Чоловiк поруч тим часом сягнув до кишенi пальта i добув звiдти срiбний портсигар.
– Ви палите? – запитав вiн Якуба.
Той кивнув.
– Пригощайтесь…
Дiставши по цигарцi, чоловiки полегшено закурили.
– Тут якесь прокляте мiсце, – промовив незнайомець Нiманду, махнувши рукою з запаленою цигаркою туди, де лежав понiвечений капелюх. – Вчора тут знайшли мертву дiвчину. Десь там, де ви стоiте, добродiю…
Якуба несподiвано затрясло, мов у лихоманцi, причому так сильно, що цього не вдалося приховати вiд спiврозмовника.
– Вам зле? – стривожено запитав той. – Воно, звiсно, й не дивно…
Нiманд спробував жестом показати, що з ним все гаразд.
– Ось що, добродiю, гадаю, нам слiд зайти до мене. Чарка доброго коньяку нам обом не завадить, – сказав чоловiк. – Тим бiльше що ми справдi стоiмо ледь не на порозi мого дому.
Вiн вказав на акуратнi, посипанi пiском сходи, що вели до триповерховоi кам’яницi. Зiйшовши по них, господар натиснув на кнопку дзвiнка, i за мить дверi прочинились. На порозi постала лiтня служниця.
– Пане Когере! – злякано промовила вона i сплеснула в долонi. – Ви без капелюха?
– Облиште, Грето, – вiдмахнувся той, – поруч зi мною чоловiк, який ледь не залишився без голови.
– А ваше пальто в снiгу!.. – продовжила жiнка, мовби не почувши його слiв.
– Грето, пустiть нас досередини!
– Ой, даруйте, – опам’яталась вона i хутко вiдiйшла вбiк.
Невдовзi чоловiки опинились у чималiй вiтальнi, де господар запропонував Якубовi крiсло поруч камiна. Грета хутко приготувала чай i подала коньяк.
– Що ж, мiй друже, – мовив господар, – тепер я хочу переконатись, що ви вмiете розмовляти.
– Авжеж, – нервово сiпнувся Нiманд, – вибачте… Я… в мене… чомусь раптово…
– Вiдняло мову?
– Саме так.
– Бувае… Отож, як ви зрозумiли, мое прiзвище Когер. Ервiн Когер.
– Якуб Нiманд, – представився гiсть, – i я вдячний вам за порятунок…
– Пусте, – посмiхнувся Когер, – я радий, що опинився там вчасно.
Якуб тепер мiг його добре роздивитися. Господар дому був середнього зросту, мав мiцну статуру й привiтне обличчя з невеличкою рiвною борiдкою.
– Тепер скажiть менi, пане Нiманде, – посерйознiшав Когер, – якого дiдька ви стояли посеред вулицi й спостерiгали, як на вас мчить ваша смерть? Вам справдi набридло жити?
– Нi, – похитав той головою, – жити менi хочеться. Дуже…
Когер запитально глянув на нього i, не вiдриваючи погляду вiд Якуба, випив половину коньяку зi своеi чарки.
– Але сталося щось дивне, – продовжив Нiманд, – я раптом… зацiпенiв…
– Як цiкаво, – несподiвано мовив господар дому.
Якуб здивовано замовк.
– Не дивуйтесь, мiй друже, – поспiшив пояснити Когер, – це в мене професiйне. Бачте, я – психiатр. А психiатри часто дивляться на людей, особливо на тих, з якими щойно познайомились, як на потенцiйних пацiентiв.
– Ви психiатр?… – перепитав чомусь Якуб.
– Саме так. Але продовжуйте, пане Нiманде.
– Мене мучать кошмарнi сни, – вичавив iз себе Якуб, – точнiше, один i той самий сон майже кожноi ночi… Сниться, що мене… вбивають.
– Ви впевненi, що саме вбивають? – перепитав психiатр.
– Так, звичайно.
– Ви хоч раз бачили в руках убивцi якесь знаряддя?
– Нi, щиро кажучи…
– Тодi звiдки ви знаете, що у снах вас, скажiмо, не гвалтують?
– Бо я точно знаю, що мене вбивають… чорт забирай… Що ви верзете?
Нiманд вiдчув, як у нього починають дрiбно тремтiти руки, а далi й здригатися плечi. В очах несамовито запекло, а до горла пiдкотив гiркий тягучий клубок. Ще мить, i Якуб розридався, мов дитина, а далi, випустивши з рук напiвпорожню чарку, осунувся на пiдлогу. Тут, коли тiло його повнiстю розслабилось, чоловiк заридав так голосно, що у вiтальню вбiгла перелякана Грета i скрушно заламала своi довгi кiстлявi руки. Когер знаком наказав iй вийти. Щойно жiнка знову зникла за дверима, вiн розпластався поруч з Якубом i, заклавши руки за голову, вперся поглядом у важку кришталеву люстру над ними.
– То з чим пов’язане ваше зацiпенiння посеред дороги, як гадаете? – запитав вiн, коли гiсть трохи затих.
– Менi здалося, я бачив цю частину вулицi у своему снi, – вiдповiв той, – здаеться, саме тут мене останнього разу вбили.
– Як цiкаво, – знову повторив психiатр.
– І не кажiть. Надзвичайно цiкаво…
Якуб, трохи прийшовши до тями, сiв на пiдлогу i пiдiбгав пiд себе ноги.
– Ви зверталися з цим до лiкаря? – запитав його Когер.
– Так. Вiн порадив менi переiхати.
– Як звали цього фахiвця?
