Марія Антуанетта

Дебют у Версалі

Версаль ще й сьогодні вражає як найвеличніший і найвизивніший жест автократії. Без якоїсь видимої причини просто серед поля поодаль від столиці на штучному пагорбі звівся величезний замок, і тисячами своїх вікон понад штучними каналами й штучно підстриженими садками дивився в порожнечу. Не тече поряд ніякої річки, де б роїлося життя, не сходяться шляхи; цілком випадковий, скам’янівши примхою великого пана, палац виставляє свою безглузду розкіш зачудованим поглядам.

Але саме цього прагнула цезарська воля Людовіка XIV: спорудити блискучий вівтар своєму гонорові, своєму самообожнюванню. Викінчений автократ, деспот удачею, він переможно накинув поділеній країні свою волю до об’єднання, державі – лад, громаді – звичаї, дворові – етикет, вірі – єдність, мові – чистоту. Від нього походило прагнення все зібрати і об’єднати, отже, й уся слава мусить дістатися йому. «Держава – це я», де я, там центр Франції, пуп землі, і, щоб відчули його цілковиту самовладність, король-сонце навмисне відсуває свій палац від Парижа. І те, що резиденція стоїть серед пустки, так само наголошує, що королеві Франції не потрібні ні місто, ні городяни, маси, як підтримка або ж унаочнення його влади. Йому досить простягти руку й наказати – і вже з болота й піску підводяться ліс і садки, гроти й водоспади, найгарніший, найвеличніший палац; тепер у цій астрономічній точці, вибраній його владною самоволею, буде сходити і сідати сонце його держави. Версаль збудували, щоб у Франції затямили: народ – це ніщо, а король – усе.

Але творчу снагу мають тільки ті, хто нею наділений; успадкувати можна корону, а не велич і несхитну силу. Вже не обдарованим творчою могуттю, а немічним, дрібним і ласолюбним душам – Людовікові XV й Людовікові XVI – діставсь у спадок просторий палац і міцно заснована держава. Зовні й при них усе зостається незмінним: кордони, мова, звичаї, віра, військо; рішуча рука витесала заглибокі форми, щоб вони могли стертися за сотню років, але невдовзі вже нема чого заливати в ті форми, бракує розжареної матерії творчих поривів. Версаль за Людовіка XV не змінився зовні, але зміст був уже не той: в проходах і двориках і далі роїлось три, чотири тисячі служників у пишних лівреях, а в стайнях було дві тисячі коней; на кожному балу, прийомі, виставі чи маскараді на добре змащених завісах і далі схилялась і випростувалась машинерія етикету, а дзеркальними залами й роззолоченими покоями бундючно походжали кавалери й дами в пишнім парчевім і шовковім убранні, всіянім самоцвітами; двір і далі був найславетнішим, найбільш вишуканим і витонченим у тодішній Європі. Але те, що буяло колись у розповні сили, давно вже обернулось на безцільний рух, бездушне й безглузде снування. Король знову Людовік, але він ніякий уже не владар, а байдужий дамський попихач; він теж збирає до двору архієпископів, міністрів, полководців, архітекторів, поетів і музик, але так само, як він уже не Людовік XIV, так і серед тих немає ні Боссюе, ні Тюренна, немає Рішельє, Мансара, Кольбера, Расіна й Корнеля – а самі тільки пронозливі й зажерливі інтригани; замість будувати, вони видирають посади, прагнучи лише споживати, ссати, мов паразити, вже готове, а не своєю волею й духом улити свіжої крові. В тій мармуровій теплиці не зріють уже відважні плани й рішучі реформи, не буяють поетичні твори, зате пишно вигналось болотне зілля інтриги й галантності. Визначальним є не діяння, а крутня, не заслуги, а протекція; хто на ранковім прийомі найліпше зігнеться в дугу перед пані Помпадур чи Дюбаррі, той скочить найвище; замість діла цінується слово, замість справжнього – вдаване. Ці людці тільки самі для себе у своїм незміннім найтіснішім колі з досконалою вправністю і без ніякої мети грають ролі короля й урядовців, священиків і полководців; всі вони забули про Францію і реальний світ, дбають лише про себе, про свої кар’єри й утіхи. Задуманий Людовіком XIV як європейський Forum Maximum[20], Версаль за Людовіка XV звівся на світський театр шляхетних аматорів, найштучніший і найдорожчий з усіх знаних у світі.

