– Се мавританське iм’я, – зауважив Дон Кiхот.
– І менi так здаеться, – сказав Санчо, – бо чував я не раз од людей, що маври – великi брехуни.[16 - Обiгруеться те, що Самсоном звуть бiблiйного персонажа великого на зрiст i сильного, а герой Сервантеса iнший на вигляд.]
– Схоже на те, Санчо, – зауважив Дон Кiхот, – що ти перекрутив прiзвище того Сiда, а «сiд», щоб ти знав, по-арабському значить «пан».
– Мо’, й так, – погодився Санчо. – То коли ваша милость звелить привести сюди бакаляра, так я миттю злiтаю.
– Зроби менi таку ласку, друже, – сказав Дон Кiхот. – Оце загадав ти менi загадку, що й iжа на душу не пiде, поки не дiзнаюся, як, що й до чого.
– Зара’ приведу його, – сказав Санчо.
Пiшов i незабаром повернувся вже з бакалавром; тут мiж ними трьома поточилася прецiкава розмова.
Роздiл III
Про потiшну розмову, що провадили мiж собою Дон Кiхот, Санчо Панса та бакалавр Самсон Карраско
Затоплений у думках сидiв Дон Кiхот, дожидаючи бакалавра Карраска, од якого сподiвався почути, що там за нього написано в книзi, про яку Санчо казав; аж не вiрилось йому, що така книга може бути – ще ж бо на лезi мечовому не висохла кров ворогiв, яких вiн убив, а тут же хтось появив друком iсторiю величного його рицарювання. А втiм, подумав вiн, то, певне, чорнокнижник який-небудь, чи друг, чи ворог, силою своiх чарiв тую книгу випечатав; коли друг, то щоб уславити й возвеличити його подвиги понад найголоснiшi дiяння мандрованого рицарства, коли ж ворог, то щоб оганити iх i принизити нижче всiх ницих учинкiв найницiших джур, про яких будь-коли писалося в книгах. Але ж, мiркував вiн далi, дiяння зброеносцiв як таких ще нiхто нiколи не описував, i якщо така книга справдi iснуе, то вона скомпонована про мандрованого рицаря i вже тим одним мусить бути краснослiвна, високодумна, величнопишна, чудодивна та правдомовна. Ся гадка трохи його потiшила, та не надовго: адже автор книги, судячи iз слова «сiд», був мавр, а якоi вже там правди можна од маврiв сподiватись, коли всi вони махлярi, фальшiвники та вигадники. А ще боявся, чи не було там якоi непристойностi в трактуваннi його любовi, що могло б вийти на ущербок честi й доброi слави володарки його Дульсiнеi Тобоськоi: йому б хотiлося, аби автор показав усю його вiрнiсть i повсякчасну шанобливiсть супроти неi, розповiв, як заради неi нехтував вiн королевами, цiсарiвнами та панянками всякого роду й стану, тлумлячи без жалю гвалтовнi природнi пориви… Отакi-то думки та гадки облягали рицаревi голову, одна одну поганяючи, коли Санчо привiв до нього бакалавра; Дон Кiхот привiтав гостя вельми ввiчливо i приязно.
Хоч бакалавр i звався Самсоном, та собою був досить хирний, тiльки на вдачу дуже хитрий, на церу жовтявий, а на розум жвавий; рокiв мав двадцять i чотири, був кругловидий, кирпатий i ротатий – все то ознаки, що вдався на витiвки, глузи та жарти. Таким же вiн i тут показався, бо, скоро побачив Дон Кiхота, зараз став перед ним навколiшки й промовив:
– О, пане Дон Кiхоте з Ламанчi, дозвольте менi поцiлувати руки вашоi достойностi! Присягаю на хламиду святого Петра, яку я ношу[17 - Студенти й дрiбне духовенство носили однаковий одяг.] (хоч пройшов тим часом усього чотири ступенi), що ваша милость – один iз найславутнiших мандрованих рицарiв, якi будь-коли жили й житимуть на всiм земнiм крузi! Будь благословен Сiд Ахмет Бен-Енхелi, що списав iсторiю великих ваших дiянь, будь хвален сугубо й тригубо знаттелюбивий муж, котрий не пожалiв труду переложити ii з арабщини нашою людовою кастильською мовою всiм добрим людям на посполитую втiху!
Дон Кiхот попрохав його пiдвестися i спитав:
– Виходить, то правда, що вийшла вже моя iсторiя i що написав ii якийсь премудрий мавр?
– Щирiсiнька правда, пане мiй i добродiю, – одказав Самсон, – i я ладен навiть твердити, що на сьогоднi тоi iсторii видрукувано вже не менше, як дванадцять тисяч примiрникiв; коли не вiрите, спитайте в Португалii, Барселони i Валенсii, де тая книга типом вийшла, а це, славлять, уже i в Антверпенi ii друкують. Думаеться менi, що не буде скоро такого народу на свiтi, що на його мову не перекладуть тiеi книги.
