Як почув тее Санчо, слiзно почав благати пана, щоб на таке дiло не поривався, бо проти нього i пригода з вiтряками, i притичина зi ступарями, i всi iншi оказii, досi пережитi, були, сказано б, наче коржi з маком.
– Майте на оцi, пане, – казав Санчо, – тут жодних немае чарiв анi якого чортовиння. Я сам бачив крiзь грати i шпарки у клiтцi справжнiй левиний пазур, i з пазуря того судити можна, що там левище як гора або ще й бiльший.
– Із переляку принаймнi, – заперечив Дон Кiхот, – вiн би мiг тобi здатися бiльшим за пiвсвiту. Ну, йде вже, Санчо, а я тут зостанусь; якщо загину, ти ж знаеш давню нашу умову: поспiшиш до Дульсiнеi i… вриваю на пiвсловi.
І ще наговорив чимало дечого, що найменшоi не залишало надii на можливiсть одвернути його од навiсного того умислу. Шляхтич у зеленому раднiший був щось удiяти, так зброя ж нерiвна: заводитись iз божевiльним (а за такого вже напевне мав вiн тепер Дон Кiхота) було нерозумно. Дон Кiхот знову пристав до леваря з короткими гужами; тим часом шляхтич погнав свою кобилу, Санчо Сiрого, а пiдводчик мули – всi квапились якнайдалi од фургона одбiгти, поки левiв не випущено. Санчо оплакував уже панову видющу смерть у лев’ячих пазурах, кляв свою долю i проклинав ту годину, коли заманулось йому знов до пана на службу стати, але тi жалi й лементи не заважали джурi гоном гнати Сiрого далi од бiди. Побачивши левар, що тiкачi вже далеченько, знов почав умовляти й остерiгати Дон Кiхота, про що й перше умовляв та остерiгав, але рицар вiдповiв, що чув уже, годi тих умовлянь i остережень, нiчого з них не буде, i що хай притьмом одчиняе.
Поки левар порався коло першоi клiтки, Дон Кiхот розважав собi в думцi, як йому зручнiше до бою стати – пiшо чи кiнно, i поклав усе ж таки битися пiшо, бо коли б iще Росинант не схарапудився, леви побачивши. Тож скочив iз коня, одкинув геть ратище, нахопив на руку щита i, добувши з пiхов меча, з предивною одвагою i мужнiм серцем повагом пiдiйшов до фургона, щирою душею вручаючи себе Боговi та володарцi своiй Дульсiнеi.
Варто знати, що, дiйшовши до сього мiсця, автор правдомовноi сiеi iсторii не мiг утриматися од такого оклику: «О мiцносердий i понад усяке слово преодважний Дон Кiхоте з Ламанчi, верцадло, в якому можуть визиратися всi левенцi свiту, новий i другий дон Мануель де Леон, що був хвалою i славою гишпанського рицарства! Якими словами оповiм сей жаху гiдний подвиг, якими речами впевню в його правдивостi вiки потомнi? Якi хвалення знайду, щоб тобi не личили й тебе не величили, хоч би й були то гiперболи з гiпербол? Ти безкiнний, ти сам-один, ти безстрашний, ти великодушний, з самим лише мечем, та й то не з тим толедським гостролезим, i зi щитом не з осяйноi крицi, стоiш i ждеш та виглядаеш тих двох левiв – за них хижiших ще африканськi пущi не родили… Нехай же хвалять тебе власнi твоi дiяння, доблесний ламанчцю, я надаю iм слово, бо сам не годен на вислови здобутись!»
На цьому й уривае автор згадану апострофу i, нав’язуючи нитку оповiдання iсторичного, веде його далi таким робом:
Отож побачив левар, що Дон Кiхот уже напоготовi стоiть – нiчого робити, треба лева-самця випускати, щоб у гнiвливого та шаленистого рицаря в неласку не впасти. Навстiж розчахнув вiн першу клiтку, де, як уже сказано, лев був, здоровенний, страхолюдний та гидомирний. Звiр першим дiлом перевернувся у своiй в’язницi, тодi витяг лапи, потягнувся добре, роззявив пащу i позiхнув спроволока, далi висолопив язика мало не в двi п’ядi завдовжки i випорошив собi очi та морду вилизав, потому вистромив головень iз клiтки i повiв доокола очима, що жаром жахтiли. Те страховiття нагнало б холоду найшаленiшiй смiливостi, та Дон Кiхот тiльки дивився на нього пильно, чекаючи, поки звiр iз воза сплигне i на нього налiзе: певен був, що посiче хижака на локшину. От аж куди сягнуло безприкладне його божевiлля!
