Марія Антуанетта

Le roi est mort, vive le roi![32]

27 квітня 1774 року на ловах несподівано занедужав король Людовік XV, голова йому аж репалась від болю, і він повернув до Тріанону, свого улюбленого замку. Вночі лікар виявив гарячку й закликав до його ложа пані Дюбаррі. Наступного ранку, вже перейнявшись неспокоєм, звеліли переїхати до Версалю. Навіть невблаганна смерть мусить відступити перед іще невблаганнішим етикетом: король Франції не може слабувати чи вмирати десь-інде, крім свого пишного королівського ліжка. «C’est à Versailles, Sire, qu’il faut être malade»[33]. A там ліжко хворого вмить обстали шість лікарів, п’ять хірургів і три аптекарі – цілих чотирнадцять осіб – і шість разів на годину вони всі вкупі мацали пульс. Та лише випадок допоміг установити діагноз: коли ввечері служник підняв догори свічку, то хтось із гурту помітив на обличчі короля лиховісні червоні плями – й цілий двір і від порога до комина замок умить довідались про страшну віспу. Жах, мов буря, війнув величезним будинком – при дворі боялися зарази (і справді, в подальші дні кілька чоловік її підхопило), але, мабуть, ще дужче потерпали за свої посади в разі королевої смерті. Доньки виказали відвагу, притаманну справді побожним душам: вони цілісінький день сидять із королем, а вночі біля постелі недужого жертовно чатує пані Дюбаррі. Натомість дофінові й дофіні, спадкоємцям трону, закон, аби вберегти їх від зарази, забороняє заходити до кімнати: вже три дні як їхнє життя враз подорожчало. Немовби ножем розітнули – так тепер поділився двір: біля постелі недужого Людовіка XV чатує й тремтить старе покоління, вчорашня могуть, тітоньки й Дюбаррі – вони достеменно знають, що вся їхня влада урветься з останнім подихом цих укритих осугою вуст. В іншім покої зібралося наступне покоління – майбутній король Людовік XVI, майбутня королева Марія Антуанетта і граф Прованський, котрий, оскільки його брат Людовік ще не зважився завести дітей, потай теж відчуває себе майбутнім претендентом на трон. А між цими двома покоями заніміла доля. Ніхто не сміє зайти до кімнати недужого, де заходить старе державне сонце, не сміє зайти й до другого покою, де сходить нове сонечко влади. А між ними в Œil de Bœuf, у великім передпокої з одним круглим вікном, чекає хисткий і переляканий гурт придворних, котрі не знають, на кого сподіватись – на вмирущого чи на майбутнього короля, котрі не знають, куди їм дивитися – на захід чи на схід.

Тим часом убивча сила недуги глибоко зорала зужите, спрацьоване і виснажене тіло короля. Потворно набрякле і засіяне гнояками моторошне тіло починає розпадатися живцем, а свідомість не покидає його й на хвилину. Щоб усе це терпіти, донькам і пані Дюбаррі потрібно чимало духу, бо хоч вікна й відчинено, та королів покій сповнився заразливого смороду. Лікарі невдовзі відступилися, вони вже втратили тіло, почалась тепер інша боротьба, змагання за грішну душу. Але ж який жах: до ліжка хворого відмовляється підійти священик, не сповідає його й не дає останнього причастя; вмирущий король, що давно відцурався Бога й жив у нечесті, мусить спершу довести своє каяття ділом. Спершу треба прибрати камінь спотикання, коханку, що розпачливо вартує біля ложа, котре вона так довго не по-християнськи ділила з умирущим. З важким серцем, якраз у мить останньої страхітливої самотності, король звелів відіслати геть єдину людину, до якої мав душевну прихильність. Але йому дедалі лютіше стискає горлянку страх перед пекельним вогнем. Здушеним голосом він прощається з пані Дюбаррі, її тихо й непомітно чимшвидше відправили в кареті до сусіднього замочку Руей; якби раптом король одужав, вона б повернулася звідти.

