Пильно прислухався Санчо, що той шляхтич про життя свое та заняття оповiдував, i здалось воно йому таким святим та праведним, мов у чудотворця якого; тодi скочив iз Сiрого, вчепився подорожньому в праве стремено та й давай його в ногу цiлувати i раз, i вдруге, i в хтозна-котре, та так же то побожно, мало не крiзь сльози.
– Що ви робите, чоловiче добрий? До чого цi цiлунки?
– Дайтесь, пане, цiлувати, – одрiк Санчо, – бо оце, скiльки живу, вперве, либонь, бачу святого, що верхи iде.
– Не святий я, – заперечив шляхтич, – а великий грiшник. От ви, певне, доброi душi чоловiк, воно й з простоти вашоi знати.
Санчо знову сiв у сiдло свое, викликавши усмiх на повитому глибоким сумом обличчi Дон Кiхота i додавши дивування дону Дiеговi. Дон Кiхот запитав у шляхтича, скiльки в нього дiтей, i докинув, що старожитнi фiлософи, несвiдомi iстинного Бога, за найвище для людини благо покладали дари натури i фортуни, а також наявнiсть численних друзiв i якомога бiльше добрих дiтей.
– У мене, пане Дон Кiхоте, одним-один син, – вiдповiв шляхтич, – та хто зна, чи не був би я щасливiшим, якби його не мав; не тим, що вiн у мене лихий, а тим, що не такий добрий, як би менi жадалось. Рокiв йому, вважай, вiсiмнадцять, iз них шiсть перебув у Саламанцi, вивчаючи латину та греку; як же я хотiв, щоб вiн до iнших приступив наук, то виявилось, що хлопець напропале залюбився в науку поезii (якщо ii взагалi можна наукою звати), i годi його схилити до студiювання права, на яке я його нацiляв, чи до царицi всiх наук – теологii. Сподiвався я побачити в ньому вiнець роду нашого, бо живемо в час, коли королi нашi найвищими обдаровують нагородами грунтовну та доброчесну ученiсть, бо вченiсть без чесноти – то перлина в купi гною. А синок мiй цiлiсiнький день може над тим мудрувати, чи добре, чи зле висловився Гомер у такому-то вiршi «Ілiади», чи пристойним, чи нi показався Марцiал у такiй-то епiграмi, чи так, чи сяк слiд тлумачити отакi й такi рядки Вергiлiя. Тiльки в нього й мови, що про книжки названих поетiв та ще про Горацiя, Персiя, Ювенала й Тiбулла, бо новiтнiх гишпанських спiвцiв вiн не вельми цiнуе. Хоть же рiдну поезiю не конечне собi влюбляе, морочиться оце зараз, компонуючи глосу[62 - Глоса – популярна в iспанськiй поезii середнiх вiкiв i Вiдродження форма, мiстить кiлька строф, заключнi рядки яких, складаючись у самостiйну строфу, формулюють основну iдею. Ця строфа називаеться мотто i розмiщуеться поперед усього вiрша. Класична глоса складалася з чотирьох вiршорядкiв мотто i чотирьох десятирядкових строф (десим). Далi у текстi наведений приклад глоси (с. 123).] на присланий iз Саламанки чотиривiрш – здаеться, там у них турнiр поетичний.
На все тее одказав Дон Кiхот:
– Дiти, пане, то нiби частки утроби родительськоi, тим-то слiд iх любити, чи добрi вони там, чи лихi, як любимо душу, що животворить нас: повиннi iх отець-мати з малого малку на добру путь наставляти, на добрий розум навчати, на благочестивi звичаi навертати, аби, до зросту дiйшовши, стали батькам своiм старим опорою, а нащадкам хвалою i славою. Не вважаю за доцiльне змушувати iх до студiювання тiеi чи iншоi науки, хоть переконування нiколи не завадить. Коли ж наука потрiбна не pro pane lucrando,[63 - Аби на хлiб заробити (лат.).] коли небо послало щасливому студентовi батькiв, що його всiм обмислити спроможнi, такому, на мою думку, слiд дозволити в ту науку вдатися, до якоi вiн найбiльше схильний, i хоть поезiя дае менше користi, нiж утiхи, заняття нею нiчиеi не може остидити слави. Поезiя, мостiпане, то в мене молодесенька та нiжнесенька панянка, вродлива понад усяке слово, котру ту панянку дбайливо чепурять, оздоблюють i зукрашають багато iнших, що суть всi нашi науки: вона ж то всiма ними послугуеться, а вони всi через неi уповажнюються. І така то панянка, що не любить, аби ii руками хапано, по вулицях волочено, по майданах велелюдних показувано чи по палацах гордопишних виставлювано. То така алхiмiчна сполука, що хто коло неi ходити вмiе, добуде з неi щире золото неоцiненноi проби; треба тiльки тримати ii в шорах, не давати розтiкатись безсоромними сатирами та безпардонними сонетами i