Поiзди, якi мали прибути, так i не приiхали.
І сьогоднi вже точно не приiдуть.
Можливо, завтра.
А ми тiльки те й робимо, що чекаемо – вiд самого кiнця вiйни. Тут майже так само, як в окопах. Є ворог, якого не видно, але який нависае над нами усiею своею вагою. Ми залежимо вiд нього. Ворог, вiйна, адмiнiстрацiя, армiя – це все мiж собою схоже, нiхто нiчого не розумiе, i нiхто не може цьому зарадити.
Вже скоро нiч. Тi, що вже пiдкрiпились, починають дрiмати або запалюють сигарети. Змученi за увесь день тим, що лементували, як чорти, мучилися нi за цапову душу, вони вiдчули себе раптом терплячими i щиросердими. Тепер, коли все заспокоiлося, кожен готовий подiлитися з товаришем рядниною чи навiть хлiбом, якщо той залишився. Всi роззуваються i в сутiнках здаються постарiлими; втома вiд цих виснажливих мiсяцiв та постiйноi непевностi даеться взнаки – покiнчити з цiею вiйною неможливо. Дехто грае в карти, хтось пробуе грати в кулi (занадто малi, щоб iх ганяти), чути смiх та жарти. Але на серцi в усiх було тяжко.
…ось як закiнчуеться вiйна, мiй бiдний Ежене. Уяви величезний барак, де сплять виснаженi люди, яких навiть не постаралися додому нормально вiдправити. Нiхто доброго слова не скаже, не те щоб потиснути руку. В газетах нам обiцяли трiумфальнi дiйства, натомiсть нас запихають в бараки, вiдкритi всiм вiтрам. «Щире визнання вiд вдячноi Францii» (я читав це в «Ле Матен», клянусь тобi, слово в слово) перетворилося на виснажливу тяганину. Нам видають 52 франки вiдшкодування, правда, видають ще одяг, суп та каву…
– Вдома, коли я повернусь, – каже хтось, укотре запалюючи цигарку, – влаштують чудове свято…
Нiхто не вiдповiв, хоча всi сумнiвалися.
– Ти звiдки? – запитуе сусiд.
– З Сент-Вiгер-де-Суланже.
– А…
Це нi про що не говорило, але звучало гарно.
На сьогоднi, мабуть, досить. Думаю про тебе повсякчас, любий друже, i дуже хочу тебе побачити. Це перше, що я зроблю, коли повернуся до Парижа. Але пiсля того, як побачуся з Сесiль (зрозумiй мене правильно). Одужуй, пиши менi хоч трохи, якщо можеш, або присилай малюнки – це також добре (я iх усi бережу). Адже хто знае, коли ти станеш вiдомим художником, я буду казати: це мiй друг (може, на цьому розбагатiю?).
Мiцно тисну твою руку.
Твiй Альберт.
Провiвши довгу нiч в очiкуваннi, зранку всi потягувалися. Помiчники офiцерiв розвiшували оголошення, гупаючи молотками по стiнах. Всi поспiшали. Поiзди мали прибути у п’ятницю, тобто через два днi. Поiзди на Париж! Кожен шукав свое iм’я та знайомi iмена. Альберт застряг у натовпi, йому товкли ребра, наступали на ноги. Нарештi йому вдалося розчистити собi прохiд. Вiн провiв пальцем по одному, по другому списку, перейшов до наступного, як той краб. Ну от, нарештi, i Альберт Майяр – на нiчний потяг у п’ятницю, о 22-й годинi…
Щоб проштампувати свiй проiзний квиток, дiйти до вокзалу разом з усiма, треба вийти десь за годину. Хотiв було написати Сесiль, але швидко вiдмовився вiд цiеi думки – нi до чого. Досить уже поганих новин.
Як i решта iнших солдат, вiн вiдчував полегшення (навiть якщо хтось i прибрехав чи взагалi подавав неперевiрену iнформацiю, вiд неi однаково ставало легше).
Альбертовi захотiлося скористатися перервою, i вiн попросив якогось хлопця, що писав листа, наглянути за речами. Вночi дощило, а може, погода ще й налагодиться. Кожен робив свiй прогноз, дивлячись на хмари.
А зранку, навiть якщо було багато причин для занепокоення, кожен вiдчував, як усе-таки добре лишитися живим… Уздовж перегородок, якi встановили, щоб окреслити межi табору, як i в попереднi днi, вже рядами стояли солдати i перемовлялися про те, про се з мiсцевими селянами, якi прийшли подивитися, як усе вiдбуваеться. Дiтлахи намагалися торкнутися зброi. Отi вiдвiдувачi – невiдомо, як i коли приiхали, але люди е люди. Дивно було говорити з мирними жителями отак от, через перегородку. В Альберта ще залишався тютюн – едине, з чим вiн не розлучався. Добре, що багато потомлених солдатiв все ще лежали на своiх плащах, не наважуючись встати. Тому отримати кухоль кави було легше, нiж удень. Пiдiйшовши до перегородок, вiн довго стояв i курив, присьорбуючи каву. А над головою швидко пролiтали бiлi хмари. Вiн попрямував до виходу, мимохiдь перемовляючись з iншими солдатами. Вiн уникав якихось розпитувань, хотiв спокiйно дочекатися, коли його покличуть. Уже не було бажання кудись бiгти, все одно – рано чи пiзно – його вiдправлять додому. Сесiль у своему останньому листi дала йому номер телефону, щоб вiн мiг залишити повiдомлення про день свого повернення. Вiдтодi цей номер обпiкав йому пальцi. Вiн хотiв тут же набрати його, поговорити з Сесiль, розказати iй, як вiн мрiяв повернутися, щоб бути нарештi разом (i ще про багато iнших речей). Але це був просто номер, де можна було залишити повiдомлення (у пана Молеона, який тримав господарський магазин на розi вулицi Амандье). Окрiм того, ще треба було знайти якийсь телефон, щоб додзвонитися. Швидше вже додому повернешся…
Бiля огорожi зiбралася юрба людей. Альберт затягувався черговою сигаретою. Сюди приходили мiсцевi, щоб поговорити з солдатами. Сумовитi жiнки шукали свого сина чи чоловiка, тримаючи фото у витягнутiй руцi (подумати тiльки – це як шукати голку в копицi сiна). Батьки, якщо такi були, трималися позаду. Жiнки жадiбно випитували, продовжуючи своi зусилля, бо прокидалися кожного ранку з останньою крихтою надii. Чоловiки ж давно зневiрилися. Солдати вiдповiдали непевно, хитали головами, бо всi фото були схожими.
