– Заждiть хвилинку, давайте подивимось, – сказав Друе, затримуючись в розкiшному вестибюлi, де дами i мужчини зливались в один потiк. Шелестiли мереживнi спiдницi, кивали голiвки, бiлi зубки блищали крiзь напiввiдкритi губи.
– Шiстдесят сiм! – то швейцар називав номер екiпажа. Його голос пролунав гучно, але доречно.
– Як гарно… – промовила Керрi.
– Справдi чудово! – погодився й Друе.
Цей парад уборiв i веселощiв справляв на нього не менше враження, нiж на Керрi. Biн палко стиснув ii руку. Коли виходили, вона звела на нього погляд, усмiхаючись; ii рiвнi зубки блищали, а очi сяяли. Вiн прошепотiв, нахилившись до неi:
– Ви сама чарiвнiсть…
Цiеi митi просто перед ними швейцар навстiж розчинив дверцята екiпажа i допомiг якимось дамам сiсти.
– Тримайтеся мене, i у вас теж буде екiпаж! – пожартував Друе.
Керрi ледве слухала – голова в неi йшла обертом у цьому вирi життя.
Вони звернули ще в ресторан – перекусити пiсля вистави. У Керрi промайнула вiддалена згадка, що час уже пiзнiй. Але життя ii тепер було пiдпорядковане iншим звичаям. Якби в неi встигли виробитися новi звички, вони, безперечно, проявилися б у цю мить.
Дивна рiч – звички… Скажiмо, хтось встае зрання з лiжка, щоб прочитати молитву, але не з побожностi, а за звичкою. Не зробивши чогось узвичаеного, людина вiдчувае, нiби щось свердлить в ii мозку, непокоiть, насправдi це вiд того, що людина зiйшла з уторованоi стежки, а видаеться, що це – докори сумлiння або тихий внутрiшнiй голос, який кличе на праведну путь. Якщо вiдхилення досить суттеве, потяг звички бувае такий сильний, що примушуе свою несвiдому жертву повернутися до узвичаеного. «Ну от, хвалити Бога, я виконав свiй обов’язок», – мiркуе така проста душа, хоча в дiйсностi вона тiльки повторила те, що робила безлiч разiв.
У Керрi не було сталих моральних принципiв, засвоених у рiдному домi. Якби вона жила пiд владою таких принципiв, то злякалася б iще бiльше. Отож вечеря вийшла дуже весела. Все впливало на дiвчину – рiзноманiтнi свiжi враження, голос невловноi, але вiдчутноi пристрастi, якою палав Друе. Оцi страви, ще незвична розкiш… Вона вмиротворено слухала свого спiврозмовника. Вона знову була жертвою гiпнотичного впливу великого мiста.
– Ну, гаразд – пiдвiвся Друе. – Нам час iти!
Вони давненько сидiли над порожнiми тарiлками, i iхнi очi раз по раз зустрiчалися. Керрi не могла не вiдчувати трепетноi сили, яка свiтилася в поглядi Друе. У нього була звичка, розповiдаючи щось, торкатися ii руки, нiби щоб наголосити сказане. І тепер, говорячи, що час iти, вiн нiжно торкнувся ii пальцiв.
Вони пiдвелися i вийшли на вулицю. Дiлова частина мiста вже спорожнiла, лише зрiдка можна було помiтити спiзнiлого перехожого, що недбало крокував насвистуючи. Проiхав нiчний вагон конки, виднiлись яскраво освiтленi вiкна ще не зачиненого ресторану. Вони помалу простували Вобеш-авеню. Друе невгаваючи розважав Керрi, викладаючи все, що знав цiкавого. Вiв ii пiд руку, мiцно притискаючи ii лiкоть до себе. Час вiд часу, сказавши якийсь дотеп, вiн кидав погляд на дiвчину, i тодi iхнi очi зустрiчались. Нарештi вони дiйшли до ii ганку, i Керрi пiднялася на сходинку. Їi голова була на одному рiвнi з його головою. Вiн узяв ii руку в свою i нiжно стиснув, пильно поглядаючи на неi. А вона в легкiй задумi задивилася кудись.
