Герствуд саме стояв перед дзеркалом i одягав один iз своiх вишуканих жилетiв.
– Якщо не помиляюся, вона зовсiм недавно придбала щось, – зауважив вiн.
– Так то ж вечiрне, – спокiйно вiдповiла дружина.
– Останнiм часом ii вдяганки коштують чимало грошей, – зiтхнув Герствуд.
– Що ж тут такого? Вона молода, бiльше бувае в свiтi, – вiдповiла дружина.
Але було в його тонi щось таке, чого вона нiколи ранiше не чула.
Герствуд подорожував не часто. Коли ж доводилося кудись виiжджати, вiн зазвичай брав дружину з собою. Але незадовго перед описуваними подiями група членiв мунiципалiтету органiзувала поiздку до Фiладельфii на кiлька днiв – щоб розважитись. Запросили i Герствуда.
– Нас же там нiхто не знае, – сказав йому втаемничено один з органiзаторiв поiздки, джентльмен у височезному шовковому цилiндрi, обличчя якого красномовно свiдчило про його малорозвиненiсть i похiтливiсть. – Ми зможемо там досить весело провести час, – при цьому вiн пiдморгнув оком. – Їдьмо з нами, Джордже, неодмiнно!
Другого дня Герствуд повiдомив дружину про свiй намiр.
– Джулiе, я збираюсь поiхати на кiлька днiв.
– Куди? – спитала вона, кидаючи на нього допитливий погляд.
– У Фiладельфiю, у справах.
Вона продовжувала пильно дивитись, чекаючи, що вiн додасть.
– На жаль, цього разу я не зможу взяти тебе iз собою.
– Гаразд, – вiдповiла вона. Але вiн бачив, що дружина таки здивована.
Вона ще про щось розпитувала його, поки вiн не пiшов. Це його роздратувало. Вiн уже вiдчував, що дружина часом неабияке ускладнення в життi.
Поiздка була таки приемна, i Герствуд дуже шкодував, коли вона закiнчилась i довелося повертатися додому. Вiн не любив брехати i з вiдразою думав про те, що треба лукавити. Зрештою все завершилось кiлькома незначними фразами. Але мiсiс Герствуд мала над чим подумати. Вона почала бiльше виiжджати, вдягатись ще краще i частiше бувати в театрi, щоб винагородити себе.
Отож атмосферу, що панувала в цiм домi, навряд чи можна було назвати сiмейним затишком. Цих людей поеднувала звичка i загальноприйнятi правила. Час спливав, i атмосфера неминуче ставала все бiльш нестерпною. Ранiше чи пiзнiше мав статися вибух i все зруйнувати.
Роздiл X
Зима дае поради. Посланець долi
У свiтлi узвичаених поглядiв на жiнку та ii обов’язки душевний стан Керрi заслуговуе на бiльшу увагу. Вчинки такого роду прийнято судити за узвичаеними правилами. Суспiльство завжди виробляе певне мiрило для всiх можливих випадкiв: усi мужчини мають бути порядними, а жiнки – доброчесними. Як же сталося, дiвчино, що ти стала на такий хибний шлях?
Для Спенсера та сучасних йому фiлософiв-натуралiстiв характерна вiдмова вiд усяких пересудiв. Проте в питаннях моралi досi панують суто дитиннi уявлення. Але ж проблема куди складнiша, нiж просте пiдпорядкування законам еволюцii. Вона не обмежуеться земними законами, бо значно глибша, нiж нам здаеться. Скажiть, що породжуе отой трепет серця? Чому тужлива скарга летить свiтом, не вмираючи? Пояснiть оту тонку алхiмiю, яка створюе зi свiтла й дощу палахку, як полум’я, квiтку. У глибинi всiх цих фактiв i треба шукати витоки моралi.
«О, яка солодка моя перемога!» – мiркував Друе.
«Ах, що ж я тепер втратила?» – мiркувала Керрi, стурбована лихим передчуттям.
