– Хлопчику мiй, я достатньою мiрою обiзнана як з iсторiею написання самоi поеми, так i опери «Енеiда». Тому твоi просвiтницькi зусилля менi абсолютно нi до чого.
– Вибачте, матiнко!..
– Добре. Але ти так i не пояснив, навiщо розповiдаеш про все це. Невже ти не розумiеш, що таке жалоба?
– Та все я розумiю! Ось тiльки…
– Що?
– «Енеiда» – це ж не комедiя якась. Не розвага нiяка зовсiм. Там же теж скiльки козакiв загинуло, хiба нi?! Почалося з Троянськоi вiйни i далi, доки вони подорожували за наказом богiв… Отже, ця опера дуже серйозна i жалоби за фельдмаршалом фон Айхгорном[29 - 30 липня 1918 року – себто саме напередоднi описуваного дня в Киевi есер-терорист Борис Донський вбив командувача нiмецькими окупацiйними вiйськами в Украiнi генерал-фельдмаршала Германа фон Айхгорна i його особистого ад’ютанта капiтана фон Дресслера.] не порушуе анiскiльки.
– Даниле!
– Так, матiнко?…
– Даниле, припини зараз же. Є загальноприйнятi правила пристойностi, порушувати якi негоже. Тим бiльше, членам гетьманськоi родини.
Пiдлiток збирався щось вiдповiсти, проте промовчав, тому Олександра Петрiвна продовжила в тому ж дусi:
– Хлопчику мiй, отямся: ти ж не звичайна людина, ти – син глави Украiнськоi держави! Ми повиннi подавати гiдний приклад iншим, тодi як ти хочеш розважатися пiд час жалоби.
– Та нiяка це не розвага…
– Даниле, повторно прошу: припини демонструвати свою дурнувату впертiсть, яка не справляе нi на кого жодного враження! Ти поводишся, немов мале нерозумне дитятко, яке вимагае солодощiв перед обiдом, хоча тобi чотирнадцять рокiв. Зрештою, це нерозумно. Подумай над своею поведiнкою.
Пiдлiток нiчого не вiдповiв, а лише тяжко зiтхнув.
– Отак краще, – вiдчувалося, що Олександра Петрiвна нарештi пом’якшала. – Загалом, в даному випадку Терентiй цiлковито правий, а твоя поведiнка як мiнiмум недоречна. Сьогоднi ти залишаешся вдома. У тебе буде достатньо часу, щоб докорiнно переоцiнити свiй вчинок. І будь ласка, не репетуй: батько дуже, дуже зайнятий! Терентiю…
Жiнка зробила знак слузi, який мовчки очiкував, коли i чим закiнчиться виховний момент, i вони удвох вийшли з кiмнати гетьманича. Залишившись на самотi, Данило опустився на кушетку i деякий час лежав на нiй, втупивши погляд у стелю. Потiм пiдвiвся, пройшов до шафи, що стояла в кутку, видобув звiдти скрипковий футляр, розкрив його i дiстав iнструмент. Трохи повозившись з настройками, пiдлiток почав тихесенько награвати «Кортеж богiв»:[30 - «Кортеж богiв» або «Юпiтерiв похiд» – оркестровий вступ до другоi частини «Енеiди», найпопулярнiший фрагмент цiеi опери Миколи Лисенка.] як видно, вiн i досi не перейнявся серйознiстю поточного моменту, а думки про вiдвiдини опери остаточно не вивiтрилися з його юноi голiвки.
Однак не минуло i п’яти хвилин, як в коридорi за дверима пролунали тихесенькi жiночi кроки, супроводжуванi якимсь сопiнням i легким повискуванням. Слiдом за цим у кiмнату увiйшла Ганна Василiвна[31 - Ганна Василiвна Шабунiна – няня, яка багато рокiв займалася вихованням дiтей гетьманськоi родини. Згiдно зi спогадами Олени Отт-Скоропадськоi, ця жiнка вирiзнялася суворiстю та надзвичайною вiдданiстю родинi Скоропадських.] в супроводi Мукi – французькоi бульдожихи, улюбленицi панi гетьманшi. Данило миттю зрозумiв, наскiльки сильно розсердилася матiнка, якщо замiсть себе прислала двох вiдданих «ланцюгових псiв», тому поспiхом опустив смичка зi скрипкою i навiть спробував вiдступити до шафи. Однак цей запiзнiлий маневр не вiдвiв вiд нього прочуханки сувороi няньки:
– Олександра Петрiвна попросила мене нагадати вам, паничу, про необхiднiсть залишатися в межах пристойностi, а також про неприпустимiсть iхнього порушення. Панi сподiваеться, що ii син нарештi продемонструе розумiння ситуацii, що склалася в мiстi. Паничу, та що ж це ви таке робите?! У вашого батька зiбралася важлива нарада, а в палацi скрипка лунае!!! А раптом хтось на вулицi почуе – що про нас люди подумають?! І що можуть подумати нашi нiмецькi друзi?… Отже, негайно припинiть вправлятися зi скрипкою i знайдiть собi iнше заняття, бiльш вiдповiдне поточному моменту.
