– Бачу, бачу, дружино моя, – сказала Тереза, – що нелегкий хлiб у мандрованого джури; буду ж я Бога милосердного благати, аби визволив тебе од тоi халепи.
– Скажу тобi по правдi, жiнко, – признався Санчо, – що якби не мав надii в скорiм часi на губернаторя вискочити, то вже менi хоть лягай та помирай.
– Оце вже й не думай, чоловiче, – заперечила Тереза. – Живи, живи, баранчику, хоть ти й шолудивий! Аби ти був жив, i хай западуться всi на свiтi губернаторства: без того панства ти з матернього лона вийшов, без того панства досi якось жив, без того панства i в могилу зiйдеш, чи хай понесуть тебе, коли Бог до гурту покличе. Живуть же якось люди без губернаторства, i таки живуть, i таки люди iх за людей мають. Голод то найлiпша в свiтi приправа, i бiдним ii нiколи не бракуе, тим i iдять вони все в охотку. Та гляди вже менi, Санчо: коли ненароком таки вилiзеш на губернаторя, то не забудь же за мене й за дiток. Санчиковi вже п’ятнадцятий минув, час до школи давати; дядько настоятель хоче його в духовнii вивести. А Марiсанча,[27 - Складовою iмен в Іспанii могло бути iм’я батька, часом в його зменшувальнiй чи жiночiй, як у цьому випадку, формi.] донька твоя, вже на порi стала, аж регне замiж; дiвцi так замiжжя сниться, як тобi оте губернаторство. Сказано – краще ледачому супружниця, нiж доброму пiдложниця.
– Слово честi, – сказав Санчо, – коли Бог пошле менi губернаторство абощо, то я, жiночко, за такого великого пана Марiсанчу нашу оддам, що нi приступу: всяке вельможною ii величатиме.
– Е, нi, Санчо, не треба, – заперечила Тереза, – оддай ii за рiвню, то воно лучче буде. А то перебереться з дерев’яних черевикiв у дорогi пантофлi, з сiроi десятчаноi спiдницi в ребронти та едвабнi кунтушi, з Марiки, що всяке iй «ти» каже, зробиться ясною панею чи там вельможною – i буде дiвка, як у сливах, що не ступне, то все не так, що не скаже, то все вклепаеться; сказано, до хлопськоi основи панське поткання не пристане.
– Мовчи, дурна! – гримнув Санчо. – Мине рiк чи два, i набереться вона благородних звичаiв, помажеться панiею, якось-то воно буде; аби вельможества доскочити, а то все трава.
– Ей, Санчо, Санчо, – вмовляла його Тереза, – не кидайся свого стану, не микайся мiж пани, чого б я так високо лiтала? Не дурний то приказку вигадав, що чухайся, каже, вiл з волом, а кiнь з конем. Воно то лепсько було б нашу Марiку за якогось грапчука або там лицарчука вiддати, та гляди, щоб вiн потiм пiд сердиту руч мугиркою ii не взивав, що в тебе, скаже, батько гречкосiй, а мати товстопряха. І не кажи менi, чоловiче, й не говори, не на те я свою доню кохала… Ти тiки, Санчо, грошикiв добудь, а дочку за люди вiддати – то вже мiй клопiт. Є в нас тут Хуана Гевала син, Лопе зветься; там такий дебелень та кремезень, що ну! Знаемо його добре, а дiвка йому нiби в око впала, вже й насватуватись почина – чим не пара? Сказано, рiвня, i вп’ять-таки – в нас пiд оком, отак i житимемо вкупi любенько, батьки й дiти, зятi i внуки, в мирi i злагодi, в Божому благословенствi. І не важся менi оддавати ii кудись у столицю, в пишнii палати, бо нiкому там вона не буде анi до розмови, анi до любовi.