І от на цю пишну сцену нерішучою ходою дебютантки вперше ступила п’ятнадцятирічна дівчинка. Спершу вона грає лиш невеличку пробну роль дофіни, наступниці трону. Але вельможні шляхетні глядачі знають, що цій малій білявій австрійській ерцгерцогині судилося згодом грати у Версалі головну роль, роль королеви, – отож як тільки вона приїхала, всі погляди з цікавістю повернулись до неї. Перше враження було чудове: тут давно вже не бачили такого чарівливого дівчати, звабного й витонченого, немов севрська мальована порцелянова лялька зі жвавими блакитними очима, з гарним і зухвалим ротом, що міг і сміятися дитинно, і скривитись у наймилішу гримаску. Трималася вона бездоганно: легенька й граційна хода, просто чарівна в танці, та все ж – недарма вона донька імператриці – виступає впевнено, гордовито й прямо, йдучи дзеркальними галереями й невимушено приймаючи вітання з усіх боків. Дами, які, коли ще не було примадонни, могли братися й за перші ролі, з погано тамованим гнівом бачать, що це вузькоплече, недоросле дівча прийшло переможною суперницею. Проте єдину похибку в її поведінці суворе двірське товариство таки однодушно зауважує: в цієї п’ятнадцятирічної дитини дивне прагнення поводитися в тих священних покоях не стримано, а по-дитячому нескуто: за вдачею жвава, мов звірятко з пущі, мала Марія Антуанетта в легкому одязі грається й гасає з меншими братами свого чоловіка; вона ще не може звикнути до нудної розважності, скрижанілої стриманості, якої там невідступно вимагають від дружини принца королівської крові. При всяких значних приключках вона вміє повестися бездоганно, бо й сама зросла в отакому ж не менш помпезному іспансько-габсбурзькому етикеті. Але в Гофбурзі та в Шенбрунні поводилися поважно тільки з урочистих нагод; мов святковий одяг, чіпляли на себе церемоніал і полегшено скидали, як тільки гайдуки зачинять за гостями двері. Тоді можна було відітхнути, стати невимушеним і товариським, дітям дозволяли бавитись і пустувати; про етикет у Шенбрунні хоч і дбають, але не слугують йому по-рабськи, немов божеству. Проте тут, на цьому манірному й застарілому дворі, живуть не для того, щоб жити, а щоб виставлятись, і чим вищий у когось щабель, тим більше приписів. Отож ради Бога святого ніяких довільних рухів, за всяку ціну не бути природним, бо це було б непоправною зневагою звичаїв. З ранку до вечора, з вечора до ранку самі лиш манери й манери, інакше одразу забурчить немилосердне збіговисько лакиз, що, власне, існують лише на те, щоб жити в цьому театрі і для цього театру.

Цієї страхітливо поважної врочистості, версальських святощів церемоніалу Марія Антуанетта не могла зрозуміти ні дівчинкою, ні королевою; вона не збагнула тієї безмірної важливості, що тут приписують усі кожному кивкові й крокові, – і не збагне ніколи. Від природи свавільна, вперта, а над усе справедлива, вона ненавидить усяке самообмеження; правдива австрійка, вона хоче жити й ходити, а не страждати повсякчас від тієї нестерпної і нікчемної показності й поважності. Як удома вона тікала від осоружного їй навчання, так і тут рада кожній нагоді вимкнутись від своєї неласкавої придворної дами, пані де Ноай, глузливо називаючи її «пані Етикет». Це зарано й задорого продане політиками дитя несвідомо прагне єдиного, чого насамперед бракує серед пишноти її становища: кількох років справдешнього дитинства.