– Для людини доброчесноi i небуденноi, – промовив Дон Кiхот, – то, мабуть, найбiльша втiха – ще за життя дiждатися прослави доброго свого ймення на мовах розмаiтих народiв словом друкованим i типованим; я недарма сказав «доброго», бо як буде навпаки, то вже гiрше над усяку смерть.
– Якщо йдеться про добру славу й добре ймення, – сказав бакалавр, – то ваша милость мае пальму першенства з-помiж усiх мандрованих рицарiв, бо мавр своею мовою, а християнин своею змалювали якнайкраще ваше завзяття в боях, вашу безстрашнiсть у небезпеках, витривалiсть у випробах, терпливiсть у нещастях i ратних недугах, цнотливiсть i повздержливiсть у щироплатонiчних любощах вашоi милостi та моеi сеньйори доньi Дульсiнеi Тобоськоi.
– Зроду я не чув, – озвався тут Санчо Панса, – аби паню мою Дульсiнею «доньею» величали: на неi кажуть просто панi або ще сеньйора. От у цьому вже iсторiя, бачте, схибила.
– Сей закид не такий уже й важливий, – заперечив Карраско.
– І правда, – погодився Дон Кiхот. – Але скажiть менi, мостiпане бакалавре, на котрий iз моiх подвигiв кладеться в тiй iсторii найбiльша вага?
– Знаете, – одказав бакалавр, – на се люди по-рiзному дивляться, як на чий смак i вподобу: однi пiдносять пригоду з вiтряками, що здались вашiй милостi за сторуких велетнiв, другi – випадок iз ступарями; той хвалить опис двох супротивних вiйськ, що виявилися згодом овечими гуртами, а той – оказiю з мертвяком, що везли до Сеговii хоронити; хто вiдзначае iсторiю визволення каторжан, а хто ставить над усе битву з ченцями-великанами та з хоробрим бiскайцем.
– А скажiть-но, пане бакаляре, – спитав Санчо, – чи списана в тiй iсторii придибашка з янгуасцями, коли ото нашому доброму Росинантовi забаглося грушки в морi печерувати.
– Той чорнокнижник нiчого не потаiв i не проминув, – вiдповiв Самсон, – вислебiзував геть усе, i про те навiть розказав, як бравий Санчо на ковдрi млинка крутив.
– Не на ковдрi, а в повiтрi, – поправив Санчо, – та таки крутив, крутила б його лиха година!
– Чоловiк усе граеться з долею навпереваги, – сказав Дон Кiхот, – i про те, я гадаю, повинна говорити всяка мирська, а надто рицарська iсторiя: не про самi ж перемоги писати.
– Воно-то так, – промовив бакалавр, – але дехто з читальникiв каже, що краще було б авторам сiеi iсторii не все поминати, а дещо й поминути, наприклад, тi духопелики, що без кiнця-краю сипались на пана Дон Кiхота в рiзних пригодах.
– А то ж таки сторiя правдива, – зауважив Санчо.
– Проте заради справедливостi могли б вони дещо й мовчанням збути, – заперечив Дон Кiхот, – бо нема чого описувати подii, якi не вiдмiняють i не фальшують iсторичноi правди, але можуть кинути тiнь якусь на героя. Без сорома казка, Еней був не такий богочестивий, яким його змалював Вергiлiй, а Одiссей не такий хитромудрий, яким його виставив Гомер.
– Згоден, – сказав Самсон, – але одна рiч поетовi писати, а друга – iсториковi. Поет може оповiдувати чи оспiвувати щось не так, як воно було, а як мало бути, а iсторик повинен писати не так, як мало бути, a так, як було, по всiй щирiй правдi, нiчого не додаючи та й не вiднiмаючи.
– Коли вже той пан мавр так щируе та правдуе, – сказав Санчо, – то певно, що при панових духопеликах i за моi згадуе, бо як пановi, було, мiрку з плечей здiймають, то й мене всього вздовж i впоперек мiряють. Та воно й не диво, бо мiй пан сам каже, що як голова болить, то й усiм суставам тра болiти.
– Ох же ти, Санчо, й хитрун, – зауважив Дон Кiхот, – де тобi треба, там пам’ять у тебе добра!
– Раднiший би я забути, як мене бито, – одказав Санчо, – так басамани ж не дають, що й досi знати на боках та на спинi.
– Мовчи-бо, Санчо, не перебивай пана бакалавра, – зупинив його Дон Кiхот. – А ви, добродiю, кажiть далi, прошу вас, що там iще про мене говорять у вищезгаданiй iсторii.
