Візит доктора Фройда
– Доктор мусив вийти сьогодні раніше. Терміновий виклик до шпиталю. Він дуже шкодував, що через це не зможе побачити вас вранці, і просив передати найщиріші вибачення, – відповіла Грета.
На свій сором, Якуб відчув, що від цих слів йому полегшало. Чомусь іноді пекельно важко буває дякувати за добрий вчинок щодо себе. Простіше розминутися з благодійником і потайки обдумати, чим можна йому віддячити.
Поснідавши, чоловік вийшов з дому Когера і попрямував до контори Флідермана. Вперше за довгий час Пауль прийшов на службу раніше за нього. І так само вперше мав понурий вигляд. Він стримано привітався з колегою і мовчки взявся за роботу. Трохи згодом він все-таки розповів Якубу, що напередодні посварився зі своєю коханкою і вона навіть залишила його дім, перебравшись, вочевидь, до батьків. Якуб розумів, що мав би розпитати Пауля про деталі суперечки і спробувати втішити його, проте сам відчував неабияке хвилювання перед візитом до доктора Фройда, тому так і не змусив себе це зробити.
Ледве дочекавшись п’ятої години, коли закінчився його робочий час, Німанд поспіхом одягнувся і пішки рушив на Бергассе, 19. Цього разу він ішов обережно, намагаючись обминати слизькі ділянки на хіднику і галасливі юрби дітей. Хотілося зберегти якомога більше спокою перед побаченням зі славетним психіатром. Минаючи ятки з глінтвейном, що їх стояв цілий ряд на Туркенштрассе, Німанд з приємністю вдихнув ароматні випари гарячого вина та спецій, і це несподівано додало йому доброго настрою. Раптом проблема з нічними кошмарами почала здаватись йому не такою вже й значущою. Хтозна, може, він сам забагато значення надає цим нічним видінням? А варто було всього лиш знайти собі добре снодійне. Адже ін’єкція, яку зробив йому доктор Когер, допомогла… То, може, й не слід турбувати добродія Фройда? Але ж Когер вже домовився про аудієнцію.
Якуб дістав з кишені годинника і, підставивши його під світло ліхтаря, глянув на циферблат. Було тільки чверть по п’ятій. «Можна йти повільніше, – подумалось йому, – до Бергассе лишилось кількасот метрів…»
Опинившись на місці, Якуб знову перевірив час. Годинник і далі показував чверть на шосту.
– От дідько! – не втримався Німанд.
Мабуть, вчора, коли він упав, годинниковий механізм пошкодися, хоч іще цілу добу працював справно. Або ж – і найпевніше так і було – Якуб просто забув його завести цього ранку. Він запитав, котра година, у випадкового перехожого і з жахом дізнався, що насправді вже чверть по шостій. «Пан Фройд любить пунктуальність», – згадав він слова Когера і відчув, як на лобі під капелюхом у нього виступив піт. Та проте Німанд усе ж подзвонив у двері.
За кілька хвилин йому прочинила служниця.
– Доброго вечора, – привітався Якуб, ґречно знімаючи капелюха, – я до пана доктора.
– Прошу заходьте, – відповіла та, зморщившись від холоду та вітру, що вривались до помешкання з вулиці.
У передпокої Німанд вручив їй записку від Когера, і служниця понесла її Фройду. Чекати йому довелося якихось дві-три хвилини, проте вони здалися йому годинами. Жінка повернулась із приязною посмішкою на обличчі, мовби для того, щоб трохи заспокоїти гостя (а може, вона посміхалась так кожному, що здавалось очевиднішим), і попросила Німанда йти за нею.
З передпокою вони потрапили в широкий коридор, залитий м’яким світлом електричних світильників. На стінах висіло декілька ренесансних картин, а під ногами тягнулася простелена темно-коричнева доріжка. В кінці коридору виднілося двоє дверей. Наблизившись до них, служниця раптом сповільнила ходу і пішла навшпиньки, хоч завдяки доріжці її кроки й так були безшумними. Якуб не розумів, чому вона це робить, адже доктор уже повідомлений про візитера, а отже, встиг відірватися від справ, проте, видно, в цьому домі так було заведено.
