Медики наклали йому мiцну пов’язку i сказали, що далi наука безсила, його поклали у велику загальну палату, де, крiм нього, лежали чи помирали солдати – важкопораненi i покалiченi. Тi, якi були в кращому станi, не зважаючи на бинти та шини, грали в карти, роззираючись поверх пов’язок.
Пiсля взяття 113-i висоти польовий шпиталь, притихлий за останнi тижнi в очiкуваннi перемир’я, знову повернувся до своеi роботи. Атака не була аж такою складною, тому робота тривала в нормальному ритмi, чого не спостерiгалось протягом останнiх чотирьох рокiв. Медсестри навiть мали час напоiти вмираючих вiд спраги поранених. Лiкарi не вiдмовлялися надавати допомогу солдатам аж доти, поки тi не вмирали. А хiрурги не спали по три доби, iхнi спини вже не гнулися бiльше, отерплi вiд перепилювання стегнових, плечових кiсток чи гомiлок.
Вiд самоi госпiталiзацii Едуард перенiс уже двi складнi операцii. Його права нога була зламана в кiлькох мiсцях (тепер через порванi сухожилля вiн усе життя шкутильгатиме). Найскладнiша операцiя полягала у тому, щоб зашити рани на обличчi i вийняти всi осколки не в найкращих умовах польового шпиталю. Було проведено вакцинацiю, зроблено все необхiдне для вiдновлення дихальних шляхiв та запобiгання ризику газовоi гангрени. Щоб не виникло зараження, рани лишили вiдкритими, решту мав би взяти на себе краще оснащений тиловий шпиталь. А вже потiм пораненого вiдправлять до спецiалiзованоi лiкарнi (якщо, звичайно, вiн залишиться живим).
Допоки очiкували виконання наказу термiново транспортувати Едуарда, Альбертовi доручили чергувати бiля лiжка свого друга, а його дивовижна iсторiя переповiдалася, набираючи все бiльшого розмаху та деталей. На щастя, була нагода помiстити пораненого в iндивiдуальнiй палатi окремого вiддiлення пiвденного корпусу, де не було чути стогонiв помираючих.
Альберт залишався безпорадним, споглядаючи, як Едуард важко вибирався зi свого стану. Це було важкою i виснажливою справою, а найгiршим було те, що вiн нiчого в цьому не розумiв. Інколи йому здавалося, що вiн починае розумiти мiмiку чи бажання юнака, але цi прояви зникали ще до того, як Альберт знаходив iм чiтке пояснення. (Слiд нагадати, що Альберт нiколи не був кмiтливим, i той прикрий випадок, що з ним стався, нiчого змiнити не змiг.)
Едуард страшенно мучився. Вiн стогнав i корчився так сильно, що довелося прив’язати його до лiжка. Аж тодi Альберт зрозумiв, що окрема палата була надана iм не для зручностi пораненого, а для того, щоб iншi не страждали впродовж цiлого дня вiд його постiйних стогонiв. Чотирьох рокiв вiйни було недостатньо, щоб подолати його безмежну наiвнiсть.
Альберт ламав собi руки, слухаючи, як його товариш страждае, а його крики, стогони та зойки за цей час проходили цiлу гаму вiдтiнкiв, яку тiльки може виявляти людина на межi мiж болем та божевiллям.
Колись нездатний вiдстояти свою думку перед шефом у банку, Альберт раптом перетворився на палкого захисника. Йому вдалося переконати персонал, що пошкоджене снарядом обличчя – це вам не дрiбницi. Йому ж то вдалося легко вiдбутися, тому й хотiлося самому стати корисним. І справдi, вiн змiг переконати без зайвоi патетики молодого хiрурга, що в очiкуваннi транспортування Едуарду все ж треба приписати морфiн, щоб полегшити його страждання (за умови регулярного дотримання постiйно зменшуваноi дози). Хто б мiг подумати, що Едуарду доведеться залишитися тут i надалi, адже його стан вимагав негайного i спецiалiзованого догляду, а отже – термiнового трансферу.
Саме завдяки морфiну повiльне видужування Едуарда було не таким болючим. Його першi вiдчуття були суперечливими: холод або тепло, важкi для сприйняття звуки, незнайомi для розпiзнавання голоси. Але найбiльше виснажували болi у верхнiй частинi тiла, що хвилями прокочувалися вiд грудей, викликаючи серцебиття та перетворюючись на справжню муку вiдповiдно до того, як закiнчувалася дiя морфiну. Голова його була, як резонаторна коробка, а кожна хвиля закiнчувалася важким i глухим ударом, схожим на звук, з яким причалюе до берега корабель, ударяючись бортом об пристань.
