Вона зiтхнула з видимим полегшенням, а потiм мовила:
– Зрозумiло, що не шкодувала i не пошкодую нiколи. Адже завдяки вашiй брехнi мое життя склалося саме так, а не iнакше! Якби я повернулася до Радянського Союзу, мною б i справдi зайнявся СМЕРШ, внаслiдок чого я би в кращому разi опинилася десь в Сибiру. Я це зрозумiла ще тодi, в кракiвському шпиталi. Тому й не опиралася.
– Так, я мав рацiю, – луною вiдгукнувся Порфирiй Андрiйович.
– А крiм того, саме завдяки вам, дядечку, я познайомилася з людиною, разом з якою пiзнала те найвище земне щастя, яке тiльки й може пiзнати жiнка, – в свою чергу посмiхнулася Олександра. – До речi, як i мене саму, життя кидало мого коханого чоловiка по всяких рiзних краiнах. Причому подорожувати вiн почав у набагато бiльш юному вiцi, нiж я…
Резиденцiя гетьмана Павла Скоропадського,
Киiв, Украiнська держава, 31 липня 1918 року
– І все ж я не второпав, чому сьогоднi не можна поiхати в оперу?!
– Та зрозумiйте ж, паничу…
– Не заговорюй менi зуби, Терентiю! Адже закласти коляску i з’iздити в оперу – що може бути простiшим вiд цього?! А якщо навiть не на нашiй колясцi iхати, то вiзникiв у мiстi повнiсiнько. Зупини будь-якого – вiн тебе i вiдвезе! Що, хiба нi?
– Але!..
– Та й навiщо вiзника ловити?! До опери ж просто рукою подати: з одного пагорба спустився, на iнший пiднявся – i ось вiн, театр! А ти кажеш, що не можна… Чому?!
– Бо всi вистави по всьому Киеву скасованi. Я ж вам пояснюю: жалобу в усьому мiстi оголошено, тому й не можна опери та iншi спектаклi грати.
– Нiде в усьому Киевi?!
– Нiде.
– Тодi поiдемо на оперну виставу в iнше мiсто.
– Та що ви таке кажете, паничу?! Що це ви таке вигадуете повсякчасно?!
– Ну, а якщо не в iншому мiстi, тодi тут – отак!
– Повторюю вкотре: це неможливо, жалоба по всьому мiсту оголошена.
– Невже навiть «Енеiду» не можна?!
– Так, i «Енеiду» також.
– Дурницi!!! Не може такого бути!!!
– Та як же не може, коли…
– Що тут вiдбуваеться?
Почувши суворе запитання, Данило i старезний челядник одночасно обернулися до дверей. А туди вже входила Олександра Петрiвна власною персоною.
– Матусю!
З Данилового обличчя враз зник розсерджений вираз, негайно змiнившись повним самовiдданим обожнюванням. Втiм, як iще пiдлiток мiг ставитися до цiеi й досi стрункоi (попри шосту вагiтнiсть) красунi, незмiнно вдягненоi у щось вершково-бiле, жовтаве або кремово-рожеве, якщо мати i справдi уявлялася йому справжнiм янголом у плотi?…
– І все-таки я хотiла б дiзнатися, з якоi причини ви тут репетуете, – незважаючи на синiвський захват, спричинений ii появою, Олександра Петрiвна розмовляла доволi суворим тоном. – Вашi дикi крики чутнi в усьому палацi.[27 - В перiод iснування Украiнськоi держави гетьман Павло Скоропадський разом iз сiм’ею займав палац генерал-губернатора – будiвлю по вул. Інститутськiй, № 40 (мiж сучасними № 18 та № 20/8), зведену в XVIII ст., що за часiв Росiйськоi iмперii була офiцiйною резиденцiею генерал-губернаторiв киiвських, волинськх i подiльських. Палац був зруйнований вибухом у червнi 1920 року.] Ви ж заважаете батьковi працювати, вiн зараз зайнятий надзвичайно важливими i серйозними справами. Що за огидна безвiдповiдальнiсть?! Отже, я чекаю пояснень хоча б вiд одного з вас. Данило?… Терентiю?… Хто перший пояснить менi, що тут у вас вiдбуваеться?
Правду кажучи, вважати цю жiнку янголом могли хiба що ii власнi чемнi дiточки й закоханий чоловiк. Насправдi ж характер у Олександри Петрiвни був доволi складним – i це ще м’яко сказано! За вдачею амбiтна, надзвичайно сувора i вольова, вона незмiнно домагалася поставленоi мети. Інша рiч, що дружина гетьмана вмiло маскувала своi справжнi намiри i прагнення. Бiльш того, в разi потреби вона вмiло манiпулювала людьми, вмiла формулювати своi накази настiльки м’яко та обтiчно, що нiхто й нiзащо в життi не назвав би iх наказами… Тому виконувалися всi ii повелiння усiма iз задоволенням i беззаперечно.
Однак зараз всi церемонii були вiдкинутi. Справдi, для чого вдавати з себе нiжне янголятко, якщо обставини склалися просто надзвичайнi?! Коли мiстом бiгають терористи i жбурляють на всi боки своi жахливi бомби – тут не до жартiв!.. Тому середнiй син i старезний слуга були закликанi до вiдповiдi з усiею можливою суворiстю.
Першим вiдгукнувся Терентiй:
– Панич зiбрався хай би що в оперу з’iздити, а я всiляко намагався вiдмовити його вiд цiеi негiдноi затii… Оце i все, панi.
– В оперу?! В яку ще оперу?…
Тут вже гетьманич не витерпiв i гарячкувато вигукнув:
– Абсолютно вiрно, матусенько, я хочу послухати «Енеiду»! В той час, як Терентiй…
– Даниле! По-перше, будь ласкавий розмовляти бодай на пiвтону тихiше, – суворо обiрвала його мати. – Врештi-решт, ти не агiтатор на мiтингу i не торгiвка на базарi, щоб рвати горлянку.
– Вибачте, матiнко, – мовив пiдлiток сумирно, при цьому мимоволi переступаючи з ноги на ногу.
– Отак вже значно краще. По-друге, ти повiвся абсолютно неналежним чином, коли втрутився в розмову старших.
– Але ж Терентiй всього лише челядник…
– Абсолютно вiрно, мiй дорогенький. Тiльки от я не твоя челядниця, хiба ж не так?
– Звiсно ж, матусенько… – Данило опустив очi додолу.
– Отож бо, – вона помовчала трохи, потiм озирнула пiдлiтка критичним поглядом i, мабуть, задовольнившись його присоромленим виглядом, заговорила набагато м’якiше: – Ну гаразд, якщо вже ти втрутився в розмову старших, то тепер настала твоя черга пояснювати, що тут мiж вами сталося.
– Та Терентiй, власне, вже про все розповiв. Все вiрно. Я дуже хотiв послухати сьогоднi ввечерi «Енеiду», а вiн менi тут доводить, що по всьому Киеву оголошено жалобу, тому всi вистави по всьому мiсту скасованi. І всi опернi вистави в тому числi.
– І що ж?…
– А я йому не вiрю.
– Чому, дозволь дiзнатися?
– Тому, що не може такого бути – от чому!
– Як, себто, не може бути?! Поясни, будь люб’язний.
– Ну, як, себто… Та отак! – Пiдлiток знизав плечима. – «Енеiду» ж Котляревський написав.
– Ну то й що з того?
– А те, що це не просто переспiв Вергiлiя. Насправдi ця поема написана про героiв-козакiв, серед яких Еней е головним… І оперу написав не хтось, а украiнський композитор Микола Лисенко. І лiбрето до неi написав iнший Микола – Садовський,[28 - Насправдi автором лiбрето до «Енеiди» була Людмила Старицька-Черняхiвська – дочка письменника i драматурга Михайла Старицького, племiнниця композитора Миколи Лисенка, проте це було встановлено лише на межi ХХ – ХХІ столiть.] тодi як…
