– Добре я втямив усе, що ваша милость отут менi провадила, – сказав Санчо, – тiльки просив би я вашоi ласки одне питання скасувати, що саме в голову менi вступило.
– Не скасувати, а, мабуть, з’ясувати, – поправив його Дон Кiхот. – Питай на здоров’я, а я вже тобi вiдповiм, як зумiю.
– Скажiте менi, пане, – питав далi Санчо, – всi отi Іюлi та Августи, чи як iх там, усi отi лицарi-славути, що вже, ви каете, померли, – де вони теперечки?
– Котрi були погани, тi, видима рiч, у пеклi, – вiдповiдав Дон Кiхот, – а котрi християни (якщо вони справдi були добрими християнами), тi в чистилищi або в раю.
– Ну, добре, – сказав Санчо, – а тепер ще й таке: чи в тих поховальницях, де лежать отi пани великi, е лампади срiблянii, чи висять на стiнах у каплицях iхнiх милицi пам’ятковi, покривала мертвецькi, волосся пасма, ноги чи там очi восковii? А як нi, то чим же тii поховальницi оздобленi?
На те одвiтував Дон Кiхот:
– Поховальницi поганськi являли собою здебiльша розкiшнi храми: попiл Юлiя Цезаря замуровано в урну, а над нею воздвигнуто височезний кам’яний обелiск, що зветься в нинiшньому Римi шпилем Святого Петра;[40 - Те, що попiл Юлiя Цезаря замуровано в урну – легенда; шпиль Святого Петра – обелiск, привезений з Єгипту до Риму в І ст. i встановлений навпроти собору Св. Петра.] у цiсаря Адрiяна за гробовець править цiлий замок, завбiльшки з добре село, що звався колись Moles Hadriani,[41 - Андрiянова махиня (лат.).] а тепер це замок Святого Ангела в Римi;[42 - Йдеться про побудований iмператором Адрiаном (117–138) мавзолей, який служив мiсцем поховання римських iмператорiв, дiйсно величезний: сторона квадрату в його основi – 84 м. У середнi вiки споруду використовували у вiйськових цiлях, тодi ж перейменували в замок Св. Ангела.] цариця Артемiза поховала свого мужа Мавзола в усипальнi, що ii мали за одне з семи чудес свiту, – але жодна з цих гробниць, як i багато iнших, споруджених за поганства, не оздоблювалась покривалами чи iншими такими приносами й пам’ятками, якi свiдчили б, що тут покояться святi.
– Та вже ж не як, – мовив Санчо. – А тепер скажiть iще, яке дiло славнiше: мертвого воскресити чи велетня якого вбити?
– Тут нема чого й питати, – вiдповiв Дон Кiхот, – ясно, що воскресити мертвого.
– Отут же ви, пане, i впiймались! – вигукнув Санчо. – Виходить, той, хто воскрешае мертвих, вертае зiр незрячим, випрямляе кривоногих, уздоровляе недужих, той, що в нього перед гробницею лампади горять; що в нього в каплицi повно люду молящого до мощей припадае, – вiн i в сьому i в прийдущому вiцi бiльшоi сподобився слави, анiж була коли чи буде у всiх царiв поганських та лицарiв мандрованих у цiлому свiтi?
– Визнаю i я сю правду, – погодився Дон Кiхот.
– Виходить, – вiв далi Санчо, – така вже слава, i благодать, i, сказать би, привiлеi у мощей святих, що з призволу i призводу благочестивоi нашоi матерi-Церкви перед нами тобi й лампади, i свiчки, й покривала, й милицi, i образки, й кучерики, i очi, й ноги, люду хрещеному на побожнiсть, а iм на бiльшу християнську славу. Королi на плечах своiх тii тiла, чи, мовляли, мощi переносять, кiсточки iм цiлують, часточками iхнiми собi каплицi зукрашають, вiвтарi своi найкоштовнiшi приоздоблюють.
– І до чого ж ти все оце говориш, Санчо? – спитав Дон Кiхот.
– А до того, пане, – одказав джура, – що ми з вами повиннi стати святими, тодi ми найшвидше заробимо собi тоi доброi слави, що до неi так ревно пориваемось. Коли хочете знати, пане, то вчора чи позавчора, одне слово, як той казав, цими днями, вписано й заведено мiж святих двох ченичикiв-босоножцiв, i кожне тепер за велике собi щастя мае припасти губами чи рукою торкнутись до тих вериг залiзних, що ними вони, плоть свою усмиряючи, пiдперезувались; тii ланцюги, скiльки я знаю, у бiльшiй тепер повазi, анiж Роландiв меч, що десь там у зброiвнi висить у нашого милостивого короля й пана, дай йому, Боже, вiк довгий. Отож, пане, краще в будь-якому законi чернечому смиренно ченцювати, анiж лицарем мандрованим гордо лицарювати: скорше дiйдуть до Бога два десятки бичiв, що сам собi всиплеш, анiж двi тисячi ударiв списових проти всiх отих велетнiв, драконiв та iнших прочвар.