Права нога, покалiчена смертоносною кулею, також давала про себе знати, вона ще бiльше постраждала тодi, коли вiн рятував Альберта. Але i цей бiль приглушувався дiею наркотикiв. Вiн нiби вiдчував, що нога е, – не цiла, але вiд якоi ще можна чекати такоi-сякоi функцii, враховуючи, що вона побувала в жахливiй бiйнi. Сприйняття реальностi ще довго було туманним, з якимись пливкими образами. Едуард жив у цьому хаотичному, маячливому свiтi, де чергувалася сумiш почутого, побаченого чи пережитого ним колись.
Його розум змiшав реальнiсть та картини так, нiби життя було ще одним витвором, рiзновидом мистецтва в його уявному музеi. Швидкоплиннi образи з картин Боттiчеллi, жах заскоченого укусом ящiрки хлопчака Караваджо, а за ними – обличчя продавщицi овочiв з вулицi Мартiр, чия поважнiсть так колись вразила Едуарда, або невiдь-чому – ледь рожевуватий накладний комiрець його батька…
А з-помiж усього цього рiзноманiтного видовища, повсякденних банальностей, голих або войовничих персонажiв Босха нав’язливо вривалося «Походження свiту». Вiн бачив цю картину крадькома лише один раз, в одного друга сiм’i. Це було ще до вiйни, коли йому ледь минуло одинадцять чи дванадцять рокiв. Вiн тодi ще навчався в школi Св. Клотильди. От уже хвойда вийшла, та Клотильда, донька Гiльперiка i Агрiппiни! В яких тiльки позах Едуард ii не малював: i пригрiту своiм дядьком Годегiзелем, i осiдлану Хлодвiгом. А от вона, десь у 493 роцi, тiшить короля Бургундii та треться сiдничкою коло Ремi, епископа Реймса. (За що його втрете i вже остаточно вигнали.) Всi потай визнавали, що для його вiку – це таки дуже вдалi малюнки, але ж кого вiн узяв у якостi моделей, та ще й усi оцi шокуючi деталi… Батько, який сприймав подiбне «мистецтво» як збочення або рiзновид сифiлiсу, лише зцiпив зуби. Що ж, навчання в попереднiх школах закiнчувалось для Едуарда однаково. Та ще й iз таким батьком.
Власне, Едуард завжди виражав себе в малюнку. В кожнiй школi на кожного викладача рано чи пiзно з’являлася карикатура з метр завбiльшки на чорному тлi. Та ще й пiдписана своiм iм’ям – Перiкур, якому було на все начхати. Роками його натхнення, сконцентроване на життi шкiл, куди його батько влаштовував завдяки своiм зв’язкам, збагачувалося новою тематикою.
Згодом почався так званий «святий перiод» його творчостi. Вiн завершився сценою з панною Жюсте, вчителькою музики, яку вiн зобразив iз заповзято виставленою головою Олоферна (напрочуд схожою на голову вчителя математики, пана Ляпурса). Усi знали, що мiж тими двома щось е. До самого iх розриву, символом якого i стала ця мила сцена обезголовлення, завдяки «хронiсту» Едуарду на стiнах чи аркушах паперу з’являлися малюнки ризикованих епiзодiв (якi вилучали та потай захоплювалися самi викладачi, перед тим як передати iх пану директору). Нiхто не полишав нагоди дошкулити нудному математику саркастичним зауваженням щодо його завидноi чоловiчоi гiдностi. Едуардовi тодi було лише вiсiм рокiв. Ця сцена коштувала йому виклику до директора. І «бесiда» нiчим не допомогла. Бо, коли керiвник престижного закладу, вимахуючи малюнком, наполегливо бентежив дух Юдiфi, Едуард зробив побiжне зауваження, що молода жiнка дiйсно тримае вiдрубану голову за волосся. Але сама голова лежить на тацi, i точнiше було б зобразити Саломею з головою св. Іоанна Хрестителя замiсть Юдiфi з головою Олоферна. Едуард до всiх своiх доброчинностей був ще неабияким педантом (з рефлексами дресированого собаки, що ще бiльше дратувало).
Безперечно, найплiднiший час його творчостi (можна сказати, момент розквiту) почався в перiод мастурбацiй, коли його картини показували всю безмежнiсть його уяви та винахiдливостi. Едуардовi «фрески» зображали життя працiвникiв школи аж до прислуги, яка таким чином удостоiлася честi стати персонажами поряд iз викладацьким складом в його композицiйно багатих творах, де велика кiлькiсть персонажiв дозволяла показувати весь спектр найоригiнальнiших сексуальних конфiгурацiй. Глядачi смiялись, бо, оглядаючи цi еротичнi фантазii, вони мимоволi задумувались над своiм життям, бо найбiльш розсудливi виявляли дивну схильнiсть (як би делiкатнiше сказати) до сумнiвних зв’язкiв.
Едуард постiйно малював. Його витвори називали богохульством, бо вiн обожнював шокувати i не пропускав жодноi можливостi. Але той сюжет зi святою Клотильдою в содомii з реймським епископом справдi став ганьбою для школи (i для його батькiв також). Це вже було занадто. Батько, звичайно, чимало заплатив, щоб уникнути скандалу. Але залагодити конфлiкт повнiстю не вдалось. Содомський грiх вибачати не можна. Проти Едуарда ополчились усi, окрiм кiлькох друзiв та сестри Мадлен, яких це просто смiшило. Мадлен смiшило не тiльки те, що епископ товче Клотильду – це давно вiдома iсторiя. Вона уявила, з яким обличчям на це подивився директор, отець Губер, – оце справдi було щось. Мадлен також училася в школi Св. Клотильди в дiвчачому корпусi i прекрасно все розумiла. Мадлен дуже смiшила вiдвага Едуарда, його вiчнi кпини, вона тодi нiжно куйовдила його волосся. Однак треба було, щоб вiн правильно усе розумiв. Бувши набагато молодшим, нiж вона, вiн уже був такий метикований… Вона смикала його за чуба так енергiйно, що вiн смiючись мусив просити пощади. Але усе те тато не мав би бачити.
Попри все те, Едуард успiшно закiнчив навчання, бо його батьки були багатими. Правда, часом усе вiдбувалось не так гладко. Пан Перiкур перед вiйною заробляв шаленi грошi, вiн був iз тих, якi вмiли заробити на кризi (нiби для таких, як вiн, цi кризи i виникали). З мамою про грошi нiколи не говорилося, це було зайвим, це як питати про те, звiдки в морi сiль. Але мама померла молодою через хворобу серця, i тато залишився сам за штурвалом. Заклопотаний своiми справами, вiн делегував виховання своiх дiтей престижним школам, вчителям та наставникам. Одне слово – персоналу. Едуард був дуже обдарованим хлопцем, це було очевидно усiм. Його надзвичайним вродженим талантом до малювання були враженi навiть викладачi Академii мистецтв (а додайте до цього ще його надзвичайне везiння). Що ще треба? Можливо, тому вiн постiйно тримався так виклично. Знав-бо, що нiчим не ризикуе, i все буде залагоджено. Така самовпевненiсть розбещуе, бо можна говорити все, що хочеш, i як хочеш. І це додае впевненостi – чим бiльше ризикуеш, тим бiльше вивчаеш можливостi своеi протекцii. Пан Перiкур i справдi витягував свого сина зi всiх складних перипетiй, але вiн це робив для себе самого, адже потерпав за свое незаплямоване iм’я. І це не було так легко, бо Едуард був ходячим лихом, вiн провокував скандали. Все закiнчилось тим, що батько повнiстю втратив iнтерес до синовоi долi та майбутнього. Едуард скористався цим, щоби вступити до Академii мистецтв. З люблячою i дбайливою сестрою, впливовим батьком, який вiдхрещувався вiд нього на кожному кроцi, та беззаперечним талантом у Едуарда було все необхiдне для успiху. Зрозумiло, що все сталося зовсiм не так, але на кiнець вiйни ситуацiя була саме такою.
Окрiм сильно пошкодженоi ноги, Альберт про все це нiчого не знав, хоча днював i ночував над ним, мiняв бiлизну. Єдине, що йому було вiдомо, – це те, що яким би усе не було до того, але траекторiя орбiти Едуарда Перiкура рiзко змiнилася 2 листопада 1918 року.
А ще Альберт розумiв, що Едуардова права нога стане незабаром його власною морокою.
