І став уже меча добувати, щоб тую Санчову думку й пораду до зробу довести, як надоспiв Лiсовий джура (уже без того носа, що такого потворного надавав йому вигляду) i закричав:
– Схаменiться, пане Дон Кiхоте, адже у стiп вашоi милостi лежить ваш приятель, бакаляр Самсон Карраско, а я його джура.
Як побачив його Санчо без тоi осоруги, спитав:
– А де ж носяра?
Той одказав:
– А ось-ось-о, в кишенi.
І, сягнувши рукою в праву кишеню штанiв, витяг маскарадного носа, описаного нами вище: зроблений вiн був iз лакованого картону. Санчо приглянувся до джури пильнiше i, вражений, вигукнув:
– Мати Божа, царице небесна! Чи се не Томе Сесьяль, сусiда мiй i кум?
– А то ж хто? – вiдповiв обезносений джура. – Авжеж, що Томе Сесьяль, приятелю мiй i куме Санчо Панса. Я розкажу тобi, якi хитрощi, штучки та каверзи мене сюди привели, тiльки спершу впросiть i вблагайте пана вашого, щоб не чiпав i не рушив, не вбивав i не ранив поверженого йому до нiг Лицаря Свiчад, бо не думайте й не сумнiвайтесь, то таки справдi наш односелець бакаляр Самсон Карраско, шибайголова i невдаха.
Саме на той момент Рицар Свiчад прийшов до тями; Дон Кiхот, помiтивши тее, наставив на нього голого меча i промовив:
– Тут вам, пане рицарю, й смерть, якщо не визнаете, що незрiвнянна Дульсiнея Тобоська перевищуе й переважуе вродою своею вашу Касiльдею Вандальську. Крiм того, мусите пообiцяти менi (якщо залишитесь живим пiсля цього побою й поразки), що пiдете до города Тобоса i представитесь вiд мого iменi моiй володарцi, аби чинила з вами, що ii воля; як же вона поверне вам вашу свободу, маете знов розшукати мене (слiди моiх дiянь правитимуть вам за найпевнiший дороговказ) i здати менi з усього справу: як бачите, вимоги моi, згiдно з нашою попередньою конвенцiею, не вибiгають поза межi установ мандрованого рицарства.
– Визнаю, – сказав повержений рицар, – що бiльше вартий подертий i брудний черевик сеньйори Дульсiнеi Тобоськоi, анiж розчухранi, хоть i чистi, патли Касiльдеi; крiм того, обiцяю сходити до вашоi володарки i повернутися сперед ii обличчя до вас для повного й докладного справоздання.
– Ви повиннi також визнати i вважати надалi, – додав Дон Кiхот, – що переможений вами рицар не був i не мiг бути Дон Кiхотом з Ламанчi, що то був хтось iнший, на нього схожий, так само як я визнаю i вважаю, що хоть ви i здаетесь бакалавром Самсоном Карраском, ним не есте насправдi, ви хтось iнший, подiбний до нього, що в сю подобу перетворили вас моi вороги, аби я впинив i вгамував силу мого гнiву i був милостивiший у славi моеi перемоги.
– Усе те я визнаю, вважаю i гадаю так само, як визнаете, вважаете i гадаете ви, – промовив змордований рицар. – Допоможiть менi тiльки встати, як можна буде, бо, падаючи, так забився, що нема на менi живого мiсця.
Дон Кiхот пiдвiв його з допомогою Лiсового джури, себто Томе Сесьяля, з якого Санчо не зводив очей i все розпитував про те i про се. З вiдповiдей ясно було, що то таки достеменний Томе Сесьяль, а не самозванець якийсь, але непевнiсть, викликана в Санчовi Дон Кiхотовими словами про дii чорнокнижникiв, якi перетворили Рицаря Свiчад на бакалавра Самсона Карраска, довела простака до того, що вже очам своiм не хотiв вiрити. Зрештою пан i слуга так i лишились при своiх сумнiвах, а Рицар Свiчад iз джурою, невеселi обидва й непишнi, вiддалилися вiд Дон Кiхота й Санча; треба було десь оселi шукати, щоб скалiченому садна залiпити та ребра вправити. Дон Кiхот iз Санчом подалися знову на сарагоський шлях, де iх i залишае iсторiя, щоб оповiсти тим часом, хто такий був Рицар Свiчад i його буйноносий зброеносець.
