– Писати iнакше, – зауважив Дон Кiхот, – то була б уже не правда, а брехня, а письменникiв та iсторикiв, що до перебреху вдаються, палити б треба зарiвно з фальшивими монетарями. Не знаю тiльки, з якоi речi автор сягав до стороннiх повiстей та оповiдок, коли мiг iще про мене рiзних рiзнощiв понаписувати – мiркував, певне, як у тiй примовцi: «Хоч повсть, хоч вовна, аби кишка була повна». А щоб вiн був виповiстив самi моi думки, зiтхання, сльози, моi заповiднi прагнення i дивугiднi звершення, – все те склалося б на грубелезну книгу, що переважила б повну збiрку Тостадових творiв.[19 - Тостадовi твори – алюзiя на приказку, яка мае негативний змiст: «Писати бiльше, нiж Тостадо». Алонсо Тостадо де Мадригаль (мiж 1400 i 1409–1455) – iспанський теолог, епископ Авiльський, у першiй половинi ХVІ ст. його твори було видано у 13 томах, згодом iх кiлькiсть суттево зросла.] Я, пане бакалавре, так собi мiркую: до написання iсторii чи так якоi книги треба великого розуму i зрiлого розмислу, до жартливоi мови i дотепного викладу треба небуденного хисту. Найрозумнiша постать у комедii – то блазень, хто його хоче зiграти, не повинен бути дурнем. Історiя се наче святиня, вона мусить бути iстинною, а де iстина, там i Бог, бо вiн сам i есть iстина. Проте е люди, що так книги лiплять, як ото сластьони печуть i викидають.
– Нема такоi поганоi книги, що в нiй не було б чогось доброго, – сказав бакалавр.
– Воно-то так, – вiдповiв Дон Кiхот, – але трапляеться часом, що людина вже прославилась цiлком заслужено своiми писаннями, а як оголосить iх друком, то слава ii блякне i меркне.
– Причина сьому та, – мовив Самсон, – що друкованi твори всi читають уважно i легко помiчають будь-яку помилку, а що бiльша письменникова слава, то прискiпливiший бувае читач. Люди знакомитого хисту, як от великi поети та видатнi дiеписцi, раз у раз викликають заздрощi у людцiв, що страшенно люблять судити й ганити чужi писання, а самi ж то нiчогiсiнько на свiт не появили.
– Воно й не диво, – сказав Дон Кiхот, – бо немало е таких богословiв, що сам до казальницi не здатен, а в чужих проповiдях зараз бачить, де що не так, чого бракуе, а що зайве.
– Все це вiрно, пане Дон Кiхоте, – погодився Карраско. – Та я хотiв би, щоб отi критикани були все-таки милосерднiшi й не такi уiдливi, щоб не чiплялись до кожноi пилиночки в творi, який вони судять, бо за тою пилиночкою вони й пресвiтлого сонця не бачать. Може, й правда, що aliquando bonus dormitat Homerus,[20 - Бувае, що й добрий Гомер дрiмае (лат.).] та нехай же вони зважать, скiльки ночей вiн недоспав, пильнуючи, аби в творiннях його було якнайбiльше свiтла i якнайменше тiней; а ще, може, те, що вони за плями мають, то тiльки родимки, що людському обличчю iнодi ще бiльшоi додають принади. Хто свою книгу друком оголошуе, наражае себе на чималу небезпеку, бо то рiч неможлива i немислима, такий твiр написати, щоб усiм догодити, всiх задовольнити.
– Той, що про мене написано, – докинув Дон Кiхот, – задовольняе, певно, небагатьох.
– Ба нi, навпаки: тим, що stultorum enfinitus est numerus,[21 - Дурнiв на свiтi безлiч (лат.).] iсторiя ваша припала до смаку безлiченнiй безлiчi людей. От тiльки бiдкаеться дехто, що автор собi трохи непам’ятущий вдався: забув забудько написати, хто у Санча Сiрого вкрав, украдено, та й годi, аж гульк! – Санчо знов верхи на ослi iде, а де той осел узявся, невiдомо. І ще одного не з’ясував би то автор – що зробив Санчо з тими талярами, якi в баульчику в горах Моренських знайшов. Про те нема нiде нi слова, а людям цiкаво знати, куди вiн iх дiв, на вiщо обернув. От за се найбiльше книзi пригану дають.