Та дофінова дружина уже не може й не повинна далі бути дитям, усі згуртувались, щоб нагадувати їй про обов’язок не втрачати непохитної гідності. Крім чеснотливої старшої придворної дами, головний труд виховання припав трьом тіточкам, донькам Людовіка XV, трьом аж надто побожним пащекухам, що засиділись у дівках; їхню цноту не наважився б заперечити і найлихіший писок. Пані Аделаїда, пані Вікторія, пані Софія, ці три парки, поставилися до занедбаної чоловіком Марії Антуанетти нібито по-дружньому; затамувавши лють на ввесь світ, вони почали її втаємничувати в стратегію дріб’язкової придворної війни, бо ж їй слід опанувати мистецтво обмов і поговорів, засвоїти підступну озлобленість, хитрощі потаємних інтриг, навчитись пускати шпильки. Попервах ця нова наука тішить малу й недосвідчену Марію Антуанетту, вона невинно белькоче перчені кпини, але, загалом, її вроджена щирість повстає проти такої злостивості. Прикидатися, ховати ненависть чи прихильність Марія Антуанетта, собі на шкоду, не навчилась ніколи і, керуючись правдивим інстинктом, вона скоро позбулася опіки тіточок: її прямій і нестримній натурі огидна всяка несправедливість. Не більший вплив мала на ученицю й графиня Ноай; волелюбна вдача п’ятнадцяти-, шістнадцятирічної дівчинки невпинно повстає проти «mesure»[21], проти визначеного, незмінно розбитого на параграфи розпорядку дня. Але про зміни годі було й думати. Вона сама так змальовує свій день: «Я прокидаюсь о десятій або о пів на десяту, вдягаюсь і проказую ранішню молитву. Потім снідаю і йду до тіточок, де звичайно бачуся з королем. Там сиджу до половини одинадцятої, об одинадцятій іду зачісуватись. Опівдні влаштовують мій прийом, і може прийти будь-хто, крім простолюду. Я перед усіма накладаю рум’яна й мию руки, потім чоловіки виходять, дами залишаються, і я перед ними вдягаюсь. О дванадцятій ідемо до церкви. Якщо король у Версалі, то я йду на відправу разом із ним, чоловіком і тітоньками. Якщо його нема, я йду вдвох із паном дофіном, але завжди в той самий час. Після відправи ми прилюдно обідаєм, але встигаєм до пів на другу, бо обоє їмо дуже швидко. Потім я іду до пана дофіна, проте, якщо в нього справи, вертаюсь до своєї кімнати, читаю, пишу або працюю, бо я гаптую для пана дофіна жилетку, робота посувається дуже поволі, та з Божою поміччю за кілька років сподіваюсь її завершити. О третій годині знов іду до тіточок, з ними в той час і король; о четвертій до мене приходить абат, о п’ятій – учитель музики або співу, і так до шостої. О пів на сьому, якщо не йду гуляти, майже завжди йду до тіточок. Щоб ти знала, мій чоловік теж майже завжди йде зі мною до них. Від сьомої до дев’ятої години граємо, та коли надворі погідно, йду гуляти, і тоді грають не в мене, а в тіточок.

О дев’ятій вечеряємо, і коли короля немає, тітоньки їдять із нами. Та коли є король, ми йдемо на вечерю до них. Ми чекаємо короля, що звичайно приходить за чверть до одинадцятої. Але я тим часом лягаю на велику канапу й сплю, аж поки прийде король, та коли його нема, об одинадцятій ми вже вкладаємося в ліжко. Ось так минає мій день».

У тому розпорядку зостається небагато часу на розваги, проте саме їх жадає її нетерпляче серце. Її молода кров шумує і прагне пустощів, гри, сміху й бешкетів, але «пані Етикет» ураз піднімає пальця й суворо нагадує, що те або те, а властиво все, чого хоче Марія Антуанетта, аж ніяк не личить робити дофіні. Ще гірше з нею абатові Вермону, її колишньому вчителеві, який тепер сповідує її і читає їй книги. Марії Антуанетті слід би засвоїти страшенно багато, її освіченість куди гірша від пересічної, в п’ятнадцять років вона вже добряче забула рідну німецьку й ледь опанувала французьку; її письмо жалюгідно невправне, стиль рясніє неможливими зворотами й орфографічними помилками; листи за неї і далі складає догідливий абат. Крім того, щодня одну годину він мусить читати їй, ще й саму спонукати до читання, бо майже в кожнім листі Марія Терезія запитує про це. Навряд чи вона вірить, що її Туанетта щодня пополудні й справді читає або пише. «Все ж намагайся набратись розуму від хороших книжок, – нагадує вона, – тобі це потрібніше, ніж будь-кому. Вже два місяці я чекаю на абатів список і боюсь, що ти не проймаєшся цим, а марнуєш час, призначений для книжок, на коней і віслюків. Не нехтуй цим ділом узимку, бо ж однак ти нічого не знаєш до ладу – ні музики, ні малюнку, ні танців, ні живопису чи інших красних мистецтв». На жаль, побоювання Марії Терезії були слушні, бо простуватим і водночас промітним способом мала Туанетта так добре вміє улестити абата Вермона – хіба ж можна силувати або карати дофіну! – що година читання завжди зводиться до теревенів; вона мало або й зовсім не вчиться, і ніякі материні наполягання не змушують її взятись за щось поважне. Силуваний і надто вже ранній шлюб урвав її звичайний здоровий розвиток. Титулована жінкою, насправді ще дитина, Марія Антуанетта мусить набирати величної гідності свого високого становища, а водночас, немов школярка, вбирати ази початкової освіти; то її трактують як знатну даму, то вичитують їй, мов недолітку; придворні дами вимагають від неї показності, тітоньки – інтриг, мати – освіти, а юне серце хоче лиш жити й зоставатися юним – і ці суперечності між віком і становищем, власними бажаннями і волею інших породжують у її цілком прямодушному характері той невтримний неспокій і пориви до свободи, що згодом занапастили її долю.