нiяким свiтом у продаж не пускати, хiба що в виглядi героiчних поем, жалiсливих трагедiй чи веселих та штудерних комедiй; не слiд також допускати до неi усяких блазнiв та чернi несмисленноi, нездатноi збагнути ii сили i скласти цiну ii скарбам. І не гадайте, пане мiй, що пiд черню я розумiю тут саму лише простоту та низоту: усякого невiгласа, будь вiн паном великим чи князем, можна й слiд зарахувати до сього розряду; той же, що трудитиметься поезiею, дотримуючи указаних вище умов, уславить i звеличить iм’я свое помiж усiма культурними нацiями свiту. А що син ваш, кажете, легковажить рiдне письменство, то вiн, на мiй суд, помиляеться, i ось чому: великий Гомер не писав латинською мовою, бо був греком, а Вергiлiй не писав по-грецьки, бо був латинцем. Одне слово, всi поети давнього часу творили мовою, що ii ввiссали з материнським молоком, i не сягали до чужоi якоiсь, аби висловити високi своi думи; а якщо так, то слiд сей звичай i на iншi народи поширити, i не погорджувати нiмецьким, скажiмо, поетом, коли вiн пише по-нiмецьки, або кастильцем чи навiть бiскайцем, як вони по-своему творять. Тiльки ж син ваш, добродiю (так я собi мислю), не проти поезii рiдномовноi виступае, а проти поетiв, мабуть, що, крiм гишпанщини, не знають жодноi iншоi мови, анi жодноi iншоi науки, що могли б пiдтримати, посилити й збагатити прирожденний iхнiй хист. Та й се ще не певна рiч, адже правду то кажуть, що поетом народжуються, себто правдивий поет уже з матiрнього лона поетом виходить i, мавши в собi той од неба даний нахил, без жодноi дальшоi науки й штуки компонуе речi, якi справджують вiдомий вислiв: «Est Deus in nobis»…[64 - Живе в нас Бог (лат.).] А ще додам, що вроджений поет, що заручиться допомогою мистецтва, бiльше варт i вищого осягне, анiж той, хто прагне стати поетом, спираючись лише на знання правил: мистецтво-бо не перевершуе природу, а тiльки вдосконалюе ii, i найдосконалiший поет е наслiдком злуки природи з мистецтвом i мистецтва з природою. На закiнчення моiх мiркувань скажу вам, пане шляхтичу, нехай ваша милость дозволить iти синовi, куди веде його зiрка: мавши-бо такi до науки здiбностi i подолавши щасливо перший ii щабель, се есть знання мов, дiйде вiн i до вершин свiтського письменства, що так личать шляхтичевi й кавалеровi, так його оздоблюють, пiдносять i вiдзначають, як митра епископа або як мантiя вченого правознавця. Сварiте сина вашого, як писатиме сатири з наругою честi ближнього, вкарайте його, а писання порвiте; як же творитиме iх взором Горацiя, що так удало вмiв таврувати пороки взагалi, то похвалiте, бо годиться поетовi картати заздрощi й засуджувати завидникiв чи iншi вади та iх носiiв, не прив’язуючи вiршiв своiх до певноi особи. Щоправда, бувають поети, якi задля втiхи злорiчення ладнi наразитися на вигнання i йти кудись на понтiйськi острови.[65 - Натяк на Овiдiя, якого iмператор Октавiан Август заслав у Томи – грецьку колонiю бiля гирла Дунаю, зараз це територiя Румунii. Понт – Чорне море.] Якщо поет честивий у звичаях, таким вiн буде i в своiх творах, перо – то язик душi: якi в нiй витворились поняття, такi будуть i писання. Як убачають королi й можновладцi чудовну науку поезii серед пiдданцiв розумних, доброчесних та поважних, вони iх шанують, почитують i обдаровують, ба навiть вiнчають листям iз дерева, що не боiться грому, мовби ясуючи, що нiхто не смiе ображати тих, чиi скронi тими вiнцями вшанованi й оздобленi.
Подорожнiй у зеленiй киреi з дива не виходив, слухаючи Дон Кiхотовоi орацii, i ладен був уже змiнити свою думку, що то божевiльний. А Санчо, не дослухавши й половини тiеi промови, що була йому не до шмиги, збочив трохи з дороги попрохати молока в пастухiв, що неподалiк вiвцi доiли. Захоплений розумом Дон Кiхота i його проречистим словом, шляхтич хотiв був вiдновити бесiду, як рицар наш, пiдвiвши голову, побачив раптом на шляху поперед себе критий фургон, умаений королiвськими хоруговками, i, уявивши собi, що то мае бути якась незвичайна пригода, гукнув голосно Санча, аби подав йому шолома. Зачувши те гукання, Санчо чимдуж погнав Сiрого од пастухiв до пана, що мав пережити жахливу й дивовижну пригоду.