Сказавши це, Ганна Василiвна спрямувала на пiдлiтка такий спопеляючий погляд, що у сiромахи захололо пiд ложечкою. Розумiючи, що хлопчик потрапив у немилiсть, Мукi вийшла з-за спини нянi, цокаючи крихiтними кiгтиками по вiзерунковому паркету, дещо припала на кривенькi переднi лапки i суворо гавкнула.
– Мукi!.. – роздратовано проскреготала няня, не вiдриваючи пронизливого погляду вiд Данила. Присоромлена бульдожиха поспiшила знов забiгти iй за спину. Пiдлiток похмуро мовчав, тому Ганнi Василiвнi довелося спитати:
– То що ж менi передати вашiй матiнцi?
– Передайте, що ii син повнiстю усвiдомив всю недоречнiсть своiх вчинкiв i тепер спробуе поводитися вiдповiдно до ситуацii.
– Чудово!
Шарудячи численними складочками сукнi, няня пiшла з гордовито пiднятою головою. За нею почимчикувала i собачка. Гавкати на присоромленого пiдлiтка Мукi бiльш не смiла, та все ж для порядку похмуро сопiла i час вiд часу видавала щось схоже на придушене гарчання.
Данило ж сховав скрипку назад до шафи i тепер абсолютно не уявляв, чим би зайняти себе на весь вечiр. Врештi-решт, вийшов в коридор i, намагаючись не шумiти, попрямував на «офiцiйну» половину гетьманськоi резиденцii. Чим далi вiддалявся вiд житловоi частини палацу, тим повiльнiше й тихiше крокував гетьманич. Коли ж опинився буквально в десяти метрах вiд дверей батькового кабiнету – взагалi зупинився i завмер.
Цi дверi охороняли двое вартових, одягнених у красиву парадну форму. Гетьманича вони, зрозумiло, прекрасно знали в обличчя. Знали також, що вiн обожнюе потайки спостерiгати за урочистою, з музикою i барабанним боем змiною варти, яка вiдбувалася щодня опiвднi. Тому при його появi навiть не ворухнулись. Однак уважнi суворi погляди вартових, спрямованi на пiдлiтка, немовби благали Данила забратися звiдси геть, причому якнайшвидше. А шашки, що висiли в пiхвах на боцi у кожного iз цих хлопцiв, сьогоднi чомусь змушували насторожитися.
Постоявши трохи, гетьманич розвернувся i повiльно поплентався назад до себе. Мабуть, мало не вперше в життi вiн зрозумiв, що вартовi день i нiч безперервно чатують бiля входу в робочий кабiнет його батька не просто заради краси. Вони справдi, в буквальному сенсi слова охороняють життя першоi особи Украiнськоi держави – i це нiякий не жарт! Якщо потрiбно, цi вартовi самовiддано захищатимуть як самого гетьмана, так i всю його сiм’ю – адже в цьому i полягае iхня головна мiсiя. А тому краще забратися вiд дверей батькового кабiнету i не муляти очi тим, хто…
– Никифоре Івановичу![32 - Полковник Никифор Іванович Блаватний (1886–1941 роки) – украiнський вiйськовий i громадський дiяч, драматург, журналiст. У короткий перiод перебування сiм’i гетьмана Павла Скоропадського в Киевi проводив багато часу з гетьманича Данилом як вихователь й домашнiй вчитель украiнськоi мови.]
О-о-о, як чудово, що саме сьогоднi в гетьманську резиденцiю зазирнув цей пiдтягнутий, дещо сухорлявий полковник! Тепер вечiр точно не пiде бульдожисi Мукi пiд хвiст, як побоювався пiдлiток.
– Даниле!.. Через це вбивство в мiстi таке коiться, що й не передати. Я був зайнятий цiлий день, вкрай виснажився, зараз ось тiльки вирвався сюди. Зазирнув до тебе – не знайшов. Терентiя зустрiв, про тебе запитав – вiн тiльки руками замахав… Чому? Що у вас тут сталося?
– Все сьогоднi не так пiшло, як хотiлось би, Никифоре Івановичу, тож я пiшов подивитися на вартових перед батьковим кабiнетом. Думав, подивлюся i заспокоюся, як зазвичай. Але…
Пiдлiток знiяковiло замовк. Оцiнивши ситуацiю, Блаватний товариськи поклав руку гетьманичевi на плече й пiдштовхнув вперед зi словами:
– Нумо пiдемо до тебе. А по дорозi розкажи-но, що все ж таки сталося? Тiльки тихiше говори, тихiше та спокiйнiше…
– Я вже зрозумiв, Никифоре Івановичу, що тихiше треба.