Проте благородний лев появив бiльше миролюбностi, анiж зухвальства; не звертаючи уваги на всякi там хлоп’ячi бравади, оглянувся, як ми вже сказали, туди-сюди, а тодi завернувся i, показавши Дон Кiхотовi огузок, лiг собi спокiйнiсiнько в клiтцi, мов нiде нiчого. Побачивши сее, Дон Кiхот сказав леваревi, щоб роздрочив звiра, витуривши його з клiтки палицею.
– От сього вже й не зроблю, – затявся левар. – Як стану його дратувати, вiн же мене першого розшарпае. Задовольнiться, пане рицарю, тим, що вже зробили: вищоi хоробростi годi доказати, i нема чого спитувати вдруге фортуну. Дверi в клiтцi одчинянi; чи вийде лев, чи не вийде, то його справа, та як досi не вилiз, то вже й до вечора не вилiзе. А вашоi милостi одвага i без того вже всiм ясна i явна: адже доброму переборцевi (так я розумiю) цiлком досить викликати противника на бiй i чекати його в полi; якщо ворог не з’явиться, то на нього впаде вся ганьба, а хто ждав, дiстае переможнецький вiнець.
– То правда, – погодився Дон Кiхот. – Замикай же, друже, дверцi i будь готовий свiдкувати по спромозi твоiй про все те, що вчинив я у тебе на виду, а саме: як ти одчинив левовi клiтку, я ждав, а вiн не вийшов, як я знов його чекав, а вiн таки не вилiз, як вiн iзнову лiг. До бiльшого я не зобов’язаний. Нехай гинуть чари! Погоди, Боже, розумовi й правдi, i правдивому рицарству! Замикай же, кажу, а я зараз подам гасло тим, що втекли i не були присутнi, нехай iз уст твоiх почують про сей подвиг.
Левар зробив, що йому казано, а Дон Кiхот, прив’язавши до списового наконечника хустку, що то нею витирав сироватчинi патьоки, почав iскликати подорожан, якi все ще тiкали iз шляхтичем попереду, оглядаючись раз за разом назад. Санчо перший помiтив ту бiлу хустку i гукнув:
– От хоть убийте мене, як пан не перемiг тих диких звiрiв! Бач, нас уже кличе.
Усi стали й придивились – справдi, то таки Дон Кiхот знак iм подавав; оговтавшись трохи, взяли вертатись помалу, аж поки не розчули цiлком виразно його гукання. Як уже всi були коло фургона, Дон Кiхот сказав пiдводчиковi:
– Ну, брате, запрягай iзнову мули та й рушай своею дорогою; а ти, Санчо, дай йому й доглядачевi по таляру золотому, що з моеi причини загаялись.
– Чому не дать, дам iз дорогою душею, – сказав Санчо. – Тiльки де ж тi леви? Мертвi вони там чи живi?
Тодi левар докладно й сам себе часто перепиняючи розповiв про перебiг тiеi баталii, прибiльшуючи якомога Дон Кiхотову смiливiсть: на його вид лев би то злякався i не хотiв чи не смiв iз клiтки вилiзти, хоч дверi в клiтцi довгенько розтвором стояли; коли ж iсказав вiн, доглядач, рицаревi, що не годиться, мовляв, спокушати Бога, дратуючи лева, щоб iз клiтки вийшов, як вiн, рицар, того вимагав, тодi тiльки, та й то нерадо й неохоче, дозволив йому Дон Кiхот замкнути дверцi.
– А бачиш, Санчо? – спитав Дон Кiхот. – Чи е такi чари, щоб проти правдивоi одваги що вдiяли? Чорнокнижники можуть вiдiбрати в мене щастя, але доблесть i мужнiсть – нiколи!