– Тю на тебе! – вигукнув Санчо. – Чи ти Тереза, чи ти нетвереза? Чого се ти нi сiло нi впало менi впоперек iдеш, не хочеш, щоб я видав дочку замiж, як сам знаю, щоб я од неi вельможних онукiв дiждався? Чув я, жiнко, од старих людей, що хто не скористався щастям, як воно само в руки пливло, той нехай на себе нарiка, як воно стороною пiшло. Негоже нам i тепер перед ним зачинятись, коли само в дверi добуваеться; дме ходовий вiтер – напинаймо ж вiтрила!
Оцi Санчовi вислови та деякi iншi, що нижче будуть наведенi, i схиляють перекладчика до думки, що сей роздiл пiдроблений, сказати б, апокрифiчний.[28 - Апокрифiчний – сумнiвний, несправжнiй, пiдроблений.]
– То по-твоему, дурепо, – казав далi Санчо, – погано буде, коли я грошовитого якогось уряду допнуся, витягну всiх iз багнюки, оддам Марiсанчу за кого схочу, а люди на тебе казатимуть донья Тереза Панса, i ти сидiтимеш у церквi на килимах, на подушках та на атласах, що всi загумiнковi шляхтянки аж казитимуться з завидкiв? Коли так, то й нидiй собi в своему мужицтвi, стiй на днiм мiсцi, мов та фiгура мальована! Та й годi вже балачок: ти собi хоть розсядься, а Марiсанча однако грапинею буде.
– Схаменися, чоловiче! – не вгавала Тереза. – Боюся я, щоб те грапство дитини моеi не погубило. Роби ii хоть княгинею, хоть дукинею, та не буде на те моеi волi i згоди. Я, небоже, все за рiвнiсть стою i страх не люблю, як хто з доброго дива паношиться. Як хрестили мене, то назвали просто Терезою без нiяких витребеньок та фиглiв-миглiв, без того дурного панькання та донькання. Батька мого звали Каскахо, а мене, що я твоя жiнка, звуть Тереза Панса, хоть по праву мали б казати Тереза Каскахо; ну, та як усяке право можна повернути криво, то нехай уже буде й Панса, я нiчого, тiльки не треба менi того донькання, бо я його не знесу. Не хочу я того поговору, що люди як побачать, що я вже одяглася за грапиню чи за губернаторшу, то всi говоритимуть: «Іч, – скажуть, – як пиндючиться та великоноситься наша нетiпаха! Ще вчора, знай, мичку микала, на службу Божу йдучи, голову запаскою, замiсто накидки, вкривала, а ниньки в ребронти прибралась iз защiпками дорогими та й гне кирпу, буцiмто ми не знаемо, хто вона така есть». Нi, поки Бог не одiбрав у мене моiх сiм чи п’ять (чи скiльки там е) чуттiв, нiхто од мене такого страмовища не дiжде. Ти собi, чоловiче, губернаторюй чи островуй i пишайся, скiльки влiзе, а я з дочкою з села нi нога, клянусь спасiнням моеi матерi! Чеснiй жiнцi путь вiдома – зламай ногу, сиди дома; то у дiвки справжня цнота, як за свято iй робота. Їдь собi з своiм Дон Кiхотом на пригоди, а нам лиши нашi знегоди; як добрi будемо, то вже Бог погодить, що й нам розпогодиться. Та не знаю я, хто йому того дона причепив, бо батьки й дiди його хоть i панували, та зроду не донували.
– Отепер я бачу, що тебе таки навiдило, навiжена! – гукнув Санчо. – Гей, жiнко, i намолола ж ти такого, що нi в тин нi в ворота. Я iй дiло кажу, а вона менi якiсь витребеньки та защiпки, приповiдки та пишання… Дурна еси та безголова (iнакше тебе й назвати не мона, бо не тямиш, що тобi кажуть, i сама свого щастя цураешся)! Се ж якби я казав, щоб дочка наша з башти комiть головою кинулась чи свiтами пiшла блудити, як тая королiвна донья Уррака,[29 - Уррака (1033 чи 1034–1101) – одна з доньок короля Фернандо І Кастильського, який передав iй у спадок Самору. Слова Санчо вiдсилають не до реальноi iсторii королiвни, а до романсу, в якому Уррака, обiйдена батьком у заповiтi, вирiшуе торгувати власним тiлом, вiддаючи заробленi грошi на упокiй його душi.] тодi ти мала б причину менi суперечити. А коли я в три мига, за одним махом-пахом добуду iй панство та вельможество, виведу з грязi в князi, посаджу на стольцi високiм, не кажи ти престолi, мiж цiлу гору подушок атласних, що куди тобi Атлаським горам, – то чого ж ти комизишся, чого не хочеш, щоб було по-моему?