Аж тепер, після такої очевидної покути, можна сповідати й причащати. Аж тепер поріг спального покою короля переступив чоловік, котрий тридцять вісім років мав при дворі найменше роботи: сповідник його величності. Двері за ним зачинились, і, на свій превеликий жаль, жадливі придворні в передпокої не чули реєстру гріхів короля Оленячого парку (а як би було цікаво!). Не можучи зайти, зате взявши годинники, вони ретельно рахують хвилини, щоб, удоволяючи потяг до всіляких скандалів, принаймні довідатися, скільки часу потрібно Людовіку XV на перелік його сукупних гріхів і переступів. Минає рівно шістнадцять хвилин, і нарешті знов одчиняються двері, виходить сповідник. Але чимало ознак указує на те, що Людовік XV ще не отримав остаточного розгрішення, від монарха, котрий за тридцять вісім років ні разу не полегшив грішну душу і перед очима власних дітей жив у розпусті й похоті тілесній, церква вимагає ревнішої покути, ніж така потаємна сповідь. Саме через те, що у світі він стояв найвище, безтурботно гадаючи, що піднявся над Божим законом, церква вимагає від нього розпростертись ниць перед Всевишнім. За своє нечестиве життя грішний король мусить покаятися прилюдно, перед усіма й для всіх. Аж тоді йому дадуть причастя.

Наступного ранку відбулась нечувана вистава: наймогутніший автократ християнського світу каявсь у гріхах перед цілим тлумом своїх власних підданих. На сходах замку поставили збройну варту, від каплиці до кімнати вмирущого живоплотом поставали швейцарці, а коли, несучи ковчег під балдахіном, урочисто йшло високе духівництво, глухо загриміли барабани. За архієпископом і його почтом, несучи в руках запалені свічки, виступали дофін із братами, герцоги й герцогині і довели найсвятішого до дверей. Спинившись на порозі, поставали навколішки. З високим кліром до покою вмирущого ввійшли лиш королеві доньки і принци, котрі не могли посідати трон.

Здавалося, ніхто й не дихав, чулась тиха кардиналова мова, крізь прочинені двері бачили, як подав він Святі Дари. Потім ступив на поріг передпокою – всі побожно затрепетали, не знаючи, що почують, – і гучно звернувся до цілого двору: «Панове, король доручив мені переказати, що просить у Бога прощення за всю йому заподіяну зневагу і за негідний приклад, який давав своєму народові. Якщо Господь поверне йому здоров’я, він обіцяє нести покуту, підтримувати віру й полегшити долю народу». З ліжка долинув ледь чутний стогін. Тільки ті, хто стояв найближче, розібрали те бурмотіння: «Якби ж була в мене сила сказати це самому».

Те, що відбувалося потім, було просто жахіттям. Не людина вмирала – розпадавсь і гнив чорний набряклий труп. Але тіло Людовіка XV відчайдушно, немов зібралась у ньому сила предків усього Бурбонського роду, опиралося невпинному нищенню. Ці дні були страшними для всіх. Служники непритомніли від жахливущого смороду, доньки докладали останніх зусиль, безпорадні лікарі вже давно відступилися, двір що далі, то нетерплячіше чекав на швидкий кінець моторошної трагедії. На подвір’ї вже кілька днів стояли готові запряжені карети, в яких, щоб уникнути зарази, новий Людовік з усім своїм почтом мав одразу перебратись у Шуазі, як тільки старий король спустить дух. Кавалери вже окульбачили коней, усі спакували валізи, внизу день і ніч нудилися служники й візники, всі погляди прикуті до свічечки, що ледь блимає на вікні вмирущого, – це умовний сигнал для всіх, – у певну мить її згасять. Але велетенське тіло старого Бурбона борониться ще один день. Нарешті у вівторок 10 травня о пів на четверту пополудні загасили свічку. Бурмотіння перейшло в гомін, з кімнати в кімнату, мов за вітром, пружною хвилею полетіла вістка, залунали крики: «Король помер, хай живе король!»