Біля дверей праворуч вона зупинилась і обережно постукала. Приглушений чоловічий голос зсередини запросив увійти.
Якуб опинився у просторому кабінеті, в якому затишно громадились книжкові шафи і чималий письмовий стіл, встелений паперами. Доктор Фройд, худорлявий, середнього зросту чоловік, стояв біля вікна, напівобернувшись до гостя. Здавалось, його щойно відірвали від важливої справи, і на обличчі доктора читалося легке невдоволення. Густі брови були злегка насуплені, а з-під них лився прохолодний, проте уважний погляд. Пан Фройд носив акуратно підстрижену бороду, дещо рудувату біля рота, яка буває у затятих курців. В його правій руці справді диміла сигара, а лівою він запаковував щось у невеликий дорожній саквояж.
– Пан Якуб Німанд, – представила гостя служниця.
– Ви запізнились, пане Німанде, – промовив Фройд на подив рівним і навіть приємним голосом.
– Прошу вибачення, пане докторе… – відповів той.
За цей час служниця ледве чутно вийшла за двері, і вони залишилися вдвох.
– Не вибачайтесь, – сказав Фройд, – просто спробуйте вкластися в той час, що у вас залишився. А саме: в десять хвилин…
Попри слова, в інтонації доктора не відчувалось роздратування, а за хвилину зникло й невдоволення з обличчя. Могло здатися, що перед ним насправді давній друг, який просто спізнився на двадцять хвилин, а не чоловік, якого він бачить уперше.
– Сідайте, – запросив Фройд.
Німанд подякував і сів у великий зручний фотель.
– Що ж, я готовий вас слухати, – знову промовив доктор.
– Я гадав, що доктор Когер попередньо ознайомив вас із моєю ситуацією, – тихо сказав пацієнт, відчуваючи, що говорити йому надзвичайно важко.
– Доктор Когер – це доктор Когер, – спокійно зауважив Фройд, відриваючи сигару від рота. – Насамперед я хотів би почути вас.
Німанд глибоко вдихнув повітря. Що ж, доведеться повторити все ще раз.
– Усе це досить лавно… пробачте, досить давно зі мною…
– Як ви чудово обмовились, – посміхнувся доктор.
– У мене пересохло в горлі, – виправдався Німанд і виразно глянув на графин з водою.
Перехопивши його погляд, психіатр наповнив склянку і поставив її перед Якубом.
– Насправді ви хотіли сказати: «Все це лайно», – незворушно пояснив Фройд, – але свідомість нагадала вам про виховання.
– Пробачте.
– Дурниці, продовжуйте.
– Ледь не щоночі мені сниться, що мене вбивають. Все приблизно за одним сценарієм: я гостро відчуваю чиюсь присутність, потім хтось іде слідом, далі несамовитий страх і передчуття близької смерті…
Якуб знову припав до склянки.
– Останнього разу я навіть упізнав місце, де мене вбивали… – додав він після жадібного ковтка.
– Ви були там? – запитав Фройд.
– Так, за хвилину до того, як познайомився з доктором Когером. Це місце неподалік його будинку.
– На тому місці, здається, справді знайшли тіло молодої дівчини, – мовив доктор. – Загибла – начебто донька шеф-інспектора поліції.
Якуб кивнув.
– Я також читав про це в газеті.
– Що ж, якби я вірив у різноманітні містичні дурниці, то, напевно, сказав би, що ці дві події – маю на увазі ваш сон і вбивство на Планкенгассе – якось пов’язані, – сказав доктор. – Але я в них не вірю, тому й зв’язку не бачу. Адже саме це зараз вас турбує найбільше. Чи не так?
Пацієнт кивнув.