– Знаеш чого, чоловiче? – одказала Тереза. – Бо е така приказка: хто тебе вдяга, той i роздяга. Як убогий iде, то люди на нього чи глянуть, чи не глянуть, а за багатим усяке зирить, найпаче за скоробагатьком, i вже не обберешся пересудiв та перегудiв, бо тi огудники в нас на вулицi раз у раз бджолиними роями гудуть.
– Слухай-но, Терезо, що я тобi зара’ скажу, – мовив Санчо, – бо ти такого, мать, iще зроду не чула. Се, коли хоч, i не моi слова, а отця казнодiя глаголи, що минулого посту в нашiй сiльськiй церквi казань провадив. Як пак вiн казав? Ага, теперiшнi, кае, речi, що ми очима споглядаемо, живiше, кае, i мiцнiше врiзуються, вкарбовуються i впечатуються в нашу пам’ять, анiж речi минулii.
(Оце ж те друге мiсце, через яке перекладчик уважае сей роздiл за пiдробку, бо Санчо тут провадить речi, недоступнi його розумiнню.)
– А звiдси випливае, – вiв далi Санчо, – що як бачимо яку персону одiжну чи ошатну i службою пишно обставлену, то вже де й береться пошана до неi та повага; хоть i пригадаемо собi, що ми ii перше в низотi бачили, тiльки тоi ганьби, що вона була незаможна чи там невельможна, вже нiби нема, бо те все минулось, а е тiльки те, що ми живовидячки уздрiваемо. А як той чоловiк, що фортуна його винесла з рiдного болота на верхiвля слави й процвiту (такими достеменно словами говорив той панотець), та буде собi доброзвичайний, до всякого щедровитий i приязний, супроти вiкодавньоi родовитоi знатi не гордливий, то будь певна, Терезо, що нiхто не буде згадувати, ким вiн передше був, а всi поважатимуть за те, чим вiн тепер е, крiм хiба завидникiв яких, що од них нiяка щаслива доля не вбезпечиться.
– Не втямлю я, чоловiче, що ти там говориш, – упала йому в рiч Тереза. – Роби собi, як знаеш, i не мороч менi голови тими химерниками та риториками. Коли вже ти так неохвiтно наважився…
– Непохитно, треба казати, жiнко, а не неохвiтно, – поправив ii Санчо.
– Ти, чоловiче, до мене не чiпляйся, – образилась Тереза. – Я тобi говорю, як Бог на душу положив, i високо в хмари не лiтаю. Як уже тобi притьмом забандюрилось на губернаторя вийти, то вiзьми з собою сина свого, Санча, нехай потроху до правлiння навикае, бо синам годиться батькове ремесло переймати i далi провадити.
– Як стану губернатором, – одказав Санчо, – то випишу його поштою, а тобi грошей пришлю, iх у мене буде до стилоi мами, бо як у губернаторя й забракне часом побрязкачiв, то всяке йому з радоi душi позичить. Ти ж гляди менi, так його прибери, щоб видавав не на того, ким е, а на того, ким мае стати.
– Пришли тiльки грошей, – мовила Тереза, – а я вже його вичепурю, як лялечку.
– Виходить, ми з тобою договорились, – сказав Санчо. – Бути нашiй доньцi грапинею.
– Як стане вона грапинею, – одповiла Тереза, – то вже, вважай, я ii поховала… Ну, та роби, кажу, як знаеш: така вже наша доля жiноцька нещаслива, що мусимо зроду чоловiкам коритись, хоть буде вiн у тебе дурний, як ступа.
