– Досi я, – каже, – майже нiчого не говорив, та тепер не мушу мовчати, бо гризе менi й точить сумлiння один сумнiв, котрий вкинувся в душу од того, що сказав нам допiру пан Дон Кiхот.
– Вiльно вашiй велебностi i щось iнше говорити, – сказав Дон Кiхот, – а вже з цим сумнiвом то й зовсiм нема чого таiтися, бо воно ж недобре, коли на душi ото щось муляе.
– Як вiльно, то й скажу, – промовив парох. – Сумнiв у мене, бачите, ось який: не вiрю я жодним свiтом, аби всi отi мандрiвнi рицарi, що iх ваша милость низками ниже, справдi жили коли на свiтi i були люди з кровi й костi. Навпаки, я гадаю, що все те байки, вигадки, небилицi – от приверзеться комусь увi снi, а вiн i розповiдае, прокинувшись, або ще й не струсивши з себе сонноти.
– І в такий заблуд, – сказав Дон Кiхот, – упадають, бувае, люди, що не вiрять в iснування мандрованих рицарiв. Я вже не раз мав нагоду зводити на очi деяким людям сю iхню помилку, досить за нашого часу поширену: iнодi менi вдавалось iх переконати, а iнодi iстина так i залишалась для них недоступною. А се ж, коли хочете, iстина незаперечна; я ладен, примiром, стверджувати, що на власнi очi бачив Амадiса Гальського: то був чоловiк ростом високий, з лиця бiлий, борода йому гарна, хоть i чорна, очi лагiднi i воднораз суворi, на слово скупий, до гнiву не скорий i не лихопомний. І так, як я вам зобразив оце Амадiса, мiг би змалювати i списати всiх iнших мандрованих рицарiв, якi тiльки були в свiтi i попали в романи: я вважаю, що вони були саме такими, якими фiгурують у тих iсторiях, отже, знаючи подвиги, якi вони звершали, i вдачу, яку вони мали, ми можемо шляхом логiчних умовиводiв установити i очерти iхнi, i церу, i статуру.
– А скажiть, пане Дон Кiхоте, – спитав цирульник, – який, по-вашому, був заввишки велетень Моргант?
– Щодо велетнiв рiзнi iснують думки, – вiдповiв Дон Кiхот, – однi кажуть, що вони були, а другi, що iх не було; однак же в Святому Письмi, що й на волос нiде од правди не одбiгае, сказано, що вони таки були: там оповiдаеться iсторiя того Филистюги Голiафа, що був заввишки пiвосьма локiт, а то ж велич неабияка. І ще: на островi Сицилii знайдено сурелi й лопатки – такi величезнi костомахи, що могли належати лише велетням з добру башту заввишки, геометрiя доводить се незаперечно. А втiм, я не кажу вам iз певнiстю, якого зросту був Моргант; гадаю тiльки, що не надто високого, бо в тому романi, де особливо докладно описуються його подвиги, е згадки, що не раз ночував пiд покрiвлею, а коли були оселi, що могли його вмiстити, значить, не мiг вiн бути понад усяку мiру високий.
– Авжеж, – притакнув йому парох.
Вiн iзнов засмакував оце в тих великих нiсенiтницях i навмисне спитав у Дон Кiхота, якi були з себе, на його думку, Рiнальд Монтальбанський, Роланд та iншi пери Францii, – адже всi вони належали до мандрованого рицарства.
– Про Рiнальда, – одказав Дон Кiхот, – насмiлюся твердити, що вiн був широковидий, рум’яноi цери, очi мав бiгучi та вирлатi, на вдачу був дражливий та оприскливий надмiру, накладав iнодi з розбишаками та всякими стратенцями. Що ж до Роланда (чи Ротоланда, чи Орланда, бо його i так i сяк називають), то можу напевне сказати, що зросту був середнього, в плечах широкий, трохи нiби клишоногий, на лицi смаглявий, борода руда, тiлом волохатий, погляду грiзного, досить маломовний, а проте вельми чемний i добре вихований.
– Якщо Роланд був iз себе такий непоказний, як ваша милость оце змалювала, – зауважив парох, – то зовсiм не диво, що Анджелiка Прекрасна згордувала ним i пригорнулась до того гарного, гожого та миловидого мавра, що тiльки борiдка стала в нього засiватись. Розумно ж, мабуть, i вчинила, одкинувшись од шорсткого Роланда до нiжного Медора.