Чиясь рука опустилася на його плече. Альберт обернувся i вiдразу вiдчув, як до горла пiдбираеться нудота, а серце починае вискакувати з грудей.
– О, рядовий Майяр! Я вас шукав.
Прадель узяв його пiд руку i потягнув кудись.
– За мною!
Альберт бiльше не був у його пiдпорядкуваннi, але, як заведений, пiшов за ним, притискаючи торбу до себе.
Вони йшли вздовж огорожi.
Дiвчина була середнього зросту. Рокiв десь двадцять сiм чи двадцять вiсiм, не красуня, подумав Альберт, але приемна. Шубка у неi, мабуть, з горностая (але Альберт не був упевнений). Якось Сесiль показувала йому такi шуби у вiтринах розкiшних магазинiв, i йому було дуже прикро, що вiн не мiг дозволити собi ходити по крамницях, щоб купити iй таку. Молода жiнка тримала муфту, на нiй був модний капелюшок. Видно було, що в неi е можливiсть виглядати просто i водночас елегантно. Вiдкрите обличчя, великi темнi очi, у кутиках – пучки дрiбненьких зморшок. Темнi вii та маленький ротик. Не надто гарна, але вiдчувалось – добре доглянута. Окрiм того, видно було, що жiнка з характером.
Вона була схвильована. Тримаючи в руках, обтягнутих рукавичками, аркуш паперу, вона розгорнула i простягнула Альберту.
Щоб хоч мить отямитись, вiн узяв його i зробив вигляд, що читае. Але в цьому не було потреби – вiн чудово знав, про що там мова. Офiцiйне повiдомлення. Його погляд вихопив кiлька слiв: «помер за батькiвщину», «через поранення, отриманi на полi бою…», «похований поблизу…».
– Панна цiкавиться одним з ваших товаришiв, загиблим у бою, – холодно проказав капiтан.
Дiвчина простягнула йому ще один лист, який вiн мало не вронив, але швидко пiдхопив (а у неi вихопилося схвильоване «ох»).
То був його почерк.
Шановнi…
Мене звати Альберт Майяр, я – друг Вашого сина Едуарда, i менi дуже прикро писати Вам про те, що вiн трагiчно загинув…
Вiн повернув дiвчинi листа. Вона подала йому свою холодну, нiжну, але мiцну руку.
– Мене звати Мадлен Перiкур. Я – сестра Едуарда…
Альберт чемно нахилив голову. (Вони з Едуардом були схожi. Очима.)
Нiхто не знав, що казати далi.
– Менi дуже шкода… – сказав Альберт.
– Власне, панна, – втрутився Прадель, – приiхала до мене за рекомендацiею генерала Морiйо… – Вiн повернувся до неi. – Це, здаеться, близький друг вашого батька?
Мадлен кивнула на знак згоди. Але не зводила пильного погляду з Альберта, у якого нагадування про Морiйо викликало спазми в животi. Його хвилювало, як це все закiнчиться (iнстинктивно вiн стиснув м’язи i зосередився на своему сечовому мiхурi). Прадель, Морiйо… От петля i затягнеться зараз…
– Рiч у тiм, – продовжував Прадель, – що панна Перiкур хотiла би навiдати могилу свого бiдолашного брата. Але вона не знае, де вiн похований…
Капiтан д’Олней-Прадель важко поклав свою руку на плече рядового Майяра, щоб той подивився на нього. Це виглядало як цiлком дружнiй жест. Для Мадлен капiтан Прадель мав би здатися таким людяним (отой покидьок, що свердлив зараз Альберта прямим i загрозливим поглядом!). Альберт у думцi поеднав прiзвища Морiйо i Перiкура, а потiм додав ще й «близький друг»… Нескладно було здогадатися, що капiтан уже намацуе зв’язки, i допомога панни йому принесе бiльше вигоди, нiж оприлюднення правди, яку вiн i так чудово знав. Йому вигiдно було тримати Альберта у пастцi (вигадка про смерть Едуарда Перiкура), i досить було подивитися на нього, щоб зрозумiти, що його кулак мiцно стиснутий, поки йому це вигiдно.
Панна Перiкур не просто дивилася на Альберта – вона вивчала його з такою безмежною надiею, аж зморщила брови, нiби хотiла допомогти йому заговорити. А вiн мовчки кивав головою.
– Це далеко звiдси? – питала вона.
Який гарний голос… Але Альберт мовчав.
– Чуете? Панна, – знову втрутився капiтан Прадель, – питае вас: чи далеко той цвинтар, де похований ii брат, Едуард?
Мадлен кинула на офiцера нетерплячий погляд. Вiн що, той ваш солдат, недоумок? Не розумiе, про що його питають? Вона аж зiм’яла аркуш. А ii погляд у сум’яттi переходив з капiтана на Альберта.
– Досить далеко… – вичавив з себе Альберт.
