Марія Антуанетта
Поки велетенська кавалькада – триста сорок коней, яких мали перепрягати на кожній поштовій станції, – повільно сунула Верхньою Австрією та Баварією і після численних свят та прийомів підступала до кордону, на острові серед Рейну між Келем і Страсбургом теслі й шпалерники зладжували незвичайну будівлю. Тут версальський і шенбруннський головні гофмейстери виклали свого найбільшого козиря; після нескінченних нарад, де має відбутись урочиста передача нареченої – ще на австрійських чи вже на французьких теренах, – хтось найкмітливіший із них знайшов соломонове рішення; на одному з невеличких безлюдних піщаних острівців на Рейні, між Францією і Австрією, отож на нічиїй землі, збудувати дерев’яний павільйон для врочистої передачі, диво нейтралітету: два передпокої з боку правого берега, в які Марія Антуанетта ввійде ще ерцгерцогинею, два передпокої з боку лівого берега, з яких по церемонії вона вийде дофіною Франції, а посередині велика зала врочистої передачі, де ерцгерцогиня перетне останню межу і стане наступницею французького трону. Коштовні гобелени з архієпископського палацу вкрили нашвидкуруч споруджені стіни, Страсбурзький університет позичив балдахін, заможні страсбурзькі городяни – свої найкращі меблі. Звісно, міщанському окові нема як позирнути на це святилище царської пишноти, та все ж кілька срібняків повсюди додають охоронцям поблажливості, – і за кілька днів до прибуття Марії Антуанетти гурток молодих німецьких студентів, щоб угамувати цікавість, прокрався до напівготових покоїв. Надто вже один серед них – гінкий, з палким незалежним поглядом, з німбом генія над мужнім чолом – усе не міг надивитися на розкішні гобелени, виткані за ескізами Рафаеля, вони розбудили в юнакові, який щойно в Страсбурзькому соборі вперше відкрив для себе дух ґотики, поривне бажання з не меншим запалом збагнути й класичне мистецтво. Він натхненно пояснює не таким красномовним приятелям несподівано посталий перед ними світ краси італійського майстра, але раптом затнувся, його схопило невдоволення, чорні густі брови майже гнівною хмарою наповзли на ще полум’яні очі. Бо він аж тепер збагнув, що зображено на тих килимах; а то й справді була найбільш негодяща для весілля легенда: історія Язона, Медеї та Креуси, архіприклад лиховісного шлюбу. «Як можна, – гучно викрикнув геніальний юнак, навіть не помітивши подиву навколишніх, – так бездумно подавати на очі молодій королеві, яка вперше в’їздить у країну, образ чи не найогиднішого шлюбу, що будь-коли укладався. Хіба ніхто з французьких будівничих, декораторів і шпалерників не тямить, що образи промовляють, діють на почуття і розум, вражають, розбуркують передчуття? Хіба ж не правда, що цю гарненьку і, як ми чули, веселу панну вже на кордоні зустрічають гидким привиддям?»
Друзі ледь змогли вгамувати шаленця, вони майже силоміць вивели Ґете – той юний студент був саме він – з дерев’яного палацику. А невдовзі підкотився той «могутній потік двірських пишнот» весільного поїзда, виповнивши радощами й веселим гомоном розцяцьковані покої, – ніхто й не здогадувався, що кілька годин тому видюще око поета вже примітило чорні нитки недолі в тому строкатому тканні.