– Ось що, пане Німанде, – сказав психіатр, глянувши на годинник, – ваш випадок, безперечно, цікавий і потребує детального вивчення, але я справді не маю часу, тому якщо матимете бажання, зустрінемося знову, як тільки повернусь до Відня. Гадаю, в Лемберзі я затримаюсь не більше, ніж на два тижні. Та проте дещо можу сказати вже зараз. Бачте, мій друже, сни – це лишень свідчення наших нездійсненних бажань…
Доктор загасив недопалок сигари й одразу ж дістав з коробки іншу. Після цього помістив її в гільйотинку на столі і, примруживши око, вправним рухом обрізав з потрібного краю. Знову закуривши, він зручно вмостився в кріслі навпроти Якуба.
– Нездійсненних бажань, – повторив він. – Гадаю, ви розумієте, про що я? Найпотаємніших, тваринних, я б сказав… Таких, що дістались нам у спадок від наших прародичів. Ці бажання щоночі виринають з вашої підсвідомості, коли свідомість їх не контролює…
– Гадаю, ви помиляєтесь, пане докторе, – не витримав пацієнт, – я зовсім не прагну нікого вбивати. І тим більше, не хочу, щоб убили мене.
– Якщо вам сниться убивство, то найчастіше насправді йдеться геть про інше, – терпляче заперечив Фройд. – Такі бажання проектуються в сновидіння перекрученими. Їх треба сприймати як символи… Тлумачити. Так, я погоджуюсь, що вбивати і бути вбитим ви не хочете. Ці сцени з ваших снів означають зовсім інше.
Доктор звівся на ноги і знову взявся за свій саквояж.
– Що ж вони означають? – Якуб також скочив з фотеля.
– Думаю, ваше сексуальне невдоволення.
– Пробачте?…
– Або заздрість чиємусь сексуальному щастю.
– Але ж…
– Вас убивають, пане Німанде. А насправді ви хочете, щоб вас зґвалтувала яка-небудь безсоромна повія.
– Пане докторе…
– Позбудьтеся цього бажання, і до вас повернеться здоровий сон, – перебив психіатр, – а поки що консультацію закінчено.
Двері прочинились, і в кімнату зайшла служниця. Німанду не залишалось нічого іншого, як подякувати і вийти.
Данциґ, 19 лютого 1904 року
За останні декілька місяців Адам Вістович рідко кого зустрічав двічі. Обличчя незнайомців здебільшого не траплялися йому знову, хоч звичка запам’ятовувати, про всяк випадок, нових людей лишилася в нього ще з Лемберга. З одного боку, Данциґ був більшим містом, ніж його рідний Львів, а з іншого – комісар навмисне уникав людського товариства. Власне тому, вдруге побачивши на березі моря темну постать чоловіка, що виразно дивився в його бік, Вістович насторожився. Напередодні він уже бачив цього типа на тому самому місці. За давньою звичкою він сягнув до кишені плаща, де лежав його браунінг, і, тільки намацавши холодне руків’я пістолета, відчув себе впевнено.
Було близько п’ятої вечора. В цей час вже спадали сутінки, і темно-сіре зимове море неспокійно шуміло, облизуючи хвилями пісок, на якому нещодавня відлига лишила клапті брудного снігу. Вдалині, над обрієм, згасало останнє світло дня, мов сірник, що наостанок запалював портові вогні і прибережні маяки.
Незнайомець удалині якийсь час залишався на місці, а потім, важко бредучи по в’язкому піску, рушив у бік Вістовича. Комісар, напруживши зір, чекав, доки той наблизиться. Відстань між ними поступово скорочувалась, і за кілька хвилин вони вже стояли один навпроти одного. Вістович пильно придивився до незнайомця. На тому було тепле пальто, капелюх і шарф, загорнений довкола шиї. Чоловік виявився приблизно одного з Вістовичем зросту і, схоже, навіть віку. Йому також було вже за сорок. В руках він мав гарну тростину. Щоправда, користі з неї під час прогулянки вздовж піщаного пляжу було небагато. Швидше за все, незнайомець прихопив цю річ із собою, аби відбитись при потребі від бродячих собак, а не тому, що планував спиратись на неї під час ходи. Хоч можна було припустити, що в кишені в нього була й інша, суттєвіша, зброя.
