У тому, як вiн це сказав, Керрi вiдчула щось дошкульне. На жаль, Друе не вiдзначався делiкатнiстю.
– То чому ж ми не одружимося? – спитала вона, з прикрiстю згадуючи його неодноразовi обiцянки.
– Одружимось! – запевнив вiн. – Дай лише владнати певну справу.
Вiн торочив про неiснуюче нерухоме майно, яке буцiмто забирало в нього купу часу i тому позбавляло його свободи дiй в особистому життi.
– Ось у сiчнi повернуся з Денвера, i тодi уладнаемо все.
Керрi сприймала цi обiцянки, як можливiсть надiятися, як бальзам для свого сумлiння. Якщо це станеться – все буде гаразд, i ii вчинок знайде виправдання.
Але Керрi не була по-справжньому закохана в Друе. Вона була розумнiша за нього i починала, хоч ще й невиразно, розумiти його вади. Якби не це, якби вона неспроможна була жорстко судити й критикувати його, ii становище було б незрiвнянно гiрше. Сильне почуття до нього було б для неi справдi лихом. Вона весь час мучилася б у тривозi, що вiн не досить мiцно ii любить, перестае нею цiкавитись, або покине ii, i вона залишиться без опори. А так – вона спершу турбувалась про свою долю, намагаючись цiлком заволодiти Друе, а тодi почала спокiйно вичiкувати. Вона сама не знала напевне, якоi думки про нього i чого iй, власне, хочеться.
Коли з’явився Герствуд, Керрi побачила в ньому людину куди розумнiшу, нiж Друе. Вiн умiв виказувати ту шанобливiсть, яку жiнки всi, без винятку, так цiнують. Не виявляючи нi надмiрного захвату, нi зухвалоi смiливостi, вiн полонив серце своею уважнiстю. За професiйною звичкою полонити тих представникiв своеi статi, яким усмiхаеться життя, – комерсантiв i взагалi багатих вiдвiдувачiв бару, – вiн тримався дуже тактовно, коли прагнув сподобатися комусь, ким цiкавився. Найбiльше хвилювали його тi жiнки, в яких вiдчувалася певна витонченiсть почуттiв. З ними вiн ставав лагiдним, спокiйним, упевненим у собi. І здавалось, нiби вiн тiльки прагне догодити, зробити щось таке, що становитиме дамi приемнiсть.
Друе й сам не позбавлений був цих здiбностей, коли вважав, що гра того варта. Але надмiрна самозакоханiсть заважала йому досягти того лоску, яким вiдзначався Герствуд. Надто життерадiсний, такий земний i самовпевнений, вiн частенько мав успiх у жiнок, iще не зовсiм досвiдчених у лабiринтах кохання. Але зазнавав безнадiйних поразок, якщо жiнка мала вже певний досвiд i вiд природи – витонченiсть почуттiв.
Керрi теж мала оту природну витонченiсть, але нiякого досвiду. Друе просто пощастило – випадок сам привiв до нього Керрi. Якби вони зустрiлися через кiлька рокiв, що збiльшили б ii життевий досвiд i принесли б iй хоч мiнiмальний успiх, йому не вдалося б навiть i близько пiдiйти до неi.
– Вам треба поставити тут пiанiно, – з такими словами Герствуд звернувся того вечора до Друе, люб’язно посмiхаючись Керрi, – щоб ваша дружина могла грати.
Друе це навiть не спадало на думку.
– Справдi, ви маете рацiю! – охоче погодився вiн.
– Так я ж не вмiю грати, – насмiлилася сказати Керрi.
– Це не так важко, – вiдповiв Герствуд. – Ви б навчилися за кiлька тижнiв.
Цього вечора вiн виказав себе дуже цiкавим спiврозмовником.
А Керрi дивилася на гостя, на його одяг, що був новiсiнький i дуже елегантний. Лацкани пiджака лежали саме з тiею гнучкiстю, яка властива тканинам найвищоi якостi. Жилет iз дорогоi шотландки оздоблювали два ряди круглих перламутрових гудзикiв. Шовковий галстук мiнився не надто кричущими кольорами, якi вабили око. Усе це не так впадало у вiчi, як одяг Друе, але Керрi вiдразу оцiнила його елегантнiсть. Черевики Герствуда iз м’якоi чорноi опойки, добре начищенi, блищали не так яскраво, як лаковi черевики Друе. Керрi вiдзначила, що м’яка шкiра виглядала значно приемнiше при такому вишуканому вбраннi. Усi цi спостереження Керрi робила майже несвiдомо, та в них не було нiчого незвичного – адже вона вже звикла до вигляду Друе.