Церемонія передачі Марії Антуанетти має означати розлуку з усіма та з усім, що пов’язує її з Австрійським домом, – і навіть для цього церемоніймейстери вигадали особливий символ: не тільки ніхто з її вітчизняного почту не міг переступити невидного кордону, етикет ще й вимагав, аби в неї на тілі не зосталося й нитки вітчизняного виробництва, ні черевиків, ні панчіх, ні сорочки, ні стрічки. З тієї миті, коли Марія Антуанетта стане дофіною Франції, її можуть укривати лише французькі тканини. Отож в австрійському передпокої перед цілим австрійським почтом чотирнадцятирічна дівчинка мусить роздягнутися до нитки: голе-голісіньке, ще не розквітле дівоче тіло на мить осяяло тьмяний покій, і вже вдягають його в сорочку з французького шовку, в паризькі спідниці, ліонські панчохи, черевики, пошиті придворним шевцем, у плетива й мережива. Не можна зоставити жодної милої пам’ятки, ні хрестика, ні перстеника – невже б завалився світ етикету, якби зберегла вона однісіньку шпильку або дорогу для неї стрічечку? – вже не можна бачити жодне віддавна знайоме обличчя. Чого ж тоді дивуватися, що, так гостро відчувши себе закинутою на чужину, налякавшись усієї тієї пишноти й метушні, мале дівча, як і годиться дитині, зайшлося плачем? Але воно миттю опановує себе, в політичному шлюбі немає місця поривам почуттів; он там у другій кімнаті вже чекає французький почет, і було б сором з’явитися перед новими «супровідниками» з мокрими очима, зарюманою й переляканою. Весільний боярин, граф Штаргемберґ, подав їй руку для вирішального переходу – перебрана у французьке, востаннє з австрійським почтом позаду, ще хвилину австрійка, ввійшла вона до зали, де в щонайпишнішому вбранні вже стояли бурбонські посланці. Сват Людовіка XV виголосив урочисту промову, перечитали протокол, потім настала – всі затамували подих – велика церемонія. Мов у менуеті, був обрахований кожен крок, наперед випробуваний і завчений. Стіл посеред покою символічно позначав кордон. Перед ним стояли австрійці, позаду – французи. Спершу австрійський боярин граф Штаргемберґ пустив руку Марії Антуанетти, замість нього підступив французький весільний боярин і неквапно врочистим кроком повів пройняту дрожем дівчину навкіл столу. Поки тяглась ця точно відміряна хвилина, французький почет поволі виступав назустріч майбутній королеві, а австрійський нечутно відступав до виходу, так що в ту мить, коли Марія Антуанетта опинилась серед своїх нових французьких придворних, австрійські вже вийшли з покою. Безгучно й бездоганно, маєстатично, немов у сні, відбулась ця оргія етикету; тільки в останню мить мале перестрашене дівча не витримало цієї скрижанілої врочистості. Замість холодно й незворушно прийняти відданий уклін своєї нової фрейліни, графині Ноай, вона заридала й, ніби шукаючи підтримки, впала в її обійми – прегарний і зворушливий жест безпорадності, який забули вписати всі тутешні й тамтешні мудрагелі ритуалів. Але почуття не враховуються логарифмами двірських правил, надворі вже чекає скляна карета, вже калатають дзвони Страсбурзького собору, гримлять гарматні салюти – і серед вітальних гуків Марія Антуанетта назавжди покидає безтурботні терени дитинства, починається її жіноча доля.
Приїзд Марії Антуанетти став незабутнім святом для давно вже відвиклого від свят французького народу. Десятки років у Страсбурзі не було жодної майбутньої королеви, та ще й такої чарівливої, як це юне дівча. Зграбне дитя з попелясто-білявими косами і блакитними пустотливими очима, сидячи у скляній кареті, сміялося й усміхалось до незліченних юрмиськ у гарнім ельзаськім народнім убранні, що стеклися з усіх сіл і містечок привітати пишний весільний поїзд. Сотні вбраних у біле дітей ідуть попереду екіпажа, встелюючи шлях квітами; споруджено тріумфальну арку, заквітчано брами, на міському майдані водограєм дзюркоче вино, на рожнах смажаться цілі воли, з величезних кошів роздають хліб злидарям. Увечері святково засвітились усі будинки, вогненні вервечки зміїлися на вежах собору, зачервонивши й просвітивши наскрізь його ґотичне плетиво. Рейном ковзають з ліхтарями, мов розжарені помаранчі, й різнокольоровими смолоскипами незліченні суденця й човни; серед гілля, відбиваючи світло, зблискують барвисті скляні кулі; і так, щоб видно було всім, немовби завершуючи грандіозний феєрверк, на острові поміж міфологічних фігур палахкотять переплетені монограми дофіна й дофіни. До пізньої ночі тинявся охочий до видовиськ люд узбережжям і вулицями, гучала й деренчала музика, хлопці й дівчата крутились у жвавім танці: здавалося, що білява австрійка провістила безжурну золоту добу, гноблений і озлоблений французький народ іще раз розкрив своє серце для ясної надії.
