– То така наука, – промовив Дон Кiхот, – що поеднуе в собi всi, або майже всi, знання й умiння сього свiту, бо той, хто iй себе присвятив, мусить бути правником i знати закони дистрибутивного й комутативного права,[68 - Закони дистрибутивного й комутативного права… – термiни середньовiчного права. Дистрибутивне передбачае розподiл благ i кар згiдно вчинкiв певноi особистостi; комутативне право – замiну однiеi кари iншою, зазвичай у бiк ii пом’якшення.] аби оддавати кождому, що йому припадае й належить; мусить бути богословом, аби мiг ясно й виразно витолкувати в разi потреби догмати вiри християнськоi, ним сповiдуваноi; мусить бути медиком, а надто ще й билинарем, аби вмiв по пущах та пустовищах зiлля цiлющi на гоення ран розшукати, бо не випадае мандрованому рицаревi повсякчас до лiкарiв удаватись; мусить бути астрологом, аби по зорях визначати годину ночi й мiсцезнаходження свое в будь-якому краю i пiдсоннi свiту; мусить володiти математичними знаннями, що стануть йому в надобi на кождому кроцi; поминаючи те, що вiн мусить бути оздоблений усiма, скiльки iх е, богопохвальними та кардинальними чеснотами,[69 - Богопохвальнi та кардинальнi чесноти – у купi складають вiдомi сiм чеснот, якi протистоять семи грiхам. Богопохвальнi – вiра, надiя й милосердя; кардинальнi – мужнiсть, помiркованiсть, справедливiсть, розважливiсть.] i переходячи до речей менш важливих, нагадаю, що вiн мусить умiти плавати незгiрше од людини-риби Нiколаса,[70 - Людина-риба Нiколас – персонаж фольклорних творiв, мiг проводити багато днiв у морi й глибоко пiрнати.] вмiти пiдкувати коня й полагодити сiдло та збрую; i знову до високого вертаючи, – мусить пильно дотримувати вiри Боговi та дамi своiй, бути чистим у помислах, крiпким у словi, шляхетним у вчинках, доблесним у подвигах, витривалим у труднощах, милосердним супроти знедолених i, нарештi, мужнiм споборником правди, готовим повсякчас за неi життя свое покласти. Отсi ж то бiльшi й меншi частки i складають у цiлокупностi своiй доброго мандрованого рицаря; от i гадайте тепер, пане дон Лоренсо, чи нiкчемна та наука, яку такий рицар вивчае i визнае, i чи можуть iй дорiвняти найпрославленiшi науки, що по наших школах та колегiях викладаються.
– Коли так, – сказав дон Лоренсо, – то ся наука над усiма взяла гору.
– Що значить «коли так»? – спитав Дон Кiхот.
– Рiч, бачите, в тiм, – одказав дон Лоренсо, – що я сумнiваюсь, щоб чи то колись, чи тепер були на свiтi мандрованi рицарi, та ще оздобленi всiма тими чеснотами.
– Не раз я вже казав, що скажу зараз, – промовив Дон Кiхот. – У переважнiй своiй бiльшостi люди гадають, нiби мандрованих рицарiв узагалi нiколи не було на свiтi, i я певен, що коли само небо не явить iм чудом сiеi iстини, тобто що такi рицарi були i е, то марнi будуть зусилля iх у тому переконати. Добре знаючи се з власного досвiду, я не хочу гаяти даремно часу, аби спростовувати хибний погляд, що ваша милость iз багатьма подiляе; можу тiльки молити Бога, щоб вивiв вас iз того заблуду i дав вам урозумiти, якi кориснi й потрiбнi були свiтовi мандрованi рицарi давнього часу i як би вони знадобились у теперiшностi, коли б тiльки водились; але нинi задля грiхiв людських пануе скрiзь лiнивство, неробство, обжерливiсть та нездержливiсть.
«Отут-то нашого гостя i прорвало, – подумав дон Лоренсо. – А проте божевiлець iз нього не ординарний, i був би я пустим недоумком, якби мiркував iнакше».
На тому iхня розмова i припинилась, бо покликано обох до столу. Дон Дiего спитав у сина, який вiн висновок зробив щодо гостевих розумових здiбностей. Той вiдповiв:
– Заплутаного почерку його божевiлля не вiдчитае жоден у свiтi лiкар i не розбере щонайлiпший краснописець: то нашпигований розумом шаленець iз частими проблисками.
Посiдали до столу; iда була така, як дон Дiего по дорозi казав, що гостям завше пропонуе, – чиста, багата i смачна; та Дон Кiхотовi найбiльше припала до вподоби та дивовижна тиша, що панувала в цiлiй господi: не дiм, а справжнiй тобi монастир картезiянський.[71 - Ченцi картезiанцi давали зарок мовчання.] Як же прибрали зi столу, проказали молитву подячну й помили руки, рицар уклiнно попрохав дона Лоренса, щоб той прочитав вiршi своi, що на турнiр поетичний пише.
– Не хочу бути схожим на тих поетiв, – одказав юнак, – що вiдмовляються читати своi вiршi, як iх просять, i виригають iх, як нiхто не хоче, тим i прокажу зараз свою глосу, що за неi нiякоi собi не сподiваюсь надгороди: писав-бо тi вiршi едино задля вправи.
