– Це зовсiм неважко, – сказала вона, нахиляючись до Керрi. – Береш заготовку ось так, закрiплюеш i запускаеш машину.
Вона закрiпила пересувним затискачем шматок шкiри, з якого мав вийти передок чоловiчого черевика, i натиснула на невеличкий сталевий стрижень. Машина одразу зарухалася i почала рiзко вибивати з краю передка круглi дiрочки для шнуркiв. Простеживши, як у неi виходить, дiвчина полишила Керрi дiяти самостiйно, переконавшись, що робота йде як слiд.
Заготовки надходили справа вiд дiвчини, що сидiла поруч, а Керрi передавала iх iншiй. Вона одразу ж збагнула, що треба дотримуватися певноi швидкостi, iнакше нагромадиться купа заготовок, i вона затримуватиме всiх, хто сидить довкола. Нiколи було й озирнутись, i Керрi ревно взялась за дiло. Дiвчата лiворуч i праворуч вiд неi розумiли, що новенькiй важко, i намагались по можливостi допомогти iй, трохи сповiльняючи темп.
Якийсь час Керрi нi на мить не вiдривалася вiд роботи. Одноманiтний, ритмiчний стукiт машини стишував ii хвилювання i переляк. Так спливав час, i вона стала помiчати, що в примiщеннi темнувато. Повiтря було насичене важким запахом шкiри, але Керрi на це не зважала. Почувала на собi погляди iнших, i ii непокоiло, що вона, мабуть, працюе не досить швидко.
А якось, коли вона не так вставила шмат шкiри в затискач i безпорадно смикала його, чиясь велика рука раптом з’явилася перед ii очима i поправила затискач. Це був майстер. Серце Керрi забилося так швидко, що вона нiчого вже не помiчала перед собою.
– Пускайте ж машину! – поквапив майстер. – Не затримуйте весь ряд.
Почувши це, Керрi отямилась. Схвильована, ледве дихаючи, вона продовжувала працювати i перевела подих тiльки тодi, коли тiнь за спиною зникла.
Минав час, i в примiщеннi стало задушливо. Керрi хотiлося ковтнути води чи свiжого повiтря, але вона не насмiлювалась зрушити з мiсця. Табурет не мав нi спинки, нi пiднiжки, iй було дуже незручно сидiти. У неi страшенно нила спина. Вона мостилася так i сяк. Але це не допомагало, i вона все бiльше стомлювалася.
– Ти можеш працювати навстоячки, – без зайвих церемонiй порадила iй сусiдка. – Це дозволяеться.
Керрi з вдячнiстю поглянула на неi.
– Я, мабуть, таки встану, – сказала вона.
Пiдвiвшися зi свого мiсця, вона якийсь час працювала так, але було ще важче. Вiд того, що доводилося повсякчас нахилятись, занiмiли спина i плечi.
Окрiм того, оточення справляло на неi прикре враження. Вона не насмiлювалась оглядатися, але крiзь клацання машин до неi долiтали окремi грубi жарти, теревенi.
– Ти бачила вчора Гаррi? – спитала свою сусiдку дiвчина злiва.
– Нi.
– Ти б подивилась, який на ньому був галстук! Хе-хе, просто красень!
– Тс-с! – промовила друга, нахиляючись над роботою.
Перша принишкла i набрала поважного вигляду. Майстер повiльно йшов уздовж ряду, пильно стежачи за кожною. Щойно вiн вiддалився, балачка вiдновилась.
– Чуеш… – знову почала дiвчина злiва. – Знаеш, що вiн сказав?
– Звiдки менi знати…
– Вiн сказав, що позавчора вистежив мене з Еддi Гаррiсом у «Мартiна».
– Отакоi!
Обидвi захихотiли.
Хлопець з рудуватою розпатланою чуприною пробирався помiж рядiв, човгаючи ногами, а лiвою рукою притискаючи до себе кошика з обрiзками шкiри. Раптом простягнув руку i вщипнув одну з дiвчат.
– Не чiпай! – скрикнула вона сердито. – Причепа!
У вiдповiдь вiн тiльки вишкiрив зуби i сплюнув: «Кривляка!» Вона сердито глянула йому вслiд. Чемним його нiяк не можна було назвати.
Керрi уже ледве могла всидiти на мiсцi. Ноги в неi занiмiли, нестерпно хотiлося встати i хоч потягнутись. Невже обiд нiколи не настане? Їй здавалось, що вона працюе вже цiлiсiнький день. Їсти зовсiм не хотiлося, але вона почувалася кволою, очi стомилися стежити за одним мiсцем, куди вдаряв пробивач. Дiвчина справа помiтила, як вона зiгнулася, i зжалiлася. Керрi надто сумлiнно вiддавалася роботi. Насправдi те, що вона робила, зовсiм не потребувало такого напруження. Та нiчого не вдiеш. Купа передкiв невпинно нагромаджувалась перед нею. У Керрi нили руки, пальцi. Зрештою все ii тiло було суцiльним клубком зболених м’язiв. Приречена стирчати, виконуючи единий механiчний рух, який ставав усе огиднiшим, вона вiдчула, що ii почало нудити. Вона з розпачем подумала: цим мукам не видно кiнця-краю. І тоi ж митi звiдкись знизу крiзь лiфт донеслося глухе калатання дзвона, – настала перерва. Одразу зчинився рух i гамiр. Усi дiвчата миттю схопилися з мiсць i поспiшили в сусiдню кiмнату. Через майстерню потяглися чоловiки з iншого вiддiлу. Колеса машин стишили гудiння i нарештi завмерли. Запанувала гучна тиша, в якiй дивно лунали людськi голоси.