Але й ця чудова картина приховувала невеличкий і невидний ґандж, тут, як і на гобеленах приймальної зали, доля теж символічно вплела лихі призвістки. Коли наступного дня перед від’їздом Марія Антуанетта ще хотіла послухати відправу, то в соборному порталі замість превелебного єпископа на чолі духівництва її привітав його небіж і коад’ютор. У просторих фіалкових шатах, трохи скидаючись на жінку, світський священик виголосив галантно-патетичну промову – недарма Академія обрала його своїм членом, – завершивши її люб’язними фразами: «Для нас ви живий образ вельмишановної імператриці, що давно вже зачудувала Європу, – й не менше її шануватимуть нащадки. Душа Марії Терезії нині поєдналась із душею Бурбонів». Після вітання процесія побожно ввійшла в сутінь собору, молодий священик підвів юну принцесу до вівтаря і пещеною, унизаною перснями рукою джиґуна підніс Святі Дари. То був Луї, принц Роганський, що перший вітав її у Франції, – згодом трагікомічний герой історії з кольє, найнебезпечніший її супротивник, найзапекліший ворог. Ота рука над головою, що нині благословить її, згодом пожбурить її корону й честь у бруд і зневагу.
Марії Антуанетті не можна вже далі зоставатись у Страсбурзі, в майже рідному їй Ельзасі: коли король Франції чекає, неприпустимі жодні зволікання. Ніби пливучи понад берегами вітань і зичень, проминувши тріумфальні арки й заквітчані брами, весільний поїзд нарешті добувся до властивої мети, до Комп’єнського лісу, де, немов у містечку з карет, королівська сім’я чекала нової родички. Придворні кавалери і дами, офіцери і гвардія, барабанщики, сурмачі й музики – всі в новісінькому лискучому вбранні – поставали строкатим розмаїттям, прозорий весняний ліс заяскрів увесь миготливими барвами. Ледь фанфари кожного почту сповістили про прибуття весільного поїзда, як Людовік XV вийшов з карети, щоб зустріти онукову дружину. Та Марія Антуанетта вже заквапилась йому назустріч своєю дивовижною легкою ходою і щонайзграбніше (недарма ж вона учениця видатного танцмейстера Новерра) опустилась навколішки перед дідом свого майбутнього чоловіка. Король, завдяки своєму Оленячому паркові добрий знавець свіженької дівочої плоті, надто вже чутливий до краси і зграбності, лагідно й задоволено нахилився до молоденької біленької ласої ляльки, підвів онукову наречену й поцілував у обидві щоки. І аж потім представив їй майбутнього чоловіка. Той, зростом п’ять футів і десять дюймів, застигло й збентежено, мов бовдур, стояв обіч, аж нарешті звівши оспалі підсліпі очі, – і, не дуже чуло, а лиш офіційно, як годилося за етикетом, поцілував наречену в щоку. В кареті Марія Антуанетта сиділа між дідом і онуком, Людовіком XV і майбутнім Людовіком XVI. Здавалося, що роль нареченого перебрав на себе старий володар, він жваво теревенив і навіть почав залицятись, а майбутній чоловік мовчки і знуджено скулився в кутку. До вечора, коли заручені, ба навіть уже одружені per procurationem мали йти спати до окремих покоїв, сумний наречений так і не зронив жодного слова до того чарівного недолітка, а в своїм щоденнику, підсумувавши цей знаменний день, записав такі-от сухі рядки: Entrevue avec Madame la Dauphine[4].