Приблизно в цей же час Мiннi мiцно спала, втомлена неспокiйними думками, що тривожили ii весь вечiр. Вона заснула якось незручно, пiдiбгавши пiд себе лiкоть. Вiд напруження м’язiв у сонному мозку – сум’ятливе марення. Їй снилося, що вона й Керрi опинилися десь поблизу староi вугiльноi копальнi. Видно було високу пiд’iзну колiю i купи вугiлля. Перед ними була глибока шахта, вони зазирнули туди i побачили купу вогкого камiння там, у глибинi, де стiни шахти губились у невиданих сутiнках. Стара кабiна звисала над шахтою на стертому канатi.
– Давай спустимось, – запропонувала Керрi.
– Ой, нi! – злякалась Мiннi.
– Та ну ж бо, ходiмо! – наполягала на своему Керрi.
Вона стала тягти до себе кабiну, незважаючи на протести Мiннi, i вже почала спускатися.
– Керрi! – гукала вiдчайдушно Мiннi. – Керрi, вернись! – Але Керрi вже була внизу, темрява зовсiм поглинула ii.
Мiннi поворушила рукою.
Таемнича мiсцевiсть раптом змiнилась: тепер Мiннi опинилася над якимсь незнайомим водним простором, – вона ще нiколи досi не бачила стiльки води. Вони з Керрi стояли чи то на пагорбi, чи на довгому мисi – Керрi десь аж у кiнцi. Вони оглядаються довкола, аж тут вода починае заливати мiсцину, де вони стоять. Мiннi чуе, як вода хлюпоче набiгаючи.
– Іди сюди, Керрi! – кличе Мiннi, але Керрi дереться кудись далi. Вона вже так далеко, що ii й не докличешся.
– Керрi! – гукае Мiннi. – Керрi!
Їi власний голос звучить нiби звiдкись здалеку, а темнi води вже заливають усе. Вона йде геть, приголомшена, нiби щось утратила дороге. Їi огортае така туга, як нiколи в життi…
У стомленому мозку картини повсякчас змiнювались, виникали дивнi примари, що потiм зливались докупи. Останне видiння примусило ii голосно скрикнути. Вона побачила, як Керрi, що видиралася на якусь скелю, раптом оступилася, пальцi ii розтулились i вона полетiла у прiрву.
– Мiннi! Що з тобою? Та прокинься ж! – стурбований Гансон термосив дружину за плече.
– Що… що таке? – питала Мiннi спросоння.
– Прокинься, – вiдказав чоловiк, – i повернися на другий бiк. Ти мариш увi снi.
Десь через тиждень Друе, як завжди елегантний i жвавий, завiтав у бар Фiцджералда i Моя.
– Привiт, Чарлi! – зустрiв його Герствуд, визираючи з-за дверей свого кабiнету.
Друе наблизився i заглянув до управителя.
– Тож коли iдете? – спитав Герствуд.
– Скоро вже, – вiдповiв Друе.
– Цього разу вас майже не видно, – зауважив Герствуд.
– Так, я був зайнятий, – таемниче вiдповiв Друе.
Вони ще кiлька хвилин порозмовляли про те, про се.
– А знаете що? – сказав Друе. Йому щось раптом спало на думку. – Менi б хотiлося якось увечерi витягти вас звiдси.
– Куди ж це? – здивувався Герствуд.
– До мене додому, звичайно, – загадково мовив Друе.
Герствуд глянув лукаво, i ледве помiтна посмiшка промайнула на його губах. Пильний погляд вивчав обличчя Друе, тодi вiн вiдповiв тоном джентльмена:
– Гаразд, охоче прийду.
– Ми чудово пограемо в карти.
– Можна прихопити з собою пляшечку шампанського? – спитав Герствуд.
– Авжеж, – вiдповiв Друе. – І я вас з кимось познайомлю.
Роздiл IX
У свiтi умовностей. Зелене око заздрощiв
Будинок на Пiвнiчнiй сторонi, поблизу Лiнкольн-парку, де мешкав Герствуд, належав до звичайного на тi часи типу будинкiв. Триповерховий особняк, нижнiй поверх якого починався трохи нижче рiвня вулицi. Фасад iз великим еркером на другому поверсi виходив на маленький газон десь двадцять п’ять фунтiв завдовжки i десять завширшки. Ще дворик iз стайнею мiж огорожами сусiднiх садиб. Там Герствуд тримав свого коня й екiпаж.
У будинку на десять кiмнат мешкали Герствуд, його дружина Джулiя, син Джордж (молодший) i дочка Джессiка. А ще була й служниця, раз у раз iнша, бо догодити мiсiс Герствуд було нелегко.