– Ну, от i чудово, от i молодець! Розповiдай…
Коли вони повернулися на житлову половину гетьманськоi резиденцii й увiйшли до кiмнати Данила, полковник вже в усiх подробицях дiзнався про бажання пiдлiтка неодмiнно з’iздити в оперу, а також про реакцiю на це матерi й прислуги. Однак гетьманич не обмежився цим, а взявся викладати своi мiркування щодо ситуацii:
– Але пояснiть менi хоча б ви, Никифоре Івановичу, що ж це таке виходить?! Мiй батько – гетьман, голова держави. Вiн день i нiч просиджуе в своему в кабiнетi, працюе немов проклятий на благо тiеi самоi Украiнськоi держави, яку очолюе. Кому ще, як не менi, знати, наскiльки нечасто з’являеться вiн на житловiй половинi нашого палацу, а вже з сiм’ею бачиться i того рiдше. А тут раптом р-р-раз – i вигулькнув цей есер, що вбив нiмецького головнокомандувача фон Айхгорна!!!
Що ж це виходить таке: начебто батько робить усе можливе, щоб життя у нас налагодилося, i начебто воно справдi налагоджуеться… Але якщо отакi терористи раптом з’являються, то чи не означае це, що насправдi живеться всiм не так вже й добре?! Отже, батько мiй даремно стараеться – чи не так виходить?! І якщо ми сумуемо через вбивство нiмецького головнокомандувача так, нiбито нiякий вiн не нiмець зовсiм, а свiй… себто, наш… То хiба ж не мають рацiю тi, хто вважае правлiння мого батька несправжнiм?! Можливо, i справдi тут, у нас, нiмцi всiм управляють…
– Стривай, Даниле, зупинись. Давай-но по порядку.
Полковник видобув з кишенi мундира портсигар, розкрив його, глибоко вдихнув тонкий аромат тютюну. На жаль, Олександра Петрiвна попросила якомога менше курити пiд час перебування у них в палацi, тодi як в кiмнатi його вихованця це заборонялося категорично. Ах, до чого шкода! Зараз подимiти цигаркою дуже навiть не завадило б!..
Але якщо не можна – отже, не можна.
Отже, обiйдемося без цього.
З гучним клацанням срiбний портсигар закрився i знову зник у кишенi Блаватного, полковник же заговорив м’яким, дещо сумним тоном:
– Я навiть не стану з’ясовувати, хто наговорив тобi всю цю нiсенiтницю щодо неправоти твого батька i того, що вiн нiбито працюе даремно. Я просто сподiваюся, що це не твоi власнi думки. Такi думки негiднi гетьманича. Отже, сподiваюся, цi думки висловив тобi хтось iнший, а ти й пiдхопив iх, не подумавши як слiд.
– Інший! – рiшуче кивнув Данило. – Я справдi повторив цi слова тому, що не можу слiпо схвалювати всi справи мого батька. Украiнська держава не обмежуеться стiнами нашого палацу, треба враховувати думки стороннiх…
– Абсолютно вiрно, – кивнув Никифор Іванович, – ти мiркуеш тверезо i загалом маеш рацiю. Не можна оцiнювати дiяння твого батька, виходячи лише з власного досвiду. Себто, особисто ти, юний мiй друже, живеш з усiею родиною в гетьманськiй резиденцii, за порогом якоi знаходиться столиця, за межами якоi лежать землi величезноi держави. Там живуть мiльйони людей. І зрозумiло, що iхнi думки е вкрай важливими для правителя.
– Отже?…
– Стривай, я ще не все сказав, – стримуючим жестом долонi полковник змусив пiдлiтка замовкнути. – Можу повторити, що ти маеш рацiю… але лише виходячи iз загальних мiркувань. Адже серед мiльйонiв i мiльйонiв людей, що населяють Украiнську державу, зустрiчаються прихильники рiзних переконань. А переконання – це, юний мiй друже, рiч настiльки непроста, що заради торжества своеi правоти людина здатна пiти багато на що… дуже навiть багато на що! Аж до злочину включно.
– Ну-у-у… це вже занадто! – Данило глянув на домашнього наставника скоса, з явною недовiрою в очах.
– Не занадто, на превеликий жаль. От вiзьми хоч би твiй сьогоднiшнiй вчинок: в мiстi жалобу оголошено, а ти, бачте, в оперу почав збиратися! Знайшов час, нiчого собi…