Роздiл XV,
де розказуеться й показуеться, хто такi були Рицар Свiчад та його зброеносець
Радий, веселий та гордовитий iхав Дон Кiхот, здобувши перемогу над таким хоробрим витязем, яким був у його уявi Рицар Свiчад; упевнившись на взяте рицарське слово, вiн сподiвався дiзнатись небавом, чи володарка його i досi ще заворожена: адже подоланий рицар будь-що-будь мусить, пiд страхом утрати свого звання, повернутись до переможця i доповiсти йому про свою з нею зустрiч. Про одно ж гадав Дон Кiхот, а зовсiм про iнше Рицар Свiчад; як ми вже сказали, пiд ту хвилю ним володiла едина думка – де б йому притьмом перев’язатись.
Так от, повiдае iсторiя, як порадив ото бакалавр Самсон Карраско Дон Кiхотовi вернутися знову до рицарювання, то вже домовився був iз парохом та цирульником, якого способу слiд ужити, щоб примусити гiдальга сидiти дома й не рипатися за тими злоповiсними пригодами. Усi вони погодились на тому (найдужче наполягав сам Карраско), що Дон Кiхотовi треба дати змогу виiхати, бо утримати було однак неможливо, а тодi рушить за ним Самсон у перевдязi мандрованого рицаря, знайде будь-яку зачiпку для поединку i домовиться заздалегiдь, що переможений повинен здатися на ласку переможцевi; подолавши ж Дон Кiхота (що здавалось рiччю легкою аж надто), зажадае од нього, аби вертався додому в село i не рушав iз мiсця два роки чи там до особливого розпорядження; переможений Дон Кiхот конче мав виконати ту умову, не мiгши зламати й порушити рицарськi звичаi, а поки вiн перебуватиме в домашньому ув’язненнi, тi його химери забудуться або ж на божевiлля знайдуться якi пiдхожi лiки.
Карраско на те пристав, а за джуру йому зохотився Санчiв приятель i кум Томе Сесьяль, чоловiк веселого норову та бистрого розуму. Самсон спорядився вищеписаним робом, а Томе Сесьяль нап’яв на свого натурального носа ще й того маскарадного, щоб кум при зустрiчi не вгадав. От подалися вони в дорогу слiдком за Дон Кiхотом i мало не наспiли на ту пригоду з колiсницею Смертi, та доступили iх аж у лiсi, де й сталося те, про що вже знае обачний читальник. І якби не дивугiднi фантазii Дон Кiхота, який уроiв собi, що бакалавр – не бакалавр, то не дiждався б наш пан бакалавр лiценцiатського звання доскочити. Пустився-бо пташок видирати, та й гнiзда не знайшов. Побачивши Томе Сесьяль, як зле обернувся iхнiй задум i як плачевно скiнчилася виправа, сказав бакалавровi:
– Так нам, пане Самсоне, i треба: катюзi по заслузi! Легко казка кажеться, та важко часом дiло робиться. Дон Кiхот дурний, а ми розумнi, тiльки вiн собi здоровий i веселий, а вашець побитий i сумний. То скажiть же менi тепер, хто дурнiший: чи той, хто дурним удався, чи хто самохiть у дурнi пошився?
На те одповiв Самсон:
– Рiзниця тут у тому, що хто дурний удався, то навiки дурень, а хто дурнем самохiть стае, може коли хоч перестати.
– Коли так, – сказав Томе Сесьяль, – то я власною охотою пошився в дурнi, як став до вас за джуру, а тепер за власним же бажанням iз дурнiв виходжу i вертаю додому.
– Як знаете, – одказав Самсон, – що ж до мене, то шкода й гадати, що повернусь додому, поки не обкладу киями Дон Кiхота. Шукатиму його тепер не для того, щоб до глузду привести, а щоб помсту свою на нiм удовольнити, бо ребра моi потовченi так болять, що не можу здобутись на милосерднiшi помисли.
