Мадлен зiтхнула з полегшенням. «Досить далеко» означае, що не надто далеко, або принаймнi «я пам’ятаю, де це». Чи, може, ще хтось знае. Можна було здогадатися, що вона довго шукала, поки iх знайшла. Вона не могла дозволити собi посмiхнутися, звичайно, ситуацiя була невiдповiдна, але вона принаймнi трохи заспокоiлась.
– Можете менi пояснити, як туди добратися?
– Це… – почав Альберт, – це… як би вам сказати… Якщо звiдси, з села, орiентиром можуть бути…
– Значить, ви могли би нас туди допровадити?
– Зараз? – схвильовано спитав Альберт.
– Та нi! Не зараз!
Ця вiдповiдь вирвалась у Мадлен Перiкур. Вона зразу ж пожалкувала про це, прикусила губу, сподiваючись на пiдтримку Праделя.
Виникла дивна ситуацiя: всi розумiли, про що йдеться.
Одне маленьке слово, сказане занадто швидко, все пояснило. Це все мiняло.
Як завше, Прадель був найкмiтливiшим:
– Панна Перiкур хоче вiдвiдати могилу свого брата, розумiете…
Вiн робив наголос на кожному складi, нiби той мав окремий смисл.
Вiдвiдати. Ну що ж. А чому не зараз? Чого чекати?
Було зрозумiло: для того, щоб зробити те, що вона хоче, треба чимало часу i повноi секретностi.
Останнiми мiсяцями родини вимагали дозволу на перепоховання солдатiв, загиблих на фронтi: «Вiддайте нам тiла наших дiтей».
Але що вдiеш? Це стосувалося всiх. Вся пiвнiч i весь схiд краiни був всiяний могилами, викопаними нашвидкуруч (бо мертвi не можуть чекати, трупи швидко гниють, а крiм того, ще й пацюки). Вiд самого проголошення перемир’я родичi забили на сполох (але уряд настояв на заборонi). Коли Альберт задумувався над цим, йому здавалося таке логiчним. Якщо держава дозволить приватну ексгумацiю тiл загиблих, за кiлька днiв сотнi тисяч родичiв, озброених лопатами та заступами, перериють пiвкраiни. Уявiть собi, що для цього треба було б перевезти тисячi напiврозкладених тiл, чекати цiлими днями з трунами на вокзалах, вантажити iх на поiзди, якi тiльки вiд Парижа до Орлеана зараз тиждень iдуть. Це неможливо. Тому вiд самого початку це було заборонено. Але от родичам сприйняти це було важко. Вiйна ж бо закiнчилася, то як це зрозумiти? І вони наполягали. Зi свого боку, держава не давала собi ради навiть iз демобiлiзацiею солдат, а що вже казати про органiзацiю ексгумацii та транспортування двохсот, трьохсот чи навiть чотирьохсот тисяч трупiв (а може, й бiльше, бо лiк уже давно втрачений…).
Це вже головоломка.
Тодi люди знаходили вiдраду в тузi. Батьки iздили по краiнi, щоб схилитися над могилами, насипаними у чистому полi, i не мали сил покинути iх.
Так чинили найбiльш законослухнянi.
Бо були ще й iншi – бунтiвливi, вимогливi, впертi, якi не хотiли здаватися перед байдужим урядовим чиновництвом. Цi чинили по-своему. Так, як вчинила родина Едуарда. Панна Перiкур приiхала не вiдвiдати могилу свого брата.
Вона приiхала по нього.
Вона приiхала, щоб викопати його останки i забрати додому.
Такi iсторii повторювалися скрiзь. Був налагоджений цiлий процес – спецiальнi копачi на вантажiвках, з лопатами, заступами, що мали i мiцнi нерви.
Вночi знаходили мiсце i швидко робили свою справу.
– А коли панна може поiхати, – знову почав капiтан Прадель, – вiдвiдати могилу свого брата, рядовий Майяре?
– Завтра, якщо хочете… – приречено сказав Альберт.
– Гаразд, – вiдповiла дiвчина, – завтра цiлком пiдходить. Я буду з машиною. Скiльки часу треба туди iхати, як ви гадаете?
– Важко сказати… Годину… двi… А може, й бiльше… Вам коли пiдiйде? – спитав Альберт.
Панна замислилася. Капiтан Прадель не йшов на допомогу, тому вона рiшуче пiдсумувала:
– Я приiду за вами десь перед шостою вечора. Що скажете?
А що казати… Увечерi, проти ночi?
– Ви хочете поiхати туди… вночi?
Це вже було сильнiше за нього. Вiн уже не мiг стриматися, хоча це було нетактовно.
Вiн одразу ж пожалкував, бо Мадлен опустила очi. Хоча ii зовсiм не знiтило запитання, вона прикидала. Молода, але, видно, практична. А оскiльки вона була ще й багатою (це вiдразу було помiтно: дороге хутро, модний капелюшок, гарнi зубки), вона чiтко оцiнювала ситуацiю i прораховувала, скiльки iй коштуватиме супровiд цього солдата.
Альберта знудило вiд самого себе: як таке можна подумати, що вiн вiзьме грошi за таке… Тому вона ще не встигла й рота вiдкрити, як вiн сказав:
– Добре, до завтра.
Розвернувся i пiшов у напрямку табору.
9
Повiр, менi дуже шкода, що мушу знову до цього повертатися… Чи ти впевнений у своему рiшеннi? Інколи воно приймаеться пiд напливом злостi, зневiри чи жалю. Інодi навiть бувае так, що ми не можемо впоратися зi своiми емоцiями – зрозумiй мене. Я не знаю поки що, як саме, але ми це подолаемо… Якщо докласти зусиль в одному напрямку, обов’язково можна все змiнити. Я не хочу тиснути на тебе, але прошу – подумай про своiх батькiв. Я впевнений, що вони радо приймуть тебе таким, як ти е. Вони любитимуть тебе, як i ранiше (якщо не бiльше). Твiй батько напевне мужнiй i вiдданий родинi (уяви собi, як вiн буде радий дiзнатися, що ти живий!). Я не хочу вмовляти тебе. Роби, як знаеш. Але я думаю, що таке рiшення треба приймати, добре зваживши. Ти намалював менi свою сестру Мадлен – така гарна дiвчина… Подумай тiльки, як боляче iй було дiзнатися про твою смерть i яким чудом було бидля неi довiдатися…
Оця писанина нiчого не давала. Нiхто не мiг сказати, коли приходять листи, на вiдповiдь можна було чекати i два тижнi, i чотири. Жереб уже кинуто. Альберт писав це лише для себе. Вiн не жалкував, що допомiг Едуарду замiнити документи. Але вiн не був готовий iти до кiнця (адже вiн навiть не уявляв, якi можуть бути наслiдки). В таких терзаннях вiн лiг на землю, закутавшись у свiй плащ.
Майже всю нiч вiн крутився, переживаючи i хвилюючись.
Йому снилося, як викопують тiло, а Мадлен Перiкур вiдразу здогадуеться, що це не ii брат. Труп або задовгий, або замалий, то в нього лице геть не схоже, то належало дуже старому солдату. Або навiть вони викопували солдата… з кiнською головою. Дiвчина тодi хапала його за руку i кричала: «Що ви зробили з моiм братом?», а ii очi так гнiвно яскрiли, що освiчували лице Альберта, як факел. А говорила вона чомусь голосом генерала Морiйо. «І справдi! – гримiв той над вухом. – Що ви зробили з ii братом, рядовий Майяре?»
Вiд такого кошмару вiн i прокинувся на свiтанку.
Майже всi в таборi ще спали, лиш Альберт перебирав думки в своiй головi. З кожною хвилиною вони ставали все темнiшими, все загрозливiшими вiд задушливого повiтря великого барака, важкого дихання солдатiв та дощу, який перiщив по дахiвцi. Досi вiн нi про що не жалiв. Але чим далi, тим усе ставало заплутанiшим. Обличчя дiвчини iз зiм’ятим, повним брехнi листом у тендiтних ручках постiйно згадувалося йому. Чи по-людськи вiн вчинив? Чи можливо ще все переiнакшити? Причин грати цю гру було стiльки ж, скiльки й вiдмовитися. Бо, зрештою, не пiде ж вiн зараз викопувати якiсь трупи, щоб приховати грiх, який вчинив по своiй добротi? (Чи по своiй слабкостi – це те ж саме.) Але якщо не пiде викопувати труп, то треба все визнати i бути приреченим. Вiн не знав, що йому може за це бути, але точно знав, що справа серйозна i вона набирала небачених масштабiв.
Коли нарештi розвиднiлося, вiн так нiчого й не вирiшив, переносячи «на потiм» розв’язок своеi дилеми.
Вiд копняка по ребрах вiн прокинувся заскочений i вiдразу пiдхопився. Весь зал уже наповнився криками i суетою. Альберт роззирнувся, не розумiючи, що вiдбуваеться, аж раптом побачив, як звiдкись на нього насуваеться i зупиняеться над головою суворе загрозливе обличчя капiтана Праделя.
Офiцер довго й прискiпливо дивився на нього, гидливо зiтхнув i влiпив йому ляпаса. Альберт iнстинктивно закрився руками. Прадель посмiхнувся iронiчно, це нiчого доброго не обiцяло.
– Ну то як, рядовий Майяре, маемо прикрi новини? Ваш друг Едуард Перiкур, здаеться, помер? А знаете, який це удар для мене? Коли ж то я його бачив востанне…
Вiн насупив брови, нiби поглинутий своiми спогадами.
– Ага, ну справдi, це ж було у шпиталi, коли його саме привезли. І тодi вiн був ледве живий. Обличчям геть не був схожий на себе колишнього… Здаеться, його добре поколошкало. Мабуть, хотiв ухопити зубами снаряд – це було нерозумно з його боку, гай-гай… Слiд було спитати мене… Але сказати, що вiн помер, я навряд чи змiг би, рядовий Майяре. Без сумнiву, вiн таки помер – ви ж написали особистого листа родинi, щоб повiдомити про смерть найвишуканiшим способом, – ну просто в античному стилi…