– Та Анджелiка, добродiю, – одказав Дон Кiхот, – була собi панянка легкодумна, вiтролетна та трохи шалапутна i прославилась на цiлий свiт не лише своею вродою, а й своiми свавiльними вибриками: вона згордувала тисячею чеснородних, тисячею доблесних, тисячею мудрих i дарувала свою ласку джурi пiд навуссям, безрiдному й безмаетному юнаковi, славному хiба що найменням «вiдданого», бо таки й справдi був щирим i вiрним другом. Великий спiвець ii краси, преславний Арiосто, не зважившись або не схотiвши писати про те, що сталося з цiею дамою пiсля ii ганебного падiння (певне, що там уже мало було хвали гiдного), попрощався з нею такими словами:
Як трон вона посiла у Китаi,
Хтось iнший, може, краще оспiвае.[14 - Тут i далi всi вiршi в перекладах М. Лукаша (ред.).]
І слова тi, коли хочете знати, стались пророчими: недарма ж поетiв називають часом вiщими спiвцями. Вiщування згодом справдилось – один знакомитий андалузький поета оплакав i оспiвав ii сльози, а другий знаменитий i, мовляв, единий поета, вже кастильський, прославив ii вроду.[15 - Андалузький – Луiс Бараона де Сото (1548–1595), автор поеми «Сльози Анжелiки» (1586); кастильський – Лопе де Вега, який написав поему «Краса Анжелiки» (1602). Обидвi поеми розвивають сюжет «Несамовитого Роланда» Арiосто.]
– Скажiть, пане Дон Кiхот, – спитав цирульник, – от скiльки спiвцiв величали тую Анджелiку, а чи не знайшлось такого, хто б написав на неi сатиру?
– Немае сумнiву, – одказав Дон Кiхот, – що якби Сакрiпант або Роланд були поетами, вони б цю панночку добре через росу перегнали, бо поетам властиво й притаманно мститися пасквiлями та сатирами на тих дамах, справдешнiх чи уявних, на тих володарках iхнiх мрiй, якi згордували чи знехтували iхнiм коханням; така помста, щоправда, негiдна благородних сердець, i до мене не дiйшло жодного вiрша, де ганилося б Анджелiку, що баламутила цiлим свiтом.
– Дивина! – вигукнув парох.
Але тут iзнадвору почулись голоснi крики небоги та ключницi, якi вийшли пiд час тоi довгоi розмови, i всi вискочили на той галас.
Роздiл II,
де оповiдаеться про немалу зваду, що мав Санчо Панса з Дон Кiхотовою ключницею та небогою, а також про iншi кумеднi подii
Повiдае iсторiя, що той галас, який почули Дон Кiхот, парох та цирульник, справдi зняли небога з ключницею: жiнки сварилися з Санчом Пансою, що намагався прорватись до Дон Кiхота, а вони його й на порiг не пускали.
– Чого сей волоцюга до нас приплентався? – репетувала ключниця. – Іди собi, чоловiче, до своеi доми, бо я знаю, що то ти пана мого непутиш та баламутиш, по безвинах та по безвiстях його тягаеш!
– Ти, ключнице, ти, гадючнице! – одгризався Санчо. – То не я пана, а пан мене баламутить, i непутить, i по тих безвiстях за собою волочить! Та й то ще не вся правда, а тiки половина, бо вiн мене з дому вивабив, усе голову морочив, казав, що острiв дасть, та й досi дае…
– Вдавився б ти ним, Санчо проклятий! – се вже небога озвалась. – А з чим же хоть iх iдять, тii острови, ненажеро ненатлий?
– Їх не iдять, – одказав Санчо, – ними керують i правлять, i один острiв стане за чотири мiста й за п’ять суддiвських посад.
– Чотири чи п’ять, то байдуже, – заявила ключниця, – а ти, огидо, ти, занудо, все одно сюди не ввiйдеш! Іди, керуй там своiм обiйстям, управляй свою нивку та й викинь iз голови всi отi острови й островицi!
Парох i цирульник дослухалися до тоi троiстоi суперечки з видимим задоволенням, але Дон Кiхот, боячись, аби Санчо не намолов i не нагородив усяких неподобних нiсенiтниць та не пробовкнув чого зайвого на шкоду його честi, гукнув його до себе, а жiнкам велiв замовкнути i впустити гостя. Санчо ввiйшов, а парох та цирульник тут же попрощалися з Дон Кiхотом. Вони вже втратили останню надiю на його уздоровлення, так уперто стояв наш гiдальго при своiх чудернацьких думках, так убилося йому в тямку оте нещасне мудроване рицарство.
– От побачите, куме, – озвався парох до цирульника, – що й не зоглядимось, як приятель наш iзнову тягу дасть.
– Не маю сумнiву, – вiдповiв цирульник, – та мене дивуе не так навiсноголовий рицар, як його дурноверхий джура: убгав собi в голову того острова, i вже нiякi розчарування, нiякi сили тоi химери звiдти не виб’ють.
– Поможи iм Боже, – сказав парох, – а нам треба на бачностi матися та дивитися, до чого доведуть тi навiженi химороди рицаря нашого та його зброеносця. От уже, справдi, який брiв, такого стрiв, iх обох немов з одного модла вилито: панове божевiлля без джуриноi глупоти не варте було б i щербатого шеляга.
– Правда ваша, – погодився цирульник. – Цiкавий я знати, про що вони оце тепер балакають.
– Дiзнаемось, – зауважив парох. – Я певен, що небога або ключниця нам усе розкажуть; щоб вони та не пiдслухали!
Тим часом Дон Кiхот замкнувся з Санчом у себе в кiмнатi i, зоставшися з ним сам на сам, заговорив:
– Прикро менi слухати, Санчо, як ти казав i кажеш, буцiм я тебе з дому зривав, так наче я сам на мiсцi сидiв: разом ми рушили, разом iздили, разом блукали, i однака нам обом випала фортуна, однака доля. От що тiльки тебе раз на ковдрi гойдали, а менi сто раз чосу давали – ото, мабуть, i вся моя перевага.
– Та вже ж не як, – обiзвався Санчо. – Адже ви самi, пане, казали, що всякi злигоднi скорше мандрованих лицарiв побивають, анiж iхнiх джур.
– Е, нi, Санчо, ти помиляешся, – заперечив Дон Кiхот. – Знаеш, е така приказка: quando caput dolet…
– Я тii приказки не втну, бо тiльки по-наському знаю, – перебив Санчо.
– Се значить от що, – пояснив Дон Кiхот, – коли болить голова, то болить i все тiло, а як я твiй пан i володар, то я, виходить, нiби голова, а ти, слуга мiй i джура, нiби частина мого тiла чи, сказати б, сустав. Тим-то як упаде на мене яке лихо, то й на тобi воно позначиться, так само й твое на менi.
– Може, воно й так, – сказав Санчо, – та коли мене, ваш би то сустав, на ковдрi гойдано, то голова моя за муром була та тiльки дивилась, як я в повiтрi лiтаю, а iй i за вухом не свербiло. А вже ж коли сустави мусять болiти, як голова заболить, то й голова повинна болiти за суставом.
– Ти хочеш сказати, Санчо, – перепитав Дон Кiхот, – що менi не болiло, як тебе на ковдрi пiдкидувано? То не кажи ж такого нiколи й не думай, бо душа моя тодi дужче болiла, нiж твое тiло. Та годi вже про те, слушного часу ми ту рiч обмiркуемо i з’ясуемо якнайдокладнiше. А тепер скажи лишень, друже Санчо, що там про мене в селi говорять? Якоi думки про мене простi люди, шляхта й великi пани? Що кажуть про доблесть мою, про моi подвиги, про моi звичаi? Як оцiнюють ту справу, на яку я пiднявся, – видвигнути з занепаду й вiдновити на всiм свiтi орден мандрованих рицарiв? Словом, Санчо, розкажи менi все, що тобi довелось чути про се дiло, не додаючи нiчого доброго i не втаюючи нiчого лихого, бо вiрнi васали мусять говорити сеньйорам своiм суту i щиру правду, не прикрашаючи ii лестками, не викривляючи шанобливими недомовками. Знай, Санчо, що якби до слуху володарiв доходила гола правда, не вбрана в шати лестощiв, то настав би зовсiм iнший свiт: минулий вiк називали б супроти нашого залiзним, а на наш казали б напевне золотий. Сю осторогу я на те тобi подаю, аби ти розумно й сумлiнно розказав менi по щирiй правдi все, що тобi вiдомо про речi, якi мене цiкавлять.
– Учиню так iз дорогою душею, пане мiй, – одказав Санчо, – тiльки нехай ваша милость не кладе на мене гнiву за тую голу правду, бо я, вважайте, за що купив, за те i продаю.
– Не бiйся, гнiватись не буду, – пообiцяв Дон Кiхот, – смiло кажи, Санчо, все, як есть, без обрiзкiв.
– Першим словом скажу я вам, – почав Санчо, – що люди нашi мають вашу милость за шаленого, а мене за придурка. Такi як ви, шляхтичi, мовляв, полупанки, кажуть, що ваша милость високо несеться, «доном» себе величае i в великi пани пнеться, а яке вже там панство, коли винограду штири лозини та поля два упруги, та ще одна латка спереду, а друга ззаду. А великi пани, тii кажуть, що чого се нешеретоване шляхетство з ними рiвнятися хоче, а надто такi недопанки-шмаровози, що бути сажею чистять, а чорнi панчохи зеленим шовком церують.
– То вже не про мене рiч, – зауважив Дон Кiхот, – бо ходжу я хороше, зроду латаного не носив. От хiба часом дране, та й то бiльше од збруi, а не од ветхостi.
– А про вашу хвабрiсть, – провадив далi Санчо, – та про звичаi, та про подвиги, та про замiри – всяко говорять. Той каже: «Божевiльний, але потiшний». А той: «Хоробрий, але невдаха». А iнший знов: «Гречний, але кумедний»… І вже як почнуть на зубах перетирати, то i вашiй милостi, i менi хiба ж так дiстанеться!
– Зваж, Санчо, на те, – сказав Дон Кiхот, – що скоро чеснота вгору пiде, зараз на неi починаються нагiнки. Мало хто iз славетникiв давнього часу уник злiсних наклепiв i нашептiв. Юлiя Цезаря, понад усiх безстрашного, одважного та обачного полководця, винуватили в честолюбствi й деякiй нечистоплотностi, маючи на увазi i одежу, i душу. Про Олександра, прозваного Великим за незлiченнi бойовi подвиги, кажуть, що вiн буцiмто кланявся скляному богу. Про Геркулеса, невтомного в трудах, говорять, що був пестiй i до того ж бабiй. Про дона Галаора, брата Амадiса Гальського, подейкують, що був великий бешкетник, а на брата кажуть плаксiй. Коли вже на таких славетних мужiв, о Санчо, злорiки клевету пускали, то нехай i про мене буде оте все, коли ти не приховав чогось iншого.
– Тим-то й ба! – вигукнув Санчо.
– Як, виходить, то ще не все? – спитав Дон Кiхот.
– Е, це ще квiточки, ягiдки будуть далi, – одказав Санчо. – Коли ваша милость так уже хоче знати все, що на неi плещуть i клеплють, то зараз я приведу одного чоловiка, який розкаже вам геть-чисто все до останньоi цяти. Вчора ввечерi приiхав син Бартоломея Карраска, що то в Саламанцi вчився й на бакаляра вийшов; пiшов я до нього приiздом повiншувати, а вiн менi й каже, що вийшла, каже, iсторiя вашоi милостi, так i називаеться: «Премудрий гiдальго Дон Кiхот з Ламанчi». Каже, що й мене там пропечатано пiд моiм таки йменням – Санчо Панса, i сеньйору Дульсiнею Тобоську, i все, що промiж нами говорилось на двi пари очей – я здумiвся, аж перехрестився: i як воно, думаю, той писака про все дiзнався?
– Запевняю тебе, Санчо, – сказав Дон Кiхот, – що нашу iсторiю списав який-небудь премудрий чарiвник: такий як задумае що написати, то перед ним нiщо не втаiться.
– Еге! – вигукнув Санчо. – Який там премудрий чарiвник, коли той бакаляр Самсон Карраско (бо його, бачите, Самсоном зовуть) каже, що книгу написав Сiд Ахмет Брехунеллi.