– Доброго вечора, пане Вістовичу, – привітався незнайомець. Чоловік говорив німецькою з відчутним австрійським акцентом.
– Доброго вечора, – відповів комісар, – даруйте, не маю честі бути знайомим з вами.
– Мене звати Ріхард Штальман, – сказав той. – Я шеф-інспектор поліції Відня…
Після цих слів він чомусь замовк і відвів погляд кудись у морську далечінь. За цей час у голові комісара промайнуло з десяток здогадів, навіщо він здався віденській поліції, і жоден з них не віщував йому нічого доброго.
– Ми можемо поговорити де-небудь за склянкою гарячого пива, – несподівано запропонував Штальман, – або чогось іншого, що подають у цих краях.
Вістович кивнув у відповідь і запропонував піти у трактир неподалік на набережній.
– Чудово, – зрадів віденець, – чесно кажучи, цей балтійський вітер пройняв мене до кісток…
У трактирі було небагатолюдно, і двоє чоловіків одразу відшукали підходящий віддалений столик.
– Ви, мабуть, дещо здивовані, пане Вістовичу, – першим розпочав розмову Штальман, щойно вони зробили замовлення. – Не думаю, що чекали когось на тому пляжі.
– Вчора я також вас там бачив, – зауважив комісар.
– Так, я хотів підійти до вас.
– Що ж завадило?
– Непевність. Неподалік стояли ще якісь люди. Сьогодні ж ми там були самі.
– Остерігаєтесь стеження? – Вістович відчув неприємний холодок в шлунку. Так було завжди, коли хтось нагадував про його власні перестороги.
– Так, але якщо й слідкують, то не за мною, а радше за вами, – сказав Штальман. – Бачте, тутешні німецькі таємні служби тісно співпрацюють з нашими, а для нашого Evidenzbureau[5] ви – відома особа. Бачте, я дещо дізнався про вас…
– Якого біса вам від мене треба? – не витримав комісар.
– Пане Вістовичу, я не хотів би починати…
– Питаю востаннє – якого біса ви хочете? – комісар відчув, що нерви починають його підводити.
– Гаразд, я все поясню, – мовив чоловік, – тільки дозвольте по порядку…
Кельнерка принесла й поставила на стіл два кухлі з теплим портером. Вістович не поспішав пити, все ще пильно спостерігаючи за співрозмовником. Той, однак, не витримав і, піднісши свій кухоль до рота, поспіхом зробив перший блаженний ковток. Після цього видихнув зі словами «Mir war so kalt, scheiße»[6] і поставив пиво знову на стіл.
– Сподіваюсь, ви зрозумієте мене, пане Вістовичу, – продовжив Штальман, дістаючи з кишені портсигар і сірники, – чи принаймні спробуєте… Я неспроста дізнавався про вас. І не просто так їхав за вами з Відня аж сюди… Трохи більше, ніж два тижні тому, було вбито мою єдину доньку…
Штальман закурив, затягуючись так само глибоко і жадібно, як перед тим пив портер. Могло здатися, що тютюну він не бачив щонайменше місяць.
– Співчуваю, – щиро промовив Вістович.
Віденець відмахнувся і спробував щось вимовити, проте голос його підвів. Чоловік мусив знову прикласти до рота кухоль, щоб до нього повернулася здатність говорити.
– Так-от, – продовжив він уже твердіше, – цей мерзотник завдав їй десяток ударів ножем, перед цим зґвалтувавши. Можете уявити? Їй було сімнадцять…
Вістович і сам запалив цигарку.
– Взявшись особисто до розслідування, я, окрім усього, перевірив, чи траплялись де-небудь в імперії подібні злочини. А понад усе мене цікавило, чи комусь вдалося їх розкрити, – сказав віденець. – І тут мій друг, директор поліції в Лемберзі Вільгельм Шехтель, розповів мені про вас.
Вістович здивовано глянув на нього.
– Розповів про мене? – перепитав комісар.