Сее сказавши, заплакала так ревно, мовби Марiку ii вже справдi мертву ховали. Санчо потiшав ii, говорячи, що виведе доньку на грапиню не зразу, а геть аж потiм. На тому розмова iхня i скiнчилась, бо Санчо подався до Дон Кiхота, аби дiстати розпорядок на дорогу.
Роздiл VI
Про що говорилось мiж Дон Кiхотом та ключницею й небогою, – а воно в сiй iсторii неабияку мае вагу
Поки там Санчо Панса та жiнка його Тереза Каскахо провадили тую премудру розмову, небога й ключниця Дон Кiхотовi теж не гуляли. З тисячi ознак постерiгали вони, що пан iхнiй i дядько втрете збирався з дому повiятись i знов за свое мордоване, по-iхньому, рицарство взятись, тож i намагались на всi лади одвернути його од того лихого замiру, так що ж? Говори до гори, а гора не чуе; холодного залiза, кажуть, не вкуеш. Усяк уже пiдходила до нього ключниця, а тодi й каже:
– Коли вже ваша милость не хоче тихо й мирно дома сидiти, а притьмом горами й долами гуляти та товктися по свiту, мов грiшна душа по пеклу, шукаючи отих, як ви кажете, пригод, а по-моему, злигоднiв, то доведеться менi, мабуть, слiзно благати святого Бога та ясного короля, аби якось тому лиховi зарадити.
На те одказав iй Дон Кiхот:
– Не знаю, господине, яка буде вiдповiдь од Бога на твое благання, не знаю, що врадить тобi його милость король; знаю тiльки, що будь я королем, я не вiдповiдав би на тi безконечнi й здебiльшого недоречнi суплiки та прохання, якi йому щодень Божий подаються. І без того в королiв не збувае на рiзнi многоважнi справи, а ще мусять кожного вислухати, кожному рiшенець дати, тим i не хотiв би я, аби його королiвська милость ще й моiми дiлами турбувалась.
– А скажiть нам, пане, – упала йому в рiч ключниця, – хiба при дворi його величностi немае лицарiв?
– Є, та ще й немало, – одказав Дон Кiхот, – iх наявнiсть додае величi можновладцям i пишноти королiвському маестатовi.
– Так чого ж би й вам, – спитала ключниця, – не служити ясному пановi королю вашому, тихо й мирно при дворi його пробуваючи?
– Бачиш, госпосю, – одказав Дон Кiхот, – не всi рицарi можуть бути двораками, не всi двораки можуть i мусять бути мандрованими рицарями; всякi люди на свiтi потрiбнi. Хоч ми нiби всi рицарi, та е велика рiзниця мiж ними й нами: тi двораки, не виходячи зi своiх покоiв i не переступаючи двiрських порогiв, гуляють по всьому свiту, на мапу дивлячись, i воно iм нiчого не коштуе, бо не долягае iм нi спека, нi холод, нi спрага, нi голод, тодi як ми, правдивi мандрованi рицарi, за всякоi погоди й негоди, чи то сонце, чи мороз, чи вiтер, чи буря, вдень i вночi, пiшо i кiнно мiряемо землю своiми ногами, а ворогiв знаемо не мальованих, як тамтi, а таки натуральних, живих, i нападаемо на них при першiй-лiпшiй нагодi, i вдаряемо з маху, не вважаючи на всякi дурницi, на всi отi правила поединковi, у кого там меч або спис коротший, а в кого довший, чи не схований у противника на грудях амулет який або талiсман, чи сонце не дае переваги одному з суборцiв, i всi такi iншi церемонii, що iх дотримують у приватних поединках i що ти iх не знаеш, а тiльки я. Не забувай i того, що завзятий мандрований рицар, побачивши перед собою хоч i десять велетнiв, що голови iм сягають не то хмари, а поза хмару, ноги – як височеннi вежi, руки – як щогли на великих i могутнiх кораблях, очi завбiльшки з млиновее коло i палають, мов печi в склянiй гутi, – побачивши, кажу, таких велетнiв, не злякаеться iх нiяким свiтом, а з шляхетною самовладою та безстрашним серцем стае з ними до бою i, якщо це тiльки можливо, подужуе й перемагае iх за малу часину, хоть вони хай будуть окритi лускою з якоiсь там риби, що, кажуть, за алмаз твердiша, i озброенi не мечами, а гострими шаблюками з дамаськоi гартованоi сталi чи залiзними булавами з крицевими шпичками, що я iх сам не раз та й не два бачив. Усе це я кажу тобi, госпосю моя, аби ти зрозумiла, чим однi рицарi вiд других вiдрiзняються. По правдi можновладцi мали б вище цiнувати сей другий, вiрнiше, перший розряд рицарський, тобто мандрованих рицарiв, бо серед них, повiдае iсторiя, i такi завзятцi бували, що не одно царство завдячувало iм благо свое й порятунок.