Керрi пiдвелася i подибала по свiй снiданок. Тiло ii заклякло, голова паморочилась, доймала спрага. Дорогою до маленького закутка, де всi складали верхнiй одяг i торбинки зi снiданками, вона зустрiла майстра. Вiн пильно глянув на неi.
– Ну як? – промовив вiн – Справляетесь?
– Начебто, так… – чемно вiдповiла Керрi.
– Угу, – буркнув майстер i пiшов геть.
За iнших умов ця робота зовсiм не була б такою виснажливою. Але в тi часи новiтнi соцiалiстичнi iдеi, що закликали створювати хорошi умови працi для найманих трудiвникiв, ще не мали нiякого впливу на виробничi компанii.
До запаху мастила i шкiри домiшувався важкий, спертий дух примiщення. Усе це разом трудно було витримати навiть у холоднi днi. Пiдлога пiдмiталася тiльки ввечерi i була геть засмiчена. Про те, чи зручно робiтникам працювати, – нiхто анiтрохи не турбувався, – iм платили якомога менше, а вимагали – якомога бiльше. Тодi й уявлення нiхто не мав про пiдставки для нiг чи спинки коло стiльцiв, про iдальнi для робiтниць, чистi фартухи, пристойну роздягальню – про це тодi й мрiяти не доводилося. Убиральнi були огиднi, просто смердючi. Уся атмосфера пiдприемства справляла гнiтюче враження.
Керрi жадiбно випила кружку води з вiдра, що стояло в кутку, i озирнулася, де б сiсти й поснiдати. Дiвчата повмощувались на пiдвiконнях i на столах. Куди б вона не глянула – скрiзь сидiло по двое або й по кiлька дiвчат, а в неi бракувало смiливостi до когось приеднатися. Отож вона повернулась до своеi машини. Сiвши на табурет, розгорнула снiданок i стала прислухатись до балачок навколо. Розмови точилися бiльше про пусте, не бракувало й грубих жартiв. Дехто з чоловiкiв у майстернi жартували з дiвчатами оддалiк.
– Слухай, Кiттi, – гукнув один до дiвчини, яка вальсувала на вузенькому просторi бiля вiкна. – Може, потанцюемо удвох?
– Обережнiше, Кiттi, – гукнув хтось. – Бо попсуеш зачiску!
– Та iди собi, причепо! – вiдмахнулась дiвчина.
Прислухаючись до цих безцеремонних дотепiв, якими перекидалися чоловiки з дiвчатами, Керрi мимоволi замикалася в собi. Вона не звикла до такого, за цими розмовами видiлось iй щось грубе, непристойне. Вона боялась, що й до неi звернеться з такими ж пропозицiями хтось iз хлопцiв. Пiсля знайомства з Друе вони здавалися iй вайлуватими, смiшними. Як бiльшiсть жiнок, вона судила з вигляду, заздалегiдь приписуючи всi вiдразливi якостi людям у светрах i комбiнезонах – на противагу чепурунам.
Нарештi минула коротка пiвгодинна перерва, i колеса машин знов загули. За роботою вона стомлювалась, але хоч не привертала до себе уваги, – так iй здавалося принаймнi. Та незабаром вона вiдчула, що помиляеться: один iз хлопцiв, проходячи повз, нахабно ткнув ii пальцем пiд ребра. З обуренням Керрi обернулася, але той уже пiшов i тiльки вишкiрив зуби. Вона ж ледве стримала сльози.
Сусiдка помiтила це i зауважила:
– Не звертай уваги на цього нахабу.
Керрi не вiдповiла нiчого, тiльки нижче нахилилась над роботою. Їй здавалося, що вона не витримае нiзащо. Не так уявляла вона свою роботу. І поки тягся цей нескiнченний день, вона все думала: яке гарне мiсто навкруги, якi розкiшнi вiтрини, юрби людей, красивi будинки! Спала iй на згадку i рiдна Колумбiя-Сiтi i все те добре, що вона там залишила. О третiй годинi вона була певна, що вже шоста, о четвертiй вирiшила, що з часом щось не те, iх примушують працювати понаднормово. Майстер весь час так i чигав позаду, не даючи нi на мить вiдiрватися вiд роботи. Усi тi розмови, якi вона чула навкруги, одбивали iй охоту з кимось тут заприязнитися. Коли настала, нарештi, шоста година, Керрi хутко поспiшила вийти. Плечi нили, все тiло заклякло вiд сидiння в однiй позi.
Начепивши брилик, вона попростувала до виходу довгим коридором. І в цей час якийсь молодик весело гукнув:
– Слухай, любко, може почекаеш? Я тебе проведу!
Це стосувалося тiльки ii – сумнiву не могло бути, але вона й не оглянулась.
У лiфтi, наповненому людьми, якийсь юнак у запорошеному брудному робочому одязi хотiв, мабуть, справити на неi враження, втупивши в неi хтивий погляд.
А на вулицi якийсь хлопець, що чекав на тротуарi товариша, усмiхнувся до неi жартiвливо:
– Дiвчино, вам часом не по дорозi зi мною?
Знесилена простувала Керрi до дому. З-за рогу помiтила за великим блискучим вiкном маленький столик, бiля якого, вперше прийшовши сюди, спитала про роботу. Як i тодi, навкруги вирував гомiнливий бадьорий енергiйний натовп. Вона вiдчула певне полегшення, бо нарештi вирвалася з майстернi. Їй прикро було дивитись на ошатно вдягнених жiнок, що проходили повз неi. У серцi наростав протест: вона вважала, що заслуговуе на кращу долю.
Роздiл V
