Коли вiн вимовляв його прiзвище – Майяр, то робив це принизливим зневажливим тоном, воно звучало, як «собаче лайно» чи щось подiбне.
Вiн почав говорити тихо, майже пошепки, але вже скаженiв i ледве стримував гнiв:
– Я не маю уявлення, що сталося з рядовим Перiкуром, та й знати не хочу. Але генерал Морiйо доручив менi допомогти його родинi. Тому я мушу знати…
Ця фраза вже нiби мiстила запитання. Досi Альберт не мав права говорити (але так виглядало, що Прадель не збирався здаватися).
– Отже, рядовий Майяре, у вас два виходи. Або ви кажете правду i маете купу проблем. Поясню. Якщо скажете правду, вважайте, ви вляпались: за вкрадене посвiдчення (не уявляю, як у вас це вийшло) вам свiтить в’язниця, як мiнiмум, на п’ятнадцять рокiв – я вам це гарантую. З iншого боку, ви ж плануете «iнiцiювати розслiдування випадку на 113-й висотi», так? Одне слово, що для вас, що для мене перший варiант е найгiршим. Лишаеться другий: у нас вимагають останки загиблого солдата, ми iм його видамо – на тому й квит. Отже, я вас слухаю.
Альберт ще навiть не встиг розчовпати сказане.
– Не знаю… – тiльки й змiг вичавити вiн.
У подiбнiй ситуацii матiнка йому говорила: «Ну от, це так схоже на тебе, Альберте! Коли треба прийняти рiшення, показати себе мужчиною – вiн вiдступае: “Не знаю… Треба подумати… Можливо… Я спитаю…” Давай, Альберте, наважуйся! Якщо ти i далi думаеш, що життя…» i т. д. i т. п.
Капiтан Прадель у цьому був чимось схожий на панi Майяр. Але наступав вiн швидше.
– Я вам скажу, що ви зараз зробите. Ви пiднiмете свiй зад i вже ввечерi передасте паннi Перiкур гарний труп, пiдписаний «Едуард Перiкур», чуете мене? День роботи – i ви собi спокiйно поiдете додому. Але добре подумайте, бо якщо вибираете камеру – я до ваших послуг…
Альберт розпитав товаришiв, i йому вказали на кiлька цвинтарiв на околицi. Вiн перевiрив тi, що знав. Найбiльший був у мiсцевостi П’ереваль, за шiсть кiлометрiв звiдси. Там вибору буде найбiльше. Альберт вирушив туди пiшки.
Кладовище було обгороджене деревами та всiяне могилами. Спочатку iх пробували копати поруч, рядами, але потiм вiйна завалила кладовище такою кiлькiстю тiл, що iх ховали де-небудь, в довiльному порядку, де ще залишалося вiльне мiсце. Могили були розташованi у рiзних напрямках, на деяких були хрести, на деяких – не було, або вони похилилися. Тут ось iм’я е. А там ножем на дерев’янiй дошцi вирiзано просто слово «солдат». Були десятки таких, iз написом «солдат». А на деяких могилах замiсть хреста було увiткнуто догори дном пляшку з аркушиком паперу всерединi, а на ньому вказано iм’я солдата (це на потiм, може, комусь треба буде дiзнатися, хто похований там).
Через своi вiчнi терзання Альберт мiг би годинами блукати мiж невiдомими могилами кладовища П’ереваль, перш нiж вибрати одну з них. Але вiн зрештою визначився. «Ну, що ж, подивимось, – сказав вiн сам собi, – час iде, а ще дорога назад, у центр демобiлiзацii, – треба щось вирiшувати». Вiн повернув голову i вибрав одну могилу, на хрестi якоi не було нiчого вказано, i сказав собi: «Оця».
Вiн вийняв дошку з огорожi, знайшов камiнь, прибив половинку вiйськового жетона Едуарда Перiкура, позначив мiсце, i як фотограф у день весiлля, вiдiйшов на кiлька крокiв, щоб подивитися на загальну картину.
Потiм вiн повертався в каяттi, в докорах сумлiння, бо навiть заради доброi справи йому важко було брехати. Вiн подумав про цю дiвчину, про Едуарда i про цього невiдомого солдата, якого випадок змусив стати Едуардом, i якого вже нiхто нiколи не знайде, бо тепер цей досi не впiзнаний солдат зник назавжди.
У мiру того як вiн вiддалявся вiд кладовища i пiдходив до центру демобiлiзацii, можливi ризики спадали йому на думку, змiнюючись iншими, як ото костi домiно, якi завалюються одна за одною вiд падiння найпершоi. «Все йде як слiд поки що, – мiркував Альберт, – мова ж iде просто про вiдвiдування могили. Сестрi треба могилу свого брата, от я iй могилу i покажу. Їi брата чи не ii – яка рiзниця? Хай пiдкаже iй серце. Але пiсля того треба буде копати, i справа стае складнiшою. Коли почнуть шукати там, усерединi, невiдомо ще, що там знайдуть. Неiдентифiкований ще пройде, мертвий солдат – то й мертвий. А раптом, коли його викопають, щось знайдуть? Якусь особисту рiч? Щось таке, що допоможе його впiзнати? Або навiть тiло буде завеликим чи надто малим?»
Але вибiр було зроблено, вiн уже сказав собi «оця». Значить, справу вирiшено. Добре чи погано, але вiднедавна Альберт бiльше не розраховував на талан.