– Воно-то так, – сказав Дон Кiхот, – та не всiм же бути ченцями, i воiстину незлiченнi тi шляхи, якими Господь своiх вiрних до неба провадить. Рицарство те ж саме, що й за вiру подвижництво; не один-бо вже рицар вiчного в раю сподобився блаженства.
– Правда ваша, – погодився Санчо, – тiльки чув я, нiбито бiльше в раю все-таки ченцiв, а не лицарiв.
– Це тому, – сказав Дон Кiхот, – що й на сьому свiтi ченцi числом своiм рицарiв переважують.
– А чи мало ж на сiм свiтi всяких мандрованих? – сказав Санчо.
– Мандрованих-то багато, – вiдповiв Дон Кiхот, – але мало хто з них заслуговуе на ймення рицаря.
У таких i iнаких розмовах проiхали вони цiлу ту нiч i другий день, а статись iз ними нiчого такого й не сталося, чим Дон Кiхот був непомалу засмутився. Аж ось надвечiр другого таки дня побачили вони здаля преславне мiсто Тобосо; од того виду збадьорився наш Дон Кiхот, а Санчо похнюпив носа, бо вiн же сном-духом не знав, де живе та Дульсiнея i зроду не бачив ii в образ, як, зрештою, i його пан. Обидва вони млiли серцем – той, що скоро мав ii побачити, а той, що нiколи не бачив; Санчо нiяк не мiг змiркувати, що мае робити, як пошле його пан у Тобосо. Нарештi Дон Кiхот вирiшив не вступати до мiста, поки добре не споночiе; на якийсь час стали вони попасом у дубнячку, що за околицею рiс, а як пора вже приспiла, увiйшли в мiсто; оттут-то й почалися в них пригоди, справдi на щось путне схожi!
Роздiл IX,
де оповiдаеться зараз побачите, що
Опiвнiчноi години, а може, трохи там ранiше чи пiзнiше, Дон Кiхот i Санчо виiхали з лiсу i вступили в Тобосо. В селищi було тихо й мирно, бо всi мешканцi вже обляглися i спали твердим, як то кажуть, мертвецьким сном. Нiч стояла почасти ясна, почасти хмарна, хоть Санчовi хотiлося, щоб вона i зовсiм була темна, щоб у тiй темнотi знайти якесь виправдання своему невiданню. Довкола чути було лише собачий гавкiт, що вiд нього Дон Кiхотовi аж у вухах лящало, а Санчовi ковалики в грудях кували. Десь-колись попирхували осли по дворах, порохкували свинi або коти нявчали – всi тi рiзнорiднi звуки виразно вчувалися серед нiчноi тишi. Закоханий рицар вiщував собi з того щось недобре, а проте обiзвався до Санча:
– Санчо, сину мiй, веди мене до Дульсiнеi, до ii палацу, може, вона ще не лягала спати.
– До якого там у сина палацу, – заперечив Санчо, – коли я бачив ii високiсть у малесенькiй хатцi.
– То вона, мабуть, подалась була на той час у придомок коло своеi резиденцii, – сказав Дон Кiхот, – розважитись у товариствi з паннами своiми двiрськими, як то чинять зазвичай високороднi сеньйори та принцеси.
– Ох, пане, – зiтхнув Санчо, – коли вже ваша милость думае менi наперекiр, що панi моя Дульсiнея не в хатi живе, а в палатi, то хiба ж тепер той час i та година, щоб дверi там одчиненi були? Чи годиться ж нам грюкати-добиватись, поки нас почують i впустять, чи пристало вночi людей колошкати? Чи подоба до коханок отак нахрапом достукуватись, як гультяй звик чинити, що не дивиться на пiзню годину, а так тобi прийде й гукае i лiзе коли схоче?
– Нам аби тiльки той палац розшукати, – мовив Дон Кiхот, – а там я вже скажу тобi, Санчо, як далi дiяти маемо. А дивись-но, Санчо, якщо менi тiльки не ввижаеться, то он вiн i е, палац Дульсiнеiн, бачиш, велике й темне щось бовванiе.
– Ну, то нехай же ваша милость iде попереду, – сказав Санчо, – може, воно й справдi так. Та хоч i сам увiч побачу i руками помацаю, все одно буде тому така правда, як тепер бiлий день.
Дон Кiхот рушив попереду i, проiхавши двiстi, може, ступнiв, наткнувся на будiвлю, що велику од себе одкидала тiнь; побачив високу башту-дзвiницю й домiркувався, що не замок то був, а собор мiсцевий.
– Бач, Санчо, – мовив, – на церкву набрели.
