– Але хiба це злочин – послухати таку прекрасну оперу, як «Енеiда»?!
– Це, юний мiй друже, злочин проти моралi. Ти цiлком готовий був вчинити його, i тебе зупинили тiльки двi обставини: перш за все, будь-якi розваги скасованi в усьому мiстi, так що навiть при найгарячiшому бажаннi…
Блаватний сумно посмiхнувся, розвiв руками i додав:
– До того ж, вiд аморального вчинку тебе зупинили рiшучiсть твоеi матерi й вiрного челядника. Погодься, якби не цi двi обставини, ти мiг би запросто пiти проти суспiльноi моралi, аби в перiод загальноi жалоби задовольнити свiй потяг до насолоди музикою – нехай навiть найпатрiотичнiшою! От бачиш, яка сила людських переконань?
Данило деякий час напружено обмiрковував почуте, потiм був змушений знехотя зiзнатися:
– Ну що ж, Никифоре Івановичу, мабуть, ви таки маете рацiю.
– Я, юний мiй друже, не «мабуть» i не «таки» маю рацiю. Я «ще й як» маю рацiю! Ти просто не замислювався над подiбними речами… хоча мiг би й замислитися. Ось тобi ще один приклад: чи знаеш ти, який жах трапився в Киевi буквально за кiлька тижнiв до вашого приiзду?
– Це на Звiринецьких складах боеприпасiв?[33 - 6 червня (25 травня за ст. ст.) 1918 року внаслiдок декiлькох вибухiв на артилерiйських складах був практично повнiстю знищений доволi густонаселений район Киева – Звiринець (див. Хронологiчну таблицю). Ретельне слiдство дiйшло висновку, що причиною трагедii стала необережна поведiнка персоналу, що обслуговував склади. Хоча iснують i деякi iншi версii тiеi трагiчноi подii, включно з диверсiею, спрямованою на пiдрив гетьманськоi влади.]
– Отже, знаеш, – зiтхнув полковник. – Так от, менi все не дае спокою думка: а чи не влаштував хтось весь цей пекельний феерверк навмисно з однiею-единою метою – добитися повалення Украiнськоi держави?!
– Але!.. Але ж якщо це зроблено навмисно, так скiльки ж людей довелося загубити лише для того, щоб…
Не в силах пiдшукати потрiбнi слова, пiдлiток розгублено замовк.
– Зате як приз – влада над величезною i заможною Украiною, яку справедливо називають житницею Європи! Заради цього, мiй юний друже, можна пiти на будь-який злочин.
– Оце та-а-ак!.. – Данило дивився в одну точку перед собою витрiщеними вiд напруги очима.
– До речi, не знаю, чи чув ти про те, що два тижнi тому в Єкатеринбурзi бiльшовики розстрiляли всю царську сiм’ю разом з кiлькома наближеними особами?[34 - Це сталося в нiч з 16 на 17 липня 1918 року (див. Хронологiчну таблицю).] Цiлком можливо, батьки не говорили про це, намагаючись вберегти вашi дитячi душi вiд такого жаху… але це так.
– Не-е-е… не говорили, – пiдтвердив гетьманич, в очах якого промайнув непiдробний переляк.
– Так я i думав. Можливо, юний мiй друже, менi також не годиться розповiдати тобi про подiбнi, безумовно жахливi речi. Але якщо вже у нас почалася така серйозна розмова, то, як на мене, тобi корисно буде дiзнатися, на що можуть пiти люди заради захоплення влади. Адже Росiя набагато бiльша i заможнiша за Украiну, а отже, й перспектива приходу до влади там виглядае куди спокусливiше.
Але повернiмося до нашоi держави. Отже, всього лише в квiтнi цього року великi землевласники на хлiборобському з’iздi привели до влади твого батька. За якихось пiвтора мiсяцi в столицi Украiнськоi держави стаеться потужний вибух на артилерiйських складах. Потiм минае ще два мiсяцi – й вiд рук терориста гине нiмецький головнокомандувач зi своiм ад’ютантом. Чи знаеш ти, до якоi партii належить терорист-вбивця фон Айхгорна, або батьки так само оберiгають вас i вiд подробиць цiеi кривавоi справи?