Марія Антуанетта з чоловіком чекала в невеличкому покої. Нараз усе ближче й ближче вони почули таємничий шемріт, по кімнатах до них підкочувавсь дивний гомін. Аж ось, мов од вітру, розчахнулися двері, ввійшла пані Ноай і перша привітала королеву. За нею тиснулася решта, все більше й більше, цілісінький двір, кожен квапився скласти шану, щоб серед вітальників його запримітили першим. Тріскотять барабани, офіцери вимахують шаблями, лунає стовустий крик: «Король помер, хай живе король!»

З покою, куди зайшла дофіною, Марія Антуанетта вийшла вже королевою. Й поки в покинутому домі, полегшено зітхнувши, чимшвидше вкладали в давно наготовану труну зчорніле, невпізнанне тіло Людовіка XV, щоб якомога непримітніше зарити його в землю, з роззолоченої брами Версальського парку викотилась карета з новим королем і новою королевою. А на вулицях вітав їх і тішився народ, немов із старим королем пощезли всі давні злидні, а з новим володарем уже ніби переродиться світ.

У своїх то солодких, як мед, то мокрих від сліз мемуарах стара базіка пані Кампань оповідає, нібито Людовік XVI і Марія Антуанетта, почувши про смерть Людовіка XV, впали навколішки, заридали й заволали: «Господи, спаси й оборони, ми ще дуже молоді, занадто молоді, аби правити». Це дуже зворушливий анекдот і, їй-богу, годиться для дитячих читанок, тільки, на жаль, цей, як і більшість анекдотів про Марію Антуанетту мав невеличкий ґандж: був украй незграбний і психологічно неправдивий. Бо така святенницька розчуленість зовсім не пасує Людовіку XVI з його холодною, мов у риби, кров’ю, та й не було в нього ніяких підстав так тяжко переживати подію, яку з годинником у руці вже вісім днів щомиті чекав цілий двір, – а ще менше було їх у Марії Антуанетти, котра з безжурним серцем прийняла цю вістку, як і будь-який інший дарунок долі. Ні, не жадала вона влади й не палала нетерпінням ухопитись за віжки; Марія Антуанетта ніколи не мріяла стати Єлизаветою, Катериною чи Марією Терезією, для цього їй бракувало душевної снаги, дух був занадто мізерний, а натура ледача. Як завжди в пересічних натур, її бажання майже не сягали далі власного «я»; в молодої жінки нема жодних політичних ідей, щоб накинути світові, нема ніякої схильності гнітити й упокорювати інших, – з юних літ їй притаманний тільки непогамовний, затятий, а часто й дитинний інстинкт незалежності; панувати вона не прагне, але й не хоче, щоб хтось їй наказував чи радив. Бути владаркою – для неї це просто мати особисту свободу. Аж тепер, після більш ніж трирічної опіки та нагляду, вона вперше почула себе без пута, адже нема вже нікого, хто б міг її стримати (сувора мати живе за тисячі миль, а на несмілі протести свого покірного чоловіка вона лише зневажливо регоче). Подолавши цей вирішальний щабель від спадкоємиці трону до королеви, вона нарешті стоїть над усіма й нікому не підвладна, крім своєї власної примхливої вдачі. Тепер уже не будуть сікатися тітоньки, в короля не треба питати дозволу, можна їхати на бал в Оперу чи ні, настав кінець зазіханням ненависної супротивниці – Дюбаррі, – завтра ту «créature»[34] навіки попхнуть у вигнання, на вечерях уже не горітимуть її діаманти, королі й князі вже не будуть тиснутись у її будуарі, аби цілувати їй руку. Гордо й не соромлячись тих гордощів, Марія Антуанетта взяла призначену їй корону. «Хоч завдяки піклуванню Господа я й, народившись, уже мала таке ж високе становище, як і нині, та все ж не можу не чудуватися ласці провидіння, що мене, Ваше найменше дитя, обрало для найкращого королівства Європи». Хто не чує, як у цій декларації буяє радість, той просто глухий. Марія Антуанетта сходить на трон із безтурботним і веселим чолом якраз через те, що відчула тільки велич свого становища і не бачить відповідальності.