– Саме так, – підтвердив Штальман, – про те, що два роки тому вам вдалося впіймати маніяка, який у схожий спосіб убивав молодих дівчат. Першою з них була донька нафтового магната, Алоїза Вольфович. Пригадуєте?
Вістович кивнув. Авжеж, він пам’ятав справу загиблих німфоманок і те, як йому вдалося спіймати вбивцю, але при цьому мимоволі довелося перейти дорогу всюдисущому Evidenzbureau, що ледь не закінчилось для нього фатально. Тоді вперше, але не востаннє, Вістович зіткнувся з контррозвідкою і кожного разу проклинав ту першу мить, бо всі наступні зустрічі приносили йому дедалі більші неприємності.
– Як на мене, то тут небагато спільного, – обережно зазначив комісар. – Я мав справу з психопатом, який убивав послідовно. На момент арешту в нього була не одна жертва, а декілька. Саме ця диявольська послідовність або навіть закономірність і є головним ключем для слідства. А у вашому випадку вбито тільки…
Вістович затнувся і зробив вигляд, що надто гіркий цигарковий дим у горлі завадив йому договорити.
– Вбито не тільки одну Амелію, – заперечив Штальман, – інакше я б не звертався до вас. Упродовж двох наступних тижнів у Відні знайдено мертвими ще двох дівчат і одну дорослу жінку. Все те саме – зґвалтування і численні ножові рани.
Вістович і сам тепер приклався до кухля.
– Гаразд. То чого все-таки ви хочете від мене? – запитав він.
– Допомогти мені в розслідуванні, комісаре, – відповів Штальман. – Саме тому я розшукував вас, користуючись усіма можливими засобами: зв’язками в Міністерстві поліції, знайомствами у контррозвідці і Департаменті залізниці.
– Скільки вам знадобилося часу? – поцікавився Вістович.
– Щоб знайти вас? Більше тижня, – відповів Штальман.
– Курва! – не втримався комісар. – За якийсь тиждень мене знайшли в іншій країні, ледь не вночі, у Богом забутій місцині на березі моря…
– В наш час телефонного і телеграфного зв’язку це неважко, – зазначив його співрозмовник. – Крім того, ваша остання справа… Знаєте, у вашого начальника, пана Шехтеля, до вас великі претензії.
– Знаю, – буркнув Вістович.
– І не тільки в нього, – продовжив Штальман. – Пригадується, президент міста Львова, пан Нойманн, закидає вам зруйнування цілої кам’яниці на вулиці Потоцького. Однієї ночі, кажуть, там стався вибух.
– Я тут ні до чого, – спробував заперечити Вістович, але зрозумів, що чоловіку навпроти насправді плювати на це.
– І, якщо пригадуєте, тутешня пароплавна компанія досі з’ясовує обставини, за яких позбулася цілого судна…
Вістовича всі ці нагадування наслідків його попередньої справи, яка, власне, й привела його до Данциґа, добряче роздратували. В одну мить він позбувся будь-якого співчуття до Штальмана.
– Смію також додати, – продовжив той, – що й кошти, які дозволяють вам знімати помешкання в цьому місті, рано чи пізно скінчаться.
– Здається, я не зовсім добре вас зрозумів, – після короткої мовчанки сказав комісар.
Він випустив струмінь диму у бік співрозмовника і дивився на того, трохи примруживши ліве око.
– Не зовсім добре? – перепитав Штальман.
– Гівняно, – уточнив Вістович.
– Що саме ви гівняно зрозуміли? – в тон запитав віденець.
– Ви мені, курва, погрожуєте чи просите про допомогу? – комісар підвищив голос.
– Не мав на меті вам погрожувати, – примирливо сказав Штальман.
– Тоді на біса ці розмови про мої проблеми?
– Я можу їх вирішити.
Вістович ще раз неквапно втягнув дим у легені і роздавив у попільничці вже безнадійно короткого недопалка. Здавалось, за цей час він вирішував, повірити цьому типові чи послати його під три чорти.
