– А де доглядальниця? – продовжила допит племiнниця.
– Я… я не знаю… Мене впустив Порфирiй Андрiйович. Себто, протяг… Дверi розчинилися, папери розлетiлися… Отакоi.
Невiдомо, чим би закiнчився допит, якби з кабiнету не пролунав скрипливий старечий голос:
– Сашунько, годi мучити Дмитра! Вiн нiчого поганого не зробив, саме лише хороше… Краще йди-но до мене i розкажи, як минув прийом.
Олександра поспiшила до дядечка, а бородань зник у надрах коридору.
– Це ще що за Сахара?! – обурено вигукнула жiнка, яку буквально обпекло повiтряним потоком, тiльки-но вона прочинила дверi кабiнету.
– Уявляеш, Сашунько, я нарештi зiгрiвся! – захоплено вигукнув Порфирiй Андрiйович. – Я щось дуже сильно мерзну останнiм часом… Утiм, це неважливо. Розповiдай швидше, як там вiдбувся прийом в посольствi?!
Племiнниця з тривогою позирнула на дядечка, але той лише вiдмахнувся:
– Сашунько, та я, можна сказати, абсолютно здоровий!.. Якась там iнфлуенца… Як прийшла, так i пiде. Дурницi все це! Пiсля запашного липового чаю з медом менi стане значно краще. Будь ласка, не турбуйся, таке вже зi мною траплялося… Ти краще ось що: попроси-но Марiю заварити менi чайку, будь ласка!
– Але ж Марii немае…
– Ах, так, я ж вiдпустив ii до вечора… Тодi сама завари, гаразд?
Старий запобiгливо зазирнув в очi племiнницi. Жiнка легко витримала цей погляд i з усiею жорсткiстю, на яку була здатна, почала безжалiсний допит:
– Порфирiю Андрiйовичу, ви це навiщо вiдпустили доглядальницю? У вас, як я розумiю, була важлива зустрiч, чи не так?
– Так, Сашунько, я цього i не приховую. Приходив мiстер Пiтер Пiрс, цiкавився моiм здоров’ям… А що?
Вiдiрвавши пильний погляд вiд заваленого паперами столу, Олександра рiзко вiдповiла:
– Дорогий дядечко, у мене iнша iнформацiя.
– І яка ж?…
– Це зараз не надто важливо. Дядечку, дорогий мiй чоловiче, у вас же якихось два тижнi тому стався важкий напад, ви буквально дивом вибралися з того свiту. Я так злякалася за ваше життя!.. Ваш лiкар дуже стурбований вашими нiчними дискусiями. Ви ж знаете, дорогоцiнний мiй, що вам не можна настiльки багато працювати, а ваш стiл, як я подивлюся, знов завалений паперами. На що це схоже, дядечку?!
Демонструючи цiлковиту байдужiсть до теми розмови, старий витягнув кiстляву тремтячу руку, вкриту подiбною до пергаменту шкiрою, до принесеноi двiрником стосу свiжоi пошти, пiдхопив газету, що лежала згори, i заглибився в читання. Олександра почала ще бiльше сердитися, це могло обернутися справжнiм скандалом… Тому Порфирiй Андрiйович вiдчужено вимовив, не вiдриваючи погляду вiд газети:
– Змушений зауважити, дорога Сашунько, що вночi я сплю дуже мiцно.
– Тим не менш, я зараз вiзьму та й подивлюся, що то за документи лежать у вас на столi, – оголосила племiнниця й додала трохи тихiше: – З вашого дозволу, ясна рiч.
– Гаразд, дивись. Тiльки спочатку розкажи, як же все-таки пройшов прийом у посольствi? А що було пiд час обiду?… Чи справив наш хлопчик враження на гостей знанням етикету?
Олександра важко зiтхнула i з приреченим виглядом зiзналася:
– Ми пiшли звiдти, на обiд не залишилися. Прийом був нудним, нiхто не звертав на нас жодноi уваги, ми почувалися там чужинцями.
– Але ж Олександро!.. Ти дiстала такий прекрасний шанс познайомитися бодай з кимсь… i наш хлопчик також… – дорiкнув iй Порфирiй Андрiйович.
– Повiрте, дядечку, я намагалася, вiн намагався також, але в цьому товариствi панують своi закони, своi порядки… Всi поважно прогулюються бенкетною залою, потроху сьорбають вино, закусюють, обтiчними фразами пiдтримують бесiду про все i водночас нi про що конкретне. А чужинцiв, якими ми е в цьому товариствi, геть не помiчають.
Старий слухав племiнницю уважно, водночас перебираючи пошту, перiодично кривлячись i хитаючи головою. Нарештi його погляд зупинився на конвертi, що випав з газети.