Щойно вона ступила на трон, як із глибин долинув до неї радісний гомін. Ще нічого вони не зробили, й не обіцяли, ні за що й не бралися – й усе ж народний захват огорнув обох молодих володарів. Чи не почалась тепер золота доба, – марить одвічно спраглий за чудесами народ, – адже коханку, що приссалася, мов п’явка, потурили з країни, Людовік XV, старий збайдужілий ласун, пішов у землю, а Францією правитимуть молодий, простий, ощадливий, скромний та побожний король і чарівлива, свіжа, як роса, молода й ласкава королева? Портрети нових монархів виставлено в усіх вітринах, кожне серце сповнюють любов’ю незів’ялі надії; всяку монаршу дію зустрічають захватом, почав усміхатись навіть заціпенілий від страху двір: таж тепер знову даватимуть бали й паради, прийдуть нові втіхи й веселощі, запанує юність і свобода. По смерті старого короля всім легко зітхнулося і подзвін у всій країні лунав так жваво й весело, мов до свята.

У цілій Європі лиш однісінька людина справді була вражена і налякана смертю Людовіка XV – імператриця Марія Терезія. Її гнітять лихі передчуття, за тридцять утомливих років урядування вона вже знає тягар корони, а як мати знає вади і слабості своєї доньки. Їй щиро хотілось, щоб це легкодумне й нестримне створіння ще й далі не сходило на трон, щоб хоч трохи дозріло, поки вже зможе опиратися спокусам марнотратства. Важко та тяжко на серці в старої жінки, її пригнічують лихі передчуття. «Я цим страшенно вражена, – отримавши вістку, пише вона до свого вірного посла, – і ще дужче непокоюся за долю своєї дочки, яка може бути або дуже доброю, або ж украй нещасливою. Знаючи короля, міністрів і становище держави, я не можу бути спокійна, а вона така ще молода! Вона ніколи не тяглася до чогось поважного і не буде цього робити або ж навряд чи буде». Дочці на її сповнене гордістю послання вона теж відповідає сумом: «Не хочу тебе вітати з твоїм новим достоїнством, воно задорого куплене і буде ще дорожчим, якщо ти надалі зречешся вести те саме спокійне і невинне життя, яким жила три роки завдяки добрості й ласці милостивого батька і яке привернуло до вас народну любов і схвалення. У вашім теперішнім становищі це вже значна перевага, але намагайтеся її зберегти й уміло вжити на добро королю та державі. Ви обоє ще надто молоді, а тягар величезний – через те я стривожена, тому так непокоюсь… Єдине, що я можу тепер вам порадити, це не кваптеся, на все дивіться власними очима, нічого не міняйте, хай усе розвивається саме, інакше постануть нескінченні інтриги та хаос і ви, мої любі діти, вскочите в таку халепу, що навряд чи вам удасться з неї вибратись». Здалеку, з височіні набутих за довгі роки спостережень і знань досвідчена володарка набагато ясніше провиділа непевне становище Франції, ніж її діти зблизька; насамперед вона всім святим закликає обох жити в мирі із Австрією, отже, зберегти мир у цілому світі. «Щоб обидві наші держави зробили в себе лад, їм потрібен самий тільки мир. Якщо ми й далі житимем у злагоді, то нашим дітям ніхто не перешкодить і Європа втішиться спокоєм і щастям. Щасливі будуть не тільки наші народи, а й решта». Та найсуворіше вона застерігає доньку від легковажності й потягу до втіх: «За це я боюся найдужче. Тобі вкрай потрібно пройнятися чимось поважним і насамперед стерегтися марнотратства. Найважливіше, щоб після втішного початку, який перевершив усі наші сподівання, й далі пішло все гаразд і ви були щасливі, давши щастя й народові».