– Що саме ви можете вирішити? – перепитав він: – Заладнаєте мої неприємності у Львові?
Останнє Вістович сказав дещо насмішкуватим тоном, а проте Штальман відповів йому серйозно:
– Саме так, комісаре. Точніше, я вже це зробив. Можете хоч сьогодні повертатися до рідного міста.
Комісар, який збирався закурити знову, завмер із запаленим сірником в руках, не донісши його до цигарки.
– Знаєте, пане Штальмане, – мовив він, – я останнім часом геть не сприймаю жарти. Гадаю, через тутешній клімат…
– Я не жартую, – похитав той головою, – ваш начальник, директор лемберзької поліції Вільгельм Шехтель, мій давній приятель, а шеф Evidenzbureau – рідний дядько моєї дружини. Як гадаєте, цього досить, щоб розв’язати чиїсь дрібні негаразди?
Замість відповіді комісар щосили тріпнув рукою, в якій тримав сірник, оскільки полум’я вже дісталось до пальців.
– Вам видніше, – сказав він, урешті запаливши цигарку іншим сірником. – Але я не впевнений, чи можу вам допомогти.
– Зробіть, що під силу…
Вістович помітив, як зморшки на обличчі цього чоловіка раптом стали різкішими, а в його очах прочитався біль і втома. Втім, відповідь його була рішучою:
– Даруйте, пане Штальмане. Я змушений відмовитись…
– Вам так сподобалося в Данциґу, що не хочете повернутись додому? – запитав віденець.
– Якщо подумати, то повертатися мені нікуди, – відповів комісар. – У Львові мене ніхто не чекає.
– Ну що ж… Переконати вас я навряд чи зумію, – дещо розчаровано проказав шеф-інспектор. – Хай буде так… Жаль тільки витраченого часу.
Він звівся з-за столу і, діставши з гаманця декілька марок, поклав їх на стіл біля свого кухля.
– Бувайте, пане Вістовичу.
Штальман одягнув пальто і рвучко подався до виходу. Залишившись за столиком сам, комісар неквапно допив свій портер і викурив ще одну цигарку. Тільки тепер у голові відчулося легке приємне запаморочення від тютюну й алкоголю. Та водночас глибоко в душі озвалися голоси сумління. Вони були зовсім тихими і говорили несміливо, а проте повідомляли Вістовичу, що слід було б проявити більше співчуття до цього чоловіка. Але надто вже не хотілося знову зв’язуватися з Віднем… Сумління врешті стихло і надалі мовчало, тож комісар спокійно попросив рахунок і, заплативши, вийшов на вулицю.
Було вже зовсім темно, і навіть море зникло в густому проваллі балтійської ночі, озиваючись звідти лишень холодним вітром і звуками прибою. Вістович підняв комір плаща і глибше насадив на голову капелюха. Після теплого трактиру прибережний холод пронизував його до самих кісток. В цей час йому подумалось, що вечірні прогулянки біля моря краще припинити. Якось надто легко вдалося Штальману його вистежити. А на місці цього віденця міг бути будь-хто інший… Відігнавши, врешті, цю думку, що відгонила параноєю, комісар прискорив крок і невдовзі звернув з набережної. Тут, під блідо-жовтою плямою світла вуличного ліхтаря, починалася вузенька брукована вуличка, що вела до його тимчасового дому. Вістовичу вистачало грошей на невеликий, проте зграбний одноповерховий будинок, з вікна якого вдень виднілося море. Звісно, в його становищі вимушеної еміграції було б значно мудріше винаймати всього лишень кімнату де-небудь в іншій, дешевшій частині міста, проте він сподівався на краще. Наприклад, на те, що невдовзі в нього з’явиться тутешнє джерело прибутків. Найімовірнішою здавалась можливість влаштуватися на службу до німецької поліції, проте Вістович усе зволікав. Зрештою, справді вартувало почекати, доки про нього забудуть і у Львові, і в Данциґу.