Санчо дав тii таляри, пiдводчик запрiг мули, левар поцiлував Дон Кiхотовi руки за явлену ласку i пообiцяв, що самому королевi, як при дворi побачить, розкаже про той доблесний подвиг.
– Як спитае часом його величнiсть, хто звершив той подвиг, скажiть йому, що Рицар Левiв, бо саме на такий титул бажаю, аби надалi перемiнилось, переiнакшилось, переробилось i перетворилось дотеперiшне звання мое – Рицар Сумного Образу; так чинячи, iду за давньою ужанцiею мандрованих рицарiв, що вiдмiняли iмення своi, коли те iм видавалось доцiльним чи доречним.
З тим вони й роз’iхались – фургон рушив своею дорогою, а Дон Кiхот iз Санчем та шляхтич у зеленому – своею.
За ввесь цей час дон Дiего де Мiранда не озвався й словом, тiльки пильно придивлявся й прислухався до Дон Кiхотових речей та вчинкiв: чоловiк той був, на його присуд, божевiльним мудрецем або ж мудрим божевiльником. До його вiдома, бачте, ще не дiйшла перша частина рицаревоi iсторii: якби був прочитав ii, то не дивував би на слова i вчинки Дон Кiхота, знаючи, на чому той розумом помiшався. А так вiн уважав його то за розсудливого, то за непритаманного, бо що казав, усе було розумне, дотепне й доладне, а що робив – безглузде, дурне та неподобне. «Хiба то не великий недомисел, – питав себе подумки, – надягти шолома з сиром i гадати, що чарiвники мозок тобi розм’якшили? Хiба то менше безглуздя i шаленство – притьмом пориватися до боротьби з левами?» Із тих мiркувань вирвав його Дон Кiхот, перебивши думаний монолог такими словами:
– Не маю сумнiву, пане Дiего де Мiранда, що ваша милость вважае мене в душi за божевiльного й навiженого. Невелике то й диво, бо самi вчинки моi, здаеться, певне тому дають свiдоцтво. Мимо все те, хотiв би я, аби ваша милость переконалась, що не такий я причинний i недоумкуватий, як декому уявляюся. Любо глянути, як смiливий рицар перед очима в короля свого серед майдану просторого лютого бика списом влучно затинае; любо дивитись, як рицар у блискучiм обладунку на турнiрi веселому перед дамами конем грае; гарнi здаються i всi тi рицарi, що вiйськовими та iм подiбними справами бавляться, будучи, так би мовити, честю i втiхою у своiх сюзеренiв; та над усе те краще й любiше, як ото рицар мандрований блукае пущами-пустелями та розпуттями-манiвцями та горами-ярами, шукаючи всяких небезпечних пригод i до щасливого iх доводячи скутку, аби залучити собi голосноi та вiкопомноi слави; двiрського кавалера, що десь у мiстi до панянки лестками примиляеться, переважить, кажу, i заломить мандрований рицар, що на безлюддi бiднiй удовицi помочi-рятунку дае. Кожен-бо рицар мае свое опрiчне дiло: придворний нехай услуговуе дамам, додае принади королiвському двору барвами слуг своiх, пригощае бiднiших дворакiв на своiх розкiшних учтах, влаштовуе iгрища, вряджае турнiри, виблискуе гойнiстю i пишнотою, сяе величчю, а надто благочестям i таким чином виконуе прямi своi обов’язки; а мандрований рицар хай забираеться на край свiту, блудить найзаплутанiшими лабiринтами, пiдiймаеться повсякчас на неможливi речi, зустрiчае тiлом своiм на голiм белебнi палюче сонячне промiння в розповнi лiта i люту непогодь вiтристу та морозяну взимку, не боiться левiв, не лякаеться примар, не страшиться драконiв, бо все те шукати, з усiм тим боротись i все те долати й перемагати i е його властивою та правдивою повиннiстю. Отож i я, раз випало менi на долю до мандрованого рицарства прилучитись, конче все те чинити мушу, що, на мiй погляд, належить до обов’язкiв сього стану; в даному разi на левiв напасти, як я отсе напав, i було прямим моiм обов’язком, хоть i усвiдомлював я собi, що то шаленоi вимагало одваги. Добре знаю, що таке смiливiсть: се чеснота, рiвно вiддалена вiд двох скрайнiх порокiв – боягузтва i безумного зухвальства. Та меншим буде злом, коли смiливець сягне верхiв безумноi одваги, нiж коли б вiн принизився до пiдлого боягузтва, i як марнотратцевi легше бути щедрим, нiж скнарi, так i безумно-одважному легше стати iстинно смiливим, анiж страхополоховi здобутись на правдиву мужнiсть. А що до сих пригод, то повiрте, пане дон Дiего, що лiпше програти з перебором, анiж з недобором, бо воно й для вуха любiше бринить «такий i такий рицар безрозсудно-смiливий», нiж «такий i такий рицар боягуз i страхополох».