Марія Терезія добре знала про небезпеки й загрози, що чатують на її доньку при чужому дворі, знала також, що це надто юне, несерйозне й непосидюще створіння неспроможне, керуючись власним інстинктом, уникнути всіх пасток і засідок двірської політичної інтриги. Тому, наче відданого слугу, приставила до неї найкращу людину зі своїх дипломатів, графа Мерсі. «Я боюся, – незвичайно відверто писала вона йому, – що донька надто ще молода, що круг неї забагато лестощів, що вона ледача й нездатна до якоїсь поважної роботи, тому, оскільки я щиро вірю Вам, й доручаю пильнувати, щоб вона не потрапила в лихі руки». Ліпшого вибору Марія Терезія зробити б не могла. Бельгієць родом, але цілком вірний імператриці, чоловік при дворі, але не придворний, з холодною, але не байдужою думкою, ясним, якщо й не геніальним розумом, цей заможний і нечестолюбний усе ще парубок, що й не прагнув чогось іншого в житті, крім бездоганно служити імператриці, з усім імовірним тактом і зворушливою відданістю береться до цього опікунства. Посол імператриці при Версальському дворі, він насправді лиш око, вухо й догідлива рука матері. Завдяки його докладним вісткам Марія Терезія, мов у підзорну трубу, спостерігає з Шенбрунна за донькою. Вона чує кожне її слово, бачить кожну читану або, радше, нечитану книжку, знає всі її сукні, дізнається, як пройшов день, що Марія Антуанетта робила, з ким розмовляла, яких помилок припустилась, бо Мерсі неабияк вправно нап’яв тенета круг своєї підопічної. «Серед прислуги ерцгерцогині я вже маю трьох мені відданих осіб, день у день спостерігаю за нею з допомогою Вермона, а від маркізи Дюрфор до останнього слова знаю все, про що вона говорить з тітоньками. Маю ще більше шляхів і засобів, аби довідатись, що робиться в короля, коли дофіна біля нього. До цього додаю ще й власні спостереження, так що за день нема такої години, про яку я б не знав усе, – що дофіна робила, що казала і чула. У своїх розвідках я зайшов так далеко лиш тому, що знаю: це необхідне для спокою Вашої Величності». Цей ревний слуга переказує все, що почув і підглянув, анітрохи не згладивши. Осібні кур’єри – бо взаємне викрадання пошти було тоді головним мистецтвом дипломатії – перевозять ці інтимні, лиш одній Марії Терезії призначені повідомлення, що завдяки закритим конвертам із написом «tibi soli»[22] ніколи не потрапляють до рук державного секретаря й імператора Йосифа. Часом простосерда Марія Антуанетта все ж дивується, як швидко й докладно дізнаються в Шенбрунні про кожну дрібницю її життя, та вона ні разу не здогадалася, що той сивий, по-батьківському приязний пан – таємний шпигун її матері, а сповнені докорів листи від матері, яка незбагненним чином знає геть усе, натхненні й підказані самим Мерсі. Бо Мерсі не має іншого засобу вплинути на свавільне дівчисько, як тільки авторитетом матері. Як послові чужого, хоч і дружнього двору, йому не дозволяють наставляти на добрий розум наступницю трону, йому не можна замірятися на те, щоб повчати або напучувати майбутню французьку королеву. Отож коли він хоче чогось досягнути, то завжди замовляє один із тих сповнених любові й догани листів – і в Марії Антуанетти трохи не вискакує серце, коли вона отримує й розпечатує їх. Хоч нікому на землі й не підвладне, але це грайливе дівча проймалося святобливим страхом, коли до нього – хай лиш на папері – долинав материн голос; Марія Антуанетта шанобливо схиляла голову перед найгострішими докорами.