Отже, Альберт проводив увесь свiй час поруч iз товаришем, добровiльно допомагаючи медсестрам. Їхнiм завданням було запобiгти ризику зараження, а ще – годування через зонд (йому можна було давати сумiш iз молока, збитих яець або м’ясного бульйону). Решту робив Альберт сам. Коли не треба було витирати чоло вологим рушником або поiти Едуарда з ювелiрною точнiстю, вiн його перебинтовував (зцiпивши зуби та затиснувши носа, дивлячись кудись вбiк, знаючи, що вiд цiеi роботи може залежати майбутне товариша).
Отож його увага цiлком i повнiстю була поглинута тим, як знайти спосiб дихати так, щоб не рухалося жодне пошкоджене ребро. А ще пильно доглядати за товаришем, очiкуючи на приiзд машини для транспортування.
За такими заняттями вiн повсякчас згадував, як раптом побачив Едуарда Перiкура, що майже лежав на ньому, коли сам вiн воскресав iз мертвих. А нав’язливим i страхiтливим спогадом була зловiсна тiнь клятого лейтенанта Праделя. Вiн годинами уявляв, що зробить iз ним, коли той постане на його шляху. Вiн знову бачив, як Прадель штовхае його до вирви на полi бою, майже фiзично вiдчуваючи, як та вирва вiд снаряда поглинае його. Йому ще важко було надовго зосередитися, бо його думки ще не могли прийти до нормального ритму.
Потроху повертаючись до життя, вiн дiйшов висновку, що той його намагався вбити.
Це звучало в головi якось дивно, але небезпiдставно, адже свiтова вiйна – це назагал спосiб масового винищення континенту.
Але усе це начебто не було адресоване спецiально йому. Спостерiгаючи за Едуардом Перiкуром, Альберт iнколи знову переживав гострi моменти, коли повiтря бракувало, а злiсть починала наростати. (Ще два днi по тому вiн сам був готовий вбивати. По чотирьох роках вiйни такий час настав.)
На самотi вiн часто думав про Сесiль. Вона якось вiддалилась. Інтенсивнiсть недавнiх подiй перенесла Альберта в iнше життя. Але нiяке життя для нього не мало сенсу без Сесiль, вiн повсякчас повертався до неi в своiх спогадах. Або роздивлявся на фото кожну дорогу для нього рисочку – повiки, нiс, губи, пiдборiддя, отой неповторний ротик – як вона без нього може iснувати? Їi в нього точно вiдберуть. Якось хтось прийде i вкраде ii. А може, вона пiде й сама. Бо зрозумiе, що Альберт не е зрештою чимось особливим. А от дiвчина з такою вродою… І цi думки вбивали. Вiн тодi переживав дуже тяжкi години. І все через свою невдатнiсть. Тодi вiн виймав аркуш паперу та пробував написати iй листа. Може, все розповiсти? Але вона, мабуть, хоче единого: щоб ця вiйна нарештi закiнчилася, i щоб про неi перестали навiть говорити.
Коли вiн думав про те, що напише Сесiль або своiй матерi (спочатку, звичайно, Сесiль, а потiм, якщо буде час, – матерi), коли вiн не виконував обов’язкiв медбрата, Альберт знову поринав у тяжкi спогади.
