– Доктор Крауц, здаеться…
– Вiн дурень, цей Крауц.
Якуб мовчки поглянув на свого лежачого спiврозмовника.
– Вам потрiбна допомога справжнього знавця цiеi справи, – продовжив той, – i, здаеться, я знаю, хто вам зможе допомогти…
Когер пiдвiвся з пiдлоги i вправними рухами поправив костюм. Тодi пiдiйшов до секретера i хвилину покопирсався в шухлядi. Врештi, знайшов там якусь вiзитку.
– Ось, – промовив психiатр i неквапними кроками повернувся назад, – вiзьмiть…
Якуб звiвся на ноги i, взявши картку, мовчки прочитав на нiй: «Д-р Зигмунд Фройд. Психоаналiтик. Вiдень, Бергассе, 19».
– Я чув про пана Фройда, – сказав Якуб уже вголос.
– Так, доктор досить вiдома особистiсть.
– Гадаете, вiн знайде для мене час?
– Якщо я напишу записку, то знайде, – сказав Когер, озираючись на секретер, у пошуках письмового приладдя. Чорнильниця, пера i папiр стояли там на своему мiсцi.
Психiатр сiв за стiл i, трохи подумавши, вивiв на аркушi кiлька зграбних рядкiв.
– Впевнений, ваш випадок його зацiкавить, – додав вiн, складаючи свою записку вчетверо. – Завтра п’ятниця… Думаю, о шостiй вечора вiн зможе вас прийняти. Цей час завжди за мною. Ми з доктором щоп’ятницi, вiд шостоi до пiв на сьому, п’емо чай i спiлкуемось на професiйнi теми. Ви, мiй друже, пiдете на аудiенцiю замiсть мене. Сам я, на жаль, не зможу. Вранцi попереджу про вас доктора. Тiльки не спiзнюйтесь, пан Фройд дуже цiнуе пунктуальнiсть.
– Вельми вдячний, – мовив Нiманд.
Вiн дбайливо сховав до кишенi вiзитку, а потiм i рекомендацiю Когера. Пiсля цього промовив кiлька недолугих слiв удячностi й попросив дозволу забрати свое пальто.
– Куди ви зiбралися, пане Нiманде? – здивувався Когер.
– Додому, з вашого дозволу. Я i так завдав вам чимало клопоту…
– Що за дурницi, – перебив психiатр, пiдводячись з-за столу, – ви нiкуди не пiдете.
– Але ж, пане Когере…
– Ви залишитесь в мене на нiч, – твердо сказав той, – я наполягаю. У вас кепський вигляд, вже не кажучи про внутрiшнiй стан. Як лiкар, не можу вам дозволити навiть вийти з цього помешкання.
Господар взяв зi столу бронзового дзвоника й кiлька разiв сильно ним калатнув. За хвилину в дверях з’явилася служниця.
– Грето, приготуйте, будь ласка, кiмнату нашому гостевi, – мовив вiн. – Пан Нiманд люб’язно погодився заночувати в нас.
– Чи може бути кутова кiмната на третьому поверсi, пане докторе? – перепитала жiнка.
– Та, що поруч мого кабiнету?
– Так.
– Звичайно. Гадаю, вона якнайкраще пiдiйде.
– Я вже приготувала ii, пане докторе. У мене було вiдчуття, що наш гiсть залишиться сьогоднi на нiч, – вiдповiла служниця.
– Ви, як завжди, неперевершенi, Грето, – похвалив ii господар. – Бачите, пане Нiманде, не одному менi здалося, що вам не слiд сьогоднi повертатися додому.
З цими словами вiн по-дружньому поплескав свого гостя по плечу.
– Прошу, добродiю, iдiть за мною, – звернулась служниця до Якуба.
Той слухняно подався слiдом. За спиною вiн знову почув голос Когера:
– З вашого дозволу, мiй друже, я ще зайду побажати вам на добранiч, – сказав психiатр.
Нiманд трохи, повернувши голову назад, спробував посмiхнутися, але натомiсть на обличчi в нього з’явилася лиш крива гримаса.
В невеликiй, але затишнiй кiмнатi, куди привела його Грета, було дещо прохолодно, але вже вiдчувався запах нагрiтого кахлю.
– За чверть години буде теплiше, – промовила жiнка, – я розпорядилася щодо опалення.
Якуб знiяковiло переступав з ноги на ногу.
– Бажаете чаю? – запитала Грета.
– Нi, дякую… – вiдмовився гiсть.
– Тодi призволяйтесь, пане Нiманде. Ванна лiворуч по коридору. Там е все необхiдне.
– Ви дуже ласкавi.
– Ви наш гiсть, – посмiхнулась та i, зробивши легкий реверанс, вийшла за дверi.
Хвилину постоявши на самотi, Якуб укотре роззирнувся, а потiм пiдiйшов до вiкна. З-за темного скла пробивалися вогнi лiхтарiв i сiрi обриси заснiжених вулиць. Тепер мiсто здавалось безпечним i навiть гарним, як здаеться гарним хижак у звiринцi, коли вiдвiдувачi споглядають його з-за безпечноi огорожi. Минув навiть страх, i тiльки нервове посмикування ока нагадувало Нiманду про пережите.
Вiн пiдiйшов до лiжка i помацав перину. Вона була м’якою i манила до себе, наче розкiшна жiнка в пеньюарi. Тягар сьогоднiшнього дня i навiть усiх попереднiх днiв раптом надавив йому на плечi, мов непосильна Атлантова ноша. Якуб i справдi зiгнувся, нiби з останнiх сил тримаючись на ногах. Довелося докласти зусиль, щоб змусити себе одразу не розпластатись на лiжку.
За чверть години в дверi постукали i до кiмнати обережно зазирнув господар будинку.
– Ще не спите, пане Нiманде? – запитав психiатр.
Сам Когер був одягнений у домашнiй теплий халат, на ногах мав зручнi пантофлi.
– Щиро кажучи, ледве стримуюсь, щоб не влягтися, – зiзнався Якуб.
– Воно й не дивно, – посмiхнувся Когер, – не щодня доводиться таке пережити. Хотiв запропонувати вам викурити по сигарi в бiблiотецi, але натомiсть запропоную дещо iнше…
Психiатр переступив порiг i зачинив за собою дверi. Якуб напружено глянув на нього.
– Ви не боiтеся, що цiеi ночi вас знову вб’ють? – запитав господар. – Тобто що той самий кошмарний сон присниться знову?
