Для чиновника лице солдата здаеться пiдозрiлим, але його «ранiше» розвiюе сумнiви. Та й для всiх «ранiше» викликае однаковi почуття. Але все ж таки…
– Ну, що ж, – почав вiн знову, – отже, «Альберт Майяр». А от у мене вже е два Майяри.
– І обое «Альберти Майяри»?
– Нi, але обидва «А. Майяри», «А» може бути й Альбертом.
Жандарм був дуже гордий з того, що цей дедуктивний висновок пiдкреслив його кмiтливiсть.
– Так, – каже Альберт, – але може бути i Альфредом також. Або Андре. Чи Альсiдес.
Жандарм подивився на нього i примружив очi, як товстий кiт.
– А чому не Альберт?
Звичайно, для цiеi гiпотези Альберт спростування не мав.
– А де вiн, той другий Майяр? – спитав вiн.
– Та в тiм-то й рiч – вiн позавчора поiхав.
– І ви його вiдпустили, не дiзнавшись iменi?
Жандарм примружив очi (як важко пояснювати елементарнi речi!).
– Ім’я в нього було. Це тепер немае, бо всi анкети передано в Париж. На тих, хто вже поiхав, у мене лишився лише такий от список, – вiн показав пальцем на колонку з прiзвищами, – ось, тут вказано «А. Майяр».
– То як бути? Я що – залишуся стовбичити тут сам?
– Якби все залежало тiльки вiд мене – я б тебе вiдпустив. Але менi голову вiдiрвуть, розумiеш… Якщо я зарееструю зайвого чоловiка, знаеш, що зi мною буде? А уявляеш, скiльки ходить тут усяких! Та й ви постiйно губите своi документи! А якщо додати ще всiх, хто загубив свою виплатну книжку, щоб двiчi отримати компенсацiю…
– І це справдi так серйозно? – спитав Альберт.
Жандарм насупив брови, нiби щойно збагнув, що перед ним пiдозрiлий вивiдувач.
– Фото було зроблене ще до того, як я був поранений при Соммi, – пояснив Альберт, щоб розрядити ситуацiю. – Можливо, тому й фото таке…
Жандарм, гордий зi своеi проникливостi, прискiпливо роздивлявся то його самого, то фотографiю. І нарештi проказав загадково: «Можливо». Але вiдчувалося, що це ще не кiнець. Позаду вервечка солдат почала втрачати терпiння. Гули спочатку тихенько, а потiм усе обуренiше i наполегливiше…
– Якiсь проблеми?
Почувши цей голос, Альберт скам’янiв. У ньому вiдчувалося стiльки ядучостi, нiби це були випари смертельноi отрути. В полi зору з’явився спочатку ремiнь. Альберт вiдчув, як починае тремтiти.
– Рiч у тiм… – почав жандарм, простягаючи вiйськове посвiдчення.
Альберт нарештi пiдвiв голову i зустрiвся з холодним i нищiвним поглядом капiтана д’Олнея-Праделя, що був, немов лезо ножа. Такий, як завжди… Ретельно прилизане каштанове волосся, мундир з голочки, стояв хизуючись.
Прадель узяв посвiдчення, не спускаючи погляду з Альберта.
– У мене тут два «А. Майяра», – пояснював жандарм. – Я от сумнiваюся щодо фотографii…
Прадель навiть не глянув на документ. Альберт опустив очi додолу. Це було сильнiше за нього – вiн не витримував цього погляду. Ще п’ять хвилин, i з його носа скотиться краплина поту.
– Цього я знаю… – зверхньо кинув Прадель. – Я чудово його знаю.
– Тодi все гаразд, – козирнув жандарм.
– Це точно Альберт Майяр…
У Праделя була манера говорити дуже повiльно, так нiби вiн у кожен звук додавав особливоi ваги.
– …Жодного сумнiву.
Поява капiтана усiх враз стишила. Солдати замовкли, нiби враженi затемненням. Було у цьому Праделi щось таке, що сковувало, нiби якийсь iще один Жавер. (У пеклi охоронцi, певно, мають такий погляд.)
Я сумнiвався, чи говорити тобi про це, але все ж наважуся. Я маю новини про О. П. Вiн став капiтаном! Ну, що ж, на вiйнi вигiднiше отаким негiдникам, анiж солдатам. І вiн тут керуе вiдправкою в демобiлiзацiйному центрi. На мене зустрiч так подiяла… Ти уявити собi не можеш, що менi сниться вiдтодi, як я знову його побачив…
– Ми ж знайомi, рядовий Альберте Майяре?
Альберт наважився пiдняти очi.
– Так, пане лейт… пане капiтане. Ми знайомi…
Жандарм бiльше не сказав нiчого, вiн втупився у своi папери з печатками та списками. Атмосфера довкола почала зловiсно вiбрувати.
– Я навiть знаю про ваш героiзм, рядовий Альберте Майяре, – процiдив Прадель iз зневажливою мiною.
Вiн роздивлявся його вiд голови до п’ят. Вiн явно тягнув час. Альбертовi здавалося, що земля тiкае у нього з-пiд нiг, нiби вiн стояв на сипких пiсках, i якось мимохiдь, в панiцi, вiн випалив:
– Це все – наслiдки вiйни.
Довкола запала нiма тиша. Прадель пiдвiв голову подивовано.
– Кожен… виказуе свою справжню натуру, – важко закiнчив Альберт.
Губи Праделя склалися в iронiчну гримасу. (Інколи його вуста перетворювалися на тонку смужку, яка при потребi якось механiчно розтягувалася.) Альберт збагнув, що його завжди напружувало: капiтан Прадель нiколи не клiпав. Вiд цього його погляд здавався пронизливо-рiзким i пильним. «Ця скотина нiколи не плаче», – подумав вiн, ковтнувши клубок у горлi, й опустив очi.
Інколи менi сниться, що я вбиваю його, пронизую штиком. Або ми це робимо удвох – ти i я. І тодi вiн проходить дев’ять кiл пекла. Або я постаю перед трибуналом, мене от-от розстрiляють (я би мав вiдважно вiдмовитися одягти на очi пов’язку). Але я навпаки погоджуюся, бо стрiляти мае Прадель. Вiн пiдходить до мене – самовпевнено, пильно дивлячись… Прокинувшись, я до нестями хочу убити його… Але коли на думку приходить iм’я цього покидька, то я вiдразу згадую тебе, мiй бiдний друже. Я не мав би тобi цього нагадувати, я знаю…
Жандарм потер потилицю.
– Ну, що ж… якщо ви його знаете, пане капiтане…
Обурливий галас наростав – спочатку нерiшуче, а потiм усе сильнiше.
Альберт нарештi пiдвiв очi. Прадель зник, а жандарм уже схилився над своiми списками.
З самого ранку всi довкола вже знетямилися в постiйному галасi. Центр демобiлiзацii був переповнений криками та лементом. Але раптом пiд кiнець дня зневiра привела це величезне стовписько до завершення. Кабiнки закрили, офiцери розiйшлися до вечерi, а iх виснаженi помiчники, сидячи на своiх стiльцях, за звичкою дмухали на свою ледве теплу каву. Столи адмiнiстрацii опустiли – до наступного дня.
