– Мо’, й так, – погодився парубок. – Бувайте здоровi, бо он уже й на свiт починае займатись.
Та й погнав собi мули, не чекаючи дальшого розпитку.
Побачив Санчо, що пан його нiби розгубився i невдоволений чимось, та й каже:
– А й справдi, пане, затого день бiлий буде, а нам воно нiби нiяково трохи на вулицi. Ось виiдьмо краще з мiста: ваша милость перебуде тут десь поблизу в лiсi абощо, а я по-видному вже вернуся до мiста i пiду по нишпорках, вилажу скрiзь до останньоi загогулини, шукаючи моеi панi дому, чи замку там, чи палацу; то було б велике нещастя, коли б не знайшов, а як iзнайду, то розмовлюся з ii милостю i скажу, де i як ваша милость чекае од неi знаку й слова, аби зiйтися вам обом без ущербку для честi ii i слави.
– Короткий був еси у словi, Санчо, – мовив Дон Кiхот, – та много мудрого сказав еси. Я згоден i приймаю з превеликою охотою раду, що ти менi дав. Рушаймо ж, сину, знайдемо десь гай, де я цей час iзгаю, а ти повернешся, як сам сказав, i знайдеш мою володарку, i з нею поговориш; вiд мудростi i чемностi ii предивноi собi чекаю ласки.
Санчо намагався чимскорше спровадити пана свого з Тобоса, аби не вийшло наяв те ошуканство його з вiдповiддю, що вiн привозив у гори Моренськi нiбито вiд Дульсiнеi, тож i виiхали вони зразу, не гаючись. Уiхавши милi зо двi коротких од села, знайшли невеличкий лiсок чи, може, й прилiсок, де Дон Кiхот тим часом зостався, – Санчо знов подався до мiста на перемовини з Дульсiнеею. Пiд час тоi мiсii i сталися подii, що неабиякоi вимагають од нас уваги й довiри.
Роздiл X,
де оповiдаеться про хитрощi, на якi пiднявся Санчо, аби заворожити сеньйору Дульсiнею, та про iншi подii, такi ж правдивi, як i потiшнi
Дiйшовши до подiй, що мають оповiдатися в даному роздiлi, автор великоi сiеi iсторii мовить, що хотiв був спершу збути тi подii мовчанням – боявся б то, що нiхто йому не йнятиме вiри, бо Дон Кiхотове божевiлля сягае тут межi i гранi можливого, перевершуючи, либонь, на два арбалетних пострiли щонайсмiливiшу уяву. Та попри всi своi обави i опаски, вирiшив, кiнець кiнцем, списати все достоту так, як воно й дiялось, не додаючи й не однiмаючи супроти правди нiже единоi порошиночки i не дбаючи про те, що хтось, може, поважиться брехню йому завдавати: гаразд же i вчинив, бо правда бувае хоч i тонка, та не ламка i завше над брехнею, мов та олива над водою, наверх вийде. Отож i каже, ведучи далi свою оповiдь, що ставши Дон Кiхот у гаю, дiбровi чи лiсi неподалiк преславного Тобоса, зараз послав Санча до мiста i нехай, сказав, не вертаеться, поки не поговорить його iм’ям з володаркою його i не вблагае ii, аби була ласкава датися на очi щироприхильному своему рицаревi i поблагословити його на щасливе звершення всiх замiрiв його i многотрудних подвигiв. Санчо запевнив пана, що притьмом учинить його волю i принесе йому незгiршу вiстку, нiж того разу.