Через тридцять шість років у тому ж таки Комп’єнському лісі інший володар Франції, Наполеон, чекав свою наречену – ще одну австрійську ерцгерцогиню, Марію Луїзу. Опецькувата й лагідна, аж нудна Марія Луїза зовсім не була така свіжа і гарненька, як Марія Антуанетта. Та все ж енергійний чоловік і коханець одразу ніжно й навально заволодів призначеною йому нареченою. Того ж таки вечора запитав єпископа, чи надає йому подружніх прав укладений у Відні шлюб, і, навіть не чекавши відповіді, робив усе наступне: другого дня вранці вони вже разом снідали в ліжку. Зате Марія Антуанетта в Комп’єнському лісі зустрілась не з чоловіком і не з коханцем, а лише із державним нареченим.
Друге, справжнє вінчання відбулось 16 травня у Версалі в каплиці Людовіка XIV. Такий двірський і державний акт найхристияннішого королівського дому – справа надто вже родинна й інтимна, а водночас велична й державна, щоб на те міг дивитися або хоча б утворити живу вуличку до церкви народ. Тільки шляхетна кров – з могутніми розлогими родоводами – має право ввійти до церкви – і променисте весняне сонце, сіючись крізь барвисте скло, падає на гаптовану парчу й лискучі шовки, на небачену розкіш тих обранців – так, немов востаннє яскраво спалахнув маяк приреченого світу. Вінчав архієпископ Реймський. Він благословив тринадцять золотих монет і шлюбну обручку; дофін надів обручку на підмізинний палець Марії Антуанетти, дав їй монети, потім обоє поставали навколішки для благословення. Загучав орган, почалась відправа, при читанні «Отче наш» над головами молодого подружжя тримали срібний балдахін; аж тоді вже король, а за ним, ретельно дотримуючись ієрархії, всі кревні підписали шлюбний контракт. Це був страшенно довгий і докладний документ, ще й сьогодні на пожовклому пергаменті можна побачити чотири нерівно й невправно написаних слова: Марія Антуанетта Жозефа Жанна, з мукою, нашкрябані дитячою рукою п’ятнадцятирічної дівчинки, а поряд – знов усі бурмотіли про лихий знак – величезну чорнильну ляпку, що лиш у неї з усіх, хто підписався, впала з непокірного пера.
Тепер, коли скінчилась церемонія, народові теж милостиво дозволили потішитись на монаршому святі. Незліченні юрмиська – мабуть, пів-Парижа зійшлося – заполонили версальські садки, сьогодні й простолюдові можна милуватися їхніми водограями та водоспадами, тінистими алеями і ясними моріжками; а головною втіхою мав бути вечірній феєрверк, найпишніший з будь-коли бачених на королівському дворі. Проте небеса влаштували феєрверк по-своєму. Пополудні згромадилися чорні лиховісні хмари, впала буря, вперіщила люта злива, люд, позбувшись видовиська, диким збезумілим потоком ринув до Парижа. Поки гнані бурею і мокрі, мов хлющ, десятки тисяч люду, тремтячи від холодної купелі, безладно втікали вулицями, і зігнулись, прибиті дощем, паркові дерева, за вікнами новозбудованої, освітленої тисячами свічок salle de spectacle[5], почався показний, ніяким ураганом і землетрусом не захитаний церемоніал весільного обіду. Людовік XV уперше й востаннє спробував перевершити пишноту свого великого попередника, Людовіка XIV. Тяжко вибороли собі запрошення шість тисяч обраних шляхетних гостей – правда, не для того, щоб їсти, а щоб шанобливо дивитися з галереї, як двадцять два члени королівської родини підносять до рота ножі й виделки. Всі шість тисяч затамували дух, аби не порушити врочистості цієї величної вистави. Лиш оркестр із вісімдесяти музик, заховавшись під мармурові аркади, лагідно й тихо награвав протягом цієї царської учти. Потім під салюти французької гвардії вся королівська родина пройшла живою вуличкою догідливо зігнутих дворян – офіційне свято скінчилося, королівському нареченому зосталось виконати тільки те, що й будь-кому іншому після весілля. Взявши правою рукою дофіну, лівою – дофіна, король повів дитячу пару (вдвох їм заледве було тридцять років) до спального покою. Етикет удерся навіть до шлюбної кімнати, бо хто, крім короля Франції, власною персоною міг надягнути нічну сорочку наступникові трону, а льолю дофіні – хто, крім заміжньої дами з найвищих кіл, що найменше ходила в заміжжі, в даному разі герцогині Шартрської? Але до самого ложа, крім наречених, міг підійти лиш архієпископ Реймський, який поблагословив його і покропив святою водичкою.