Тут уже й Санчо обiзвався:
– Менi, пане Самсоне, тепер не до звiту i не до одвiту, бо я так омлiв та охляв, що як не хильну для отухи доброго вина, то живiт, мабуть, до спини прилипне… А дома в мене дещо е, стара мене жде; ось попоiм, вернусь, а тодi вже i вашу милость, i всiх на свiтi задовольню, все чисто розкажу, що питатимете, i як осла вкрадено, i куди сто талярiв дiлося.
Сказав отак i, не ждучи вiдповiдi, майнув мерщiй додому.
А Дон Кiхот почав просити та припрохувати бакалавра, аби той зостався в нього на чернечу трапезу. Бакалавр погодився й зостався – на обiд було те, що й завше, тiльки ще пару голубцiв додали, а за iжею все про рицарськi справи гомонiли, i Карраско намагався говорити господаревi пiд лад. По обiдi передрiмались трохи, а там повернувся Санчо, i знов зняли втрьох перепинену розмову.
Роздiл IV,
де Санчо Панса з’ясовуе деякi питання, неяснi для бакалавра Самсона Карраска, а читач дiзнаеться й про iншi вартi уваги подii
Отож повернувся Санчо до Дон Кiхотового дому та й знову на те звернув, про що перше говорилось:
– От тут пан Самсон казав, що цiкаво йому знати, хто, коли i як у мене Сiрого вкрав, – чого ж, i розкажу, коли хочете. Тiкали ми ото од Святоi Германдади пiсля тiеi пригоди чи знегоди з каторжанами та з мертвяком, що до Сеговii везли, та й забилися вдвох iз паном аж у Моренськi гори, в хащi лiсовii; змученi та знiвеченi в тих тарапатах, ми одразу й заснули – пан мiй на списа обпершись, а я на своему Сiрому сидя, та й заснули ж бо лепсько, не кажи ти в перинах. Я спав так цупко, що якась нечиста сила пiдкралась, пiдставила пiд сiдло з чотирьох бокiв чотири пiдпiрки та й висмикнула з-пiд мене осла, що я й незчувся, як на самому сiдлi зостався.
– То штука не хитра та й не яка нова, – зауважив Дон Кiхот. – Таке саме приключилося було й Сакрiпантовi, як вiн пiд Альбракою стояв; тодi таким же самим робом викрав йому з-помiж нiг коня i цiлосвiтний злодiй Брунель.[22 - Злодiй Брунель – спритний персонаж «Несамовитого Роланда» Арiосто, який вкрав у Сакрiпанта коня «таким самим робом», що й Хiнес де Пасамонте вiслюка у Санчо Панси.]
– На свiтанку, – провадив далi Санчо, – тiльки-но я потягнувся, тi пiдпiрки висунулися з-пiд сiдла, i я додолу бебех! Оглянувсь туди-сюди – нема мого ослика… Аж сльози наринули менi на очi – я зразу в туж та в голос. Як той книгопис мого тужiння та голосiння не завiв до книги, то, вважай, нема в нiй нiчого путнього. А тодi вже через скiлькись там день, коли ми з принцизною Обiзiяною iздили, побачив я мого осла, як на ньому сидiв у циганському перевдязi отой Хiнес де Пасамонте, отой крутяга й шахраюга, що ми з паном од кайданiв його були одрятували.
– Та помилка ж не в тому, – сказав Самсон, – а виходить у автора, нiби Санчо на Сiрому iхав ще до того, як осел iзнайшовся.
– Ну, то я вже не знаю, – сказав Санчо, – може, повiстяр не додумав, а мо’, й друкар не доглянув.
– Мабуть, що так, – погодився Самсон. – Ну, а де ж тii сто талярiв дiлись?