На порозі будинку його пройняло дивне хвилювання. Дістаючи з кишені ключа, комісар навіть завмер, дослухаючись до своїх відчуттів, але врешті тільки впівголоса вилаявся:
– Параноя, курва…
Жодних причин для непокоєння в нього справді не було. Навколо панувала вечірня тиша, яку порушував тільки віддалений голос моря… Вістович повернув ключ у замковій шпарині і, прочинивши двері, глибоко вдихнув сперте внутрішнє повітря. Видихнувши, він обережно переступив поріг.
– Параноя, – хрипло повторив сам до себе комісар і сягнув до кишені за сірниками. Слід було запалити лампу, що стояла на столі в передпокої.
– Guten Abend gerr Vistovych,[7] – несподівано пролунало з темряви, і промінь кишенькового ліхтаря різонув йому очі.
Лишалося тільки втретє вилаятись. Цього разу спересердя. Ледь не вперше за життя Вістович не прислухався до своєї інтуїції й миттєво за це поплатився.
– Руки вгору, – почулася команда.
Світло ковзнуло по двох гладеньких револьверних стволах, що були націлені на нього. З такими аргументами було важко сперечатися. Напружено вдивляючись у темний простір перед собою, комісар виконав вимогу.
– Чудово, – похвалив його той самий голос, ніби вчитель гімнастики свого учня. – Це сірники у вас в руках?
– Сірники, – відповів Вістович.
– Дайте їх сюди…
Комісар обережно простягнув паперову коробочку перед собою. З темряви вигулькнула рука в шкіряній рукавичці і забрала сірники.
– Ми гадали, у вас тут є електричне освітлення, – пояснив голос, а далі хтось почав запалювати гасову лампу. – Своїх сірників ми не прихопили.
– Будинки з електрикою вдвічі дорожчі, – пояснив комісар.
– Ну й хрін з ними, – пробурмотів інший голос. – Заграли з цими новаціями…
Врешті лампа загорілася, освітивши собою двох типів міцної статури, що вже не зводили з Вістовича ані очей, ані зброї. Комісар усе ще тримав свої руки піднятими.
– Хто ви є, шановні добродії? – обережно поцікавився він у своїх «гостей».
– Geheimpolizei,[8] – відповів один із них і скривив презирливу посмішку. – Не чекали на нас, пане Вістовичу?
Насправді, глибоко в душі комісар був готовий до того, що рано чи пізно прусська таємна поліція може ним зацікавитись. Втім цей момент усе одно виявився несподіваним.
– Будьте ласкаві, ваш паспорт, – з тією ж усмішкою продовжив поліцейський, додавши за мить: – І зброю.
– До вашого відома, – зауважив Вістович, знову обережно сягаючи до кишені, – я також служу в кримінальній поліції.
– В поліції Лемберга, – озвався нарешті другий тип, що мав низький неприємний голос. – Це чортзна-де, в Галичині. Зараз ви на прусській землі.
Перший між тим взяв до рук паспорт та браунінг Вістовича і підніс їх ближче до лампи. Зброю він чомусь оглянув не менш ретельно, аніж документ.
– І попри дружбу між нашими монархами, – продовжив промовець, дістаючи блискучі кайданки, – простягніть-но сюди ваші зап’ястя.
Сказане здалося філерам неабияким дотепом, і вони від душі реготнули. Вістович простягнув руки перед собою долонями донизу. Було зрозуміло: щойно на них опиняться два блискучих браслети, які він сам одягав на інших сотні разів, дороги назад не буде. А може, це на краще? Перетерпіти всі ці перевірки, допити, підписати все, що треба, й повернутись додому? Врешті, він не злочинець. І в його особовій справі, яка лежить у Лемберзі, переважно блискуче розкриті злочини… «Але що за бісовий поворот справи, – подумав комісар, – якусь годину тому я міг вирушити до Галичини на значно кращих умовах… Якби знав, що мене заарештують ці сучі діти, звісно, пристав би на пропозицію Штальмана. До того ж, хтозна, чи саме так усе складеться з таємною поліцією? Чи не опинюсь я замість Львова десь на Schießstange[9] або й у ще гіршому місці…»