Перейнявшись тривогою матері, Марія Антуанетта знай роздає обіцянки. Визнає свою нехіть до серйозного діла і присягає виправитись. Але серце старої жінки й далі віщувало недобре, не вщухала тривога. Вона не вірила, що корона принесе їм щастя, не вірила в щасливу долю своєї дочки. Й поки заздрісний світ вітав Марію Антуанетту, стара мати гірко зітхає в листі до свого вірного посла: «Гадаю, що її найкраща пора вже минулась».

Портрет королівського подружжя

У перші тижні після сходження на трон нового короля гравери, художники, різьбярі й карбувальники скрізь і завжди мають повні руки роботи. Тож і у Франції мерщій поприбирали зображення давно вже не «найлюбішого» короля Людовіка XV, замінивши їх портретами нових володарів у пишних коронах: Le roi est mort, vive le roi. Щоб добропорядне обивательське обличчя Людовіка XVI скидалося на цезарське, вправному карбувальнику не було ніякої потреби вдаватися до надмірних мистецьких лестощів, бо, якщо не брати до уваги коротку і грубу шию, голову нового короля аж ніяк не назвеш нешляхетною: пропорційний спадистий лоб, круто, майже сміливо згорблений ніс, повні чуттєві губи, м’ясисте, але правильне підборіддя – вкупі все це давало статечний і досить симпатичний профіль. Милостиво підмалювати годилося б, напевне, очі, бо без лорнета надзвичайно підсліпий чоловік за три метри вже нічого не бачив; різцеві майстра слід було чимало врізати й прибирати, щоб надати хоч якоїсь владності погляду каламутних банькатих очей під важкими повіками. В такого тюхтія, як Людовік, кепсько також із поставою; змалювати його випростаним і величним у найпишнішім убранні – чистий клопіт усім двірським живописцям, бо вже замолоду гладкий, неповороткий і до смішного незграбний підсліпа, дарма що майже сягав шести футів і не горбився, на кожній офіційній церемонії виробляв якісь прикрі недоречності (la plus mauvaise tournure qu’on pût voir)[35]. Важко похитуючи плечима, він ступає гладеньким версальським паркетом, «мов селянин за плугом», на балах не танцює і не грає, а коли хоч трохи наддасть ходи, зашпортується за власну шпагу. Бідолаха цілком усвідомлює свою фізичну незграбність, бентежиться цим, від збентеження стає іще вайлуватіший, отож, уздрівши короля Франції вперше, кожен бачив перед собою лише жалюгідного бурмила.

Людовік XVI, одначе, аж ніяк не дурний і не обмежений; проте якщо його рухи спутує підсліпість, то думки й почуття не менш прикро сковує боязливість (яка породжена, зрештою, його сексуальною немужністю). Вести розмову – повсякчасна душевна мука для цього хворобливо несміливого владаря, адже знаючи, що мислить повільно й важко, Людовік XVI несказанно боїться людей розумних, метких і кмітливих, у котрих слово саме рветься з уст, – поряд із ними цей нелукавий чоловік соромиться власної безпорадності. Та якщо в нього є час дати лад думкам, якщо не силувати його до хапливих рішень і відповідей, то навіть таких доскіпливих співрозмовників, як Йосиф II і Петіон, він може вразити своїм, щоправда, нітрохи не видатним, а все ж прямим, чесним і здоровим глуздом; скоро лиш йому вдасться щасливо побороти свій нервовий страх, як стає він цілком нормальний. Загалом, замість говорити, йому ліпше читати й писати, адже книжки спокійні й нікуди не підганяють. Людовік XVI (мабуть, не повірять цьому) залюбки й багато читає, добре знає історію й географію, невпинно вдосконалює свою англійську й латину – тут йому у великій пригоді цупка і надійна пам’ять. У його паперах і записниках бездоганний лад; щовечора своїм охайним, круглим, ясним, майже каліграфічним почерком він занотовує в щоденнику всю жалюгідну пісняву свого життя («забив шість оленів», «мене пронесло») – і ви до краю вражені тією простодушністю, з якою він недобачив усі важливі історичні події. Загалом це типовий образ пересічного, несамостійного розуму, призначеного природою якомусь ревному митникові чи канцеляристу, розрахованого на чисто механічну, підпорядковану роботу подалі від виру подій, – розуму, що годився б усім і скрізь, але тільки не володарю.