І от ми стоiмо, збентеженi цiею старою, як свiт, проблемою i намагаемось з усiею серйознiстю сумлiнно створити iстинну теорiю моралi. І дати несхибну вiдповiдь: що правильно i що неправильно.
З точки зору деяких верств суспiльства, Керрi непогано влаштувалась. На погляд голодних злидарiв, не захищених нi вiд крижаного вiтру, нi вiд дощу, вона знайшла затишне кубельце.
Друе винайняв для них три мебльованi кiмнати на Захiднiй сторонi, на Огден-скверi, якраз напроти Юнiон-парку. Цей чудовий куточок Чикаго вiдзначався уже тодi свiжим повiтрям i зеленим килимом газонiв. Загальний краевид тiшив око. Вiкна вiтальнi виходили в парк, на галявину, вже пожовклу i суху, де в кущах заховалось маленьке озерце. Над голим вiттям дерев, що гнулися пiд зимовим вiтром, височiв шпиль конгрегацiональноi церкви, а вдалинi виднiлися дзвiницi ще кiлькох.
Кiмнати були обставленi з комфортом. Пiдлогу вiтальнi вкривав дорогий брюссельський килим темно-червоних i лимонних вiдтiнкiв. Жардиньерки були з пишними, екзотичними квiтами. Простiнок мiж вiкнами займало велике трюмо. В одному кутку стояла широка, м’яка кушетка, оббита зеленим плюшем. Навколо були розставленi крiсла-качалки. Додайте до цього кiлька картин, килимкiв, фiгурок та iнших дрiбних прикрас, i перед вами постане вся обстановка цього гнiздечка.
У спальнi, що мiстилась напроти, стояв комод, який Друе купив для Керрi. У гардеробнiй шафi висiло чимало гарного вбрання – стiльки у Керрi не було нiколи в життi! І все дуже iй личило. Третя кiмната могла слугувати кухнею. На прохання Друе там обладнали невелику переносну газову плиту, щоби можна було готувати легкi снiданки з устрицями i всякi його улюбленi закуски. Певна рiч, була й ванна. Квартира була затишна, з газовим освiтленням, iз калориферним опаленням, iз невеличким камiном, обкладеним азбестом, – дуже приемне вдосконалення, що тодi тiльки починало входити в моду. Завдяки дбайливостi Керрi i властивiй iй любовi до порядку, це кубелечко було дуже затишне й привабливе.
Вона жила, дуже мило влаштувавшись, не знаючи тих турбот, якi ранiше так гнiтили ii. Але постали турботи зовсiм iншого, морального порядку. Взагалi всi умови ii iснування так змiнилися, що то вже нiби була й не вона, а iнша iстота. Зазираючи в дзеркало, вона бачила нову Керрi, значно вродливiшу, нiж ранiше. Зазираючи в свою душу, що була теж дзеркалом, створеним i з ii власних поглядiв, i з чужих, вона також бачила нову Керрi. І ця нова Керрi ii тривожила. І вона застрягла в нерiшучостi мiж двома цими образами, не знаючи, якому вiддати перевагу.
– Ти справжня красуня! – захопливо вигукував Друе.
Вона дивилась на нього, i в ii широко розплющених очах свiтилося вдоволення.
– Та ти, мабуть, i сама це добре знаеш, – додавав вiн.
– Ах, я нiчого не знаю, – вiдповiдала вона. Але була в захопленнi, що вiн про неi такоi думки. І вагалась: чи вiрити, чи нi, але вiрила, тим бiльше, що в душi з цим погоджувалась.
Та ii власне сумлiння, не зацiкавлене в лестощах, як у Друе, говорило зовсiм iнше. І тодi вона сперечалась, захищалась, благала. Але врештi це не був непохибний i мудрий порадник. То було сумлiння звичайноi людини, що досить невиразно вiдбивало ii колишне оточення, звички Керрi i узвичаенi погляди. Коли вiрити йому, людський поговiр – то не голос Бога.
«Ех ти, невдахо!» – говорив цей голос.
«Чому?» – питалася вона.