Вiн повернувся до центру виснаженим. Щоб потрапити на потяг до Парижа (навiть мови не може бути про те, щоб на нього спiзнитися, якщо вiн, звичайно, приiде…), йому треба повернутися найпiзнiше о дев’ятiй. У таборi вирував неспокiй, сотнi чоловiкiв бiгали, як мурахи, речi були давно зiбранi. Вони кричали, спiвали, репетували, ляскали один одного по плечах. Офiцери непокоiлися, думаючи про те, що буде, коли обiцяний потяг не приiде (бо таке траплялося часто).
Альберт вийшов з казарми. З порога вiн розглядав небо. Хоч би нiч видалася досить темною.
Прадель мав чудовий вигляд. Справжнiй орел. Новiсiнька випрасувана форма, начищене взуття, бракувало лише вiдполiрованих медалей. Вiн наближався швидким кроком. Альберт не зрушив з мiсця.
«Ну що, ви прийшли, друже?»
Минула шоста година. За фургоном пригальмував лiмузин, почувся приглушений шум мотора, було видно, як з вихлопноi труби тягнеться шлейф диму. (Альберт мiг би рiк прожити за грошi, якi вiддали за одну шину до цiеi машини. Вiн вiдчував себе бiдним i самотнiм.)
Вантажiвка наблизилась. Капiтан кинувся до машини, дверцята захлопнулися рiзко. Дiвчина не виглянула.
Зарослий i смердючий вiд поту водiй сидiв за кермом новенького фургона Berliet CBA за тридцять тисяч франкiв. Вiн добре розумiвся на своiй справi. Вiдразу було видно, що вiн до всього звиклий i на все мае свою думку. Через шибку вiкна вiн позирнув на Альберта з голови до п’ят, потiм вiдкрив дверцята, вискочив з машини i вiдвiв його трохи вбiк, мiцно ухопивши за руку.
– Якщо ти погоджуешся, ти – в долi, розумiеш?
Альберт ствердно кивнув. Вiн повернувся до лiмузина, з вихлопноi труби якого слабко димiло. О Боже, пiсля всiх цих рокiв знегод i поневiрянь вигляд цього лiмузина надто дратував…
– Скажи менi… – пошепки спитав водiй, – скiльки ти з них береш?
Альберт розумiв, що з таким типом говорити про безкорисливiсть абсурдно. І вiн швидко мовив:
– Триста франкiв.
– От дурень!
Але в цьому виразi вiдчувалося й задоволення водiя, так нiби вiн вчасно i вдало виплутався з делiкатноi ситуацii (у глибинi душi вiн отримував задоволення як вiд того, що вигравав сам, так i вiд того, що програвали iншi). Вiн ткнув пальцем у напрямку лiмузина.
– Ти що, не розумiеш? Вона носить дорогу шубу, вони грошi лопатою гребуть! Ти б мiг легко просити чотири сотнi. А може, й п’ять.
Вiдчувалося, що вiн уже готовий обмовитися, про що домовлявся сам. Але обережнiсть його стримувала, i водiй вiдпустив його руку.
– Гаразд, давай не будемо затримуватись.
Альберт повернувся до машини (дiвчина так i не вийшла хоча б привiтатись, подякувати абощо. Зрозумiло: вiн був лише найнятим, пiдлеглим).
Вiн сiв, i машина рушила. Лiмузин також поiхав на вiдстанi (ми iх не знаемо, а вони – нас, на випадок, якби раптом iх зупинили жандарми i почали ставити питання).
Вже настала темiнь.
Жовте свiтло фар висвiтлювало вулицю, але в кабiнi не було видно навiть власних нiг. Альберт виставив руку перед собою до панелi приладiв i оглядав пейзаж перед собою. Вiн керував: «направо» або «сюди», але сам боявся заплутатися. І що ближче вони наближалися до цвинтаря, тим моторошнiше ставало. Вiн вирiшив: якщо щось пiде не так – вiн втече через лiс. Водiй за ним не побiжить, отож вiн втече, повернеться до Парижа, де скористаеться iншим транспортом.
Капiтан Прадель зi своiм зростом мiг би й догнати. Вже була не одна нагода подивитися на його скажену фiзичну пiдготовку. То що ж робити? Йому вже хотiлося до вiтру, i вiн ледве стримувався.
Вантажiвка пiднялася на останнiй пагорб.
Кладовище починалося якраз бiля дороги. Водiевi вдалося припаркуватися на спуску. Коли треба буде рушати, йому навiть не доведеться торкатися коробки передач – можна буде просто вiдпустити гальма, щоб машина поiхала.
Коли двигун замовк, настала така тиша, нiби все накрили ковдрою. Капiтан тут же опинився бiля дверцят. А водiй пiшов чатувати на входi до кладовища. У цей час вони будуть копати, виймати труну, переставляти i завантажувати ii у фургон, i на тому справу буде завершено.
Лiмузин панни Перiкур у темрявi був схожий на дику пантеру, що причаiлася в тiнi i готуеться до стрибка. Вiдкрилися дверцята, i з’явилася дiвчина. Така маленька… Альбертовi вона тепер здавалася ще молодшою, нiж напередоднi. Капiтан жестом хотiв ii зупинити, але не встиг навiть промовити жодного слова, бо вона рiшуче пiдiйшла. Їi присутнiсть справдi була дивною в цьому мiсцi i в цей час, отож чоловiки аж примовкли. Швидким кивком вона дала знак, що можна починати.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