Але справжнє нещастя Людовіка XVI в тому, що в нього мовби свинцева кров. Щось липке й важке замулює йому жили, його все обтяжує, щиро чим-небудь перейнявшись, він, аби щось зробити, подумати чи навіть просто відчути, незмінно мусить долати невидимий опір, якусь дивну оспалість. Його нерви, мов зіжмакана ґумова стрічка, не тужавіють, не напружуються й не бринять, у них нема іскряної електрики. Ця вроджена нервова нечутливість позбавила Людовіка XVI будь-яких сильних поривів чуття: любові (в духовному й у фізіологічному розумінні), радощів, утіхи, боязні, болю, страху – всі ці чуттєві елементи не проходять крізь слонову шкуру його незворушливості, і ніколи ніяка смертельна небезпека не розбуркала його летаргії. Коли революціонери штурмували Тюїльрі, його серце нітрішки не забилося частіше, навіть у ніч перед гільйотиною не впали дві підпори його гаразду – апетит і сон. Навіть коли йому до грудей приставляли пістолета, цей чоловік не блід, у його бляклих очах ніколи не спалахував гнів, він нічого не боявся, зате й не переймався нічим. Тільки найгрубші зусилля – біля ковадла й на ловах – принаймні зовні розворушують його тіло; все ніжне, витончене, граційне, отже, мистецтво, музика й танець, узагалі недоступні його душевному світові; жодна муза і жоден бог, навіть сам Ерос не збурюють йому почуттів. За двадцять років Людовік XVI не пожадав ніякої іншої жінки, крім тієї, що йому дав за дружину дідусь, із нею він щасливий і вдоволений, як удоволений, зрештою, всім, маючи просто дратливу відсутність усяких потреб. А доля ж підступна, мов диявол, і саме від такої тупої і млявої тваринної натури вимагає найважливіших історичних рішень усього сторіччя, і вона турнула цього чистого споглядальника в найжахливішу всесвітню катастрофу. Бо саме там, де слід братися до діла й напружити волю для оборони чи нападу, цей фізично дужий чоловік ставав жалюгідним і недолугим: для Людовіка XVI кожне рішення обертається найстрахітнішим збентеженням. Він може лише подаватися, робити тільки те, чого прагнуть інші, а сам же волів би мати спокійнющий спокій. Коли його притиснуть і заскочать, він кожному обіцяє все те, що той вимагає від нього, а наступному з такою ж млявою готовністю обіцяє геть протилежне. Через цю несказанну слабість Людовік XVI був завжди без вини винуватий; маючи в душі найчесніші наміри, був м’ячем, яким шпортали його дружина й міністри, бобовим королем без веселощів і показності; був щасливий, коли йому давали спокій, і до відчаю розпачливий у ті хвилини, коли справді мав урядувати. Якби революція замість підкласти під сокиру оцупкувату шию цього незлобливого й тупого чоловіка дала йому де-небудь селянську хату й садок і якусь незначну посаду, то зробила б його щасливішим, ніж архієпископ Реймський, коли одягнув на нього французьку корону, яку він без гордості, гідності й утіхи байдуже проносив двадцять років.