Наприклад, згадував кiнську голову, поруч з якою був у завалi. Дивно, що згодом вона перестала здаватися йому такою страшною. Навiть нестерпний сморiд вiн неi, який вiн востанне вдихнув, щоб вижити, вже не здавався йому таким гидким та нудотним. Зловiсна тiнь Праделя, що височiв над ним на краю вирви, поставала чiткою, як на фотографii. Натомiсть стиралися та розмивалися риси кiнськоi голови (а вiн чомусь хотiв зберегти iх). Попри всi його зусилля, ця картина зникала, викликаючи в Альберта тривожне почуття втрати. Час пiдсумкiв ще не настав, але вже прийшло розумiння, що багато чого не повернути. Всi цi чоловiки, що чотири роки скнiли пiд пострiлами, так i не зможуть в прямому значеннi слова пiднятися на повен зрiст. Вони ходитимуть довiку зiгнутими пiд цим невидимим тягарем на своiх плечах. Як i вони, Альберт вiдчував, що певних речей вже нiколи не повернеш, як не повернеш i спокою. Вже кiлька мiсяцiв, з часу першого поранення при Соммi, вiдтодi, коли вiн, будучи санiтаром, безкiнечними ночами збирав на полi бою поранених i горбився, боячись випадковоi кулi, i зараз, повернувшись з того свiту, вiн майже постiйно вiдчував безкiнечну вiбрацiю моторошного страху, який у ньому поселився. То були й виснажливi наслiдки завалу. Щось iз ним сталося ще там, пiд землею. Його тiло нiби вибралося на поверхню, але частина його самого – полоненого та присипаного землею – залишилася заблокованою внизу. Це було видно по його тiлу, iз жестикуляцii, читалось в його поглядi. Тривожно висунувшись з кiмнати, вiн прислухався до звуку крокiв, завжди завбачливо просовував голову в дверi перед тим, як iх вiдкрити, ходив, тримаючись ближче до стiни. Йому постiйно здавалося, що хтось за ним стежить, вiн придивлявся до спiврозмовникiв, готовий вiдразу ж утекти, якщо раптом щось пiдозрiле… Його насторожений погляд постiйно бiгав. Бiля Едуарда йому хотiлося дивитися крiзь вiкно, бо атмосфера палати його пригнiчувала. Вiн завжди був в очiкуваннi небезпеки, нiкому i нiчому не вiрив. І знав, що вiдтепер так буде завжди. Тепер вiн так i житиме з почуттям тваринного страху, нiби упослiджена людина, яка раптом зрозумiла, що з цiею новою хворобою доведеться спiвiснувати. І це його найбiльше гнiтило.
На друга морфiн подiяв, навiть його регулярно зменшуванi дози. Едуарда кололи кожнi п’ять-шiсть годин. Вiн бiльше не корчився вiд болю, а палата не звучала бiльше, як резонатор скиглiння вiд дикого болю та стогонiв, вiд яких холоне кров. Коли не дрiмав, вiн нiби був у забуттi, але його i надалi прив’язували, щоб часом вiн не спробував торкатися вiдкритих ран.
Альберт i Едуард нiяк не спiлкувалися, вони бачили одне одного, погляди перетиналися, Альберт iнодi посмiхався до друга, але не бiльше. Едуард Перiкур був таким же страждальцем, як i iншi, нiби й близький, але i невiдомий. А зараз для Альберта вiн був суцiльною дивною загадкою.
Наступного дня пiсля iхнього прибуття Альберт завважив, що речi Едуарда лежать бiля дерев’яноi шафи, дверi якоi поскрипували та вiдкривалися вiд найменшого протягу. (Будь-хто мiг зайти i що-небудь поцупити.) Альберт вирiшив iх сховати. Схопивши торбу, де мали бути його особистi речi, Альберт усвiдомив, що не стримався би перед спокусою заглянути всередину. Вiн не зробив цього з поваги до Едуарда. Але була й iнша причина. Це нагадало б йому звичку власноi матерi. Панi Майяр постiйно копирсалася в його речах. У дитинствi Альбертовi доводилося завбачливо приховувати своi малi секрети та скарби. Але панi Майяр рано чи пiзно знаходила iх i, вимахуючи знайденим, виливала на малого весь тягар своiх докорiв. Якесь фото велосипедиста, вирiзане з «Ілюстрасiон», чи вiршики, переписанi з антологii, чотири квитки i камiнець, вигранi в Субiз пiд час перерви, – кожен «секрет» вона сприймала як злочин. А коли у неi було до того особливе натхнення, то вона, вимахуючи якоюсь поштiвкою з зображенням дерева Робiнзона в Тункiнi, подарованою Альберту приятелем, могла безперервно i гаряче проголошувати монолог про невдячних дiтей, про егоiзм свого власного сина та ii гаряче бажання якнайшвидше приеднатися до свого бiдолашного чоловiка, щоб iй нарештi стало легше. (Далi можете здогадатися самi.)
Цi гнiтючi спогади випарувалися вмить, лиш Альберт вiдкрив торбу. Вiн натрапив на скрiплений шпилькою зошит iз потертою обкладинкою, з великою кiлькiстю малюнкiв, виконаних олiвцем. Вiд подиву Альберт аж присiв навшпиньки там, де й стояв, загiпнотизований сюжетами. Деякi з них були просто накресленi, деякi добре опрацьованi, з темними тiнями, замальованi тонкими, як рясний дощ, штрихами. Загалом там була десь сотня рисункiв, намальованих там, на фронтi, в окопах. Скажiмо, рiзноманiтнi повсякденнi сюжети: ось солдати пишуть листи, ось один iз них запалюе люльку, тут вони смiються з якогось жарту, ось готуються до атаки, а тут просто iдять i п’ють. Поспiхом накреслена лiнiя перетворювалася на виснажене обличчя молодого солдата. А тут ось уже не якась лiнiя, а чиесь пригнiчене обличчя з тугою в очах… Це було вражаюче. Легко, нiби побiжно, найменший штрих олiвця схоплював основне: страх, знесиленiсть, очiкування, зневiру i виснаження. Цей зошит був нiби манiфестацiею фатальностi.