– Ой дядечку! – гукнула тут небога. – Та зрозумiйте ж ви нарештi, що тi оповiдання про мандрованих рицарiв – то все вигадки та вимрiйки, а романи, що про них понаписувано, треба хоч попалити, хоч покутницьку верету на них накинути або так якими таврами позначити, щоб усякому було видно, якi вони баламутнi та пагубнi для добрих звичаiв.
– Клянуся Богом, що мене при життi тримае, – крикнув Дон Кiхот, – що якби ти не була рiдною моею племiнницею, тобто донькою единоматерньоi сестри моеi, я так би тебе покарав за цi блюзнiрськi слова, що весь свiт жахнувся б! Де видано, щоб отаке дiвчинисько, що й прутами плетiльними як слiд орудувати ще не навчилось, та розпускало язика й наважувалось критикувати рицарськi романи? Що сказав би пан Амадiс, якби таке почув? Та вiн, напевне, дарував би тобi, тим, що був найлагiднiшим i найчемнiшим рицарем свого часу i славився надто як оборонець дiвиць; але мiг би се почути й хтось iнший, i тобi б не поздоровилось, бо не всi вони ввiчливi та приязнi, е мiж ними й нечеми та грубiяни: бачиш, не кожен, хто себе рицарем називае, е таким цiлком i повнiстю, один то суте золото, а другий – червона мiдь; хоть усi вони на позiр видають рицарями, та не кожен витримае перевiрку спробним каменем iстини. Бувають люди низького роду, якi пнуться до рицарства, бувають i родовитi рицарi, якi намагаються чернi подобитись; тi прагнуть угору з амбiцii чи з доброчесностi, а сi знижаються iз недолугостi своеi чи з порочностi. Треба мати гострий, допитливий розум, аби розрiзняти сi двi вiдмiни рицарiв, що звання в них одне, а суть зовсiм несхожа.
– Боже милий! – сплеснула руками небога. – Ви, дядечку, знаете стiльки всякоi всячини, що могли б у разi потреби вийти на казальницю i проповiдувати народовi, – i водночас мов слiпота яка вас ударила, мов глупота яка вам розум охмарила, що ви маете себе за молодця, будучи стареньким, вважаете себе за моцаря, будучи недужним, хочете кривди випрямляти, коли вас самого скривило, а надто що ви рицарем себе звете, коли ви не рицар, бо хоть шляхтич i може бути рицарем, та не такий же вбогий.