Нарешті придворні повиходили з інтимного покою; вперше подружжя – Людовік і Марія Антуанетта зосталось на самоті, з шурхотом опустився балдахін небесного ложа, закривши парчевим запиналом невидну трагедію.
Альковна таємниця
А таки одразу нічого в тім ліжку не сталося. І в тому, що наступного дня молодий чоловік записав у щоденнику, чаївся найлихіший подвійний зміст: «Rien»[6]. Ні двірські церемонії, ні архієпископське благословення шлюбного ложа не мали влади над прикрим ґанджем у дофіновім організмі, matrimonium non consummatum est[7], шлюбу y властивому розумінні не відбулося ні сьогодні, ні завтра, ні в найближчі роки. Марії Антуанетті дістався «nonchalant mari», байдужий чоловік, і спершу гадалося, що лиш боязкість, недосвідченість або «nature tardive»[8] (сьогодні ми б сказали інфантилізм) робить цього шістнадцятилітнього парубійка неспроможним біля звабного молодого дівчати. Тільки не тиснути й не стривожити душевно враженого, – нагадує досвідчена мати й радить Антуанетті не брати до серця подружніх розчарувань. «Point d’humeur là – dessus»[9], – пише вона в травні 1771 року і радить дочці вдаватись до «caresses, cajolis», ніжності й пестощів, але й застерігає, щоб не було їх занадто: «Trop d’empressement gâterait le tout»[10]. Ta коли цей стан тривав рік і другий, імператриця вже занепокоїлась «conduite si étrange»[11] молодого чоловіка. В його зичливості не можна було сумніватись, бо з кожним місяцем він ставав дедалі ніжніший зі своєю чарівною дружиною, невпинно ходив до неї вночі, щораз удаючись до марних спроб, – але останніх вирішальних пестощів не дають йому доконати якісь «maudit charme»[12], таємничий фатальний ґандж. Необізнана Антуанетта гадає, що це лиш «maladresse et jeunesse», незграбність і молодість, завдяки недосвідченості вона, бідненька, навіть намагається спростувати «лихі чутки про його неспроможність, що ходять по країні». Та тепер за діло вже взялася мати. Вона запрошує придворного лікаря ван Світена і радиться з ним про «froideur extraordinaire du Dauphin»[13]. Той стенає плечима. Якщо молоденькій і такій звабній дівчині не вдається запалити дофіна, то марні всякі медичні засоби. Листа за листом надсилає Марія Терезія до Парижа; аж нарешті король Людовік XV, украй досвідчений і надто вже вправний у цій царині, добирається до онука; втаємничують французького придворного лікаря Лассона і обстежують печального героя цієї любовної пригоди – і тут виявляється, що дофінова імпотенція зовсім не душевної природи, а спричинена незначною органічною вадою (фімозом): «Quien dice que el frenillo sujeta tanto el prepucio que no cede a la introduccion y causa un dolor vivo en el, por el quai se retrahe S. M. del impulso que conviniera. Quien supone que el dicho prepucio esta tan cerrado que no puede explayarse para la dilatacion de la punta î cabeza de la parte, en virtud de lo que no llegua la ereccion al punto de elasticidad necessaria» (Таємне повідомлення іспанського посла)[14]. Тепер уже йде консіліум за консіліумом, можна чи ні втручатись хірургічному скальпелю, – «pour lui rendre la voix»[15], як цинічно шепотіли в передпокоях. Тим часом Марія Антуанетта, вже навчена досвідченими подругами, теж робить усе можливе, аби спонукати свого чоловіка до хірургічного лікування. «Je travaille à le déterminer à la petite opération, dont a déjà parlé et que je crois nécessaire»[16], – пише вона 1775 року до матері. Та Людовік XVI – дофін тим часом хоч і став королем, але вже п’ять