– Та й про мене ж, – докинув Санчо, – бо кажуть, що i я в нiй неабияка дiлова особа.
– Не дiлова, брате Санчо, а дiйова, – поправив Самсон.
– О, ще один колехтор вирискався, слова править! – вигукнув Санчо. – Як до всього будемо чiплятись, то й довiку не перебалакаем.
– Бодай я довiку щастя не мав, – сказав бакалавр, – коли ти, Санчо, в тiй iсторii не друга персона. Є такi читальники, що iм твоi речi любiше слухати, анiж головного героя, не то що. Правда, дехто вважае, що ти надто вже великий легковiр, коли взяв за щиру правду оте губернаторство над островом, що тобi пропонуе присутнiй тут пан Дон Кiхот.
– Ще не вечiр, – заперечив Дон Кiхот. – Нехай лиш Санчо в лiта уб’еться та досвiду бiльше набереться, то вiн до того губернаторства ще краще придасться, анiж тепер.
– Далебi, пане, – обiзвався Санчо, – як я в моiх оце лiтах островом не вкерую, то не вкерую вже i в Мафусаiловому вiцi.[18 - У дуже похилому вiцi. Бiблiйний патрiарх Мафусаiл прожив майже тисячу рокiв.] Кебети на губернаторя в мене вистане, от тiльки де той у свiтi острiв забарився?
– Здайся на Бога, Санчо, – заспокоiв його Дон Кiхот, – i все буде добре, краще, може, нiж ти гадаеш, бо без волi Божоi i листочок на деревi не ворухнеться.
– Правда е, – сказав Самсон, – як Господь захоче, то не одного, а цiлих тисячу островiв Санчовi пiд ноги пiдклонить.
– Бачив я всяких на своiм вiку губернаторiв, – сказав Санчо. – Інший не годен i в слiд менi вступити, а проте вельможним величаеться, iз срiбла-злота iсть i п’е.
– Так то ж не острiвнi були губернатори, а просто над маетком якимсь, – заперечив Самсон. – Щоб же над островом бути правителем, треба принаймнi граматику знати.
– Що таке гра, то я тямлю, – сказав Санчо, – а от уже матики не втну нi в зуб. Та хай собi з тим губернаторством буде, як Бог дасть – йому виднiше, куди мене краще настановити, а я вам от що скажу, ваше бакалярство, пане Самсоне: дуже менi любо, що той писака, про мене в iсторii оповiдуючи, зацiкавлюе людей, а не зануджуе, бо якби вiн на мене, християнина з дiда-прадiда, щось негоже блявкнув, я такого наробив би шелесту, що й глухi почули б!
– Ото було б диво, – зауважив Самсон.
– Чи диво, чи пiвдива, – сказав Санчо, – то байдуже, а як пишеш чи говориш за дiлову особу, то гляди, шануйся, не верзи на галай-балай, що тобi в голову набреде.
– Дехто цю iсторiю за тее ганить, – провадив далi бакалавр, – що автор приткнув у неi повiсть про безрозсудно-цiкавого, не тим, що повiсть сама по собi погана чи недоладна, а тим, що не до речi ii притулено, адже вона нiчого спiльного не мае з iсторiею його милостi пана Дон Кiхота.
– Овва! – вигукнув Санчо. – Наколотив, виходить, сучий син гороху з капустою!
– Тепер я бачу, – сказав Дон Кiхот, – що не мудрець про мене книгу скомпонував, а якийсь невiголосий баламут, що писав ii абияк, навмання, на хибив-трафив. То, знаете, був собi маляр один в Убедi, Орбанеха звався, i як хто, було, його спитае, що вiн малюе, то вiн одказуе: «А що вийде». Намалював вiн раз якось пiвня, та так же погано вдав, що зовсiм не схожий; мусив пiд низом готицькими лiтерами пiдписати: «Се пiвень». Отак же, мабуть, i з моею iсторiею, що без коментаря ii не вчитаеш.
– Е, нi! – заперечив Самсон. – То книга дуже ясна i розбiрлива: дiтвора ii гортае, юнацтво читае, дорослi розумiють, старi похваляють. Люди всякого стану нею не начитаються, затого напам’ять усю витвердять; аби де побачили шкапу яку сухоребру, зараз кажуть: «Дивiться, то Росинант». Та найбiльше вона пажам полюбилась – нема в панiв такого передпокою, де «Дон Кiхота» не знайдеш: книга та нiколи не гуляе, все по руках ходить, мало за неi не б’ються, назахват усi хапають. І то сказати – приемнiшоi i невиннiшоi забави годi собi уявити, бо хоч як шукай, нiде в тiй книзi слова непристойного чи думки нечестивоi i зазором не видати.