– Ге, де дiлись… Розкотились, – вiдповiв Санчо. – Потратив я iх уже, що на себе, а що на жiнку та дiтей. Якби не вони, то хiба моя стара терпiла б була моi походеньки та поiзденьки з паном Дон Кiхотом? Щоб я був вернувся з тих мандрiв додому без Сiрого й без золотого, мав би я од неi чорну годину! А як iще хто од мене що знати хоче, то я ладен одказ держати хоть i перед королiвською парсуною – що кому до того, чи я взяв, чи не взяв, чи потратив, чи не потратив? Та якби за всi тi киi, що я в дорозi набрався, грошi платили, хоч по чотири шажки з удару, то й з другою сотнею була б менi хiба половина плати. Отож хай усяке на себе перш оглянеться та й каже тодi на чорне бiле, а на бiле чорне, бо всi ми такi, якими нас Господь создав, а часом то ще й гiршi.
– Я вже подбаю про те, – сказав Карраско, – щоб автор, коли видаватиме свою iсторiю другим типом, не забув того додати, що говорив тут наш добрий Санчо; од того книга покращае непомалу.
– Чи потребуе сей твiр iще яких поправок, пане бакалавре? – спитав Дон Кiхот.
– Може, там i е ще таке дещо, – одказав Самсон, – але то вже не таку мае вагу.
– А скажiть, – питав далi Дон Кiхот, – чи не обiцяе часом автор другоi частини?
– Та обiцяе, – вiдповiв Самсон, – тiльки каже, що не знайшов iще ii, та й не зна, де шукати, тим i немае певностi, чи вона вийде, чи нi. Дехто гадае, правда, що другi частини нiколи не бувають добрi; iншi твердять, що про Дон Кiхота досить уже написано, тож не треба нiякого продовження, а люди, що бiльше веселого Юпiтера, анiж похмурого Сатурна шанують, так тi кажуть: «А давайте нам iще тоi Донкiхотчини, нехай собi Дон Кiхот атакуе, а Санчо пащекуе, – яке вже буде, таке буде, аби нам смiшно».
– Ну, а як же автор? – спитав Дон Кiхот.
– Автор? – перепитав Самсон. – Автор як тiльки знайде продовження (а вiн його певне знайде, бо пошукуе дуже пильно), зараз у друк пустить, бо вiн не стiльки за славою, скiльки за наживою вганяе.
– А, – обiзвався Санчо, – так той писака на грошi б’е та на зиск? Тодi навряд чи вийде в нього щось путне, так буде партолити й партачити, як ото кравець перед Великоднiми святами; сказано – швидко робиться, тут i там коробиться. Нехай лишень пан мавр, чи хто там такий, свого дiла як слiд пильнуе, а ми з паном настачимо йому стiльки всяких пригод та придибашок, що не то на другу частину, а й на цiлих сто хопить. Вiн, мабуть, дума, що ми тут вилежуемось, як байбаки в соломi, еге! Ми зовсiм iнше на мислi маемо, а як не вiрить, то хай перевiрить. А я тiльки от що скажу: якби пан моеi ради послухав, то ми б уже давно свiтами блукали та пригод шукали, зло поскромляли та кривду випрямляли, як велить закон славного мандрованого лицарства.
Ледве встиг Санчо вимовити сi слова, як до iхнього слуху долинуло Росинантове iржання; Дон Кiхот узяв те iржання за добру призвiсть i поклав за три-чотири днi знов у мандри пуститься. Вiн звiрив свiй задум бакалавровi i спитав поради – куди б йому краще першим дiлом ударитись. Бакалавр вiдповiв, що на його думку треба iхати в Арагонське королiвство, до мiста Сарагоси, бо там на Святого Юра турнiр великий та урочистий споряджаеться,[23 - У Сарагосi на День святого Юра змаганнями вiдзначали рiчницю звiльнення мiста вiд маврiв (у 1096 р.).] а на тому турнiрi Дон Кiхот мiг би взяти перевагу над усiма рицарями арагонськими, то значить здобути першiсть з-помiж усього свiтового рицарства. Бакалавр похвалив гiдальго за шляхетне й смiливе починання, застерiг тiльки, аби не наражався даремне на всякi небезпеки, бо життя його, мовляв, не тiльки йому самому належить, а й тим, що потребують його опiки та оборони.