років усе ще не був шлюбним чоловіком, – з його хисткою вдачею ніяк не зважиться на рішучий учинок. Він зволікає й вагається, пробує й перепробує – і цей страхітливий, огидний і сміховинний стан безнастанних спроб і невдач тягнувся, – зганьбивши Марію Антуанетту, породивши кпини цілого двору, розлютивши Марію Терезію, принизивши Людовіка XVI, – ще два роки. Отже, сім огидних років, аж поки імператор Йосиф сам прибув до Парижа, щоб намовити до операції свого несміливого шваґра. Аж тоді цьому печальному цезареві кохання вдалося щасливо перейти Рубікон. Але душевне царство, яке він, урешті, здобув, було вже спустошене сімома роками сміховинної боротьби, двома тисячами ночей, коли Марія Антуанетта страждала від найгірших принижень як жінка і як дружина.
Хіба не можна було (мабуть, спитає чимало чутливих душ) не зачіпати цієї тяжкої і найсвятішої альковної таємниці? Хіба не можна було заховати, щоб і не знайшли, справжню причину неспроможності короля, полохливо обминувши трагедію шлюбного ложа, принаймні прикривши й промимривши, що «бракувало щастя материнства»? Чи справді в дослідженні людського характеру доконче наголошувати на таких інтимних подробицях? Так, доконче, бо всяка незгода, залежність, підлеглість і ворожість, що поступово склалась у взаєминах між королем і королевою, між двором і претендентами на трон і сягнула ген-ген у світову історію, зосталася б незрозумілою, якби ми не вказали щиросердо на її справжню причину. Більшість історичних подій – набагато більше, ніж загалом хотілося б уважати, – є лише наслідком того, що зароджується в альковах і під балдахінами королівських ліжок, проте навряд чи в будь-якому іншому випадку так чітко проступав логічний зв’язок між найінтимнішою приключкою і політичними наслідками, що відбились на долі світу, як у цій родинній трагікомедії, – і будь-яке дослідження характеру було б неправдивим, якби відсувало в тінь оте, що сама Марія Антуанетта називала «article essentiel», головним пунктом свого клопоту й сподівань.
Та й потім: чи справді розкривається таємниця, коли вільно й правдиво говорити про довголітню подружню неспроможність Людовіка XVI? Аж ніяк ні. Тільки дев’ятнадцяте століття з його хворобливим моралізмом і сексуальною сором’язливістю зробило «Nolimetangere»[17] з кожного відвертого обговорення фізіологічних стосунків. Зате у вісімнадцятому сторіччі і в усіх попередніх подружня спроможність чи неспроможність короля, плідність чи неплідність королеви були не приватною, а політичною і державною справою, бо цим визначалось, хто посяде трон, а з тим і долю цілих країн; ліжко було таким самим відкритим складником людського існування, як хрещальна купіль і домовина. З листування Марії Терезії і Марії Антуанетти, яке, безперечно, не минало рук державних архіваріусів і копіїстів, видно, що в ті часи австрійська імператриця і французька королева цілком вільно обговорюють кожну подробицю і невдачу того незвичайного шлюбу. Марія Терезія проречисто змальовує дочці переваги спільного ложа й навчає невеличких жіночих хитрощів, щоб уміло скористатися кожною нагодою інтимного поєднання; дочка й собі повідомляє про те, була в неї чи затрималась менструація, про чоловікові невдачі, кожне «un petit mieux»[18], і нарешті з тріумфом – про вагітність. Одного разу навіть композиторові «Іфігенії», навіть Ґлюкові – бо він їхав раніше від посланця, – довірили, щоб він передав такі інтимні новини: у вісімнадцятому сторіччі до природних речей ставилися цілком природно.