– Мушу сказати, пане Дон Кiхоте, – вiдрiк йому дон Дiего, – що все сказане i зроблене вашою милостю нiби зрiвноважено на терезах самого розуму; здаеться менi, якби загубились були приписи й закони мандрованого рицарства, iх би вiднайдено в серцi вашоi милостi, наче в питомому сховi чи архiвi. Проте поспiшiмо, бо вже нерано, а нам же треба впору доiхати до села, до господи моеi, де ваша милость може спочити по перебутих трудах: може, не так тут тiло натомилось, як той дух, але втома духа часом i на тiлi позначаеться.
– Вашi запросини, пане дон Дiего, – сказав Дон Кiхот, – маю за превелику для себе честь i ласку.
По сiй мовi стали вони жвавiше острогами торкати i так як у пiзнi обiди прибули в село, до двору дон Дiега, якого Дон Кiхот назвав Рицарем Зеленоi Киреi.
Роздiл XVIII
Про те, що спiткалось Дон Кiхотовi в замку, чи то будинку Рицаря Зеленоi Киреi, а також про iншi незвичайнi речi
Будинок дона Дiега де Мiранди, що перед ним стояв оце Дон Кiхот, був досить просторий, як бувають зазвичай панськi доми на селах: над брамою вхiдною герб, викарбуваний на нетесанiм каменi, у внутрiшнiм дворi винарня, пiд кружганком льох, i скрiзь повно глекiв глиняних; а що були вони тобоського роблива, то звели на думку нашому рицаревi його заворожену й спотворену володарку. Зiтхнув сердега i промовив нiби несамохiть, байдуже, що хтось почув би:
– О любi дари, знайденi на горе,
Колись менi давали ви утiху![66 - Рядки iз сонета Гарсiласа де ла Веги.]
О глеки тобоськi, ви нагадали менi про любий предмет гiркоти моеi превеликоi!
Почув же тii слова дон Дiегiв син, спудей i вiршник, що вийшов з матiр’ю своею назустрiч прибулим. І мати, i сина вразила чудернацька постать Дон Кiхота, що, зсiвши з Росинанта, пiдiйшов ввiчливенько до господинi руки iй поцiлувати.
– Привiтайте, панi, – сказав дружинi своiй дон Дiего, – i пришануйте зi звиклою люб’язнiстю пана Дон Кiхота з Ламанчi, що стоiть тут перед вами, найхоробрiшого i найрозумнiшого в свiтi мандрованого рицаря.
Господиня, на ймення донья Крiстiна, прийняла гостя з великою приязню та не меншою гречнiстю, а Дон Кiхот у надзвичайно чемних та вишуканих виразах запропонував iй своi послуги. Такими ж привiтними словами обмiнявся вiн iз юнаком, на якого справив враження людини розсудливоi i бистроумноi.
Тут автор докладно змальовуе обстанову в дон Дiеговому домi, перераховуючи всi предмети, що знаходяться в мешканнi заможного дiдича, але перекладник сiеi iсторii вирiшив збути тi i iм подiбнi подробицi мовчанкою, бо вони не мають притоки до головноi речi: бiльше-бо важить у повiстi правдиве зображення подiй, анiж тii порожнi одбiги.