– Їдь же, сину, – промовив Дон Кiхот, – i не бентежся, як станеш у сяйвi сонця тiеi вроди, що вибрався шукати. Щастен еси понад усiх на свiтi зброеносцiв! Пильнуй же добре i примiчай гаразд, як вона тебе прийме: чи не змiниться на лицi, коли ти од мене вiстку подаватимеш, чи не стурбуеться, не замiшаеться, почувши мое наймення, чи не вiдкинеться на подушки, коли застанеш ii на препишному сидiннi, що ii гiдностi пристало; а як, бува, стоятиме, то гляди, чи не буде переступати з ноги на ногу; чи, як даватиме вiдповiдь, не повторить ii два або три рази, чи голос ii при тому не перемiниться з ласкавого на суворий або ж навпаки – з непривiтного на приязний; чи не знiме руки волосся поправити, хоч би там i поправляти не було чого, – одне слово, придивляйся пильно, сину, до всiх ii вчинкiв i порухiв, бо як ти менi iх докладно змалюеш, я зможу домiркуватись, що крие вона в тайниках свого серця проти моiх любощiв; ти мусиш, Санчо, знати, коли ще не знаеш, що в справах кохання всi отi дii i зовнiшнi порухи, котрi проявляються при подiбних розмовах, суть несхибнi вiсники того, що дiеться у глибинi душi. Отож iдь собi, мiй друже, i нехай тебе веде доля, щасливiша од моеi, хай супроводить тебе бiльший успiх, нiж той, якого я з тривогою сподiваюсь, зостаючися тут у прегiркiй самотинi.
– Я iду i незабаром вернуся, – сказав Санчо. – Носа вгору, пане, а то ви вже його похнюпили до самого долу, мов курчата погубили. Знаете, як то кажуть: добрий дух i горе боре; на ката бодня, як сала чортма; щастя, як трясця – на кого схоче, на того й нападе; а ще говорять – i гадки не мав, i зайчатко впiймав… Се я проти того кажу, що вночi то ми не знайшли палацу чи там замку нашоi панi, а вдень я набiжу того неждано-негадано. Ну, а вже як набiжу, то дам собi ради.
– Що й казати, Санчо, – зауважив Дон Кiхот, – ти тулиш до нашого дiла своi приказки, як горбатого до стiни; благаю Бога, щоб дав менi кращу долю, нiж тобi мову.
По тих словах Санчо повернув i затяв Сiрого, а Дон Кiхот так i застиг у сiдлi – упнувши ноги в стремена i спершись на списа, вiн поринув у смутнi й невиразнi якiсь роздуми. Лишiмо ж його тут i прослiдкуймо за джурою, що не менш сумливо i думливо вiддалився вiд свого пана. Ледве виiхав iз лiсу, озирнувся – аж Дон Кiхота вже не видно; тодi зiскочив з осла, сiв пiд деревом та й почав сам iз собою розмовляти та мiркувати:
– Ануте, брате Санчо, скажiть, куди се ваша милость путь верстае? Чи не осла, бува, шукаете, що десь забiг? – Та нi. – А кого ж ви шукаете? – Шукаю того, не знаю кого, сказать би принцизну, а з нею сонце краси i все небо небське. – А де ж ви, Санчо, гадаете знайти тее диво? – Де? У преславному мiстi Тобосi. – Гаразд, а од кого ви ii шукаете? – Од славного лицаря Дон Кiхота з Ламанчi, що кривду направляе, жаждущого годуе, а голодного поiть. – Знаменито. А ви ж знаете, Санчо, де ii дiм? – Та каже пан, що десь тут мають бути чи то палати королiвськi, чи замок якийсь гордопишний. – А чи ви ж ii хоть раз коли бачили? – Анi я, анi пан мiй не бачили ii зроду. – А чи не здаеться вам, що то буде слушно й справедливо, коли тобосцi, дiзнавшися, що ви приiхали сюди викрадати iхнi принцизни та iхнi дами баламутити, вiзьмуть та й обкладуть вам боки добряче киями, що й кiсточки цiлоi не лишиться? – Та, може, воно було б i по правдi, тiльки ж я посланець, а воно ж ото i в пiснi спiваеться:
Любий друже, ви посланець,
І нема на вас вини…[45 - Рядки, що зустрiчаються в двох романсах, зрештою, стали розмовним зворотом.]
– Не вповайте на тее, Санчо: люди в Ламанчi все гарячi та гонористi i не дадуть собi на носi грати. От iй же богу святому, як присочать вас, то матимете клопiт. – А згорiло б ти йому! Удар, громе, куди-iнде! Комусь кисличок закортiло, а на мене щоб оскома напала… Ще й надто – в Тобосi Дульсiнеi шукати, то все одно що в Равеннi Марiю, а в Саламанцi бакаляра. Лукавий, сам лукавий мене в се дiло вплутав, а вже ж не хто!