Та якби сама лиш мати знала тоді про ті потаємні невдачі! Насправді про те плескали всі покоївки, придворні дами, кавалери й офіцери; знали про це служники й пралі Версальського двору, навіть за власним столом король мусив терпіти чимало зухвалих кпин. До того ж розуміючи, що плідність одного з Бурбонів є вельми важливою політичною справою з огляду на порядок успадкування трону, всі іноземні двори найретельніше перейнялись цим питанням. У повідомленнях прусських, саксонських, сардинських послів докладно обговорюється ця неясна справа; найревніший із них, іспанський посол граф Аранда, підкупивши служників, навіть обстежує простирадла з королівського ложа, щоб найточніше знати про перебіг фізіологічних подій. Королі й князі цілої Європи в листах і балачках сміються й глузують зі свого невправного брата. Не тільки у Версалі, а в цілому Парижі і Франції подружня ганьба короля стала таємницею полішинеля. Про це говорилося на кожному розі, по руках ходили листівки, а коли Морепа призначили міністром, то всім на втіху з’явились веселі віршики:
Maurepas était impuissantLe Roi l’a rendu plus puissant,Le Ministre reconnaissantDit: «Pour vous, Sire,Ce que je désire,D’en faire autant»[19].Але те, що смішно звучало, насправді було вкрай значущим і небезпечним. Бо ці сім років неспроможності сформували вдачу і душу короля й королеви і привели до політичних наслідків, які без знання цих фактів були б незрозумілі: доля подружжя тут сплелась із всесвітньою історією.
Якби ми не знали про цей потаємний ґандж, зосталися б незбагненними насамперед душевні прикмети Людовіка XVI. Бо вся його людська поведінка достоту з клінічною виразністю виказує всі типові ознаки комплексу неповноцінності, породженого чоловічим безсиллям. Як у приватному, так і в громадському житті цьому враженому чоловікові бракує будь-якої діяльної сили. Він не тямить обстояти себе, не вміє висловити свою волю, а ще менше – наполягти на ній; потай соромлячись, він безпорадно й боязко втікає від усякого двірського товариства, а надто – від спілкування з жінками. Цей загалом прямий і чесний чоловік знає, що про його нещастя відомо кожному при дворі, й іронічні посмішки втаємничених сповнюють його ляком. Часом він силкується вдавати з себе владного, прибирає позірної мужності, але завжди перебирає міру, стає грубим, поривним і брутальним – типове боягузливе намагання видаватися сильним, – і йому ніхто не вірить. Зате йому ніколи не вдається бути природним, вільним і впевненим, а найменше – величним. Якщо він у спальні не чоловік, то й перед іншими не може вдавати короля.
Те, що при цьому його особисті вподобання надто вже чоловічі – полювання та важка фізична праця (він обладнав для себе власну кузню, ще й сьогодні можна подивитися на токарний верстат із неї), – аж ніяк не суперечить цій клінічній картині, а лиш потверджує її. Хто неспроможний як чоловік, той несвідомо любить удавати з себе чоловіка, саме потаємна слабість радо козириться силою перед людьми. Коли на запареному коні він годинами жене лісом вепра, коли до знемоги працює м’язами біля ковадла, то відчуття простої тілесної сили надолужує потаємну слабість. Той гаразд почуває себе Гефестом, хто погано дбає про Венерину службу. Та тільки-но Людовік одягне пишне вбрання і вийде до придворних, як відчуває, що то сила самих лише м’язів, не душі, й одразу бентежиться. Рідко бачать його усміхненим, рідко – справді щасливим і вдоволеним.