готова вiдмовитися вiд додаткового доходу, але мати доступ до грошей у готiвковiй формi, призводить до того, що частина коштiв не повертаеться в економiку у виглядi iнвестицiй або купiвельного попиту. Економiка виявляеться недофiнансованою, що в свою чергу може призводити до спаду. А в момент спаду нейтральна державна полiтика буде штовхати економiку вниз, призводячи до стагнацii i депресii.
Що ж пропонував Кейнс? Вiн говорив, що в перiод спаду потрiбно замiщати нестачу внутрiшнього попиту державними iнвестицiями. Навiть цiною дефiцитного бюджету. Тобто фактично уряд повинен iнвестувати в суспiльно значущi об’екти й тим самим збiльшувати зайнятiсть, заповнювати вiдсутнiй приватний попит. Саме так робив i Рузвельт. Мережа дорiг, побудована за його iнiцiативою, досi сприймаеться як спосiб подолання безробiття i виходу з депресii Америки 30-х рокiв XX столiття.
Інвестицii цiною дефiциту бюджету? Але ж це iнфляцiя! Незабезпеченi грошi, що обов’язково призведуть до зростання цiн! Далеко не завжди. У 30-тi роки, навпаки, була значна дефляцiя – цiни падали, але це аж нiяк не тiшило людей, якi втратили роботу. Адже цiни падали через те, що люди не мали можливостi купувати товар за старими цiнами. Виробники опускали цiни до рiвня, який часто призводив до iхнього власного банкрутства.
Але й iнфляцiю Кейнс не вважав за велику проблему. Пояснення своеi позицii вiн знаходив у феноменi переваги номiнального рiвня заробiтноi плати. Припустiмо, через економiчний спад дохiд працiвника повинен знизитися з рiвня 1000 до рiвня 950. Уявiть собi двi можливостi. Перша – при нульовiй iнфляцii дохiд знижуеться. Друга – номiнальний дохiд працiвника збiльшуеться до рiвня 1050, але iнфляцiя становить 11 %. Другий рiвень – гiрше для працiвника, його реальний дохiд в старих цiнах складе 1050/1,11 = 946. Але виявляеться, що бiльшiсть людей будуть набагато бiльш мотивованi в другому випадку, коли iхнiй дохiд зростае номiнально. Чи це важливо? Так, безумовно, наша мотивацiя, наше ставлення до роботи – це i е основа економiчних результатiв.
Одним iз основних iнструментiв державноi полiтики Кейнс бачив податкову систему. У перiод економiчного зростання податки можуть пiдвищуватися, а бюджет може бути навiть профiцитним, формуючи запас мiцностi, а в перiод спаду податки мають знижуватись, а бюджетний дефiцит активно фiнансувати державнi iнвестицii.
Економiчний свiт знайшов нового кумира. Й досi багато видатних економiстiв, серед них – нобелiвськi лауреати, вважають себе «кейнсiанцями».
Мiлтон Фрiдман. Нова стара ера
Кейнс чiтко заявляв на прикладi Великоi американськоi депресii, що iнфляцiя й економiчний спад не можуть iснувати одночасно, що при спадi в силу нестачi попиту цiни будуть знижуватися, тому бюджетний дефiцит не буде призводити до надмiрноi iнфляцii. Але 70-тi роки XX столiття вiдкрили явище, яке було вiдсутне в мiркуваннях Кейнса – стагфляцiю, поеднання спаду (стагнацii) з високим рiвнем iнфляцii. Лiкувати економiку методами Кейнса було неможливо. Подальше зростання цiн призводило би до галопуючоi iнфляцii, при якiй економiчнi агенти прагнули б якомога швидше розлучитися з грошима, що зменшувало б рiвень приватних iнвестицiй. І тодi з’явився Мiлтон Фрiдман, який розгорнув погляди практично на 180 градусiв, тобто практично повернувся до витокiв, але вже з новим переосмисленим баченням.