Провiвши Санчо сей монолог, дiйшов нарештi такоi думки:
– Ну, що ж! На все е лiки, тiльки на смерть немае: хоч-не-хоч, а наскiнчу життя всi пiд ii кормигу пiдпасти мусимо. Пан мiй, те я вже з тисячi ознак помiтив, таки божевiльний, хоч в’яжи його, та й я недалеко втiк, може, ще й за нього дурнiший, бо зв’язався з ним та й служу; недурно ж то мовиться, що з яким пристаеш, сам таким стаеш; хто з псами лягае, той з блохами встае. А як уже вiн не сповна розуму i в нетямi своiм однi речi за другi мае, бiле за чорне, а чорне за бiле, як вiтряки мав за велетнi, а воли чернечi за верблюди, як отари овечi здавались йому вiйськом ворожим абощо, то не важко йому буде бляхмана пустити i виставити першу-лiпшу селянку за сеньйору Дульсiнею; як вiн не повiрить, то я забожусь, а як сам божитиметься, що нi, то я перебожусь, що таки так; як вiн затнеться, то я затнусь iще дужче, аби тiльки мiй чорт старший був – а там уже дiйся Божа воля. Може, через ту мою впертiсть вiн уже перестане посилати мене в таких-о справах, побачивши, яке з того пуття бувае, може, подумае, авжеж, подумае, що то якийсь лихий чарiвник заворожив його панi, аби вчинити йому шкоду й невигоду.
Отак надумавшись, Санчо Панса втихомирив свого духа, бо дiло, вважай, уже зроблено – пересидiти отут тiльки до передвечора, аби Дон Кiхот повiрив, що джура вже туди й назад устиг змахати. І так же все добре для нього склалось: тiльки пiдвiвся, аби на Сiрого сiсти, аж бачить – од Тобоса прямо на нього трое селянок iдуть на трьох осликах чи, може, й ослицях, тут автор не каже точно, та бiльше того, що то були-таки ослицi, бо селянки iх частiш беруть собi пiд верх; однак годi тим дуже клопотатись, бо ж особливоi ваги воно не мае. Скоро Санчо уздрiв тих селянок, зараз же рвонув з копита до пана свого Дон Кiхота, а той собi все зiтхав та розливався незлiчними жалями любовними. Як побачив рицар свого джуру, зараз спитав:
– Ну як, друже Санчо? Бiлим чи чорним камiнцем маю я сей день одзначити?
– Краще одзначте його, пане, червоним, – вiдповiв Санчо, – як ото по неверситетах оповiщення малюють, щоб виднiш було.
– Виходить, ти принiс менi добру звiстку? – спитав Дон Кiхот.
– Таку добру, пане, – одказав Санчо, – що вашiй милостi лишаеться тiльки пiдострожити Росинанта й виiхати в чисте поле, де ви побачите сеньйору Дульсiнею: вона вже iде вам назустрiч iз двома двiрськими дамами.
– Боже правий! Санчо, друже, що-бо ти говориш? – здивувався Дон Кiхот. – Гляди, не дури мене, не думай несправжньою радiстю розвiяти невдавану мою тугу.
– А нащо б я мав дурити вашу милость? – заперечив Санчо. – Та ви зараз же можете перевiрити, правду я кажу, чи нi. Ну ж бо, торкнiть коня острогами та й гайда – побачите, яка там панi наша принцизна одягна та ошатна, сказано велика сеньйора. І на самiй, i на дамах-прибiчницях золото так i ряхтить, перли так i сяють, дiаманти так i грають, рубiни так i горять, а парча то, мабуть, у десять чи й бiльше сталок. А волосся iм по плечах стелеться, сонячним промiнням на вiтрi мае; iдуть же верхи на трьох свиноходах переполасих, що любо й дивитись.
– Мабуть, усе ж таки на виноходах, Санчо?
– Чи там на свиноходах, чи на виноходах, то невелика одмiна, – сказав Санчо. – На чому вже iдуть, то iдуть, i все ж такi хорошулi, що ну, а найпаче панi моя, принцизна Дульсiнея, що тiльки глянь та й зомлiй.