У таких розмовах доiхали вони нарештi до села, де щасливим випадком знайшовся костоправ один: у нього ж то й курувався невдаха Самсон. Томе Сесьяль поiхав додому, а вiн лишився тут, обмiрковуючи плани помсти; слушного часу iсторiя ще повернеться до нього, а ми тим часом повеселимося з Дон Кiхотом.
Роздiл XVI
Про зустрiч Дон Кiхота з розважливим шляхтичем ламанчським
Отож, як сказано, веселий, радий та гордопишний верстав Дон Кiхот свою путь, гадаючи, що по здобутiй оце перемозi вiн став найславнiшим мандрованим рицарем сього свiту i свого вiку. Усi пригоди, що мали йому приключитись, вiн уже заздалегiдь уважав за вiдбутi й доведенi до щасливого краю, чари й чарiвникiв мав за нiщо i зовсiм не пам’ятав нi про киi, що нахапався рицарюючи, нi про кам’яний град, що пiвстiни зубiв йому витрощив, нi про невдячних галерникiв, анi про нахабних янгуасцiв, що його дубцювали; нарештi, мовив собi на думцi, якби тiльки пощастило прибрати спосiб, засiб чи ярмiс та вiдчарувати володарку його Дульсiнею, не заздрив би вiн найвищому блаженству, що будь-коли засяг чи мiг засягти найфортуннiший мандрований рицар минувшини. Поринув вiн цiлком у тее марення, аж тут обiзвавсь до нього Санчо:
– Ну, i треба ж отаке, пане? І досi менi перед очима маячить той понад усяку мiру дивоглядний носюра кума мого, Томе Сесьяля.
– Невже ти й справдi гадаеш, Санчо, що Рицар Свiчад то був бакалавр Карраско, а зброеноша його – твiй кум Томе Сесьяль.
– Не знаю, що й казать, – вiдповiв Санчо, – знаю тiки, що прикмети всi про мою хату та про жiнку й дiти так подав, що iнший хто не змiг би. Та й на твар, як носа iзняв, достеменнiсiнький Томе Сесьяль, i голос таки ж його, а не чий.
– Помiркуймо резонно, Санчо, – провадив Дон Кiхот. – От ти менi скажи: з якоi речi мав бакалавр Самсон Карраско являтись мандрованим рицарем, узброеним до нападу i оборони, i ставати зi мною до бою? Чи я, може, йому ворог? Чи я дав йому коли який привiд до гнiвання? Чи я йому суперник, чи вiн теж войовницьким ремеслом бавиться i заздрить бойовiй моiй славi?
– А чого ж тодi, пане, – спитав Санчо, – лицар той, хто б вiн там не був, схожий отак на бакаляра Карраска, а джура його скинувся на мого кума Томе Сесьяля? Коли то чари, як ваша милость каже, то чого вони перекинулись саме в них i нi в кого iншого?
– Усе то хитрощi й каверзи лихих чорнокнижникiв, що переслiдують мене, – сказав Дон Кiхот. – Вони завбачили, що я вийду переможцем iз того поединку, i подбали про те, щоб подоланий рицар постав передi мною в образi приятеля мого, бакалавра, аби дружба, що я до нього маю, стала мiж вiстрям меча мого i потугою моеi правицi, аби правий мiй гнiв угамувався i той, хто так пiдступно i зрадливо наставав на мое життя, сам залишився живий. І ще один доказ: згадай, о Санчо, як легко тим чаклунам ману пускати, один образ у другий переображувати, являти гарне бридким, а бридке гарним; не минуло-бо й двох днiв, як ти доочне бачив красу й уроду незрiвнянноi Дульсiнеi в постатi потворноi, брудноi i неоковирноi селючки з каправими очима i смердючим ротом. А як уже той облудний чарiвник зважився на таке пiдле перетворення, то нема дива, що обернув когось Самсоном Карраском та твоiм кумом, аби видерти менi з рук славу звитяги. Одна тiльки думка втiшае мене: хоть у чиiй там подобi стояв передi мною ворог, я його, зрештою, перемiг i переважив.
– Усю правду тiльки Пан Бог знае, – зауважив Санчо.
А знаючи добре, що перетворення Дульсiнеi було наслiдком його власних хитрощiв та каверз, не дуже дослухався до панових резонiв i не важився перечити, щоб не пробовкнутись, бувае, зайвим словом.
За тими розмовами наздогнав iх чоловiк якийсь, що тим же самим шляхом iхав позаду на гарнiй сивострокатiй кобилi. На ньому була кирея тонкого зеленого сукна, обрамлена червоно-бурим оксамитом, на головi шличок iз того ж таки оксамиту; наряд подорожнiй на кобилi був теж зелений i цинамоновий, стремiння коротке. При боку мав мавританську шаблю-кривулю на зелено-золотiм широкiм шабельтасi, полуботки-мишини з того самого товару, що й перев’язь, остроги не золоченi, а зеленi, наведенi лаком, покощенi й налощенi так ловко, що, пасуючи до всього убору, видавали кращими, як щирозлотi. Порiвнявшися з Дон Кiхотом i Санчом, подорожнiй уклонився iм чемненько i, пiдостроживши кобилу, хотiв був iх обiгнати, та Дон Кiхот сказав:
– Мiй гожий пане, коли в вашоi милостi одна з нами дорога i вам не вельми спiшно, то я за велику мав би собi ласку верстати путь разом.
– Сказати правду, – одмовив вершник, – тим я хотiв вас оминути, щоб кiнь ваш, мою кобилу почувши, не роз’ятрився, бувае.
– Могли б ви, пане, – впав у рiч Санчо, – могли б, кажу, й придержати кобилку, бо кiнь у нас такий рахманний i так добре поведений, як нiде й нiколи, i зроду до того паскудства не квапився; раз якось тiльки знесла була його охота, то мали ми з паном покутню годину. Отож, коли хiть ваша, то й припинiться, паночку. Ви йому тую кобилу хоть на срiбнiй талiрцi пiднесiть, то вiн на неi не нацiлить.
Подорожнiй придержав ходи, придивляючись зачудовано Дон Кiхотовiй поставi i появi (той iхав саме без шолома, якого Санчо баульчиком приторочив до переднього ленчика свого в’ючака); не з меншою увагою розглядав i Дон Кiхот вершника в зеленому, бо то, думалось йому, був собi не абихто. Лiт мав, дивитись, пiд п’ятдесят, волосся негусте, шпакувате, нiс орлиний, погляд жвавий та й поважний воднораз, а з одягу й постави знати було, що вжитки мав добрi. Про Дон Кiхота ж думав той у зеленому, що такого взору й штибу чоловiка йому зроду ще бачити не траплялось: довгов’язий, гiнкотелесий, худокостий та жовтовидий, а тут iще ця вся зброя, манера й поведiнка, – справдi, вiддавна вже в тiм краю такоi прояви не проявлялось. Дон Кiхот помiтив, що подорожнiй так пильно його розглядае, i вiдчитав з очей його цiкавiсть, а що сам був завжди ввiчливий i кожному готовий до послуги, то перший сказав, не чекаючи розпиткiв:
– Менi не дивно, що ваша милость дивуеться на незвичайнiсть i неординарнiсть моеi постатi; та думаю, що ви з того дива вийдете, як я скажу вам, а ви почуете, що естем рицар «з тих, як кажуть у народi, що пригод собi шукають». Я покинув свiй рiдний край, заставив статки-маетки, занедбав привiлля i кинувся в обiйми Фортунi – нехай веде мене, куди iй заманеться. Пiднявся я воскресити вмерле мандроване рицарство, i ось уже вiдколи, то спотикаючись, то падаючи, то точачись, то знов устаючи, я здiйснюю свiй задум, де тiльки можу: запомагаю вдови, захищаю дiвицi, опiкуюсь мужнiми жонами, сиротами й недолiтками, що е натуральним i неодмiнним обов’язком мандрованих рицарiв. За тi моi численнi доблестi й христолюбивi подвиги прославлено вже мене друком мiж усiма, чи майже всiма, нацiями свiту. Тридцять тисяч примiрникiв випечатано вже моеi iсторii, а з Божоi допомоги додрукуеться ще стосоткрот по тридцять тисяч. Коротка рiч, сказати б одним чи кiлькома словами, естем Дон Кiхот з Ламанчi, iнакше iменований Рицарем Сумного Образу. І хоть кажуть, що власна хвала е завше зла, часом я буваю змушений отак сам себе величати, коли бiльше нiкому. Знаючи ж тепер, хто такий я есть i яке покликання справляю, не дивуйте, пане шляхтичу, нi на коня мого, нi на списа, нi на щита, нi на джуру, нi на всю мою зброю, нi на вид мiй жовтий, анi на худину мою нужденну.
Сее сказавши, замовк Дон Кiхот, а той у зеленому не одразу й на слово спромiгся, розгубився б то, чи що; аж чималу хвилю згодивши, озвався:
– Умiли есте, пане рицарю, з дивування мого цiкавiсть мою пiзнати, та не здолiли-сте мене з дива вивести; сказали з ласки вашоi, що, дiзнавшись, хто ви такий, перестану дивуватись, от же ж я дiзнався, а дивуюсь i чудуюсь бiльше нiж перше. Чи ж то рiч можебна, що й нинi е на свiтi мандрованi рицарi i що друкуються книги про справдешнi рицарськi подвиги? Не думалось менi й не гадалось, аби в наш час хтось там десь запомагав удови, боронив дiвицi, шанував мужнi жони, опiкувався сиротами, i нiкому б я зроду не повiрив, якби отее не побачив вас у живi очi. Даймо ж хвалу Боговi, щоб iсторiя, видана, як ви кажете, про iстиннi й високi вашi рицарськi дiяння, пустила в непам’ять отi незлiченнi книги про вигаданих мандрованих рицарiв, яких стiльки розплодилось у свiтi на превелику шкоду добрим звичаям i на не менший уверед добрим повiстям.
– Багато що далося б сказати, – зауважив Дон Кiхот, – стосовно вигаданостi чи невигаданостi тих iсторiй про мандрованих рицарiв.
– Як то? – спитав той у зеленому. – Хiба ж сумнiваеться хоч хто, що вони не гiднi вiри?
– Я сумнiваюсь, – одказав Дон Кiхот. – Та не говорiм про се бiльше; протягом сiеi подорожi, маю в Бозi надiю, я ще переконаю вашу милость, яку помилку ви вчинили, приставши на думку тих, що не вiрять у iхню правдивiсть.
Останнi Дон Кiхотовi речi збудили в подорожнього пiдозру, що рицар сей, мабуть, не сповна розуму, i вiн став чекати, чи не пiдтвердять того здогаду якiсь iншi висловлення. Та поки до того дiйшло, Дон Кiхот попрохав його, щоб i вiн розповiв про себе тепер, як дiзнався вже про супутникове життя-буття. На те чоловiк у зеленiй киреi сказав:
– Я собi, пане Рицарю Сумного Образу, шляхтич родом iз села, куди оце з добротливого Бога помiччю постигнемо сьогоднi на обiд. Маеток маю незгiрший, а на iм’я дон Дiего де Мiранда. Живу собi помалу з жiнкою, дiтьми та друзями, бавлюсь полюванням та риболовлею, проте хортiв i кречетiв не держу, тiльки перепела-вабця та пронозувату ласицю. Є в мене десяткiв iз сiм книжок, которi гишпанськi, а которi латинськi, що iсторичнi, а що й божественнi: рицарських же книг i на порiг не пускаю. Гортаю радше свiтськi, нiж духовнi, як вони тiльки пристойнi та утiшнi, чарують проречистим словом i захоплюють цiкавим змiстом, хоть таких книжок у Гишпанii обмаль. Часом гостюю у сусiд i приятелiв, частiше гощу iх у себе, стiл у мене чистий, добрий i не скупий. Не люблю плiткарити i не дозволяю, щоб при менi хто злорiчив; не суну носа до чужого проса i не мишкую за людськими вчинками; ходжу щодня на службу Божу i подаю на бiднiсть, та не хвалюся доброчиннiстю, аби не допустити до серця лицемiрства та марнославства, що знишка i в найсмиреннiшу душу закрадатися люблять; намагаюсь помирити, де хто посварився, свято почитую Пречисту Дiву i вповаю повсякчас на безконечну благостиню Господа Бога нашого.