Гостя поведено в свiтлицю; тут Санчо зняв iз пана обладунок, i Дон Кiхот лишився в плюндрах валлонських та в камiзельцi замшовiй, геть од панцера iржею узятiй; ковнiр носив широкий, вiдкотистий, як ото в студентiв, некрохмалений i без мережив, ногавицi фiнiкового кольору, черевики воскованi. Меч при боку висiв на перев’язi iз шкiри морського пса, тим-то гадають, що рицар наш оддавна на нирки слабував.[67 - Морськi собаки – тюленi; вважалось, що вироби з iх шкiри допомагають при хворих нирках.] Потому вiн нахопив на себе ще й плаща верхового доброго сiрого сукна, та попереду мусив вихлюпати п’ять чи шiсть банякiв води (щодо числа банякiв джерела подають суперечливi вiдомостi), одмиваючи собi голову та обличчя, i то ще вода сироваткою мутнiла через джуру-ненажеру, що купив клятого того сиру на благословенну панову голову. Причепурившись таким робом, Дон Кiхот увiйшов зграбно й невимушено до другоi свiтлицi, де вже чекав на нього студент, що мав бавити гостя розмовою, поки до столу буде наготовлено, бо заради такого благородного завiтальника донья Крiстiна хотiла показати, що вмiе i може людей у себе гостити.
Ще коли Дон Кiхот здiймав iз себе ту свою рицарiю, дон Лоренсо (так звали сина дона Дiега) спитав у батька, вигодивши хвилю:
– Що маемо думати, панотче, про сього рицаря, що ваша милость у господу привела? І назвисько його, i поява, i мова про мандроване рицарство великим дивом i мене самого, i панiматку мою здивувало.
– Не знаю, що тобi, сину, й сказати, – вiдповiв дон Дiего. – Скажу хiба, що бачив, як робив вiн найшаленiстiшi в свiтi речi, та чув же вiд нього i якнаймудрiшi слова, що нiби касують i перекреслюють тi його вчинки. Поговори з ним сам, помацай пульс його знання i як розумна людина зваж, чого в ньому бiльше – здорового глузду чи недомислу; щиро кажучи, я вважаю його радше непритаманним, анiж здоровим на розум.
Пiсля того дон Лоренсо, як уже говорилось, пiшов бавити гостя; розмовившись iз ним, Дон Кiхот сказав мiж iншим:
– Пан дон Дiего де Мiранда, отець вашоi милостi, говорив менi про рiдкiсну обдарованiсть i витончений розум, що ними ваша милость одзначаеться, а надто що з вас, пане мiй, великий пiiта.
– Пiiта, можлива рiч, – вiдповiв пан Лоренсо, – а щоб великий, того я i в думку собi не клав. Я справдi непомалу кохаюся в поезii, люблю читати добрих поетiв, але все те ще не вповажнюе мене на титул великого пiiти, яким зволив мене нагородити панотець.
– Ваша скромнiсть менi подобаеться, – сказав Дон Кiхот, – бо вiршники здебiльшого зарозумiлi, i кожен вважае себе за найвидатнiшого в свiтi.
– Нема правил без виiмкiв, – заперечив дон Лоренсо. – Бувае, що справжнiй поет за такого себе не вважае.
– Таких мало, – зауважив Дон Кiхот. – Та скажiть менi, коли ласка, над якими вiршами трудиться тепер ваша милость, що, мовляв панотець, чималоi завдають вам турботи i клопоту? Коли то, може, глоса, я хотiв би тi вiршi почути, бо трохи на сiм рiзновидi розумiюсь; якщо ж iдеться ще й про поетичний турнiр, то раджу вашiй милостi намiрятись на другу премiю, бо перша, як правило, присуджуеться з фавору комусь високопоставленому, а друга справдi достойному – таким чином третя е по сутi другою, а перша третьою, як воно бувае i в унiверситетах при наданню лiценцiатського ступеня. Попри все те в званнi першого е завжди щось величне.
«Поки що, – сказав собi подумки дон Лоренсо, – нема причини вважать його за шаленця; та ходiмо далi». А вголос промовив:
– Здаеться менi, ваша милость училася по школах: якi ж науки ви штудiювали?
– Науку Мандрованого Рицарства, – вiдповiв Дон Кiхот, – яка нi в чому не поступаеться Поезii, а може, ще й перевершуе ii на яких два-три вершки.
– Не знаю, що се за наука така, – сказав дон Лоренсо, – не доводилось менi досi про неi й чути.