– То й iдьмо, Санчо, сину, – сказав Дон Кiхот. – У нагороду ж за цюю несподiвану й щасливу вiстку я дам тобi найлiпший трофей, що здобуду в найпершiй пригодi, а як цього мало, то додам iще й трое лошат, що знайдуться сього лiта в трьох моiх кобил – вони ж, як сам здоров знаеш, ходять у нас по громадському вигону жеребнi.
– Буде з мене й самих лошат, – одказав Санчо, – бо ще невгадно, чи припаде вам у першiй пригодi який путящий трохвей.
Не гаючись, виiхали вони з лiсу й побачили неподалiк тих трьох селянок. Дон Кiхот пробiг оком по всьому тобоському шляху i, не постерiгши нiде нiкого, крiм цих дiвок, збентежився непомалу й спитав у Санча, де ж вiн тих дам покинув – у мiстi, чи за мiстом.
– Як то за мiстом? – вигукнув Санчо. – Чи вам, пане, повилазило, що не бачите – оце ж вони i е, iдуть i сяють, як сонце ополуднi.
– Кого я бачу, Санчо, – сказав Дон Кiхот, – то се тiльки трьох мужичок на трьох ослах.
– Боронь мене, Боже, од бiсовоi мани! – гукнув iзнов Санчо. – Та певне ж ото i справдi цi виноходи, чи як iх, бiлiсiнькi, як той снiг, уздрiлись вашiй милостi ослами? Та якби воно так було, то я на собi всi патли обiрвав би!
– А я тобi кажу, друже Санчо, – провадив свое Дон Кiхот, – що се таки осли чи нехай ослицi, i се така сама правда, як те, що я Дон Кiхот, а ти Санчо Панса; принаймнi так воно менi здаеться.
– Мовчiть, пане, – сказав Санчо, – не говорiть таких дурниць, а ото вiзьмiть очi в руки та iдьте привiтайте володарку ваших дум, он-о вже вона зовсiм близько.
Сее сказавши, поспiшив сам назустрiч трьом селянкам, iзлiз iз Сiрого, взяв осла одноi дiвчини за вуздечку i, ставши перед нею на обидва колiна, промовив:
– Королево, i принцизно, i княгине красоти! Нехай зволить ваша великiсть i високiсть поглянути ласкавим та милостивим оком на сього вiдданого вам лицаря, що став отут каменем маймуровим, зомлiв i завмер перед вашою пишновеличною парсуною. Я в нього зброеноша, вiн же сам – мандрований лицар Дон Кiхот з Ламанчi, званий iще Лицарем Сумного Образу.
Тут уже й сам Дон Кiхот клякнув на колiна побiч Санча, недомисленно витрiщивши очi на ту, котру Санчо величав королевою i княгинею; вбачивши у нiй просту сiльську дiвку, та ще й не вельми вродливу, кругловиду та кирпату, вiн остаточно розгубився i не важився розтулити рота. Дiвчата й собi здивувались неабияк, угледiвши сих двох недiбраних прояв, що, впавши навколiшки, загородили iхнiй товаришцi дорогу; вона ж нарештi здобулась на слово i гукнула сердито й досить неввiчливо:
– Якоi холери на дорозi поставали? Ану, гетьте, дайте проiхати, бо нам нiколи.
Обiзветься тодi Санчо:
– О, велика принцизно i всетобоська сеньйоро! Невже ваше чеснородне серце не зласкавиться над опорою i муром мандрованого лицарства, що так уклiнно колiнкуе перед вашою ясновельможною особою?
Почувши сее, друга дiвка сказала:
– А я тебе шаную, як собаку рудую! Гля, гля, як паничики пiдсипаються, щоб iз селючок смiх собi зробити! Та ми й самi прикладки прикладати вмiемо. Ідiть собi путею, а ми пiдемо своею – оце вам i вся.
– Вставай, Санчо, – промовив тут Дон Кiхот, – бачу вже, що лихая доля завзялась на мене i переп’яла всi шляхи, якими втiха могла б прийти в цю хвору душу, в тiло це стражденне[46 - Рядок з еклоги вже не раз згадуваного Гарсiласа де ла Веги.]… А ти, найвища цното, якоi тiльки можна бажати, вершино людськоi шляхетностi, едина вiдрадо сього зболiлого серця, що тебе кохае! Дарма що той лихий чародiй, переслiдуючи мене, захмарив i забiльмив моi очi i тим, а не чим iншим, перетворив i спотворив незрiвнянну твою вроду, обернувши тебе в убогу селянку, а може, й мене перекинув у яке страшидло, аби тiльки мiй образ в очах твоiх знемилити – поглянь, подивися на мене ласкаво та нiжно, i нехай ся колiнопоклонна покора моя перед твоею знiвеченою красою засвiдчить пал душi моеi, що божествить тебе незмiнно.