– У тому, що ти сказала, небого моя, е чимало правди, – вiдповiв Дон Кiхот. – А про людськi роди та стани мiг би я тобi такого нарозказувати, що ти зачудувалася б, не хочу тiльки людського з божественним мiшати, тим i промовчу. Скажу тiльки от що, любi моi: всi роди, якi тiльки е на свiтi, можна звести до чотирьох основних рiзновидiв (слухайте ж пильно). Однi, взявши свiй початок iз самiсiньких низiв, росли й мiцнiли, аж поки досягли найвищоi слави; другi були великi з самого почину i, зберiгаючи ту велич упродовж вiкiв, доховали свiй первiсний високий стан до наших днiв; третi мали славний початок, та йшли все вниз i вниз, аж поки не звелись нанiвець, на пшик, на пiрамiдальний шпиль що, як рiвняти до основи чи теж фундаменту, е лише уявна точка, тобто нiщо; нарештi четвертi – таких найбiльше – i в ночинi були малозначнi, i в серединi вгору не вибились, i наприкiнцi голосного ймення не мають: то все люди простi, посполитi. Прикладом першого рiзновиду, коли рiд незначного походження сягае вершин величi й донинi втримуеться на тiй висотi, може служити Оттоманська династiя, що початок iй поклав простий собi пастух, а нинi вона знаходиться в зенiтi слави. Прикладом другого рiзновиду, коли з первопочину високий рiд зберiгае й надалi свою гiднiсть, хоч i не примножуе ii, можуть бути численнi монаршi доми, що дiстають свою владу правом спадку i втримують ii в давньому обсязi, не виходячи з миролюбностi своеi за межi дiдичних володiнь. Можна наводити тисячами приклади таких родiв, що починали блискуче, а потiм поступiнно пiдупадали, – всi отi фараони та Птоломеi египетськi, цезарi римськi i цiла зграя (скажу так) незлiченних можновладцiв, царiв i володарiв мiдiйських, ассирiйських, персидських, грецьких i варварських; всi цi роди й династii звелися нанiвець разом iз своiми родоположниками, бо годi тепер iхнiх нащадкiв будь-де дошукатися, а як i знайдеться який, то хiба в низькому й мiзерному станi. Про поспiльство я одне можу сказати: простi роди на те тiльки й iснують, щоб побiльшувати кiлькiсть земного населення, а на iншу якусь хвалу чи славу вони й не заслуговують. З усього сказаного я хотiв би, щоб ви зрозумiли, моi дурнесенькi, якi складнi й заплутанi бувають генеалогiчнi стосунки, i знали, що лише тi роди правдиво великi й славетнi, що iх репрезентанти вiдзначаються доброчеснiстю, багатством i щедрiстю. Кажу доброчеснiстю, багатством i щедрiстю, бо хто великий, але порочний, того i велич порочна, а хто багатий, але не щедрий, той скнарий i мiзерний злидень: властителi великого добра не тим щасливi, що його мають, а тим, що можуть його вживати й роздавати, i то не абияк, а з добрим розумом. А бiдному рицаревi е тiльки одна путь, на якiй вiн може рицарськiсть свою появити: се путь чесноти. Вiн повинен бути приячним, доброзвичайним, ввiчливим, чемним i люб’язним, негордовитим, нечванливим, незлостивим, а найпаче милостивим, бо, подавши од щирого серця убогому шажка, бiльшу появить щедротнiсть, анiж той, що про добродiйнiсть свою та милостиннiсть у великого дзвона дзвонить. І як буде той рицар усiма вищереченими цнотами оздоблений, то вже хто на нього спогляне, хоть i не знаючи особисто, всякий мусить визнати його i вважати за чоловiка доброго роду й заводу. І то не дивина, бо похвала завсiди була нагородою чеснотi i чеснотливий доконче дiждеться признання. Є два шляхи, дiти моi, на яких чоловiк може нинi досягти багатства i почестей: один то наука, а другий то вiйськова справа. Я бiльше вояк, анiж учений, i, судячи з моеi схильностi до вiйськовоi справи, народився пiдо впливом планети Марса; менi, можна сказати, судилося iти саме цим шляхом, i я йтиму ним на зло й наперекiр усьому свiтовi. Даремнi будуть усi вашi намагання одвернути мене од того, чого хоче саме небо, що велить менi доля, чого вимагае розум i до чого, кiнець кiнцем, я сам прагну з вольноi моеi волi, бо хоть i знаю я всi незлiченнi труднощi, зв’язанi з мандрованим рицарством, та знаю ж i незмiрнi блага, що через нього досягти можна; а ще знаю, що стежка чесноти вельми вузька, а шлях пороку широкий i розлогий, знаю, що неоднакова в них мета й межа, бо той широкий i розлогий шлях пороку веде до смертi, а та вузька й терниста тропа чесноти – до життя, i то життя не дочасного, а довiчного; а ще знаю, що, як сказав наш великий кастильський вiршник:[30 - Гарсiлас Ласо де ла Вега (1500 чи 1503–1536), знаменитий iспанський поет з Толедо, послiдовник iталiйських гуманiстiв, особливо Петрарки. Його творчiсть започаткувала течiю «гарсiласизму», представники якоi цуралися суспiльноi проблематики, були суто лiриками. Один з улюблених поетiв Сервантеса, мав значний вплив на його становлення.]