– Не знаю…
– Так от, юний мiй друже, вiн е есером. Себто, соцiалiстом, яких i в нашiй Украiнськiй державi набереться з надлишком. Трохи ранiше в бiльшовицькiй Росii тi ж таки лiвi есери вбивають нiмецького посла фон Мiрбаха, а бiльшовики розстрiлюють колишнього iмператора з усiею сiм’ею i невеличким почтом. Отож я i думаю, юний мiй друже: чи iснуе мiж усiма цими подiями якийсь зв’язок?…
– Але ви точно впевненi в тому, що говорите? – По голосу вiдчувалося, наскiльки схвилювався Данило.
– Та нi в чому такому я не впевнений! Просто зв’язок намагаюся вiдшукати, от i все. Якщо зв’язок таки iснуе – тодi iнша рiч. Але поки що я не хочу… дуже не хочу… Кхм-м-м…
Так i не договоривши, чого ж вiн не хоче (або, точнiше, чого побоюеться), полковник знову повторив манiпуляцii з портсигаром, пiсля чого проникливим голосом мовив:
– Загалом, ти ж прекрасно розумiеш, що коло моiх обов’язкiв не обмежуеться самим лише проханням пана гетьмана пiдтягнути твою украiнську мову на належний рiвень. Я займаюся також iншими речами, про якi просто не можу розповiдати нi тобi, анi будь-кому iншому, хто не входить до певного кола службових осiб. Не дозволяеться про такi речi знати стороннiм, еге ж?
– Так, я все розумiю! – охоче кивнув Данило i додав, намагаючись пiдпустити у свiй голос солiдностi: – Я все зрозумiв, не маленький, отак.
– Ну то й добре, що зрозумiв. А якщо ти вже не маленький, як сам щойно зазначив, то мав би вже думати i тверезо оцiнювати тi чи iншi речi, якi тобi хтось говорить. І головне – з якою метою все це доноситься саме до тебе, а не до когось iншого. Розумiеш?
– Так.
– І якщо хтось говорить тобi, що батько твiй, гетьман Скоропадський – це всього лише жалюгiдна марiонетка в руках нiмецьких окупантiв, що вiн нiчого не вирiшуе i нi на що не здатен, окрiм як танцювати пiд дудку нiмцiв, то метою подiбних розмов може бути внесення розколу i недовiри в гетьманську сiм’ю. Це ти також розумiеш, сподiваюся?
– Ну, це навряд чи, – вiдмахнувся Данило. – Ми просто говорили з…
– Стоп!!! Мовчи, юний мiй друже!..
Блаватний здiйняв руки в попереджувальному жестi, тож пiдлiток вмить прикусив язика.
– Я ж попередив тебе, що навiть не бажаю знати, вiд кого саме ти почув подiбнi речi. Терпiти не можу донощикiв, це взагалi не мое дiло. Швидше за все, ти почув неоднозначнi слова про дiяльнiсть твого батька вiд якогось однолiтка, який повторював чужi слова без жодноi задньоi думки – як-от ти перед цим.
– Ну-у-у… Загалом i так можна сказати, – погодився Данило.
– От бачиш! – Полковник посмiхнувся i пригладив пишнi вуса. – А я був би останнiм негiдником, якби став псувати незнайомому хлопчиковi життя через те, що вiн бездумно повторив чужi слова. Тому я не хочу знати навiть його iменi. Просто запам’ятай на майбутне якомога краще: що б не сталося, знайдуться як задоволенi, так i незадоволенi результатами люди – так вже влаштований свiт, нiчого не вдiеш!
Однi вiтатимуть гетьманську владу, зате iншi обурюватимуться, що гетьман хоче дозволити лише оренду або викуп землi, а не безкоштовну ii роздачу, як це обiцяють соцiалiсти.
Однi будуть захоплюватися тим, як швидко при гетьманi був наведений зразковий громадський лад, як пишно розцвiли пiдприемництво i торгiвля. Але iншi негайно заперечать, що насправдi суспiльство примусили до порядку нiмцi, а жити за чужою вказiвкою нiкому й нiколи не подобалося. А третi додадуть, що публiчно вiшати кишенькових злодiiв i шмагати нагайками голоту, яка збунтувалася – це небачене насильство над особистiстю, проти якого можна i потрiбно боротися за допомогою бомби.