– Отож i менi в печiнках сидить, пане Самсоне, – зауважив Санчо, – що пан мiй накидаеться на сотню збройних людей, мов ненажерущий хлопець одразу на десяток динь. Бий його Божа сила, пане бакаляре! Адже е час наступати, е час i одступати, не все ж гукать: «Сант-Яго! Вперед, Гишпанiе!» Та й чував я од людей (дай Боже пам’ятi, чи не од самого пана), що хоробрiсть лежить десь посерединi мiж двома крайнощами – боягузтвом i безрозсудством: нехай, про мене, не тiкае, коли нема чого, та нехай же й не сiкаеться, де явна ворожа перевага iнакшоi вимагае поведенцii. Та найпоперiдь чиню вiдомо пановi, що коли хоче взяти мене з собою, то треба зразу домовитись: нехай усi воi сам воюе, а менi, щоб тiки за ним ходити та ладу глядiти, аби був ситий i вкритий, тут уже я буду з-пiд шкури п’ястися; а щоб я взяв у руку меча, хоть би й проти посполитого розбишаки-сокирника, що пiд каптуром ховаеться, – ого, нехай собi i в думцi не кладе! Я, пане Самсоне, хочу зажити слави не найсмiлiшого, iно найщирiшого та найвiрнiшого джури, що будь-коли слугував у мандрованого лицаря. А як пан мiй Дон Кiхот за довгу мою та щиру службу рачить дати менi острiв який, що, каже, мона добути, то я йому превелике скажу спасибi; як же й не дасть, то що ж – на те я людина, щоб на Бога вповати, може, менi безгубернаторський хлiб незгiрше губернаторського засмакуе, може, все оте губернаторство – то тiльки западня, що лукавий на мене поставив, аби я впав та й зуби собi повибивав? Санчом я вродився, Санчом, гадаю, i помру. Ну та вже як не терши, не мнявши, без того, мовляв, риску i тиску, небо пошле менi острова чи ще яку таку штуку, то був би я дурний, щоб не взяв, знаете, як тоi приповiдки: дають – бери; що Бог не дасть, усе в торбу; не зiвай, Санчо, на те ярмарок!
– Ти, брате Санчо, говорив отсе, мовби професор iз кафедри, – сказав Карраско. – Здайся ж на Бога та й на пана Дон Кiхота, дасть вiн тобi не то острiв, а й цiле царство.
– Ну, то вже, може, й лишне, – заперечив Санчо. – Та скажу я пановi Карраску, що й царство за мною не пропало б; я собi живчика мацав, то знаю, що стане в мене здоров’я чи над царством царювати, чи над островом губернаторювати, я вже пановi свому не раз казав.
– Гляди тiльки, Санчо, – зауважив Самсон, – а то бувае, що виб’еться людина в люди, то де ii i людськiсть дiнеться: вискочиш на губернатора, то й рiдноi неньки одцураешся.
– То, може, з такими людьми бувае, що самосiйки десь у бур’янi вродились, – одказав Санчо, – а не з такими, як я, що душа на чотири пальцi щирохристиянським салом обросла. Гляньте на мене, чи такий я вдався, щоб за добро невдякою платив?
– Дай Боже, – промовив Дон Кiхот. – Та скоро побачимо, як владу дiстанеш, бо той острiв уже менi перед очима мрiе.
Сее сказавши, попрохав у бакалавра, що коли вiн пiiта, то хай учинить йому ласку i напише для нього вiршi на розлуку з сеньйорою Дульсiнеею Тобоською, та ще й акростихом, щоб, читаючи згори вниз першi лiтери кожного рядка, вийшло ймення Дульсiнея iз Тобоса. Бакалавр одказав, що хоть вiн i не належить до знаменитих поетiв (бо таких на всю Гишпанiю ледве знайдеться три з половиною), проте неодмiнно скомпонуе такий стихотвiр, дарма що то не легка рiч, бо в тому йменнi сiмнадцять лiтер: як писати кастильськими катренами,[24 - Кастильськi катрени формуються з двох полустроф з чотирьох чи п’яти восьмискладових рядкiв.] чотири строфи по чотири рядки, то одна лiтера зайва, як узяти п’ятирядкову строфу, одинарну чи подвiйну, тобто редондилью чи десиму,[25 - Редондилья – строфа з чотирьох чи п’яти (кiнтилья) восьмискладових рядкiв. Десима – строфа з десяти восьмискладових рядкiв, де кiнтильi утворюють двi полустрофи.] то трьох лiтер не вистачить, та вiн уже постараеться скостити десь одну лiтеру i вбгае те ймення в чотири катрени.