«Подивись-но на людей навкруги, – нашiптував цей голос. – Подивись на порядних людей. З яким обуренням вони вiдмовилися б зробити те, на що ти зголосилась! Подивись на чесних дiвчат; вони вiдсахнулися б вiд тебе i тобi подiбних, дiзнавшись про твою слабкiсть! Ти ж навiть не намагалася боронитись перед спокусами».
У тi години, коли Керрi лишалася вдома сама i, сидячи бiля вiкна, дивилась на парк, цей голос звучав особливо в’iдливо. Це траплялось нечасто, коли нiщо iнше не займало ii уваги, коли приемний бiк ii iснування виступав не так помiтно i Друе не було поряд. Спочатку цей голос промовляв досить виразно, хоч i не надто переконливо. І в неi завжди була готова вiдповiдь: загроза зими, ii самотнiсть, ii надii, страх, що наганяв на неi тужливий вiтер. За неi вiдповiдав голос злиднiв.
Коли минають яснi лiтнi днi, мiсто одразу вдягаеться в темний сiрий плащ, який не скидае всю довгу зиму. Нескiнченнi ряди будинкiв здаються сiрими пiд похмурим небом. Самотнi оголенi дерева i курява та жмути паперу, що iх жене вiтер, ще пiдсилюють непривiтну безбарвнiсть. Холоднi пориви вiтру гасають вузькими довгими вулицями, породжують журливi думки. Не лише поети, художники чи загалом тi, хто пишаються своею вищiстю i приписують собi чутливу витонченiсть, але й собаки, а також i звичайнi люди вiдчувають це. Усi люди мають не меншу здатнiсть вiдчувати те саме, що й поети, хоч i не вмiють так добре висловлювати своi почуття. Горобець, що настовбурчився на електричному дротi, кiт, що принишк у пiдворiттi, вантажний кiнь, що тягне важку поклажу, – усi вони вiдчувають пронизливий, лютий подих зими. Зима завдае удару всьому живому. І якби не iснували всiлякi видовища i розваги, якби у гонитвi за прибутками ще й комерсанти не виставляли напоказ своi товари. Якби нашi вулицi не прикрашала барвиста реклама i не наповнював iх жвавий натовп споживачiв усiх отих благ, – ми б одразу вiдчули, як крижана рука зими стискае серце, якими безнадiйними здаються днi, коли бракуе свiтла i тепла! Ми й не уявляемо, наскiльки залежимо вiд усього цього. По сутi, ми – тi ж самi комахи, породженi теплом i неспроможнi iснувати без нього.
У такi тоскнi сiрi днi таемний голос знову прорiзався з глибин, але звучав все слабкiше й слабкiше.
Думки Керрi не були уповнi зайнятi цими внутрiшнiми переживаннями. Вона не належала до людей замкнутих. Їi розумовi бракувало тiеi допитливостi, яка допомагае усвiдомити певну iстину. Не бачачи виходу з лабiринту непослiдовностей, куди завела ii думка, вона просто припиняла думати над такими складними питаннями.
Друе поводився зразково як для такоi людини. Вiн не скупився на витрати, всiляко прагнув розважати Керрi. А коли виiжджав у справах, то брав ii з собою. Часом вона лишалася сама на два-три днi, якщо вiн iхав кудись неподалiк. Але найчастiше вiн бував з нею решту часу.
– Знаеш, Керрi, – звернувся вiн до неi якось уранцi, невдовзi пiсля того, як вони цiлком облаштувалися на Огден-сквеpi. – Я запросив одного приятеля, Герствуда, провести з нами вечiр.
– А хто вiн такий? – стурбовано спитала Керрi.
– О, це чудова людина! Вiн – управляючий у Фiцджералда i Моя.
– А що воно таке?
– Це найкращий бар у мiстi, дуже вишуканий.
Керрi була в замiшаннi. Що сказав Друе про неi? Як iй триматися з ним?
– Не турбуйся, – сказав Друе, вгадуючи, що ii бентежить. – Вiн нiчого не питатиме. Ти для нього тепер мiсiс Друе.