– Та бачу, – одказав Санчо, – гаразд, що не на власну могилу, бо то, вважайте, недобрий знак – такоi пори по цвинтарищах валасатися. Ще й до того пригадую, якщо пам’ять моя не заморилась, казав вам уже, що нашоi панi будинок стоiть десь у слiпому завулку.
– А бий тебе Божа сила, недоумку! – закляв Дон Кiхот. – Де ти бачив, щоб замок чи палаци королiвськi по слiпих завулках ставились?
– Знаете, пане, – заперечив Санчо, – воно як де: що край, то обичай. Може, тута в Тобосi так заведено, що тi палаци-озiяки по закутках будуються. Тим-то i прошу вашоi милостi, дайте менi по тих вулицях та завулках добре понишпорити, то, може, й знайду в якомусь закамарку той замок чи палац, собаки б його з’iли, як маемо через нього стiльки iзданини та блуканини!
– Гляди, Санчо, говори з бiльшою повагою про все, що стосуеться моеi володарки, – остерiг Дон Кiхот. – А втiм, не впадаймо в пасiю, долиймо до окропу холодноi води.
– Та вже впиню себе, впиню, – одмовив Санчо. – Тiльки як же тут витерпиш, коли хоче ваша милость, аби я знав добре, де нашоi мадами будинок, однiсiнький раз бачивши, аби й опiвночi вам зразу одшукав, коли ви самi, пане, не годнi його знайти, хоч певне тисячу разiв уже бачили.
– Ох, Санчо, ти таки доведеш мене до розпачу! – сказав Дон Кiхот. – Чи не говорив же я тобi, еретичний сину, сто сот разiв, що сам я зроду не бачив незрiвнянноi Дульсiнеi i нiколи в життi не переступав порогу ii палацу, а закохався в неi з чутки, з людськоi слави про красу ii та розум?
– Уперше чую, – одвiтував Санчо, – i кажу, що як ваша милость ii не бачили, то я й поготiв.
– Бути не може! – не повiрив Дон Кiхот. – Адже ти сам казав, що бачив, як вона пшеницю точила, коли принiс вiдповiдь на листа, що я iй через тебе посилав.
– Ви, пане, не дуже на тее впевняйтеся, – сказав Санчо, – бо, щоб ви знали, бачив я ii i вiдповiдь узяв так само з чутки, а яка вона е, сеньйора Дульсiнея, того не втну, як рукою до неба не сягну.
– Санчо, Санчо, – мовив Дон Кiхот, – е час на жарти, i е час, що не випадае й не годиться жартувати! Коли я кажу, що зроду не бачив володарки душi моеi i нiколи з нею не говорив, то се не значить, що ти мусиш твердити, нiби й ти не бачився й не розмовляв, бо сам добре знаеш, що тому неправда.
Їдуть вони отак, розмовляють, аж напроти жене щось двох мулiв i плуг, по землi тягнучись, брязкае; не iнакше, подумали, як устав оратай удосвiта в поле на оранку. Так же воно й було; iшов оратай i спiвав тую пiсню, що каже:
Зле скiнчилось для французiв
Полювання в Ронсевалi…[43 - Початок вiдомого iспанського романсу про битву в Ронсенвальськiй ущелинi.]
– От же щоб я вмер, Санчо, – озвався Дон Кiхот, почувши тi слова, – коли не буде нам сеi ночi якогось лиха. Чуеш, якоi той хлоп спiвае?
– Та чую ж, – одказав Санчо, – тiльки до нашоi справи тее полювання в Ронсевалi зовсiм не тичеться. Нехай би собi спiвав хоч i про Калаiноса,[44 - Старовинний романс розповiдае про знатного мавра Калаiноса, який заради доньки халiфа Сарагоси кинув виклик трьом французьким перам, але Роланд вбив його. Існуе вираз: пiсенька про Калаiноса (coplas de Calainos) – щось невчасне, сумнiвне, що нi для кого не мае цiнностi й значення.] все одно, у нашiм дiлi воно нi на добре, нi на лихе не призвiсне.
Як порiвнявся з ними селянин, Дон Кiхот спитався в нього:
– Чи не скажете ви, добрий чоловiче, нехай вам Бiг помагае, де тут палац незрiвнянноi принцеси доньi Дульсiнеi Тобоськоi?
– Пане, – одказав йому парубок, – я сам не тутешнiй, став оце недавно до одного багатого господаря в найми про всяку польову роботу; онде-о навпроти живуть йогомость i паламар сього приходу, вони вашiй милостi напевне скажуть, хоч той, хоч той, про тую панi принцизну, бо мають списки всiх мешканцiв тобоських; тiльки здаеться менi, що нема в цьому селi анi жодноi принцизни, хiба що чимало господарок пановитих, що кожна себе в домi за принцизну мае.
– Серед них же то, приятелю, – сказав Дон Кiхот, – i мусить бути та, про яку тебе питаю.