Важка, терниста, кремениста путь
Веде до осяйних висот безсмертя, —
Інакше iх не можна осягнуть.
– Лишко мое тяжке! – вигукнула небога. – Мiй дядечко до всього ще й поета! Усе ж то вiн знае, все вмiе; я певна, що якби ви пiшли в муляри, то вам добрий дiм iзмурувати було б, як iншому клiтку змайструвати.
– А що ти думаеш, небого, – сказав Дон Кiхот. – Якби оцi рицарськi помисли не володiли неподiльно всiею моею iстотою, не було б такоi речi, що б я ii не зробив, не було б такоi цяцьки, що б я не змайстрував своiми руками – чи клiтку, то й клiтку, чи копирсалочку до зубiв, чи що завгодно.
У цей час хтось стукнув у дверi; як спитали, хто там, на вiдповiдь почувся Санчiв голос. Упiзнавши його, ключниця втекла мерщiй з кiмнати, такий той чоловiк був iй осоружний. Дверi Санчовi одчинила небога, а Дон Кiхот прийняв його з розкритими обiймами; вони замкнулися вдвох у покоi, i мiж ними завелася розмова, не менш цiкава, нiж перед тим була.
Роздiл VII
Про що говорив Дон Кiхот iз своiм зброеносцем та про iншi преславнi подii
Побачивши ключниця, що пан замкнувся iз Санчом Пансою, одразу дорозумiлась, про вiщо в них мова буде – радитимуться, ясна рiч, як у похiд утрете вже рушити. Нахопила нашвидку накидку та й подалася, налякана й стривожена, до бакалавра Самсона Карраска, бо гадала, що той красномовець i однедавна приятель ii пана потрафить одраяти його од того нерозважного замiру. Бакалавр гуляв саме у себе в дворику; як уздрiла його ключниця, зразу бухнула йому пiд ноги, задихана й впрiла. Постерiгши ii вид, сумний та приголомшений, Карраско спитав:
– Що з вами, панi господине? Що вам оце такого подiялось; що на вас образу немае?
– Та менi то нiчого, паночку мiй Самсоне, а от у мого пана рве душу, так-таки душу рве.
– А чого ж його рве, панi господине? – спитав Самсон. – Може, з’iв чогось, то йому завадило?
– Та нi, – одповiла ключниця, – не так iрве, як ви гадаете, а поривае, кажу, йому душу знов ота божевiльна думка: хоче вiн, бакалярчику мiй годний, iзнов у свiти рушати, це вже буде втрете, та нових пригод чи негод на свою голову шукати. Уперше привезено його додому впоперек на ослi ледве живого та теплого пiсля кийового бою; вдруге на пiдводi з волами, та ще й у клiтцi – вiн усе казав, буцiмто його заворожено, а сам такий був, що аж сумно, рiдна мати була б не впiзнала: худий-худющий, тiльки снасть, та жовтий увесь, а очi геть позападали, мов аж до самого мозку провалились; щоб його так-сяк на ноги звести, мусила я самих яець шiсть сотень збавити, те знае Пан Бiг i добрii люди, та й кури моi не дадуть менi збрехати.