– Може, зiграемо партiю в юкр – себто в карти? – запропонував Герствуд пiсля того, як iхня невимушена розмова торкнулася рiзних тем. Вiн якось тактовно обходив усе, що могло стосуватись минулого Керрi. Навпаки, вiн зовсiм не порушував особистих питань, цiлком вiддавшись розмовам на загальнi теми. Керрi iз радiстю вiдчула, що iй з ним дуже легко, а його шанобливiсть i жарти розважали ii. До того ж вiн удавав, що все, що вона каже, напродив цiкаве.
– На жаль, я не вмiю грати в цю гру, – зiтхнула Керрi.
– Чарлi, ви нехтуете своiми обов’язками! – люб’язно пожартував Герствуд, – Та це нiчого, ми вас навчимо.
З властивою йому тактовнiстю вiн дав зрозумiти Друе, що захоплений його вибором. Щось у його поводженнi свiдчило, що йому приемно тут. І Друе це якось зближувало з приятелем, а також збiльшувало його повагу до Керрi. Ставлення Герствуда нiби зображувало дiвчину в якомусь новому свiтлi, i вся картина набувала значнiшого iнтересу.
– Дозвольте поглянути на вашi карти, – Герствуд делiкатно заглянув через плече Керрi. – Що у вас там?
Якусь мить вiн вивчав ii карти, потiм сказав:
– О, непогано! Вам щастить. Хочете, я навчу вас, як обiграти вашого чоловiка? Тiльки слухайте моi пiдказки!
– Ну, знаете! – запротестував жартома Друе. – Ви що, збираетеся вдвох змовлятись проти мене? Тодi моя справа безнадiйна! Керрi, Герствуд знаеться на картах…
– Та нi, справа тут не в менi, а у вашiй чарiвнiй дружинi. Адже вона i менi принесла удачу. Чому б iй не виграти?
Керрi кинула на Герствуда вдячний погляд i усмiхнулася. Герствуд продовжував триматися, як щирий друг, i тiльки. Вiн просто хотiв приемно провести час, i все, що робила Керрi, його тiшило.
– Правильно, – пiдбадьорював вiн ii, притримуючи одну зi своiх козирних карт i даючи Керрi можливiсть взятки. – Я б сказав, що для початку ви впорались непогано!
Керрi весело смiялася, бачачи, що успiх на ii боцi. Здавалось, що саме допомога Герствуда принесла iй перемогу.
А вiн лише зрiдка поглядав на неi. Його очi м’яко променилися при цьому. В них не було й тiнi чогось, окрiм щиросердоi доброти. Вiн притлумив лукавий, гострий блиск, надавши своiм очам виразу цiлковитоi щиростi. Керрi могла вгадати в них тiльки одне: зараз у нього дуже приемно на душi. Вiн, вочевидь, захоплюеться тим, як вона вдало грае.
– Хiба це справедливо, що така азартна гра лишаеться без усякоi нагороди? – промовив вiн через якийсь час, засовуючи палець у кишеньку жилета. – Давайте покладем на кiн по десять центiв.
– Давайте! – вiдгукнувся Друе i полiз у кишеню по грошi.
Але Герствуд його випередив. Вiн уже тримав цiлу жменю новеньких десятицентових монет.
– Прошу, – вiн виклав маленьку стопку монет перед кожним учасником гри.
– О, це вже буде азартна гра! – посмiхаючись, зауважила Керрi, – це якось недобре…
– Та нi! – заперечив Друе. – Це ж тiльки для розваги. Якщо ти нiколи не гратимеш на бiльшу суму, то гарантовано попадеш у Царство Небесне.
– Не моралiзуйте, – лагiдно звернувся Герствуд до Керрi, – поки не побачите, що станеться з грiшми.
Друе посмiхнувся.
– Якщо вони дiстануться вашому чоловiковi, вiн вам одразу скаже, добре це чи нi.
Друе зареготав.
У тонi Герствуда було стiльки запопадливостi, а дотеп був такий влучний, що Керрi не могла не оцiнити його.
– Коли ви iдете знов? – спитав Герствуд у Друе.
– У середу.
– Нелегко вам, мабуть, iз таким чоловiком, який завжди десь мандруе, – звернувся Герствуд до Керрi.
– Цього разу ми поiдемо удвох, – сказав Друе.
– В такому разi до вiд’iзду я запрошую вас у театр.
– Чудово! – охоче згодився Друе. – А ти як, Керрi?
– Я – з охотою, – вiдповiла та.
Герствуд зробив так, щоб Керрi неодмiнно виграла. Вiн радiв з ii успiху, ще i ще перелiчував ii виграш, нарештi зiбрав грошi i поклав iх в ii простягнуту долоню. Пiсля легкоi вечерi з вином, яке вiн принiс, Герствуд чемно попрощався.
– Пам’ятайте ж! – мовив вiн до Керрi, а потiм перевiв погляд на Друе. – О пiв на восьму ви маете бути напоготовi – я за вами заiду.