– Дорогенька, подай-но менi, будь ласка, ось цього листа… – звернувся Порфирiй Андрiйович до племiнницi. Олександра нахилилася, пiдняла конверта, глянула на адресу: лист був iз Швейцарii. Старий чекав з простягнутою рукою, проте листа племiнниця чомусь не поспiшала вiддавати. Тодi вiн, начепивши окуляри, заглибився в читання газети… Себто вдавав, що читае. Бо чим довше зображував байдужiсть, тим бiльше лютився.
– Овва, дрiбнiшае суспiльство, дрiбнiшае! – нарештi прошепотiв старий обурено. – Я уявляв собi певний занепад, але щоб настiльки!..
Племiнниця суворо подивилася на нього i запитала:
– Ну i про що ж таке жахливе повiдомляють газети, що викликало ваш гнiв? Знову ви на нервах, дорогий мiй дядечку!..
– Так, дрiбницi, – з награною безтурботнiстю вiдповiв Порфирiй Андрiйович i посмiхнувся. Тодi Олександра сказала, примруживши очi:
– Чесно кажучи, я така голодна, що з’iла б зараз слона. Як ви щодо можливостi пообiдати разом з племiнницею? А потiм поговоримо про долю вашого внучатого племiнника. Чи згоднi на таке?
Коли Порфирiй Андрiйович почув цi слова, його виснажене обличчя осяялося скороминущою посмiшкою. Старий щиро вiрив, що хоча характер Олександри нестерпний, до того ж вона схильна до рiзких змiн настрою, проте завжди гостро потребуе його мудрих порад. І лише поганий стан здоров’я заважае йому стати надiйною опорою для племiнницi й ii синочка.
– Гаразд, Сашунько, пообiдаемо, а потiм поговоримо… Я тут подумав, що не варто поки що розкривати нашому хлопчиковi, ким був його батько…
– Ви маете рацiю, дядечку, з цим варто почекати, я дуже навiть згодна.
Променисто посмiхаючись, Олександра вiддала дядечковi листа iз Швейцарii, цмокнула його в щоку i, через вiдсутнiсть доглядальницi, вирушила на кухню розiгрiвати обiд.
Залишившись на самотi, Порфирiй Андрiйович розкрив конверт i з цiкавiстю заглибився в читання листа. Проте чим далi читав, тим похмурiшим ставав. А дiйшовши до кiнця, з несподiваною ненавистю зiм’яв нещасливого аркушика паперу i голосно заволав:
– Гнидо! Мерзота! Тобi це так не минеться!!! Я знайду на тебе управу!..
В кiмнату якнайшвидше вбiгла перелякана Олександра i завмерла прямо на порозi: нiколи ще не бачила вона Порфирiя Андрiйовича таким розгнiваним!
– Що сталося, дядечку? – запитала племiнниця якомога лагiднiше. – Я давно не чула вiд вас настiльки жахливих слiв. Що такого ви там вичитали?! І хто це написав вам iз Швейцарii?
Порфирiй Андрiйович сидiв у шкiряному крiслi почервонiлий, немов варений рак, i, задихаючись вiд лютi, що охопила його, хапав повiтря судомно роззявленим ротом. А почувши запитання племiнницi, несподiвано заплакав, немов дитина:
– Я маю попросити у тебе вибачення, Сашунько! Я вкрай шкодую, що не змiг захистити тебе i нашого любого хлопчика вiд всiх бiд, якi…
Вiн ласкаво потиснув руку племiнницi, яка пiдiйшла до нього упритул, i продовжив:
– Як i тодi в Лондонi, мене дуже непокоiть наше становище. Дорога моя племiннице, тобi не повинно бути жодного дiла до брудних чуток i паскудних плiток, що iх поширюють покидьки суспiльства. Ти ж, зрештою…
– Але що ж сталося? – допитувалася Олександра.
Старий знов затремтiв вiд гнiву i лютi, а потiм заговорив голосно, викарбовуючи кожне слово:
– Ця тварюка вирiшила мене принизити! Принизити i розчавити!!! Та я дiйшов висновку, що ii слiд провчити… Я покараю ii за нечемнiсть, так! Для цього у мене зiбрана цiла тека з документами… І вона поплатиться за те, що наважилася погрожувати менi й моiм рiдним… Ох i поплатиться ж!!!
Порфирiй Андрiйович обернувся до Олександри, здiйняв вгору тремтячу вiд гнiву руку i почав погрожувати стиснутим кулаком в порожнечу. Настрiй старого також передався племiнницi, яка вигукнула:
– То що ж ви маете намiр зробити?