Однi вихвалятимуть сите життя в Украiнськiй державi пiд справедливою владою гетьмана, тодi як iншi з пiною на губах звинувачуватимуть того ж таки гетьмана в нелюдському ставленнi до голодуючоi бiльшовицькоi Росii, яка тiльки i мрiе накласти лапу на «житницю всiеi Європи».
Однi пiдноситимуть гетьмана до небес за те, що вiн прагне встановити украiнську трудову дiдичну монархiю, як каже Липинський,[35 - Липинський В’ячеслав (Вацлав) (1882–1931 роки) – украiнський полiтик, iсторик, соцiолог, публiцист, теоретик украiнського монархiзму.] iншi ж стверджуватимуть, що й без того вистачае монархiв, готових взяти Украiну пiд свою руку – варто лише пiдшукати або чергового представника iмператорського дому Романових, або якогось Габсбурга.
Таким чином, якщо ти, юний мiй друже, подiляеш якусь одну точку зору, то готуйся до того, що в будь-який момент тобi можуть почати нав’язувати iншу. Потайки нав’язуватимуть чи вiдкрито – вгадати заздалегiдь не можна. Але якщо ти зазнаеш впливу того, хто через тебе розраховуе завдати шкоди, наприклад, справi твого батька… Ти хоч розумiеш, наскiльки це ризиковано?!
– Розумiю, звiсно ж, розумiю! – гаряче погодився Данило.
– А якщо розумiеш, то чому тодi пiддався?
Данило лише похмуро мовчав, розумiючи правоту Блаватного. Цiлком задовольнившись таким результатом, полковник вирiшив, що гетьманич уже усвiдомив допущену помилку. А тому заговорив значно м’якше:
– Ну, гаразд, годi про це. Сподiваюся, що в майбутньому ти станеш поводитися набагато обачливiше. Ти ж спробуеш, чи не так?
– Авжеж, – кивнув гетьманич.
– Ото й добре. А тепер давай-но трiшечки пiдтягнемо твою украiнську – адже йти до гiмназii[36 - Проживаючи в Киевi, Данило Скоропадський вiдвiдував Першу гiмназiю (працювала в нинiшньому «жовтому» корпусi Нацiонального унiверситету iм. Тараса Шевченка), де навчався в украiнському класi вiдомого педагога, громадського дiяча, редактора «Киевской старины» Володимира Науменка.] тобi належить всього лише через мiсяць. Почнемо, мабуть, ось iз чого… Чи можеш ти сказати, скiльки синонiмiв до слова «горизонт» iснуе в украiнськiй мовi?
Резиденцiя гетьмана Павла Скоропадського,
Киiв, Украiнська держава, друга половина вересня 1918 року
Бачили ви колись янгола зi зламаними крилами? Якщо нi – достатньо поглянути на вбиту горем жiнку, яка недавно поховала власну дитину…
Саме янгола зi зламаними крилами найбiльше нагадувала тепер дружина гетьмана Скоропадського. Адже Олександра Петрiвна втратила не тiльки трирiчного синочка, але разом з ним ще й ненароджене дитятко,[37 - Це сталося 15 серпня 1918 року (див. Хронологiчну таблицю).] тому тягар горя, що звалилося на ii плечi, був ще удвiчi важчим.
Однак життя – це життя: як би не було важко матерi через пережите горе, а насамперед потрiбно дбати про живих здорових домочадцiв. Саме тому сьогоднi в «салатовiй» (за кольором шпалер) вiтальнi, розташованiй в житловiй частинi гетьманськоi резиденцii, зiбралася мала сiмейна рада. «Малою» ii можна було назвати через вiдсутнiсть батька сiмейства. Втiм, всi давно вже звикли до того, що Павло Петрович повинен займатися справами державноi ваги – зрештою, сама посада гетьмана зобов’язувала його вчиняти саме так, а не iнакше.
Отже, саме Олександра Петрiвна, стиснувши в кулацi весь бiль свого серця, намагаючись зобразити на обличчi властиву янголам (навiть тим, крила яких зламанi) м’якiсть та ще й погладжуючи загривок товстушки Мукi (до якоi тепер вiдчувала особливу прихильнiсть), сказала наступне:
