– І тим не менше, – не здавався Порфирiй Андрiйович, – обiцяйте менi, будь ласка, що не станете змушувати мене працювати проти iнтересiв Украiни. Краще вже припинити все вiдразу й назавжди!
– О-о-о, мiстере Силенко, за це можете не хвилюватися! Я ж сказав, що ми цiлком розумiемо i цiнуемо ваш патрiотизм, тому нi в якому разi не станемо змушувати вас працювати проти iнтересiв Украiни. Навпаки розраховуемо, що ви не вiдмовитеся вiд подальшоi дiяльностi, спрямованоi на повалення комунiстичного режиму в Украiнi.
Порфирiй Андрiйович трохи подумав i пiдтвердив:
– Вiд такого, звiсно, не вiдмовлюся.
Лейтенант обернувся до решти американцiв i заторохкотiв щось англiйською. Майор вислухав пiдлеглого з байдужим виглядом, проте потiм розправив плечi й доволi-таки енергiйно вигукнув:
– Yes of course![26 - Так, зрозумiло! (англ.)]
– Майор дав слово офiцера, що в тому разi, якщо ви самовiддано служитимете нам, то з вами нiчого поганого не станеться, як i з вашою племiнницею, – пiдтвердив перекладач.
– Чи можу я нарештi дiзнатися, в чому полягае мое завдання? Хоч би в загальних рисах…
– Just a moment please! Одну хвилинку, будь ласка…
На цей раз американцi радилися недовго, перш нiж лейтенант пояснив:
– Нам вiдомо, що нашi союзники-англiйцi теж мають якiсь види саме на вас, мiстере Силенко. Отож ми хочемо, по-перше, щоб ви погодилися виконати будь-яке iхне завдання… Чуете, пане Силенко? Будь-яке! По-друге, ви в усiх подробицях розповiсте нам про покладену на вас мiсiю. А по-трете, станете регулярно iнформувати нас про хiд ii здiйснення. Ну що, сподiваемося, це не суперечить вашим проукраiнським переконанням?
– Іншими словами, ви пропонуете менi шпигувати за англiйцями на вашу користь, я вiрно зрозумiв?
– Можна сказати i так.
– Що ж, це не суперечить моiм переконанням.
– Отже, домовились?
– Стривайте-но… А раптом англiйцi запропонують менi мiсiю, спрямовану на шкоду справi дебiльшовизацii моеi рiдноi краiни?!
– О-о-о, нi-нi, оце вже точно неможливо! Вони не самогубцi, щоб рятувати комунiстичну краiну собi ж на шкоду, – перекладач навiть руками замахав вiд обурення, потiм щось сказав англiйською майоровi. Той лише мугикнув iз саркастичним виглядом, а лейтенант додав:
– Такий поворот справи виключений, можете не хвилюватися. Англiйцi зацiкавленi в декомунiзацii Украiни не менше, нiж ми з вами. Окрiм того, кожен iхнiй крок контролюватимемо ми за вашою ж допомогою, мiстере Силенко. Тому питаю повторно: чи можна вважати, що ми домовилися?
– Так, звiсно, ми домовилися.
* * *
Англiйцi викликали Порфирiя Силенка на допит вранцi в понедiлок, 1 жовтня 1945 року. На вiдмiну вiд американських колег, вони дiяли набагато бiльш прямолiнiйно… навiть можна сказати – грубо. Просто без жодних передмов запропонували iнтернованому офiцеру Першоi Украiнськоi дивiзii УНА вiдправитися до Лондона, де нинi проживае Данило Скоропадський – син украiнського гетьмана у вигнаннi Павла Скоропадського.
За наявною iнформацiею, гетьман загинув у Нiмеччинi мiсяцiв п’ять тому – приблизно в квiтнi. Тепер саме Данило Скоропадський е единим претендентом на успадкування батькового титулу. Є у нього старший брат, але той страждае на епiлепсiю. Водночас сестри у справi наслiдування гетьманського титулу до уваги загалом не беруться…
Тому англiйцi й запропонували Порфирiю Силенку влитися до лав Союзу украiнцiв Британii, пiсля чого максимально зблизитися з майбутнiм украiнським гетьманом. А якщо випаде така можливiсть – бажано увiйти в його ближне, найбiльш довiрче коло спiлкування. А там… а там буде видно!
Якщо ж iнтернований офiцер украiнськоi дивiзii надумае вiдмовитися вiд iхньоi пропозицii – одразу ж пригрозили, що його разом iз племiнницею видадуть СМЕРШу на поталу. А в Росii перед такими людьми, як вони, вiдкриваються тiльки два шляхи: або померти швидко, отримавши кулю в потилицю, або повiльно в слiдчiй камерi вiд ран чи на Соловках, в Казахстанi, в Сибiру, на свинцевих чи уранових рудниках чи в iнших подiбних мiсцях.
Втiм, Силенко й не думав вiдмовлятися, оскiльки вже морально пiдготувався до подiбноi загрози. Виконуючи дану американцям обiцянку, Порфирiй Андрiйович нiбито знехотя, нiбито пiд натиском непереборних обставин, проте все ж таки погодився виконати всi вимоги англiйцiв.
Глава 3
Пiдiрване життя
Лiкарня Святого Михаiла,
Торонто, 14 липня 1977 року
– Дядечку!
– Так-так, Сашунько?…
– Дядечку, ви пам’ятаете нашу першу зустрiч?
Порфирiй Андрiйович iз зусиллям повернув голову й перевiв погляд на племiнницю, яка вiдсiла подалi вiд його лiжка на час, коли медсестра поставила хворому крапельницю. Цiкаво, з якого це дива Сашунька згадала те, що сталося понад три десятилiття тому…
– Ти маеш на увазi вiйськовий шпиталь в Краковi?
– Авжеж.
– Звiсно, пам’ятаю. А що?
– Я нiколи не запитувала вас про це, хоч iнодi дуже хотiлося…
– Про що саме?
– Ви говорили тодi, що коли я не погоджуся спiвпрацювати з нiмецькою владою, то мене неодмiнно запроторять до якогось нiмецького концтабору на територii Польщi, де я й загину.
«Ах, он воно що!» – здогадався Силенко. А вголос мовив:
– Так, я це справдi говорив. А що?
– Хоч це давно вже втратило будь-яку важливiсть, але все ж нарештi хотiлось би дiзнатися, чи це правда?
Порфирiй Андрiйович слабко посмiхнувся. Адже навiть зараз, перебуваючи зовсiм не в кращому станi, вiн все-таки примудрився вiрно прорахувати хiд думок племiнницi. А тому його вiдповiдь прозвучала не просто весело, а майже запально:
– Вибач, Сашунько, звiсно ж, я дещо перебiльшував, i все сталося б не зовсiм так, як я казав тодi. Ти вже тодi була непоганою балериною, а до людей мистецтва нiмцi завжди ставилися з певним пiететом, навiть коли йшлося про слов’ян. Тому для початку тебе б добре полiкували, а потiм, найшвидше, помiстили б у якусь надiйну з iдеологiчноi точки зору сiм’ю в якостi пiднаглядноi переселенки. І лише в самому крайньому разi викинули б на вулицю, а там вже заробляй, чим хочеш – хоч в ресторанi танцями публiку розважай, хоч в кав’ярнi посуд мий, це все на твiй розсуд. Концтабiр же тобi свiтив лише в одному випадку: якби ти почала в той чи iнший спосiб шкодити Третьому рейху. От тодi би з тобою не церемонилися.
– Але я ж не збиралася робити нiчого протизаконного, аби…
– Я це одразу ж зрозумiв, а тому вирiшив трохи налякати тебе.
– Навiщо?…
– Менi чомусь здалося, що ти б не пiшла нiкуди працювати. А неробство при нiмцях саме й означало концтабiр. Тому я й поквапився налякати тебе нiмецьким концтабором. Мiж iншим, ти не дуже-то й опиралася…
Силенко посмiхнувся, перш нiж додати:
– Але зiзнайся чесно, Сашунько, невже ти хоч раз хоч на мить пошкодувала про цей мiй обман?