Полiтика Рузвельта, яка звеличила Кейнса як економiста-практика, зовсiм не була такою вже економiчно успiшною, – вважав Фрiдман. Вiн дiйшов найнижчоi точки, коли криза була вичерпана, тому його заслуга – це помилка post hoc, «пiсля цього» не означае «внаслiдок цього». Державнi iнвестицii не тiльки збiльшували платоспроможний попит, вони також витiсняли приватнi iнвестицii (якщо держава позичае грошi на ремонт дороги, вона позбавляе можливостi iнвестувати цi кошти в iнший напрямок). Полiтика, що проводилась за кейнсiанськими рецептами, була малоефективною, на думку Фрiдмана. Управлiння податковими ставками е поганим iнструментом згладжування економiчних циклiв, оскiльки реакцiя економiки на змiну податкiв вiдбуваеться iз затримкою. З цим згодом погодилися i неокейнсiанцi.
Погляди Фрiдмана – це полiтика економiчноi свободи. Цю позицiю називають неолiберальною або монетаристською. Термiн «монетаризм» пов’язаний з тим, що саме контроль грошовоi маси в обiгу е, на думку Фрiдмана, практично единим дiевим iнструментом державноi полiтики.
Прогрес i економiчне зростання створюють не iнституцii, а люди. Своiми вiдкриттями, досягненнями, свободою мислення. Спроби урядiв «влiзти» в економiчну дiяльнiсть спотворюють стимули для розвитку, призводять до зменшення людськоi iнiцiативностi.
Той, хто цiнуе справедливiсть вище, нiж свободу, не отримае нi того нi iншого. Хто цiнуе свободу, той отримае i свободу й справедливiсть. Фрiдман показував, як будь-який активний державний вплив, що призводить до короткострокових успiхiв, згодом мае бiльше негативних наслiдкiв. Прагнення вирiвнювання доходiв погiршуе мотивацiю, прагнення повноi зайнятостi погiршуе продуктивнiсть, прагнення допомоги окремим пiдприемствам чи галузям породжуе корупцiю.
Найпотужнiшi прихильники Фрiдмана займалися наукою в Чиказькому унiверситетi, вони i створили чиказьку школу економiки. Пiсля перевороту Пiночета в Чилi цi економiсти (iх ще називали «чиказькi хлопчики») влаштували експеримент з переходу краiни вiд соцiалiзму до вiльноi ринковоi системи вiдповiдно до напрацювань монетаризму. Що ж, незважаючи на полiтичну диктатуру, лiберальний економiчний режим принiс вагомi плоди. Сьогоднi Чилi – одна з найбiльш успiшних i заможних краiн континенту.
Боротьба мiж кейнсiанством i монетаризмом тривае i понинi, хоча позицii послiдовникiв значно зблизилися.
Нова австрiйська школа i неолiбералiзм Фрiдрiха Гаека
В основi економiчних доктрин часто лежать певна фiлософiя i традицiя. Так, австрiйська економiчна школа виникае ще в XIX столiттi. Їi основоположником вважають Карла Менгера.
Менгер розвинув так звану теорiю граничноi корисностi, згiдно з якою кожна наступна одиниця блага мае для нас меншу цiннiсть. Через призму цiеi теорii вiн переосмислюе домiнуючу на той момент трудову теорiю вартостi. Не праця створюе цiннiсть, а ми самi своiм суб’ективним ставленням i свiдомiстю надiляемо предмети цiннiстю.
Навколо особистостi Менгера формуеться коло послiдовникiв i опонентiв, яке й стане згодом австрiйською економiчною школою. Представники австрiйськоi школи розробляли цiлу низку питань, часом вступали в жорсткi дискусii мiж собою, але об’еднуе iх, мабуть, те, що всi вони були вкрай скептично налаштованi до соцiалiзму.
У своiй книзi «Лiбералiзм» уродженець Львова i один iз найяскравiших представникiв австрiйськоi школи Людвiг фон Мiзес пише про нездiйсненнiсть соцiалiзму, позаяк «за соцiалiзму бiльшiсть людей не будуть проявляти тiеi ж старанностi у виконаннi своiх обов’язкiв i завдань, яку вони вкладають у щоденну роботу за громадського порядку, заснованого на приватнiй власностi на засоби виробництва».
Найвиразнiшим представником новоi австрiйськоi школи е, мабуть, Фрiдрiх фон Гаек, нобелiвський лауреат в галузi економiки. Ще в перiод Другоi свiтовоi вiйни вiн передбачав занепад нацiонал-соцiалiстичноi Нiмеччини, а в майбутньому пророкував розвал соцiалiстичноi моделi господарювання в Радянському Союзi.
Гаек розробляе теорiю неповноти iнформацii, згiдно з якою однiею з проблем соцiалiзму е вiдсутнiсть передачi iнформацii про неефективнiсть. За умов вiльного ринку цiни рухаються вiльно, тому неефективний застарiлий продукт в якийсь момент просто стае невигiдно виробляти. При соцiалiзмi ж цi застарiлi товари можуть жити скiльки завгодно, адже встановлена централiзовано цiна може забезпечити гарантоване покриття всiх витрат.
Головною працею Гаека вважаеться його книга «Шлях до крiпацтва», в якiй вiн аналiзуе економiчнi передумови Другоi свiтовоi вiйни i майбутне свiту пiсля ii закiнчення.
У першiй частинi книги Гаек розглядае вiйну як результат боротьби iдей всерединi европейськоi цивiлiзацii. У другiй частинi зосереджуеться на небезпецi соцiалiстичних iдей. Приходячи пiд прапором свободи, вони насправдi виявляються тоталiтарним проявом. «Що завжди перетворювало державу на пекло на землi, так це спроби людини зробити ii земним раем». У третiй частинi Гаек аналiзуе вплив двох протиборчих основ – iндивiдуалiзму та колективiзму. Приходячи пiд прапором свободи i справедливостi, колективiзм не може обiйтися без ущемлення особистостi, пiдпорядкування ii колективнiй програмi. В наступнiй частинi Гаек розглядае появу монополiй як ризик для функцiонування вiльного ринку. На його думку, монополii не е природними в економiчному розвитку, виникають як результат таемних угод i сприяння з боку чиновникiв. Гаек вважае, що економiчне законодавство не повинно допускати монополiзм. Зiставляючи планову економiку i законодавчi обмеження вiльного ринку, Гаек проводить аналогiю з правилами дорожнього руху. Одна справа, коли цi знаки задають правила, а iнша – коли намагаються встановити, куди саме тобi слiд iхати. Вiддавши державi власнiсть, суспiльство втратить свободу: «Влада надi мною мультимiльйонера, який живе по сусiдству i, можливо, е моiм працедавцем, набагато менша, нiж влада маленького чиновника, за спиною якого стоiть величезний апарат насильства i вiд чиеi примхи залежить, де менi жити й працювати. Але хiба менi потрiбен дозвiл, щоб жити й працювати? І хто стане заперечувати, що свiт, де багатi мають владу, краще, нiж свiт, де багатi лише можновладцi?» Також Гаек заперечуе iдею про те, що тоталiтаризм зможе успiшно функцiонувати, коли до влади прийдуть кращi члени суспiльства. Вiн доводить, що така модель все одно несумiсна з iндивiдуалiстськими цiнностями захiдноi цивiлiзацii. Якщо суспiльство або держава поставленi вище за iндивiда, то справжнiми його членами е лише тi, чиi цiлi виявляються iдентичними цiлям колективу. Фрiдрiх Гаек, таким чином, дотримувався лiбертарiанських поглядiв в економiцi. Його опонент Джон Мейнард Кейнс, який виступав за значне державне втручання, високо цiнував Гаека, зауважуючи, що в цiлому подiляе фiлософськi i моральнi основи його творiв.
Австрiйська економiчна школа була не просто концепцiею, що вплила на наукову економiчну думку. Їi висновками безпосередньо користувалися авторитетнi полiтичнi дiячi, такi як Рональд Рейган i Маргарет Тетчер. Рейганомiка – так називали економiчну полiтику США у 80-тi роки XX столiття. Скоротивши податки й урядовi витрати, зменшивши вплив держави в економiцi, адмiнiстрацiя Рейгана домоглася високого економiчного зростання на тлi застою в США у 70-тi роки. Маргарет Тетчер iнодi носила книгу Гаека у своiй знаменитiй сумочцi. За ii врядування було приватизовано нацiоналiзованi ранiше пiдприемства, згорнуто популiстськi соцiальнi програми, приватизовано сфери освiти й охорони здоров’я.
«Ідеi економiстiв i полiтичних мислителiв – i коли вони мають рацiю, i коли помиляються – мають набагато бiльше значення, нiж прийнято думати. Насправдi саме вони й керують свiтом. Люди-практики, якi вважають, нiби абсолютно не пiддаються iнтелектуальним впливам, звичайно е рабами якогось економiста минулого». Ця фраза антипода австрiйськоi економiчноi школи Джона Мейнарда Кейнса якнайкраще описуе вплив теоретикiв економiчноi думки. Так i австрiйська економiчна школа стала свого часу вiстрям списа на озброеннi захiдного свiту, кардинально протиставив своi економiчнi погляди схiдному колективiзмовi.
Джон Неш i Ігри розуму
Чудовий актор Рассел Кроу отримав премiю Оскар за кращу чоловiчу роль у фiльмi «Ігри розуму». Трагедiя життя генiального Джона Неша, який страждае на психiчнi хвороби, настiльки зачiпае струни душi, що питання економiки вже точно йдуть на другий план. Мало хто пiсля перегляду фiльму починае цiкавитись, а за що, власне, Джон Неш отримав найвищу нагороду – Нобелiвську премiю в галузi економiки.
Свiй генiальний математичний дар Неш звернув на теорiю iгор – спецiальний роздiл математики, що знаходить свое мiсце також i в описi поведiнки людей. У теорii iгор iснують так званi iгри з нульовою сумою та iгри з ненульовою сумою. Що це таке? Уявiть собi, що ви зiбралися з друзями в кiмнатi i граете в якусь гру на грошi. Скiльки б ви не грали, сума грошей, що знаходяться в кiмнатi, не збiльшиться i не зменшиться. Сума всiх виграшiв одних людей буде дорiвнювати сумi всiх програшiв iнших людей. Подiбнi ситуацii зустрiчаються i в економiцi, наприклад, на ринках купiвлi-продажу валюти (Forex) або в бюджетнiй полiтицi держави, коли збiльшення бюджету вiд збору податкiв буде означати, що однi суб’екти втратили у виглядi додаткових податкiв стiльки ж, скiльки iншi придбали у виглядi витрат бюджету.
Але часто в економiцi зустрiчаються й iгри з ненульовою сумою. Саме вони й зацiкавили Джона Неша. Розгляньмо подiбну гру на прикладi.
У данiй таблицi описана «гра», ситуацiя, досить типова для нашого життя взагалi i для економiки зокрема. Уявiть собi, що вам потрiбно повнiстю довiритися комусь (наприклад, це спiльна дiяльнiсть, що обiцяе потенцiйну вигоду). У разi недовiри кожен з нас прийде до посереднього результату (наприклад, отримае по однiй тисячi гривень), адже ми не об’еднали нашi зусилля. У разi спiльноi дiяльностi можна отримати десять тисяч гривень, при цьому кожен, скориставшись довiрою, може привласнити iх собi. У разi ж чесноi гри до кiнця кожен отримае по п’ять тисяч гривень.
Подивiмося на цю ситуацiю з точки зору моделi «нехай кожен робить кращий вибiр для себе». Якими мають бути думки людини, що оцiнюе свiй вибiр?
Якщо вона може вчинити зi мною нечесно, то менi треба не довiряти iй, iнакше я залишуся нi з чим. Якщо ж вона довiрятиме менi, то менi знову-таки вигiднiше не довiряти iй, щоб забрати всю суму – 10 тисяч. В обох випадках менi краще не довiряти. Так я i зроблю.
Адам Смiт стверджував, що, дiючи у власних iнтересах, iндивiд сприяе iнтересам суспiльства в цiлому. Джон Неш показуе, що iснуе маса прикладiв, коли це правило не спрацьовуе. Дiючи суто в своiх iнтересах, iндивiд втрачае вiдносно своiх потенцiйних можливостей.
Така iррацiональна категорiя, як довiра, виявляеться вельми впливовою в частинi потенцiйного досягнення результату. Також вибiр рiшення змiниться в тому разi, якщо вiн створюе iнший дуже важливий i цiнний актив, не вказаний в таблицi, – репутацiю. В цьому випадку поведiнка може значно змiнитися. Розумiння необхiдностi формувати свою репутацiю разом iз припущенням, що для нашого контрагента репутацiя також важлива, приведе нас в точку (5; 5). Прозорiсть, вiдкритiсть до спiвпрацi, вiдповiдальнiсть i повага виявляються в цьому випадку не абстрактними моральними принципами, а чинниками, що формують довiру i призводять до якiсно iнших результатiв взаемодii. Як бачимо, економiка залежить вiд наших думок, нашого сприйняття, нашоi вiдповiдальностi.
З психологii до економiки
Студенти економiчних спецiальностей вищих навчальних закладiв досi вивчають мiкроекономiку. Основою i точкою вiдлiку в нiй е людина рацiональна й виважена. Для купiвлi хлiба й води, для придбання чайника й автомобiля, для багатьох iнших цiлей вона, людина, вибудовуе в головi оцiнку отриманих вигiд вiд придбання, власну кориснiсть i порiвнюе з альтернативною кориснiстю, яку можна отримати за тi ж грошi.
Якщо картина, описана вище, вам здалася дещо штучною – знайте, ви не самi. Психологи Денiел Канеман i Амос Тверскi, вивчаючи, як працюе людський вибiр, дiйшли висновку, що рацiональнiсть, закладена в основу економiчних теорiй, так i залишаеться кабiнетно-навчальною. Живi люди емоцiйнi й iррацiональнi. Вони не знають, що таке «кориснiсть», «гранична кориснiсть» i часто поводяться зовсiм не так, як наказуе iм економiчна теорiя. Ми платимо за бренди, емоцii, суб’ективну довiру, впевненiсть та iншi подiбнi якостi. Ми можемо вчинити так, а можемо iнакше пiд впливом зовнiшнiх обставин i настрою. Строго намальована, теоретично обчислена крива нашого попиту може пройти на графiку досить далеко вiд реального попиту в життi.
Не можна сказати, що дослiдники збудували стрункий доказ новоi парадигми. Радше, вони зруйнували будiвлю староi. Поведiнкова економiка е сучасним трендом. Зрозумiти економiку, зрозумiвши людину, – схоже, це довгий i тернистий шлях. Не маючи точки опори, економiка продовжуе спиратися на старий iнструментарiй, правда, з чимдалi бiльшим сумнiвом, щораз озираючись на часто несподiванi висновки поведiнковоi економiки.
Щоб зрозумiти, як це «працюе», уявiть собi таку ситуацiю.
У вас е 3 гривнi. І ви мусите отримати ще одну, четверту. Хтось пропонуе вам варiант: зiграти у гру «орел – решка». Вгадаете, як впаде монета, – отримаете вiдразу 2 гривнi, не вгадаете – залишитеся при своiх 3-х. Можете взагалi вiдмовитися вiд гри, тодi отримаете одну гривню до своiх трьох. Будете грати?
Другий варiант наступний. У вас е 5 гривень. Ви мусите вiддати одну. І знову хтось пропонуе вам «орел – решка». Тепер при вгадуваннi збережете своi 5 гривень, при невгадуваннi вiддасте 2 гривнi. Якщо вiдмовитеся грати, вiддасте одну i будете з чотирма.
Вiдсоток людей, що погоджуються зiграти, в першому випадку набагато вищий, нiж у другому. Проаналiзуймо, як мае приймати рiшення рацiонально мислячий суб’ект.
Розписавши всi варiанти вибору, ми зрозумiемо, що це не двi рiзнi iгри, а насправдi одна. Це говорить про те, що здатнiсть оцiнювати результати людиною значно переоцiнена. В iншому випадку вiдсоток вибору «грати / не грати» не залежав би вiд формулювання. Чому ж вiдсоток згодних грати при другому формулюваннi значно нижчий? Це ефект страху втрат. Людина вкрай болiсно ставиться до поразок i втрат. Переформулюйте для неi умови, щоб вони сприймалися не як втрата, а як базовий нормальний результат, i ii поведiнка змiниться. Слова i формулювання важливi. Пам’ятаете, як Кейнс говорив про зростання номiнальноi зарплати i про те, що зниження реальноi зарплати при зростаннi номiнальноi сприймаеться не так болiсно? Тут iдеться про те саме.