Роздiл XVII,
де ясуеться найвища вершина i скрайня межа, якоi сягнула й могла сягнути Дон Кiхотова нечувана одвага в щасливо перебутiй пригодi з левами
Повiдае iсторiя, що як гукав Дон Кiхот Санча, аби шолома йому подав, джура сторгував саме у вiвчарiв гляганого сиру; бачивши, що пановi спiшно дiеться, не знав гаразд, що з тим сиром робити i куди його покласти, а кидати жаль, бо грошi заплатив уже. Не довго думаючи, сунув те добро в шолом панiв, та й до нього – що там йому так пильно припало? А той йому й каже:
– Подай-но, друже, шолома: або я мало розумiюсь на пригодах, або оце така нам прилучаеться, що конче маю стати i вже стаю до бронi.
Шляхтич у зеленiй киреi, почувши тi слова, розглянувся пильно на всi боки, та нiчого не побачив, крiм фургона, що iм назустрiч iхав; на фургонi тому були двi чи три хоруговки, якi свiдчили, що везеться в ньому якийся скарб його королiвськоi милостi. Так само вiн i сказав Дон Кiхотовi, але рицар не дав його словам вiри, бувши тоi думки i гадки, що завше йому мають траплятися пригоди i тiльки пригоди.
– Добре зготувавсь до бою – перемога за тобою, – сказав вiн шляхтичевi. – Нiколи не завадить матись на осторожностi, бо я на самому собi досвiдчив, що маю ворогiв видимих i невидимих, i не знати де, коли, як i в чиiй подобi можуть вони на мене напасти.
І обернувшись до джури, зажадав од нього шолома; той же, не мавши часу гляганець iз нього вийняти, так i подав. Дон Кiхот ухопив його сквапливо, не дивлячись, i насадив собi на голову; сир здавився й пустив сироватку, що патьоками побiгла по виду й по бородi Дон Кiхотовi. Сторопiлий рицар спитав у Санча:
– Що воно таке, Санчо? Чи то череп менi розм’якшився, чи мозок розтопився, чи то пiт мене з голови до нiг проймае? Якщо я i вмокрiв, то не з переляку, хоть пригода, що мае менi статись, без сумнiву, жахлива… Дай-но чимось утертись, якщо маеш, бо пiт рясний аж очi заливае.
Санчо мовчки подав йому хустку, похваливши в думцi Бога, що пан не здогадався, в чому рiч. Дон Кiхот утерся i зняв шолома – подивитись, що йому голову студить; побачивши ж усерединi ту бiлу гамулу, пiднiс до нiздер, понюхав i вигукнув:
– Клянусь життям володарки моеi Дульсiнеi Тобоськоi, ти сиру менi сюди поклав, зраднику iден, шельмо, невiрний джуро!
На те Санчо одповiв незворушно, нiби й не вiн:
– Як то сир, то дайте сюди, пане, я його з’iм… Тiльки цур йому, хай його та нечиста сила iсть, що його туди втеребила! Де б то я посмiв вашiй милостi шолом отак паскудити? Найшли менi смiлька! От iй же право, пане, послав менi Бог на розум, що i мене якийсь чорнокнижник напастуе, бо я ж вашоi милостi знадiб i сустав, от вiн i насквернив туди, щоб ви, терпець утративши, на мене гнiв положили i боки менi, як водиться, полатали. Тiльки цим разом не в тi, лихий, узувся, бо я на добрий вашоi милостi розум уповаю: ви ж, пане, довiдне знаете, що нема в мене анi сиру, анi молока, анi ще чого путнього, а якби й було що, то я б його не вам у шолом, а собi в кендюх укинув би.
– Все може бути, – сказав Дон Кiхот.
На все те дивився шляхтич i з усього того дивувався, особливо як Дон Кiхот, витерши собi голову, обличчя, бороду й шолом, iзнов нап’яв його на лоба, поправився в стременах, шурнув меча, чи добре виймаеться, наважив списа i промовив:
– Тепер будь, що буде! Готовий я хоть iз самим сатаною на мiру стати.
Тут над’iхав саме фургон iз хоруговками – на одному мулi погонич сидiв та ще на передку чоловiк якийсь. Дон Кiхот став на них переп’ят i спитав:
– Куди, братове, iдете? Що се в вас за фургон i що ви в ньому везете? Що воно ото за хоруговки?
На те вiдповiв вiзник:
– Фургон се мiй, а везу на ньому левiв двох добрих у клiтках, що губернатор Оранський презентом його королiвськiй мостi до двору посилае; i хоруговки королiвськi ж, на признаку, що се добро його величностi.
– Чи великi ж тi леви? – поцiкавився Дон Кiхот.
– А великi, – вiдказав чоловiк, що на передку сидiв. – Таких iще, або бiльших, з Африки до Гишпанii досi не привожено; сам я левар, то всяких перевозив, а таких iще не траплялось. Маемо тут самця й самицю: самець он у першiй клiтцi, а самиця в он тiй заднiй, i голоднi обое, бо сьогоднi ще iх не годовано. Тож нехай милость ваша рачить дати нам дорогу, бо нам якнайшвидше треба кудись доiхати, щоб корму iм добути.
На ту рiч Дон Кiхот тiльки осмiхнувся:
– Левчуки, менi? Менi, левчуки? Та ще такоi години? Богом святим божуся, побачать панове, що iх сюди шлють, чи такий я чоловiк, щоб левiв iзлякатись! Злiзай iз воза, голубчику, i, як ти собi левар, повiдчиняй клiтки й повипускай менi сих звiрюк: я покажу iм у чистiм полi, на зло й наперекiр усiм завидам-чорнокнижникам, що сюди iх посилають, хто такий есть Дон Кiхот!
– Те-те-те! – сказав собi нишком шляхтич. – Аж ось коли наш добрий рицар перед нами зрадився! Певно, той сир розм’якшив-таки йому мозок i геть розрiдив у головi олiю.
Тут пiдiйшов до нього Санчо i сказав:
– Пробi, пане, не дайте пановi мойму Дон Кiхотовi з тими левами заводитись, бо як заведеться, то пошматують вони нас усiх на кавалки.
– А хiба ж ваш господар такий божевiльний, – спитав шляхтич, – що справдi, гадаете, може кинутись на тих хижих звiрiв?
– Не божевiльний вiн, – вiдповiв Санчо, – тiльки шалено одважний.
– То я вже якось одведу його од тоi шаленоi одваги, – пообiцяв шляхтич.
І, приступивши до Дон Кiхота, що притьмом наглив леваря клiтки одчинити, сказав йому:
– Пане рицарю, пристоiть мандрованим рицарям такi пригоди пiдiймати, якi заповiдають щасливе докiнчання, а не такi, що цiлком виключають надiю на успiх; адже одвага, що межуе з необачнiстю, схиляеться бiльше до безуму, нiж до величi духу. А надто ж цi леви проти вашоi милостi не ворогують, воно iм i не снилось; iх же послано його величностi на ралець, то не честь, не подоба iх затримувати i дорогу iм загаювати.
– Знаете що, пане шляхтичу, – заперечив Дон Кiхот. – Хай ваша милость дбае краще про свого перепела-вабця та пронозувату ласицю i не заважае iншим справляти iхню повиннiсть. Я свое дiло знаю, i зараз побачимо, чи до снаги менi сi вельможнi левове, чи нi.
І, повернувшись до леваря, крикнув:
– Зараз же менi одчиняй клiтки, пане леварю, бо нехай менi те та се, як я отсим списом до воза тебе не пришию!
Побачивши погонич рiшучiсть тiеi озброеноi поторочi, заблагав:
– Змилуйтесь, паночку, хай ваше добродiйство дозволить менi хоть мули випрягти та в безпечне мiсце одiгнати, поки тих левiв iз клiток добуватимуть, бо як вони iх менi роздеруть, пропав я навiки: тiльки моеi й худоби, що вiз оцей та мули!
– О маловiре! – вiдповiв йому Дон Кiхот. – Ізлазь, розпрягай, роби, що хочеш, та зараз побачиш, що то все дурна робота й марна праця.
Вiзник зiскочив i заходився чимдуж розпрягати, а левар заволав на все горло:
– Будьте менi за свiдкiв, усi тут притомнi, що я одмикаю сi клiтки i випускаю леви гвалтом i примусом; протестую i декларую, що всi шкоди та збитки, що тii бестii заподiяти можуть, спадають i приходяться на сього пана, варуючи права моi i заплату. Поки ж не одчинив, шукайте собi, панове, безпечного мiсця – мене-то леви, я певен, не рушать.
Шляхтич iще раз спробував одраяти Дон Кiхота од того безумства: на таку несосвiтенну рiч наважитись, казав, то значить спокушати Бога. Той одповiв, що сам знае, що робить. Шляхтич востанне застерiг рицаря, аби схаменувся, бо то все, мовляв, облуда.
– Ну, от що, пане, – сказав йому Дон Кiхот. – Коли ваша милость не бажае бути очевидником сiеi, як ви гадаете, трагедii, то стиснiть острогами свою сиво-строкату та й гайда в затишок.