При його переглядi в Альберта стискалося серце. Бо серед усього цього не було жодного мертвого, жодного пораненого, жодного трупа. Лише живi. Найстрашнiше було те, що цi малюнки кричали: на всiх цих людей чекае лише одне – смерть…
Вiн прибрав, ледь переглянувши, Едуардовi речi.
5
Молодий лiкар наполiг на зменшеннi дози морфiну, бо так не можна було далi продовжувати. Цей наркотик викликае звикання, i це неминуче спровокуе ускладнення. Отже, треба припиняти. Наступного дня пiсля операцii вiн зменшив дозу.
Едуард, який трохи приходив до тями, починав жахливо страждати при кожному пробудженнi. Альберт не мiг зрозумiти, чому його товариша досi не транспортували до Парижа.
Молодий лiкар, до якого Альберт звернувся iз цим запитанням, безсило махнув рукою, а потiм пошепки сказав:
– Я теж не розумiю, його мали би вiдправити вже три доби тому. Певна рiч, у нас постiйнi проблеми з транспортом. Але це недобре, що вiн тут залишаеться…
У нього був дуже заклопотаний вигляд. Вiдтодi Альберт зосередився на единiй метi: будь-якою цiною пришвидшити вiдправку товариша.
Вiн розривався, випитуючи медсестер, якi крутилися, як бiлки в колесi, хоч у шпиталi було вже загалом спокiйнiше. Його спроби нi до чого не призводили, бо це був вiйськовий шпиталь (тобто мiсце, де щось знати наперед практично неможливо, навiть те, хто там керуе).
Вiн знов повертався до Едуардового лiжка, чекаючи, коли той засне. Решту часу ходив по кабiнетах, вештався бiля головного корпусу, навiть ходив у мерiю.
Одного разу, повернувшись, вiн застав у коридорi двох вiйськових. Нова унiформа, чисто поголенi обличчя, впевненi рухи – то вочевидь прийшли з генерального штабу. Один iз них вручив Альберту лист iз печаткою, а другий, певно, щоб надати ситуацii бiльшоi ваги, виразно поклав руку на свiй пiстолет (у цей момент Альберт подумав, що для його постiйноi тривоги таки е причини).
– Ми заходили, – сказав перший i показав пальцем на iхню кiмнату. – Але потiм вирiшили зачекати ззовнi. Бо той запах…
Альберт зайшов у палату i кинув листа, якого вiн вже почав вiдкривати. Спершу треба оглянути Едуарда. Уперше пiсля прибуття хлопець лежав майже з вiдкритими очима, зiпершись на двi подушки, якi, напевне, йому поклала пiд спину мимохiдь сестричка. Із схованими пiд покривалом прив’язаними руками, вiн ритмiчно похитував головою i видавав звук, схожий на глухе гарчання, що завершувалось булькотiнням. При такому описовi, можливо, i не скажеш, що його стан покращився. Але досi Альберт спостерiгав лише тiло, яке стогнало в спазмах болю або провалювалося в напiвкоматозний стан. Те, що вiн бачив тепер, виглядало вже краще.
Важко сказати, який таемничий зв’язок виник мiж двома чоловiками за цi останнi днi, поки Альберт спав у крiслi поруч. Але як тiльки Альберт поклав руку на край лiжка, Едуард рiзко витягнувся в своiх ременях та змiг ухопити його за руку i стиснути ii з неймовiрною силою. В цьому русi було стiльки всього, що важко передати. У ньому змiшалися i страх, i полегшення, i запитання, i вiдповiдi двадцятитрирiчного юнака, пораненого на вiйнi, невпевненого в своему станi й такого стражденного, що неможливо було визначити, що його болить найбiльше.
– Ну от ти й прокинувся, старий, – сказав Альберт, вкладаючи в слова якомога бiльше пiдбадьорення.
Голос за спиною змусив його сiпнутися:
– Треба iхати…
Альберт обернувся.