– Один мiй приятель, чоловiк вельми розумний, – зауважив Дон Кiхот, – казав, бувало, що даремна то робота над глосами морочитись, а причина, мовляв, та, що глоса нiколи не зрiвняеться з самою темою, а дуже часто ще й рiзнить iз нею, далеко од ii задуму одбiгаючи. До того ж правила глоси занадто тiснi: сей рiд вiршiв не допускае анi питальних речень, анi вживання виразiв «сказав», «скажу» тощо, анi субстантивованих дiеслiв, анi змiни значень, не кажучи вже про iншi умови та обмеження, що iх усi глосатори конче мусять додержуватись, як те вашiй милостi, безперечно, вiдомо.
– Признаюсь вам по щиростi, пане Дон Кiхоте, – сказав пан Лоренсо, – я весь час чигаю, чи не дасть ваша милость десь фука, та шкода мого чигання, ви менi з-помiж пальцiв в’юном вислизаете.
– Не розумiю, – вiдповiв Дон Кiхот, – що ваша милость мае на увазi, говорячи про те мое нiби вислизання.
– Згодом я все з’ясую, – сказав дон Лоренсо, – а тим часом прошу пана вислухати з увагою i тему для глоси, i саму глосу. Звучать же вони ось як.
О, якби я мiг вернуть
Неповторну щастя мить
Чи узнать заздалегiдь
Те, що завтра мусить буть!
Глоса
Все минае в цьому свiтi,
Все до часу, до пори;
Розгубились в лихолiттi
Долi щедроi дари,
Незабутi, неспожитi.
Доле, доле! Добра будь,
Укажи до щастя путь
І справди моi надii!
Днi минулi, золотii,
О, якби я мiг вернуть!
Не прошу я в неба влади,
Перемог i нагород,
Я одному був би радий —
Жити знову без турбот,
Як колись, у днi вiдради
Хай утiха прилетить
Спраглу душу оживить,
Жаль згасить у серцi чулiм,
Хай зазнаю, як в минулiм,
Неповторну щастя мить!
Та судьба не так судила,
І вернути до життя
Те, що вiчнiсть схоронила
У безоднi небуття,
Нiчия не може сила.
Рiк за роком прудко мчить,
Їх нiкому не спинить,
І не вдасться нам нiколи
Вiдвернуть велiння долi
Чи узнать заздалегiдь.
Мучить душу бiль жорстокий,
Пал тривог i шал надiй;
Нi, вже краще вiчний спокiй,
Вiчний сон в землi сирiй,
У могилi у глибокiй.
Щоб страждання всi забуть,
Я б хотiв навiк заснуть,
І давно я став би прахом,
Та стискае серце жахом
Те, що завтра мусить буть.
Як дон Лоренсо дочитав свою глосу, Дон Кiхот схопився на ноги, стиснув йому правицю i промовив гучним голосом, мало не криком:
– Вишнiми небесами клянуся, шляхетний юначе, ви – найкращий пiiта на крузi земному i заслужили есте лаврiв не з Кiпру й не з Гаети, як казав один вiршописець[72 - Хуан Баутiста де Вiвар, один з найвiдомiших iспанських письменникiв «золотого вiку», сучасник Сервантеса, згодом призабутий. Гаета – мiсто в Італii.] (прости його, Боже!), а вiд самоi афiнськоi академii, якби вона й досi iснувала, та вiднинi iснуючих паризькоi, болонськоi i саламанчанськоi! Як же суддi не присудять вам першоi премii, то бодай би iх застрелив яснолукий Феб-Аполлон, бодай би Музи порогу iхнього довiку не переступали! Прокажiть iще, пане, спасибi вам, якiсь вiршi довшоi мiри, аби я мав змогу всiма сторонами ваш дивовижний генiй оцiнувати.
Чи треба ж казати, як зрадiв дон Лоренсо похвалам Дон Кiхотовим, хоть i вважав його за божевiльного? О, сило лестощiв, як далеко ти сягаеш, якi розлогi межi принадного твого владарювання! Потвердив сю iстину i дон Лоренсо, вволивши рицареву волю i прочитавши такого сонета на легенду чи повiсть про Пiрама й Тiсбу:[73 - Тiсба – вавилонська красуня, кохана Пiрама, свого сусiда. Батьки не дозволяли iм спiлкуватися, але закоханi знайшли шпарину в стiнi, через яку перемовлялися. Йдучи на побачення, Тiсба зустрiла левiв i втекла, Пiрам вирiшив, що вони ii розiрвали, й наклав на себе руки. Повернувшись, Тiсба побачила мертвого коханого й собi заподiяла смерть. Ця сумна iсторiя розказана Овiдiем у «Метаморфозах». Дуже популярний сюжет у добу Вiдродження.]
Сонет
Ламае мури Тiсба молодая,
Яка розверзла груди юнаковi;
Уже Амур, крилатий бог любовi,
На вилом глянуть з Кiпру поспiшае.
То – храм для юних душ, хоча немае
Крiзь отвiр той проходу навiть мовi,
Але кохання рве усi окови,
Всi перешкоди смiливо долае.
Нема заслон для почуттiв безмiрних,
Красуня йде вiдважно на сконання,
Але усi потомнi поколiння