– Се треба зробити за всяку цiну, – сказав Дон Кiхот, – бо як iм’я не буде вказане ясно i явно, то нiяка жiнка не повiрить, що вiрш i справдi iй присвячено.
Отак вони й домовились, а виiзд призначили за тиждень. Дон Кiхот узяв з бакалавра слово, що не зрадить тiеi таемницi нiкому, особливо пароховi та майстровi Нiколасу, не кажучи вже про небогу та ключницю, бо вони могли б стати на перешкодi тому спасенному i шляхетному замiровi. Карраско пообiцяв i попросив на прощання в Дон Кiхота, аби вiн при нагодi подавав йому про себе вiстки чи вже там добрi, чи лихi. На тому вони й розстались, а Санчо теж пiшов рихтувати, що треба, в дорогу.
Роздiл V
Про дотепну й розумну розмову, що точилась помiж Санчом Пансою та жiнкою його Терезою,[26 - Санчова жiнка мае iм’я Хуана-Тереза.] а також про iншi подii, гiднi доброi згадки
Дiйшовши до п’ятого роздiлу сiеi iсторii, перекладчик заявляе, що сей роздiл здаеться йому пiдробленим, бо в ньому Санчо висловлюеться таким штилем, якого навряд чи можна було сподiватись од його куцого розуму, i говорить такi субтельнi речi, якi йому, певне, i ввi снi не снились; проте не хотiв вiн нiчого того проминути, щоб не схибити проти своеi повинностi, i пише далi в такий спосiб.
Радий та веселий прийшов Санчо додому, а жiнка тi його веселощi на мушкетний стрiл уже завважила та й питае:
– Що там сталося, любий мiй Санчо, що ти такий раденький iдеш та веселенький?
– Щоб була на те Божа воля, дружино моя, – одвiтуе Санчо, – раднiший я таким веселим не бути, як оце здаюся.
– Щось я тебе не розберу, мужу мiй, – сказала Тереза. – Проти чого се ти кажеш, що раднiший, якби на те Божа воля була, таким веселим не бути? Хоть я, може, й дурна, та хто ж тому бувае радий, що йому радостi нема?
– То слухай же сюди, Терезо, – сказав Санчо, – я веселий, бо знов стаю на службу до пана Дон Кiхота, що втрете надумав iхати пригод шукать; отож i я з ним iду, бо нужда менi припала, та й надiя, бачиш, свiтить, що ще десь сотню талярiв добуду намiсть тих, що вже потратили. Та вп’ять же таки й сумно менi, що мушу з тобою i з дiтьми розлучитись. От якби Господь послав менi поживу, щоб я дома сидiв, по шляхах та по розпуттях не волочився, не росився, мовляв, i не мочився, – а йому воно що, аби захотiв, i уже все е, – то моi радощi були б певнiшi i тривнiшi, а так, бачиш, iз журбою пополам, що з тобою розставатись випадае. Тим i правду я сказав, що, якби була воля Божа, раднiший я таким веселим не бути.
– Ти ба, Санчо, – одказала Тереза, – вiдколи ти до того мандрованого лицарства приснастився, то так став закрутисто говорити, що з простою головою i не розжуеш, так-таки нiчого й не зрозумiеш.
– Аби Господь мене розумiв, жiнко моя, а вiн же то всьому на свiтi розумiтель, – мовив Санчо. – А ти, небого, дивись, добре доглядай сi три днi Сiрого, щоб менi як дзвiн був, оброку давай удвое проти звичайного, сiдло i всю упряж облагодь як слiд i охаюч, бо, вважай, не на весiлля iдемо, а свiтами блукатися, з велетнями, песиголовцями та всякими почварами воюватися, реву, рику, сику i зику начуватися… Та все те за лагоминки здалося б проти каторжних янгуасцiв та заворожених маврiв.