– Тринди-ринди, дiдусику! – огризнулась дiвка. – Страх люблю, як менi хто ляса пiдпускае! Одчепiться вже, дайте проiхати, i спасибi вам у шапку.
Санчо одступився i дав iй дорогу, радий та веселий, що так iз сiеi халепи вискочив. Побачивши, що облогу знято, дiвка, яку мали за Дульсiнею, штрикнула свого свинохода рiжком i погнала вперед по полю. Та, мабуть, цього разу стрекало дошкулило ослицi дужче нiж коли: вона вихонула кiлька разiв задом i скинула сеньйору Дульсiнею додолу; побачивши сее, Дон Кiхот побiг ii пiдводити, а Санчо кинувся пiдрихтувати й пiдтягнути сiдло, що з’iхало ослицi на живiт. Як джура приладнав сiдло, Дон Кiхот хотiв своiми руками пiдсадити свою заворожену володарку наверх, та вона збавила його од тоi мороки – сама пiдвелась, одступила трохи, взяла розгiн i, впершись обома руками ослицi в крижi, легше од сокола скочила в сiдло й сiла верхи по-чоловiцькому.
– Роком святим клянуся, – вигукнув Санчо, – наша панi й володарка така метка, як шулiка, а вже верхи iздити то хоч якого бравого кордованця чи мексиканця навчить! Одним махом через заднiй облук перемайнула, а тепер ось без острогiв жене свого винохода, мов зебру тую. Та й дворачки од неi не одстали – летять, не кажи ти вiтер!
І правда – забачивши Дульсiнею в сiдлi, товаришки ii й собi затягли ослицi та й погнали за нею, може, з пiвмилi тiкали отак необзир. Дон Кiхот провiв iх очима, а як iх уже й не видно стало, обiзвався до Санча:
– От бачиш, Санчо, як незлюбили мене тii чародii! Бачиш, як далеко сягае iхня до мене злоба та ворожнеча, коли вже й ту вiдраду в мене вкрали, яку я мав би од споглядання правдивого виду володарки моеi. Мабуть, таки й справдi народився я, щоб являти взiрець нещасливого, щоб бути цiллю й метою, куди цiляють i влучають стрiли лихоi долi. Іще й на те вважай, Санчо: мало було тим лукавим, що перемiнили й переiнакшили мою Дульсiнею, так iще злицювали ii i перечарували на тую пiдлу й гидомирну хлопку, a надто позбавили ii приемних пахощiв, таких притаманних вельможним сеньйорам, що витають в амбрi та квiтках. Чиню тобi вiдомо, Санчо, що коли я пiдiйшов до Дульсiнеi, щоб пiдсадити ii на винохода (се ти так кажеш, а менi здавалось, що то ослиця), то од неi вдарив такий прикрий часниковий дух, що менi аж душу млоiло й вивертало.
– Ох же й сволоцюги! – обурився Санчо. – Ах ви ж чорнокнижники падлючнi та лиходумнi, коли вже я дiждуся, що вас нанижуть зябрами, як тих сардин, на тичку! Багато ви знаете, багато можете, багато лиха коiте… Мало вам було, негiдники, що моеi панi перловii очi на дубовi кислички перемiнили, а волосся щирозлоте на рудий бичачий хвiст, а всю вроду з хорошоi на погану – то вже хоч би пахощiв не чiпали, нехай би хоч нюхом ми вгадали, що криеться пiд тiею грубою корою. Хоча, правду кажучи, то я там нiякоi бридоти не бачив, саму тiльки красу; а ще бiльше краси iй наддавала лунинка справа над губою, мовби вусик який – семеро чи восьмеро бiлявих волосинок, не кажи ти золоття, а завдовжки бiльше як у п’ядь.