Такого м’якосердого й немужнього чоловіка навіть найоблесніші двірські барди не зважились прославляти як великого імператора. Натомість королеву славили всяким словом і способом, зображали в глині й мармурі, порцеляні й пастелі, в гарненьких мініатюрах із слонової кості і граційних віршиках; митці ніби змагалися між собою, бо її обличчя й манери просто довершено відбивали тогочасний ідеал. Тендітна, гнучка, приваблива й чарівна, пустотлива й зальотна, дев’ятнадцятирічна дівчина з першої ж миті стала богинею рококо, взірцевим прототипом моди й панівного смаку. Якщо хтось із жінок прагнув уважатися вродливою й принадною, то намагався хоч трохи скидатись на неї. Й при цьому обличчя Марії Антуанетти було, власне, незначним і нічим не примітним; гладенький і рівний овал з невеличкими пікантними неправильностями, як-от габсбурзька відкопилена нижня губа й пласкувате чоло, не чарував ні прикметами духу, ні якимись виразними неповторними рисами. Від цього несформованого обличчя, на якому ще виразно проступала цікавість дівчини до самої себе, віє чимось холодним і порожнім, мов од гладенької барвистої емалі; аж тільки згодом, у зрілі жіночі роки, її лице стане вже ніби завершеним, рішучим і величним. Лише лагідні й дуже мінливі очі (часто сльози на них забринять – й ураз променяться жартом і радістю) виказують жвавість почуттів, а короткозорість надає їхній прозорій неглибокій синяві невловної принадності. На цьому безвиразному овалі жодною твердою рисою не позначилась гартована воля, відчувається лише податлива й лагідна примхлива вдача, що кориться тільки глибинним пориванням почуттів. Саме ця ніжна чарівність Марії Антуанетти насамперед прихиляє до неї. Насправді в цієї жінки гарні лише достоту жіночі, пишні попелясто-білі з рудуватим полиском коси, біла й гладенька, мов порцеляна, шкіра, досконалі округлі форми, довершені, немов виточені із слонової кості, делікатні й доглянуті руки – всі пахощі й квіт напіврозпуклої дівочості (знада все ж надто витончена й минуща, щоб її до решти вгадати на портретах).

Бо навіть кілька майстерних полотен не відбивають саму суть її натури, її найвластивіші вияви. Картини майже завжди відтворюють лише вимушену й застиглу людську позу, а найбільший чар Марії Антуанетти – про це в один голос усі казали – полягав у незрівнянній красі і зграбності її рухів. Лиш у жвавому русі розкривається вроджена гармонійність її тіла; коли, перебираючи гарненькими ніжками, струнка й піднесена, вона простує вуличкою з придворних у дзеркальній залі, коли з податливим кокетством відкинеться у фотелі для розмови, коли шаленим вистрибом немовби злітає по сходах, коли природним і зграбним жестом подає для цілунку білу аж сліпучу руку або ніжно пригорнеться до подруги, – то в її вільних і невимушених рухах відчувається досконала інтуїція жіночого тіла. «Коли вона стоїть, – пише геть сп’янілий, хоча звичайно холодний, англієць Горас Уолпол, – це ніби статуя вроди, а коли йде – сама Грація». І справді, вона їздить верхи і грає в м’яча, немов амазонка. Де лиш береться до гри її звинне й обдароване тіло, там не тільки спритністю, але й чуттєвою звабою вона перевершує найвродливіших жінок свого двору, – і зачарований Уолпол таким милим словом завзято спростовує закид, ніби вона порушила ритм у танці: тут просто музики схибили. І тому свідомим інстинктом – адже секрети своєї краси знає кожна жінка – Марія Антуанетта полюбляє рух. Неспокій – ось її правдивий елемент, натомість сидіти, слухати, дивитися, читати, думати і навіть, в певному розумінні, спати стає для неї нестерпним випробуванням. Тільки б туди-сюди, так і сяк, щось починати і зразу кидати, мерщій братися за нове, щось робити, за щось хапатись – аби не перейматися поважним, аби лиш відчувати, що час не стоїть, аби лиш за ним наздогін, догнати і перегнати його! Довго не їсти, а нашвидку ласувати тістечком, довго не спати, довго не думати, лише далі й далі в мінливому неробстві! Отож двадцять років королювання Марії Антуанетти – це ненастанне крутіння навколо власного «я», відсутність будь-якої зовнішньої чи внутрішньої мети, цілковита їзда впорожні і в людському, і в політичному розумінні.